Вони охоче пішли на жертви задля служіння

ДО ЧИСЛА ревних Свідків, що служать в країнах, де є більша потреба у вісниках Царства, належить чимало неодружених сестер. Деякі з них служать за кордоном впродовж багатьох років. Що допомогло їм колись відважитися на переїзд в іншу країну? Чого вони навчилися, служачи за кордоном? Як склалося їхнє життя? Ми взяли інтерв’ю в кількох таких сестер. Якщо ти неодружена сестра і щиро прагнеш брати участь у служінні, яке приносить справжнє задоволення, то обов’язково почерпнеш щось цінне з їхнього досвіду. По суті, всім Божим служителям буде корисно подумати над їхніми прикладами.

Можливо, ви невпевнені, що, будучи неодруженими, зможете служити в іншій країні. Аніта, якій тепер за 70, дуже сумнівалася, що їй це вдасться. Вона виростала в Англії і почала служити піонеркою у 18 років. «Мені подобалося навчати людей про Єгову,— каже Аніта,— але я ніколи не уявляла собі, що зможу служити за кордоном. Я раніше не вивчала іноземних мов і була впевнена, що мені це не під силу. Тож я була шокована, коли мене запросили в школу “Гілеад”. Мене здивувало, що я, звичайна маленька людина, отримала таке запрошення. Але я подумала собі: “Якщо Єгова вважає, що я впораюсь, то я спробую”. Це було більш ніж 50 років тому. Відтоді я служу місіонеркою в Японії». Аніта додає: «Іноді я з запалом кажу молодшим сестрам: “Беріть рюкзак і нумо до найзахопливішої праці в житті!” І я дуже тішуся, що багато хто так і робить».

Чимало сестер, які служать за кордоном, спочатку вагалися переїжджати в іншу країну. Як вони набралися необхідної сміливості?

«З дитинства я хотіла вести змістовне життя, прагнула допомагати іншим»,— розповідає Моурін, якій за 60. Коли їй виповнилося 20 років, вона переїхала у Квебек (Канада), де тоді були потрібні піонери. «Згодом я отримала запрошення навчатися в школі “Гілеад“, але боялася їхати в незнайому місцевість без друзів,— каже Моурін.— Також я переживала про те, як полишу маму, яка доглядала хворого тата. Не одну ніч я зі слізьми молилися про все це до Єгови. Коли я порозмовляла про свої тривоги з батьками, вони заохотили мене прийняти запрошення. Крім того, я бачила, як місцевий збір з любов’ю дбав про моїх батьків. Я відчула, наскільки турботливий Єгова, і вже не сумнівалася, що він попіклується і про мене. Зрештою я була готова їхати». Починаючи з 1979 року Моурін понад 30 років служила місіонеркою в Західній Африці. Тепер вона дбає про свою маму в Канаді і все ще служить спеціальною піонеркою. Згадуючи роки служіння за кордоном, вона говорить: «Єгова завжди давав мені все необхідне в потрібний момент».

Венді, якій зараз 65, розпочала піонерське служіння в Австралії ще в підлітковому віці. Вона пригадує: «Я була дуже сором’язлива, і мені було важко розмовляти з незнайомими людьми. Але, служачи піонеркою, я навчилась спілкуватися з різними людьми і стала сміливішою. З часом я повністю поборола свою невпевненість. Це служіння вчило покладатися на Єгову, і мене вже не лякала думка про служіння за кордоном. Крім того, одна неодружена сестра, яка понад 30 років була місіонеркою в Японії, запросила мене на три місяці послужити в цій країні. Співпраця з нею зміцнила моє бажання переїхати за кордон». У 1986 році Венді переїхала до Вануату, острівної держави, що лежить за 1770 кілометрів на схід від Австралії.

Венді досі живе у Вануату і тепер служить у віддаленому перекладацькому офісі. Вона каже: «Я дуже радію, коли бачу, як у віддалених районах створюються нові групи і збори. Не передати словами, яка це честь робити свій маленький внесок у працю Єгови на цих островах».

Куміко, якій тепер 65, служила сталою піонеркою в Японії. Її напарниця в піонерському служінні запропонувала переїхати в Непал. «Вона весь час просила мене про це, а я відмовлялася,— каже Куміко.— Я переживала через те, що доведеться вивчати нову мову і пристосовуватися до нових обставин. Також важко було зібрати гроші на переїзд в іншу країну. У той період, коли я боролася зі своїми тривогами, я потрапила в аварію, через яку опинилася в лікарні. Там я почала думати: “Хто знає, що станеться в майбутньому? Я можу серйозно захворіти і втратити нагоду служити за кордоном. Хіба я не могла б поїхати туди хоча б на рік?” Я палко молилася, щоб Єгова допоміг мені наважитись на це». Після лікарні Куміко з’їздила в Непал і пізніше разом зі своєю напарницею переїхала туди.

Озираючись назад на майже десять років служіння в Непалі, Куміко говорить: «Проблеми, які мене непокоїли, розступилися переді мною, немов Червоне море. Я дуже рада, що почала служити там, де є більша потреба у вісниках. Нерідко, коли я приходжу до якоїсь сім’ї додому, щоб поділитися біблійною звісткою, до нас приєднується ще п’ять-шість сусідів. Навіть малі діти ввічливо просять мене дати їм буклет про Біблію. Як же приємно проповідувати там, де тебе готові слухати!»

