ПРИНОШЕННЯ

Люди складали приношення Богові з найдавніших часів. У Біблії вперше про це згадується в розповіді про те, як старший син Адама, Каїн, склав приношення з плодів землі, а його молодший син, Авель,— з первістків зі своєї отари. Очевидно, брати мали різні спонуки і склад розуму, тому Бог прийняв жертву Авеля, а жертву Каїна відкинув. (Пізніше згідно з Законом потрібно було приносити і тваринні жертви, і хлібні приношення.) Безсумнівно, Авель вірив у Божу обіцянку дати визволення через обіцяного Нащадка і, ймовірно, розумів, що мала пролитися кров (оскільки хтось буде поранений в п’яту), щоб людство отримало втрачену Адамом і Євою досконалість (Бт 3:15). Він усвідомлював, що є грішним, і віра спонукала його скласти приношення, яке вимагало пролиття крові і було прообразом справжньої жертви за гріхи, яку приніс Ісус Христос (Бт 4:1—4; Єв 11:4).

В часи патріархів. Вийшовши з ковчегу, Ной, як голова сім’ї, склав Єгові жертву подяки, пахощі від якої були приємними (які умиротворяють, несуть полегшення) для нього. Після цього Єгова уклав з Ноєм і його нащадками угоду, на знак якої дано веселку (Бт 8:18—22; 9:8—16). У пізніші часи вірні патріархи теж складали приношення Єгові (Бт 31:54; 46:1). Будучи головою своєї сім’ї, Йов виконував у ній обов’язки священика і приносив цілопалення Богові за своїх домашніх (Йв 1:5). Найбільш відомою і визначною була жертва, яку мав скласти Авраам,— за вказівкою Єгови він мав принести в жертву Ісака. Побачивши Авраамову віру і слухняність, Єгова подбав про те, щоб замість Ісака в жертву був принесений баран. Вчинок Авраама став прообразом того, що Єгова мав принести в жертву свого єдинородного Сина, Ісуса Христа (Бт 22:1—14; Єв 11:17—19).

За часу дії Закон-угоди. Жертви, які складали за Законом, вказували на Ісуса Христа і його жертву, а також на благословення, які вона мала принести (Єв 8:3—5; 9:9; 10:5—10). Оскільки Ісус був досконалою людиною, то тварини, яких приносили в жертву, мали бути безвадними (Лв 1:3, 10; 3:1). Як ізраїльтяни, так і чужинці, які поклонялися Єгові, повинні були приносити різноманітні жертви (Чс 15:26, 29).

Цілопалення. Цю жертву повністю спалювали для Бога; жодна частина тварини не залишалася ізраїльтянину. (Пор. Сд 11:30, 31, 39, 40.) Коли цілопалення складали разом з приношенням за гріх, воно являло собою прохання, щоб Єгова прийняв (або показав, що приймає) це приношення. Ісус віддав себе як «цілопалення», тобто цілковито, повністю.

Коли і як складали цілопалення

1. У визначений час: щоранку і щовечора (Вх 29:38—42; Лв 6:8—13; Чс 28:3—8); кожної суботи (Чс 28:9, 10); на початку кожного місяця (Чс 10:10); на Пасху і протягом семи днів Свята прісного хліба (Лв 23:6—8; Чс 28:16—19, 24); на День примирення (Лв 16:3, 5, 29, 30; Чс 29:7—11); в день П’ятидесятниці (Лв 23:16—18; Чс 28:26—31); кожного дня впродовж Свята наметів (Чс 29:12—39).

2. Інші нагоди: під час посвячення священиків (Лв 8:18—21; див. ПОСВЯЧЕННЯ); під час посвячення левітів (Чс 8:6, 11, 12); при складанні угод (Вх 24:5; див. УГОДА); разом з мирними жертвами, а також з приношеннями за провину і приношеннями за гріх (Лв 5:6, 7, 10; 16:3, 5); на знак обітниці (Чс 15:3, 8); під час очищення (Лв 12:6—8; 14:2, 30, 31; 15:13—15, 30).

