Щасливі попри труднощі. Частина перша

Як ви побачили з цього спеціального випуску «Пробудись!», навіть щасливі сім’ї стикаються з проблемами. І не дивно, адже Біблія передрікала теперішні «скрутні часи, коли жити... дуже важко» (2 Тимофія 3:1). У кожній сім’ї в будь-який момент може виникнути та чи інша проблема.

Отож відсутність проблем — це не запорука щастя. Ісус казав: «Щасливі ті, що усвідомлюють свою потребу в духовному» (Матвія 5:3). Сім’ї, які задовольняють свої потреби в духовному і дотримуються біблійних принципів, навіть попри труднощі є по-справжньому щасливими. І це підтверджують такі три розповіді.

Коли в дитини серйозні вади. Біблія вимагає від християн дбати про кожного члена своєї сім’ї, зокрема про того, хто має особливі потреби. У ній говориться: «Якщо ж хтось не піклується про своїх, особливо про домашніх, той зрікся віри і гірший, ніж невіруючий» (1 Тимофія 5:8).

На 15-й сторінці Віктор з ПАР розповідає, як він з дружиною вже понад 40 років доглядає за сином-інвалідом.

Коли нерідні батьки. Тим, кого покинули батьки, біблійні принципи допоможуть мати належне почуття гідності. Адже у Божому Слові сказано, що Єгова «сироті помічник» (Псалом 10:14).

На 16-й сторінці Кеньяте зі США описує, як їй вдається бути щасливою, не знаючи рідних батьків.

Коли помирає хтось з батьків. Така втрата залишає глибокі емоційні рани. Все ж Біблія поступово загоює їх, бо її Автор, Єгова, є «Богом усілякої потіхи» (2 Коринфян 1:3).

На 17-й сторінці Анжела з Австралії ділиться, як близькі взаємини з Богом допомагають їй зносити цю болісну втрату.

Кожна сім’я має свої проблеми. Але з ними можна успішно справлятися, застосовуючи біблійні принципи. І це видно з подальших історій.

[Рамка/Ілюстрації на сторінці 15]

Коли в дитини серйозні вади

Розповів Віктор Мейнс з ПАР

«Від народження Ендрю повністю залежний від нас. Він не може сам одягтися, покупатися, а іноді й поїсти. Тепер йому 44 роки».

КОЛИ Ендрю виповнився рік і він ще не ходив, ми запідозрили, що з ним не все гаразд. Приблизно у той самий час у нього стався припадок, тому ми відразу відвезли Ендрю до лікарні. Там йому діагностували епілепсію. Та це була не єдина його проблема. Подальші обстеження виявили в Ендрю розумові відхилення.

Ми перепробували дуже багато методів лікування, поки навчились давати собі раду з приступами Ендрю. Іноді йому доводилось приймати чотири різних препарати тричі на день. Проте розумові вади не вилікують жодні медикаменти. Хоча Ендрю має 44 роки, його розумовий розвиток спинився на рівні п’яти-шестирічної дитини.

Лікарі порадили нам віддати Ендрю в спеціальний заклад. Ми відмовилися і вирішили самі дбати про його потреби, однак це виявилося не так легко.

Кожен у нашій сім’ї був готовий піклуватися про Ендрю. Великою підтримкою для нас є наші дві доньки та син. Ми дуже вдячні їм за це. Окрім того, нам допомагають співвіруючі, Свідки Єгови. Дехто зі збору готує для нас їжу, а іноді навіть сидить з Ендрю, поки ми проповідуємо чи займаємось іншими справами.

Ми часто роздумуємо про Божу обітницю, записану в Ісаї 33:24. Там передрікається, що настане час, коли «не скаже мешканець “Я хворий!”». У нас немає сумнівів, що Бог здійснить свій намір і прийде новий світ, в якому вже ніхто не хворітиме (2 Петра 3:13). Тож ми з нетерпінням очікуємо дня, коли Ендрю стане здоровим. Хоча й тепер ми не опускаємо рук. Адже Ісус обіцяв, що Бог подбає про тих, хто ставитиме справи Божого Царства на перше місце (Матвія 6:33). Наша сім’я вже чимало разів пересвідчилася в правдивості тих слів, оскільки ніколи не відчувала нестачі.

Щоправда, не всі мають можливість дбати про хворих рідних вдома. Але якщо ви зважилися на такий крок, то постійно й наполегливо моліться (1 Петра 5:6, 7). Щедро обдаровуйте свою дитину ласкою й турботою і не думайте, що вона не здатна розвинути любов до Бога Єгови (Ефесян 6:4). Залучайте до піклування про хворого усіх членів сім’ї. Крім того, пам’ятайте, що найбільше любові ваша дитина отримає тільки вдома. Звичайно, у кожного різні обставини. Якщо йдеться про нас, то ми ніколи не шкодували, що залишили сина вдома. Хоча Ендрю серйозно хворий, я дуже люблю свого сина і ставлюся до нього як до дорослого.

[Рамка/Ілюстрації на сторінці 16]

Коли нерідні батьки

Розповіла Кеньяте Янг зі США

«У дітей завжди є біологічний зв’язок з рідними батьками. Але я цього не відчувала, бо мене удочерили. Я навіть не знаю, на кого схожа».

