Запитання читачів
Коли завершиться вибір християн, які отримують небесну надію?
На це запитання Біблія не дає чіткої відповіді. Помазання Ісусових учнів, які мали надію отримати небесний спадок, почалось 33 року н. е. (Дії 2:1—4). Нам також відомо, що після смерті апостолів разом зі справжніми помазаними християнами, тобто «пшеницею», стали рости фальшиві християни, «бур’яни» (Матвія 13:24—30). Під кінець 1800-х років помазані християни знову почали активно діяти. А 1919 року розпочались жнива «земного урожаю», які включали в себе збирання останніх помазанців (Об’явлення 14:15, 16).
Від кінця XIX сторіччя до 1931 року проповідування виконувалось головно для того, щоб збирати останніх членів Христового тіла. З 1931 року Дослідники Біблії стали називатись біблійним ім’ям — Свідки Єгови. У «Вартовій башті» за 15 листопада 1933 року говорилося, що це особливе ім’я було «денарієм» з Ісусової розповіді, записаної в Матвія 20:1—16. Вважали, що згадані там 12 годин — це 12 років, від 1919-го до 1931-го. Тому довгий час Свідки вірили, що збирання до небесного Царства закінчилось у 1931-му і що вибрані в 1930 і 1931 роках стали останніми співспадкоємцями з Христом (Матвія 20:6—8). Проте 1966 року це пояснення виправили. Тоді Свідки зрозуміли, що Ісусова розповідь про денарій не має нічого спільного з вибором помазанців.
У 1935 році було пояснено, що згаданий в Об’явлення 7:9—15 «великий натовп людей» — це частина «інших овець», тобто християн з земною надією. Ті люди мали з’явитись в «останні дні» і пережити Армагеддон (Івана 10:16; 2 Тимофія 3:1; Об’явлення 21:3, 4). Від 1935 року головна мета проповідування полягала вже в тому, щоб збирати «великий натовп». Отже, особливо після 1966 року Свідки думали, що вибір християн, які отримують небесну надію, закінчився у 1935 році. Існували додаткові свідчення на користь цього нового розуміння. Наприклад, майже всі, хто хрестився після 1935 року, відчували, що мають надію жити на землі. Вважалось, що відтоді християни, що отримували небесну надію, були заміною помазанців, котрі зреклися християнської віри.
Якщо хтось з помазаних християн відходив від правди і не каявся, Єгова вибирав на його місце іншу особу (Римлян 11:17—22). Проте помазанців, які стають невірними, очевидно, небагато. З іншого боку, деякі охрещені після 1935 року отримали засвідчення, що в них є небесна надія (Римлян 8:16, 17). Тому неможливо визначити точний час, коли завершився чи завершиться вибір християн, які отримують небесну надію.
Як ставитись до християнина, котрий у своєму серці вирішив, що належить до помазанців і на Спомині починає споживати від символів? Оскільки це справа між ним та Єговою, ми не маємо права робити однозначного висновку щодо його надії (Римлян 14:12). Правдивий помазаний християнин не вимагає, щоб з ним поводились якось по-особливому. Він не вважає, що через помазання володіє особливою духовною проникливістю, яка недоступна досвідченим членам великого натовпу. Крім того, він не думає, ніби має більше святого духу, аніж його одновірці з земною надією. Помазанець не очікує, що йому будуть прислуговувати, і, хоча приймає від символів, не вважає себе вищим за призначених старійшин збору. Смиренний помазанець пам’ятає, що у першому сторіччі деякі з помазаних духом чоловіків не відповідали вимогам, аби бути старійшинами чи служителями збору (1 Тимофія 3:1—10, 12, 13; Тита 1:5—9; Якова 3:1). Дехто з помазаних християн навіть був духовно слабким (1 Фессалонікійців 5:14). А сестри, які були помазаницями, не могли навчати в зборі (1 Тимофія 2:11, 12).
Отже, помазанці разом з іншими вівцями стараються бути духовно міцними, розвивати плід духу та сприяти злагоді у зборі. Всі християни — і помазанці, й інші вівці — під проводом Керівного органу наполегливо проповідують добру новину та навчають людей правди. Помазані християни охоче служитимуть Єгові на землі доти, доки він вважатиме за потрібне.