БОЖЕ ЦАРСТВО

Вияв верховної влади Єгови над всіма його створіннями; знаряддя, яким він послуговується для здійснення цієї влади (Пс 103:19). Цей вислів вживається передусім щодо Божої верховної влади, представленої царським урядом його Сина, Ісуса Христа.

В Грецьких Писаннях слово «царство» є перекладом слова басіле́йа, що означає «царство, королівство, місцевість або країна, якою править цар; царська влада, становище, правління; царська велич, титул і честь царя» (The Analytical Greek Lexicon. 1908. P. 67). Вислів «Боже Царство» часто використовують Марко і Лука, а Матвій приблизно 30 разів вживає подібний вислів — «Царство небесне». (Пор. Мр 10:23 і Лк 18:24 з Мт 19:23, 24; див. НЕБЕСА, НЕБО, Духовне небо; ЦАРСТВО.)

Царство Бога за своєю структурою і функціями є теократією в прямому розумінні цього слова (від грец. тео́с «бог» і кра́тос «правління»), тобто правлінням Бога. Вважається, що термін «теократія» створив єврейський історик першого століття Йосиф Флавій, який використав його у своїй праці «Проти Апіона». Він написав про форму правління над Ізраїлем, запроваджену біля гори Сінай: «Одні [народи] віддали владу монарху, інші — кільком вибраним родам, ще інші довірили її народу. А наш законодавець, відмовившись від усього цього, створив так звану теократію [грец. теократı́ан],— якщо це слово не надто спотворює справжній зміст,— і віддав управління та владу в своїй державі Богу» (Против Апиона. II. 16). Звичайно, теократичне правління не міг створити людський законодавець (наприклад, Мойсей), таке правління може запровадити тільки Бог. Як показує Біблія, саме так і було у випадку Ізраїля.

Походження терміна. Очевидно, люди почали використовувати слово «цар» (євр. ме́лех) після Всесвітнього потопу. Першим царством на землі було царство Німрода, «сильного мисливця, який противився Єгові» (Бт 10:8—12). В період від часу Німрода і до днів Авраама з’явилися міста-держави та народи і, відповідно, багато царів. За винятком царства Мелхиседека, царя і священика Салима (він був пророчим образом Месії (Бт 14:17—20; Єв 7:1—17)), жодне з цих земних царств не було засноване Богом і не представляло його правління. Народи також робили царями своїх фальшивих богів, приписуючи їм здатність наділяти людей владою. Тож, коли Єгова називав себе «Царем [Ме́лех]» у Єврейських Писаннях, написаних після Потопу, він використовував титул, який придумали і вживали люди. Цим він показав, що лише він, а не пихаті людські правителі чи створені людьми боги, може по праву вважатися Царем і лише йому треба підкорятися (Єр 10:10—12).

Звичайно, Єгова був Всевладним Правителем задовго до того, як з’явилися людські царства чи взагалі люди. Мільйони його духовних синів, ангелів, поважали і слухалися його як правдивого Бога і свого Творця (Йв 38:4—7; 2Хр 18:18; Пс 103:20—22; Дн 7:10). Тож, хоч би яким був його титул, Єгову від самого початку творення визнавали тим, чия воля по праву є найвищою.

Правління Бога на початку людської історії. Перші люди, Адам і Єва, також усвідомлювали, що Єгова є Богом, Творцем неба і землі. Вони визнавали його владу і право давати накази, доручати завдання чи забороняти щось робити, призначати людям землю для проживання та обробітку і наділяти їх владою над іншими створіннями (Бт 1:26—30; 2:15—17). Хоча Адам визнавав верховну владу Єгови, ніщо не вказує на те, що він, маючи здатність створювати нові слова (Бт 2:19, 20), створив слово «цар [ме́лех]» як титул свого Бога і Творця.

З перших розділів Буття видно, що в Едемському саду Єгова використовував свою верховну владу на благо людей і не накладав зайвих обмежень. Щоб мати добрі стосунки з Богом, людям потрібно було слухатися його так само, як син слухається свого батька. (Пор. Лк 3:38.) Бог не дав людям довгого списку законів (пор. 1Тм 1:8—11); його вимоги були простими і обґрунтованими. Крім того, в Біблії нема жодного натяку на те, що Адам мав відчуття, ніби Єгова не довіряє йому і контролює кожен його крок; Бог спілкувався з досконалою людиною лише час від часу, коли це було потрібно (Бт 1—3).

Намір Єгови по-новому здійснювати свою владу. Один з Божих духовних синів спонукав першу людську пару порушити Божий наказ. Їхній свідомий непослух був, по суті, бунтом проти влади Бога (Бт 3:17—19; див. ДЕРЕВО, Переносне значення). Цей ангел, який став Божим Противником (євр. сата́н), кинув Єгові виклик, піднявши спірне питання про правомірність його верховної влади. (Див. ЄГОВА, Моральний характер спірного питання.) Оскільки це питання було підняте на землі, логічно, що саме тут воно мало бути вирішене (Об 12:7—12).