Я ЖОДНОГО разу не бачила своїх рідних батьків. Про тата мені нічого не відомо, а про маму розповідали, що вона під час вагітності зловживала алкоголем і наркотиками. Мене віддали у притулок зразу після народження, і до двох років я встигла побувати у кількох таких закладах. Потім мене вдочерили.

Мій названий батько розповідає, що вирішив мене вдочерити, як тільки побачив мою фотографію. Коли я познайомилася зі своєю новою мамою, то відразу полюбила її. Я сказала їй, що вона моя мама і що хочу їхати з нею додому.

У дитинстві я панічно боялася, що мене віддадуть до притулку, коли я зроблю щось не так. Я не могла собі дозволити вередувати чи хворіти, як інші діти. І навіть намагалася не застуджуватись. Проте батьки постійно запевняли, що дуже люблять мене і нізащо не покинуть.

Навіть тепер іноді здається, що мене цінували б більше, якби я була вихована рідними батьками. І ця думка не дає мені спокою. Коли я комусь розповідаю про свої почуття, то чую у відповідь: «Ти повинна бути дуже вдячна своїм чудовим батькам, що вони тебе вдочерили». Я справді їм дуже вдячна. Але такі висловлювання натякають, ніби зі мною щось негаразд й інші, аби любити мене, мусять докладати особливих зусиль.

Мені важко змиритися з тим, що я, напевно, так і не дізнаюся, хто мій тато. Деколи стає дуже боляче від думки, що мама не покинула заради мене погані звички і що я нічого не значила для неї. А буває, мені шкода її. Інколи я уявляю зустріч з мамою. Мені хотілося б сказати їй, що в мене все добре і я не ображаюсь на неї.

Теперішні батьки, які є Свідками Єгови, дали мені найцінніше — біблійні знання. Часто я черпаю підбадьорення з Псалма 27:10: «Мій батько та мати моя мене кинули,— та Господь прийме мене». Ті слова повністю справдились на мені. Крім того, є позитивні сторони того, що мене вдочерили. Оскільки я не знаю про своє походження, мені завжди цікаво слухати різні життєві історії. Я люблю людей, а це дуже важливо у християнському служінні. Мені, як і багатьом Свідкам Єгови, приємно говорити з іншими про Біблію. Завдяки таким розмовам зростає моє почуття власної гідності і життя сповнюється справжнім змістом. Коли я пригнічена, то стараюсь більше проповідувати. Навчаючи людей Біблії, можна розвинути з ними близькі стосунки і дізнатися чимало неповторних історій різних людей.

[Рамка/Ілюстрації на сторінці 17]

Коли помирає хтось з батьків

Розповіла Анжела Ретгерс з Австралії

«Зі смертю тата я втратила почуття безпеки. Єдина особа, котра знала все і могла вирішити будь-яку мою проблему,— померла».

МІЙ тато помер десять років тому, коли я була підлітком. За півроку до смерті йому зробили операцію. Відразу після операції лікарі сказали, що більше нічим не допоможуть. Мама в розпачі намагалась усе детальніше з’ясувати, брат зомлів, а мене охопила буря емоцій, з якими я не могла справитись. Через шість місяців тато помер.

Після його смерті мене переповнювали суперечливі почуття. З одного боку, хотілося, щоб друзі мене розуміли, але не ставились, як до жертви. Тож я постановила не показувати своїх почуттів. А з іншого боку, я боялась, що, коли проводитиму з ними багато часу, то виглядатиме, ніби моє життя повернулось до норми. Хоча це було зовсім не так. Озираючись назад, розумію, наскільки друзям було важко.

Я почувалась до певної міри винною у смерті тата. Мені хотілось повернути час назад, щоб більше бути разом, частіше обіймати батька і казати, як його люблю. Знаю, тато не хотів би, щоб я так почувалась, але подібні думки все одно докучають мені.

Будучи Свідком Єгови, я черпаю велику потіху з біблійної обіцянки про воскресіння (Івана 5:28, 29). Я кажу собі, що тато поїхав у далеку подорож і одного дня повернеться. Спершу, коли говорили: «Твій тато воскресне»,— такі слова не були потіхою, бо я хотіла, щоб це сталось одразу. Але приклад про далеку подорож допомагає мені зносити важку втрату і з упевненістю чекати на воскресіння.

Особливою підтримкою для мене були співхристияни. Пригадую, як один брат сказав, що йому було ніяково говорити про смерть мого батька, але він постійно думав і молився про нас. Я часто згадувала його слова. Вони додавали мені сил в ті дні, коли ніхто нічого не говорив. Як же мене підбадьорило те, що співвіруючі думають про нас, навіть якщо нічого не кажуть!

Через чотири місяці після татової смерті мама почала більше проповідувати. Я бачила, яку радість це їй приносить, тож вирішила приєднатись до неї. І справді, стає набагато легше, коли допомагаєш іншим. Проповідування зміцнило мою віру у Слово Єгови і його обітниці. Завдяки цьому я не зосереджуюсь на власному смутку.