Зрозуміло, що відважні неодружені сестри, в яких ми взяли інтерв’ю, стикалися з труднощами. Як вони давали собі раду?

«На початку мені було важко через те, що я так далеко від рідних»,— каже Даєн з Канади. Зараз їй за 60. Вона 20 років служила місіонеркою на Березі Слонової Кості (тепер Кот-д’Івуар). Вона розповідає: «Я просила Єгову допомогти мені полюбити людей в призначеній мені території. Один з моїх викладачів у школі “Гілеад“, брат Джек Редфорд, попередив нас, що спочатку ми можемо бути збентежені і навіть шоковані умовами життя людей, особливо коли побачимо, як вони злидарюють. Але він сказав: “Не дивіться на злидні. Дивіться на людей, на їхні обличчя і в їхні очі. Спостерігайте, як вони реагують на біблійні істини”. Саме так я і робила. Це принесло хороші результати. Ділячись підбадьорливою звісткою про Царство, я бачила, як в людей загорялися очі». Що ще допомогло Даєн пристосуватися до служіння за кордоном? Вона говорить: «Ті, з ким я вивчала Біблію, ставали моїми друзями, і мені було дуже приємно бачити, як вони починають вірно служити Єгові. Територія, куди мене призначили, стала моїм домом. Як і обіцяв Ісус, в мене з’явилися матері і батьки, брати і сестри» (Марка 10:29, 30).

Енн, якій зараз 46 років, служить в Азії, в країні, де нашу діяльність обмежено. Вона розповідає: «Впродовж усіх років служіння в різних місцях за кордоном я жила з сестрами, які дуже відрізнялися від мене своїм характером і походженням. Часами це призводило до непорозумінь і образ. Коли так ставалось, я старалася ближче познайомитися з цими сестрами, ліпше зрозуміти їхню культуру. До того ж я намагалась ставитися до них більш сердечно і не бути занадто вимогливою. Як добре, що мої зусилля увінчалися успіхом, і тепер в мене багато близьких друзів, які допомагають мені далі виконувати служіння».

Уте з Німеччини, якій тепер трохи за 50, в 1993 році була призначена місіонеркою на Мадагаскар. Вона каже: «Спочатку мені важко давалася місцева мова, я не могла звикнути до вологого клімату, а також мені докучала малярія, амеби і паразитичні черви. Але я відчувала велику підтримку. Місцеві сестри, їхні діти й ті, з ким я вивчала Біблію, терпеливо допомагали мені опанувати мову. Моя напарниця-місіонерка турботливо доглядала мене, коли я хворіла. Проте найбільше мені допомагав Єгова. Я постійно розповідала йому в молитві про свої тривоги і потім терпеливо чекала. Інколи я бачила відповідь на свої молитви вже за кілька днів, а інколи — за кілька місяців. Єгова вирішував усі мої проблеми». Уте служить на Мадагаскарі вже 23 роки.

Подібно до інших Божих служителів, які переїхали туди, де є більша потреба у вісниках, неодружені сестри також часто кажуть, що служіння за кордоном збагатило їхнє життя. Які благословення вони відчули на собі?

Хайді з Німеччини, якій зараз трохи за 70, у 1968 році стала місіонеркою на Березі Слонової Кості (тепер Кот-д’Івуар). Вона каже: «Найбільша радість для мене — бачити, що мої духовні діти “і далі ходять у правді”. Декотрі з тих, з ким я вивчала Біблію, тепер служать піонерами і старійшинами. Вони називають мене мамою чи бабусею. Один з цих старійшин і його дружина та діти вважають мене членом своєї сім’ї. Тож Єгова дав мені сина, невістку і трьох онуків» (3 Ів. 4).

Карен з Канади, якій за 70, понад 20 років служила в Західній Африці. Вона говорить: «Життя місіонера навчило мене більшою мірою виявляти саможертовність, любов і терпіння. Співпраця з людьми різних національностей змінила моє ставлення до багатьох речей. Я зрозуміла, що до одної й тої самої справи можна підходити по-різному. І як же чудово тепер мати стількох друзів по цілому світі! Наше життя і призначення змінилися, але ми й далі дружимо».

Маргарет з Англії, якій коло 80 років, служила місіонеркою в Лаосі. Вона розповідає: «Служачи за кордоном, я на власні очі побачила, як Єгова приводить до своєї організації людей усіх національностей і культур. Це дуже зміцнило мою віру. Тож я цілковито впевнена, що Єгова керує своєю організацією і що його намір здійсниться».

Безперечно, неодружені сестри, які служать за кордоном, подають видатний приклад християнського служіння. Вони заслуговують сердечної похвали (Суд. 11:40). І кількість таких вісниць постійно зростає (Пс. 68:11). Чи могли б і ви зробити зміни у своєму житті і піти стопами ревних сестер, в яких ми взяли інтерв’ю для цієї статті? Зробивши це, ви самі переконаєтеся, «який добрий Єгова» (Пс. 34:8).