3. Тварини і порядок, за яким їх приносили. В жертву можна було принести бика, барана, козла, горлицю або молодого голуба (Лв 1:3, 5, 10, 14). Той, хто приносив у жертву тварину, мав покласти руку їй на голову, показуючи, що це приношення від нього і за нього (Лв 1:4). Після цього тварину різали, її кров’ю з усіх боків кропили жертовник для цілопалень (Лв 1:5, 11), з неї знімали шкуру і розділяли на частини, її кишки і гомілки мили водою (частково перетравлену їжу та кал не спалювали на жертовнику), а голову й інші частини тварини розкладали на жертовнику (шкура тварини належала священику, який приносив цілопалення; Лв 7:8) (Лв 1:6—9, 12, 13). Якщо в жертву приносили птаха, воло і пір’я потрібно було відділити, а голову і тіло спалити на жертовнику (Лв 1:14—17).

Мирні жертви. Мирні жертви, прийнятні для Єгови, символізували мирні стосунки з ним. Жертву споживала людина та її домашні (це робили на подвір’ї святого намету; згідно з юдейською традицією, вздовж завіси, яка огороджувала подвір’я, ставили намети; коли був побудований храм, це робили в спеціальних кімнатах, які служили їдальнями), а також священики, які несли службу, включаючи того, хто здійснював жертвоприношення. Часткою Єгови, так би мовити, був приємний запах диму від спалюваного жиру. Богу також віддавали кров, яка символізує життя. Отже, священики і Божі поклонники, образно кажучи, споживали їжу разом з Єговою, що свідчило про мирні стосунки між ними. Якщо людина, яка їла жертву, була нечистою (з будь-якої причини, згаданої в Законі), або їла м’ясо, яке зберігалося довше встановленого часу (в теплому кліматі воно швидко починало псуватися), то вона мала бути знищеною з-посеред народу. Така людина оскверняла їжу, адже той, хто був нечистий або їв те, що було нечистим в очах Бога Єгови, зневажав святе (Лв 7:16—21; 19:5—8).

Господня вечеря (Спомин або Тайна вечеря) подібна до мирної жертви (1Кр 10:16). Учасники «нової угоди, укладеної на підставі [Ісусової] крові» з вірою відзначають Господню вечерю і разом споживають хліб і вино, які символізують тіло й кров Ісуса. Вони споживають цю вечерю також разом з Єговою, оскільки саме він запровадив її. Вони прагнуть мати схвалення Єгови і перебувають в мирі не лише одне з одним, але також з Єговою завдяки Ісусу Христу. Оскільки ті, хто споживав мирну жертву, мали бути чистими, Павло радить християнам перевіряти себе перед Господньою вечерею. Той, хто ставиться до цієї події, а також до вина і прісного хліба легковажно або з презирством, оскверняє святе і стягує на себе осуд (1Кр 11:25, 27—29; див. ГОСПОДНЯ ВЕЧЕРЯ).

Жертва подяки — це мирна жертва, яку приносили, щоб прославити Бога за його дари і віддану любов. При цьому споживали м’ясо тварини, принесеної в жертву, а також прісний хліб та хліб на заквасці, тобто те, що було звичайною їжею. (Але хліб на заквасці не дозволялося спалювати на жертовнику як приношення Єгові.) М’ясо слід було з’їсти того самого дня. (М’ясо інших мирних жертв можна було їсти й наступного дня.) (Лв 7:11—15). Це нагадує слова молитви, якої Ісус навчав своїх послідовників: «Дай нам сьогодні хліба на цей день» (Мт 6:11).

Коли і як складали мирні жертви

1. Випадки: укладання угод (Вх 24:5); під час щорічних свят і на початку кожного місяця (Чс 10:10; Вх 12:2—14; Лв 23:15—19; Чс 29:39), а також в інших випадках.

2. Мета: отримати Боже схвалення; звернутися до Бога з благанням у час лиха (Лв 19:5; Сд 20:26; 21:4; 1См 13:9; 2См 24:25).

