Правда повернула мені життя

Більшість моїх колишніх друзів повмирала від СНІДу. Часто перед їхньою смертю я бачила їх на вулицях. Якби не правда, я б вже також не жила. Нехай-но я розповім вам усе спочатку.

Я НАРОДИЛАСЯ 11 грудня 1954 року й була другою та останньою дитиною Джона й Дороті Горрі. Вони назвали мене Долорес, проте, коли я з’явилася на світ, мама почала кликати мене Доллі [Лялькою], бо для неї я була як лялька. Це прізвисько так і залишилось у мене, але в той час ніхто навіть не міг припустити, що я стану страхіттям для своєї мами.

Ми жили у «залізничній» квартирі, котра називалась так, бо була довгою й вузькою. Ми мешкали в Нью-Йорку на 61-й вулиці. Наше житло далеко не було приємним, ми ділили його зі щурами. А коли одного разу вночі мене вкусив щур, ми негайно вибралися з тієї квартири.

У 1957 році ми переїхали на східне узбережжя нижнього Мангаттана. Порівняно з квартирою, в котрій ми жили, нове помешкання було чудовим: гарні спальні, за вікном моєї кімнати був великий парк і вигляд на Іст-Рівер. Я часто дивилася, як по річці пливли човни і як діти бавилися у парку в американський футбол та бейсбол. Авжеж, для мене то був рай. Відтак моє безтурботне життя почало розхитуватися.

Алкоголізм та наркоманія

Мої батьки часто сварилися. Спочатку я не розуміла причини, але з часом помітила, що тато був постійно п’яним. Він не зміг втриматися на роботі, тому родину забезпечувала лише мама. Коли мої друзі довідалися, що тато алкоголік, то почали насміхатися з мене, від чого життя моє стало безвідрадно нещасним.

Ситуація й надалі погіршувалася. Зрештою тато став піднімати руки на маму, через що вона вигнала його з дому. Отже, наша родина стала неповною. Мені тоді було десь вісім-дев’ять років, і ця ситуація лягла на мене великим тягарем. Мама, аби звести кінці з кінцями, вимушена була постійно працювати, залишаючи нас із сестрою після школи у сусідів.

Будучи в шостому класі, я стала вкрай неслухняною. Часто я втікала з уроків і йшла до сусіднього скверу імені Томпкінса, намагаючись запити своє горе. Згодом я зв’язалась із значно старшими за мене підлітками. Тоді мені було лише 11 років, але я виглядала старшою, як на свої літа; можливо на років 16 чи 17. Мої нові друзі пили, палили марихуану, вживали ЛСД і кололися героїном. Я не хотіла відрізнятися від інших, отже почала експериментувати з цими речовинами. До 14-річного віку я вже не могла без них обходитися.

Мама довідалась

«Я тебе породила, я тебе й уб’ю». Так казали матері в нас по-сусідству, які почувалися глибоко зраненими поведінкою своїх дітей. Коли моя мама, котра переважно є дуже спокійною і врівноваженою людиною, довідалася, що її 14-річна донька вживає героїн, то сказала, що просто вб’є мене.

Я втекла до ванної кімнати, намагаючись забарикадуватися всередині, упершись ногами у ванну, але було запізно. Тепер мені нікуди було подітися! Це були найгірші побої за усе моє життя. Єдине, що врятувало мене від маминої люті, так це моя сестра й та людина, котра донесла на мене. Вони прибігли до ванни й стримали маму, щоб я могла утекти з квартири. Коли я зрештою повернулася додому (кілька днів я була вимушена провести на вулиці), то погодилася лікуватись від наркоманії.

Лікарська допомога

Через декілька місяців я побачила телерекламу про центр медичної реабілітації. У тому центрі наркоманам допомагали подолати їхню залежність. Я порозмовляла з мамою про те, що побачила, і вона відіслала мене до одного з таких центрів у Нью-Йорку. Там була створена родинна атмосфера, що стимулювало людей цілком змінити свій спосіб життя. Я жила там близько двох з половиною років.

Хоч і це багато в чому допомогло мені, але я була дуже розчарована, коли довідалася, що дехто з персоналу цієї установи — люди, яким я довіряла, яких поважала і які нібито кинули наркотики, знову приохотилися до них. Я почувалась зрадженою й обдуреною. Нам втлумачували, що стара приказка: «Раз приохотився — назавжди приохотився» — була брехнею. Але тоді я дивилася на них як на живий доказ того, що вона була правдою.

А втім, у 17-річному віці я повернулася додому без пристрасті до наркотиків і вирішила намагатися більше ніколи не вживати героїну. Тим часом моя мати із сестрою почали навчатися Біблії із Свідками Єгови.

І далі біла ворона в родині

Хоч я більше не вживала наркотиків, я й далі залишалася в родині білою вороною. А це тому, що я не була готовою жити за новими правилами вдома, до котрих входило: не палити, не ходити на дискотеки тощо. Незабаром мама вигнала мене з дому, бо я не хотіла змінити товаришів і світського мислення. Я ненавиділа її за це, але фактично це все, що вона могла зробити у тій ситуації. Вона твердо зайняла позицію на боці праведних принципів і ніколи не похитнулася.

Отже, я пішла з дому в пошуках нового, ліпшого життя. Я повернулася в школу, щоб здобути професію і таким чином фінансувати своє навчання в коледжі. Мої справи йшли досить добре, і суспільство знову прийняло мене. Я знайшла добру роботу й незабаром мала власну квартиру. Відтак, коли я зустрілася зі своїм старим коханцем, у нас зав’язався роман. Ми відновили свої стосунки й збиралися все зробити за правилами — одружитися.

Проте зрештою мій коханець почав вживати наркотики, і все покотилося вниз для обох нас. Будучи не в стані зносити емоційний біль, я почала робити те, що найліпше знала,— глушити наркотиками свої почуття. Цього разу кокаїном, що давав, як це називали, кайф багатіїв. У той час багато хто не уважав кокаїн наркотичною речовиною. Але для мене він був гіршим від героїну.

У середині 70-х років я десь три роки була залежна від кокаїну. Зрештою я почала усвідомлювати, в якому зачарованому колі опинилася: «Чи це все в моєму житті»? Я почала думати: якщо це так, то я вже втомилася від нього. Я пішла до мами й сказала їй, що мені все це набридло і я хочу повернутися до центру медичної реабілітації. Минуло наступних півтора року, і я знову звільнилася від залежності.

Майже знайшла правду

Я знову ж таки знайшла добру роботу, чудову квартиру й коханця. Ми заручилися. А тим часом мама регулярно відвідувала мене. Вона розмовляла зо мною про Біблію й посилала мені журнали «Вартова башта» і «Пробудись!», але я ніколи не читала їх. Я розповіла мамі про свої плани одружитися й завести родину. Отже, вона вислала мені книжку, що назавжди змінила моє життя,— «Влаштовуйте своє сімейне життя щасливим» [англ.].

Коли я прочитала цю книжку, то зрозуміла, що намагаюсь отримати бажане неправильним шляхом. Нарешті хтось зрозумів мої почуття й те, що було в моєму серці. Я не мала якихось незвичайних почуттів, бо була нормальною! А втім, той, з ким я жила, насміхався з мене, коли я пробувала показати йому книжку «Сімейне життя» і Біблію. Він не бажав робити необхідних змін, аби мати щасливе родинне життя. Отже, мені слід було зробити нелегке рішення: залишитись або залишити. Я вирішила залишити його.

Мій коханець оскаженів. Одного разу, повернувшись додому, я побачила, що він порізав лезом на клаптики усе моє вбрання. Фактично я втратила всі свої пожитки: взуття, одяг, меблі — все це було або порізане, або продане. Я залишилась тільки з одягом, що був на мені. Мені хотілось лягти й померти. Інколи людина втомлюється від тяжкого життя. Отже, я повернулась до того, чим звикла займатися,— глушити свої почуття. Я вважала, що є два виходи із ситуації: наркотики або самовбивство.

Хоч я й знову вдалась до наркотиків, цього разу мама мене не полишила. Вона відвідувала мене й залишала журнали «Вартова башта» і «Пробудись!». Одного вечора під час нашої розмови я розповіла їй про свої почуття, про те, що втомилася від цього всього й зайшла в безвихідь. Вона просто відповіла: «Ти випробувала все, чому ж тепер не дати можливості Єгові допомогти тобі?»