3. Як проходило жертвоприношення і яких тварин для цього брали. Приносили самця чи самицю з великої чи дрібної худоби (птахів не приносили, оскільки їхнього м’яса не вистачило б на всіх, хто мав споживати жертву) (Лв 3:1, 6, 12). Той, хто приносив жертву, клав руку на голову тварини; тварину різали; священик кропив її кров’ю жертовник з усіх боків (Лв 3:2, 8, 13); увесь жир (у тому числі курдюк вівці) клали на жертовник для цілопалень (Лв 3:3—5, 9); грудну частину віддавали священикам, а праву задню ногу — священику, який здійснював жертвоприношення (Вх 29:26, 28; Лв 7:28—36).

4. Види: жертви подяки і хвали; приношення, пов’язані з обітницею (див. Чс 6:13, 14, 17); добровільні жертви.

Приношення за гріх. Такі жертви приносили за ненавмисні гріхи, скоєні через слабкість недосконалої плоті, а не за гріхи, зроблені відкрито і зухвало (Чс 15:30, 31). В жертву приносили різних тварин, від вола до голуба, залежно від обставин і можливостей того, хто шукав примирення з Богом. Варто зазначити, що в 4-му розділі книги Левіт говориться про людину, яка стягне на себе вину, «порушивши одну з заповідей Єгови» (Лв 4:2, 13, 22, 27). Про приношення за гріх, які складали в День примирення, йдеться в статті ДЕНЬ ПРИМИРЕННЯ.

Коли і як складали приношення за гріх

1. За гріх первосвященика, який цим стягував вину на весь народ (Лв 4:3). Первосвященик приводив бика до входу в намет зборів і клав руку на його голову; бика різали; його кров приносили у Святе і кропили нею перед завісою; частиною крові намащували роги жертовника для спалювання фіміаму, а решту виливали біля основи жертовника для цілопалень; увесь жир (як при складанні мирних жертв) спалювали на жертовнику для цілопалень (Лв 4:4—10); а тушу бика (разом зі шкурою) спалювали в чистому місці за межами міста, там, де висипали попіл з жертовника (Лв 4:11, 12).

2. За гріх цілого збору, про який провідники дізналися лише згодом (Лв 4:13). Збір приводив до намету зборів бика; старійшини громади клали руки на його голову; бика різали; далі все робили так само, як і у випадку з жертвою за гріх первосвященика (Лв 4:14—21).

Первосвященик представляв перед Єговою увесь народ, тому скоївши гріх, він стягував вину на цілий збір. Гріхом первосвященика могли бути помилки в застосуванні Закону, у прийнятті судових рішень і в питаннях національного значення. У цьому випадку, а також у випадку, коли грішив цілий народ, необхідно було принести найціннішу жертву, а саме бика (Лв 4:3, 13—15).

Кров жертви, яку складали за гріх когось із народу, приносили лише до жертовника для цілопалень. Однак коли складали жертву за гріх первосвященика або цілого збору, кров тварини вносили у Святе, тобто в перший відділ святого намету або храму, і кропили нею перед завісою, за якою символічно перебував Єгова, на що вказувало світло над ковчегом угоди в Найсвятішому. (У Найсвятіше, друге відділення святого намету або храму, вносили тільки кров жертв, які щороку складали в День примирення; Лв 16.) Священики не мали права їсти м’ясо жертв, кров яких вносили у Святе (Лв 6:30).

3. За гріх провідника народу. Жертвоприношення відрізнялось від попередніх лише тим, що в жертву приносили козла, а кров не вносили у Святе. Кров’ю тварини намащували роги жертовника для цілопалень; решту крові виливали біля основи жертовника; увесь жир тварини спалювали на жертовнику (Лв 4:22—26); священики, очевидно, отримували частину м’яса жертви, як у випадку з іншими жертвами за гріх когось із народу (Лв 6:24—26, 29); посуд, в якому варилося м’ясо, потрібно було добре вичистити (або розбити, якщо він був глиняний), адже, якби його почали використовувати в побуті, а в ньому були залишки жертви, це осквернило б «особливо святе приношення» (Лв 6:27, 28).

4. За гріх когось із народу. В жертву приносили молоду безвадну козу або безвадну самицю з ягнят; приношення складали так само, як і жертву за гріх провідника народу (Лв 4:27—35).

Далі мова йде про гріхи, суть яких була в тому, що хтось не виконував «всіх наказів, які Єгова дав Мойсею» (Чс 15:22).

5. За гріх всієї громади в жертву приносили козеня (Чс 15:22—26), а за гріх окремої людини — однорічну козу (Чс 15:27—29).

Коли священики їли частку приношення за гріх, це, ймовірно, означало, що вони «відповідали за провину» тих, хто складав це приношення, і так «примиряли [їх] з Єговою» (Лв 10:16—18; 9:3, 15).

Приношення за провину. Такі приношення теж приносилися за гріх, адже будь-яка провина пов’язана з гріхом. Їх приносили за конкретні гріхи, через які людина стягувала на себе вину, і вони дещо відрізнялися від інших приношень за гріх, можливо, тому, що задовольняли або відновлювали чиїсь права. Порушувалося або право Єгови, або право його святого народу. Розкаяний грішник складав приношення за провину, щоб відновити декотрі гарантовані угодою права, які він втратив через свій гріх, та звільнитися від покарання, або щоб відновити порушене право Єгови. (Пор. Ісаї 53:10.)

В Левіт 5:1—6, 17—19 говориться про тих, хто згрішив ненавмисно, несвідомо або через легковажність і, усвідомивши гріх, прагне виправитися. Натомість у Левіт 6:1—7 мова йде про свідомі гріхи. Однак людина коїла їх не тому, що навмисно і свавільно виступала проти Бога, а під впливом плотських слабкостей і бажань. Така особа відчувала докори сумління, щиро розкаювалася, визнавала свій гріх і, відшкодувавши збитки, шукала милосердя і прощення (Мт 5:23, 24).

Вищезгадані вірші з книги Левіт показують, що, хоча нерозкаяні грішники мали бути покарані, Закон надавав можливість взяти до уваги спонуки, обставини та умонастрій людини, яка згрішила, і виявити до неї милосердя. Подібно до грішників ставляться і в християнському зборі. (Пор. Лв 6:1—7; Вх 21:29—31; Чс 35:22—25; 2Кр 2:5—11; 7:8—12; 1Тм 1:2—16.) Все ж жоден гріх не міг залишатися без покарання. Грішник мав відшкодувати збитки і скласти Єгові приношення за провину. Його складали майже так само, як і приношення за гріх. Священики отримували частину жертви (Лв 7:1, 5—7).

Коли і як складали приношення за провину

1. Це приношення складав той, хто був свідком певних подій і, почувши прилюдний заклик дати свідчення, не зробив цього; той, хто став нечистим, ненавмисно доторкнувшись до нечистої особи або до трупа тварини чи людини; той, хто поспішно поклявся щось зробити (Лв 5:1—4). Така людина мала зізнатися у своєму гріху (Лв 5:5). Те, що́ людина жертвувала як приношення за провину, залежало від її спроможності (Лв 5:6—10). Якщо це було хлібне приношення, до нього не можна було додавати олії і ладану, тому що це було обов’язкове приношення за гріх. Добровільні хлібні приношення з радістю складали ті, хто мав добрі стосунки з Богом (Лв 5:11—13).

2. Приношення за провину також складав той, хто ненавмисно згрішив проти присвяченого Єгові (наприклад той, хто несвідомо привласнив зерно, яке треба було віддати Єгові як десятину, і осквернив це святе приношення, використавши його для власних потреб) (Лв 5:15а; пор. Лв 22:14—16). Людині треба було відшкодувати те, що мало належати святині, і додати п’яту частину вартості (Лв 5:16). Як приношення за провину складали безвадного барана (Лв 5:15).

3. Приношення за провину мусив скласти той, хто несвідомо зробив (можливо, через недбалість) те, що заборонив Єгова. Він мав принести в жертву «барана встановленої вартості» (Лв 5:17—19).