Врятована правдою

Лише 1982 року я погодилася робити те, до чого вона заохочувала мене усі ті роки. Я почала серйозно вивчати Біблію. Згодом я була у великому захваті від того, чого навчалась. Я почала розуміти, що моє життя дуже цінне для Єгови й що в житті є справжня мета. Проте я зрозуміла, що коли буду служити Єгові, то багато чого повинна змінити у своєму житті й для цього потребую підтримки як емоційної, так і духовної. Отже, я запитала маму, чи можу повернутися додому.

Цього разу вона зреагувала обережно, адже я стільки разів розчаровувала її. Вона порозмовляла з одним християнським старійшиною про мою пропозицію повернутися до неї. Коли він зрозумів, що мама вважає це чудовою нагодою допомогти мені зробити відповідні зміни, то заохотив: «Чому ж не дати їй ще один шанс?».

На щастя, цього разу я не розчарувала маму. Я продовжувала вивчати Біблію й почала регулярно відвідувати християнські зібрання. З допомогою Єгови я повністю змінила своє життя. Порада Біблії, Божого Слова правди, допомогла мене пережити усі тяжкі часи (Івана 17:17). Я навіть кинула палити цигарки, а цієї звички було важче позбутися, ніж залежності від героїну та кокаїну. Вперше я по-справжньому відчувала радість від того, що живу.

Через декілька місяців, 24 грудня 1983 року, я символізувала своє присвячення Єгові водним хрещенням. Наступного року у квітні я розпочала допоміжне піонерування (форма інтенсивнішого служіння). Спершу колишні товариші насміхалися з мене, коли бачили мене в служінні. Власне про це і попереджав апостол Петро: «Вони з того дивуються, що ви разом із ними не берете участи в розпусті, та зневажають» (1 Петра 4:4).

У вересні 1984 року я стала сталим піонером і згодом почала вести десять щотижневих біблійних вивчень. Деякі з них я провадила з тими, хто піднімав мене на глум, коли я розпочала своє служіння. Це був особливий період мого життя, позаяк мені вдалось допомогти багатьом молодим людям зрозуміти біблійну правду. Я завжди прагнула мати дітей, отже я, так би мовити, стала матір’ю духовних дітей, котрі є джерелом безмежної радості для мене. (Порівняйте 1 Коринтян 4:15).

Минали роки, і я бачила на вулицях коло нашого дому своїх колишніх друзів, з котрими я колись вживала наркотики. Оскільки вони кололися зараженими голками, то підхопили СНІД і виглядали жахливо. З того часу багато з них повмирало. Гадаю, що якби не правда, то і я б, напевно, вже не жила. Фактично вона повернула мені життя.

Уникайте зайвого болю

Я часто шкодую, що не знала правди з дитинства й не уникла життя, повного болю й страждання. Нині Єгова допомагає мені зносити біль, який залишила по собі моя змарнована юність, і все ж для повного загоєння емоційних рубців мені треба дочекатися нової системи (Об’явлення 21:3, 4). Тепер я при кожній нагоді говорю молодим людям, що вони щасливі, бо знають Єгову й можуть користуватися допомогою його організації для застосування того, чого Бог навчає.

Світ може виглядати чарівним і принадним. І він хоче, аби ви повірили, що можете тішитись його забавами без болю. Але це просто неможливо. Світ використає вас і відтак викине, як непотріб. Біблія має повну рацію, коли каже, що Диявол є правителем світу, навіть його богом, і ми не повинні любити ні світу, ні того, що в ньому (Івана 12:31; 14:30; 16:11; 2 Коринтян 4:4; 1 Івана 2:15—17; 5:19). Оскільки світські люди є рабами зла, то їхнє товариство неспроможне дати вам справжнього щастя (2 Петра 2:19).

Я сподіваюсь, мій життєпис допоможе іншим зрозуміти, що «справжнє життя», вічне життя у Божому новому світі,— це те єдине життя, задля котрого варто докладати зусиль. Хоч би які радощі й прикрощі ми мали на шляху правди, життя у світі Сатани зовсім не ліпше. Він лише хоче, аби ми думали так. Я молюсь, щоб разом з усіма моїми християнськими братами й сестрами я зосереджувалась на справжньому житті — вічному житті на райській землі (1 Тимофія 6:19). (Розповіла Доллі Горрі).

[Ілюстрація на сторінці 15]

Ми з мамою проповідуємо в сквері імені Томпкінса.