4. Приношення за провину також мала скласти людина, яка сказала своєму ближньому неправду про річ, котру отримала на зберігання, яка щось вкрала, яка обібрала свого ближнього або яка знайшла загублену річ і залишила її собі (Лв 6:2, 3; пор. Вх 22:7—13; це не включало в себе неправдиве свідчення проти ближнього, про яке говориться в Пв 5:20). Спочатку людина мала зізнатися в скоєному гріху. Потім вона мусила відшкодувати всі збитки і додати до цього п’яту частину (Лв 6:4, 5; Чс 5:6, 7). Якщо скривджений помирав, відшкодування отримував найближчий родич; якщо такого родича не було, то відшкодування належало священику (Чс 5:8). Після цього винний мав скласти в жертву барана як приношення за провину.

Хлібні приношення. Хлібні приношення приносили разом з мирними жертвами, цілопаленнями, приношеннями за гріх, а також з першими плодами; іноді їх приносили окремо (Вх 29:40—42; Лв 23:10—13, 15—18; Чс 15:8, 9, 22—24; 28:9, 10, 20, 26—28; розд. 29). Цими жертвами ізраїльтяни показували свою вдячність за те, що Єгова щедро зливає на них благословення і дарує добробут. Нерідко до хлібного приношення додавали олію та ладан. Хлібне приношення могло являти собою найліпше борошно, смажене зерно, печені прісні кільця або тоненькі коржі, спечені в печі, приготовлені на сковороді чи в казанку з олією. Частину хлібного приношения клали на жертовник для цілопалень, частину їли священики, а у випадку мирних жертв — і ті, хто приносив жертву (Лв 6:14—23; 7:11—13; Чс 18:8—11). Жодне хлібне приношення, яке спалювали на жертовнику, не мало містити закваски або «меду» (очевидно, йдеться про сироп з фіг чи фруктовий сік), що могло викликати бродіння (Лв 2:1—16).

Виливні жертви. Виливні жертви приносили разом з більшістю інших жертв, особливо після того, як ізраїльтяни оселилися в Обіцяному краї (Чс 15:2, 5, 8—10). Це було вино («алкогольний напій»), яке виливали на жертовник (Чс 28:7, 14; пор. Вх 30:9; Чс 15:10). Апостол Павло писав християнам у Філіппах: «Якщо я виливаюсь, немов виливна жертва, на жертву святого служіння, до якого вас спонукала віра, я тішуся». На прикладі виливної жертви він показав своє бажання віддавати всього себе для служіння на благо співхристиян (Флп 2:17). Незадовго до своєї смерті він написав Тимофію: «Я вже виливаюсь, немов виливна жертва, і час мого визволення неминуче наближається» (2Тм 4:6).

Жертви коливання. Під час цього жертвоприношення священик, очевидно, клав руки під руки ізраїльтянина, який тримав у руках свою жертву, і коливав нею; або ж священик коливав жертву, тримаючи її у своїх руках (Лв 23:11а). Ця дія символізувала принесення жертви Єгові. Мойсей, будучи посередником Закон-угоди, поклав на долоні Аарона та його синів жертву, поколивав їхніми руками перед Єговою і таким чином посвятив їх на священиків (Лв 8:28, 29). Деякі жертви коливання належали священикам (Вх 29:27).

Перший сніп (або омер) ячменю був жертвою коливання, яку 16 нісана приносив первосвященик. Саме в цей день 33 р. н. е. воскрес Ісус Христос, «перший плід з тих, хто заснув смертним сном» (1Кр 15:20; Лв 23:11б; Ів 20:1). У день П’ятидесятниці в жертву коливання приносили два замішані на заквасці хліби з перших плодів врожаю пшениці (Лв 23:15—17). В цей день Ісус, як небесний Первосвященик, «приніс» Єгові перших зі своїх духовних братів, обраних з-поміж грішних людей і помазаних святим духом (Дії 2:1—4, 32, 33; пор. Як 1:18).

Священні частки. Єврейське слово терума́ перекладається як «священна частка», коли йдеться про частину жертви, яка належала священикам (Вх 29:27, 28; Лв 7:14, 32; 10:14, 15). Також це слово часто перекладається як «пожертва», коли мова йде про те, що віддавали у Божу святиню і що теж належало священикам (за винятком того, що спалювалось на жертовнику) (Чс 18:8—13, 19, 24, 26—29; 31:29; Пв 12:6, 11).