Виносячи вирок першим бунтарям, Бог Єгова виголосив пророцтво, в якому символічною мовою повідомив про свій намір знищити всіх бунтарів з допомогою «потомства» (Бт 3:15). Це означає, що у відповідь на бунт Єгова вирішив по-новому виявити свою верховну владу, своє правління. В міру того як Бог поступово розкривав значення «священних таємниць небесного Царства» (Мт 13:11), стало зрозуміло, що цим новим виявом влади буде допоміжний уряд на чолі з призначеним Єговою правителем. Сповненням обіцянки про «потомство» стало Царство Ісуса Христа та його вибраних співправителів (Об 17:14; див. ІСУС ХРИСТОС, Важлива роль в Божому намірі). Після того як Бог дав цю обіцянку в Едемі, поступове розкриття Божого наміру щодо «потомства» стало основною темою Біблії і ключем до розуміння стосунків Єгови зі своїми служителями та людством в цілому.

Те, що Бог наділяє свої створіння такою владою, такими повноваженнями (Мт 28:18; Об 2:26, 27; 3:21), заслуговує особливої уваги, адже питання про непорочність Божих створінь, тобто їхню цілковиту відданість Богові та вірне підкорення його головуванню, було важливою складовою спірного питання, піднятого Божим Противником. (Див. НЕПОРОЧНІСТЬ, Пов’язана з найважливішим спірним питанням.) Сам факт, що Бог з упевненістю міг довірити своїм створінням надзвичайну владу і повноваження, доводить, що його правління ґрунтується на високих моральних принципах, а також сприяє виправданню його верховної влади і викриває фальшивість звинувачень його ворога.

Потреба в правлінні Бога стає очевидною. Після бунту перших людей і до того часу, як прийшов Потоп, на землі склалися умови, які чітко показували, що людство потребує Божого правління. З’явились перші випадки ворожнечі, насилля і вбивства (Бт 4:2—9, 23, 24). Біблія не повідомляє, до якої міри грішний Адам упродовж 930 років життя здійснював патріархальну владу над своїми численними нащадками. Але вже за життя сьомого покоління всюди панувала безбожність (Юд 14, 15), а за часів Ноя (народився приблизно через 120 років після смерті Адама) обставини стали ще гіршими і «земля... наповнилась насиллям» (Бт 6:1—13). Однією з причин було те, що до людей на землю, всупереч волі і наміру Бога, сходили духовні створіння (Бт 6:1—4; Юд 6; 2Пт 2:4, 5; див. НЕФІЛІМИ).

Хоча земля стала осередком бунту, Єгова і далі вважав її своїм володінням. Всесвітній потоп засвідчив, що Бог має силу і владу виконувати свою волю на землі, як і в будь-якій іншій частині всесвіту. Ще до Потопу Єгова показав, що готовий вести по життю осіб, які шукали його, і скеровувати їхні дії. Серед таких людей були Авель, Енох і Ной. На прикладі Ноя особливо чітко видно, як Бог править над своїми слухняними підданими: він давав Ною накази і вказівки, захищав та благословляв цього чоловіка і його сім’ю, а також довів, що має владу над іншими земними створіннями — тваринами і птахами (Бт 6:9—7:16). Крім того, Єгова показав, що не дозволить відчуженому від нього людству безконечно наповнювати землю злом, а виконає справедливий присуд над грішниками, коли і як вважатиме за потрібне. Також стало очевидно, що Бог має необмежену владу над стихіями, в тому числі над атмосферними явищами (Бт 6:3, 5—7; 7:17—8:22).

Світ після Потопу і його проблеми. Патріархальний устрій, який, очевидно, існував після Потопу, сприяв стабільності і порядку. А завдання «наповню[вати] землю» означало не тільки народжувати дітей, але й розширювати межі проживання і поступово заселяти всю планету (Бт 9:1, 7). Усе це мало стримати ріст соціальних проблем, адже вони вирішувалися б у межах родини, і не виникало б конфліктів, поширених в густонаселених територіях. Однак будівництво Вавилонської вежі, яке не схвалював Бог, мало зовсім іншу мету — зібрати людей в одній місцевості і не дозволити їм «розпороши[ти]сь по цілій землі» (Бт 11:1—4; див. МОВА). В цей же період Німрод, нащадок Куша з роду Хама, відкинув патріархальний устрій, заснувавши перше «царство» (євр. мамлаха́г). Він захопив територію нащадків Сима, край Ашшура (Ассирію), і збудував там міста, які стали частиною його володінь (Бт 10:8—12).

Бог розладнав план людей оселитися в одній місцевості, в краю Шинар, коли змішав їхню мову. Проте спосіб правління, започаткований Німродом, поширився майже в усіх територіях, куди переселились різні родини. За життя Авраама (2018—1843 рр. до н. е.) царства існували на території, що простягалась від Месопотамії до Єгипту, де цар (євр. ме́лех) носив титул «фараон». Але ці царства не створили для людей безпечних умов життя. Царі почали укладати військові союзи і здійснювати далекі походи, під час яких завойовували території, грабували майно і брали людей у полон (Бт 14:1—12). В деяких містах подорожні зазнавали гомосексуальних домагань (Бт 19:4—9).

Задля безпеки люди оселялися громадами (пор. Бт 4:14—17), але вже незабаром мусили оточувати свої міста мурами і укріпляти їх для захисту від збройних нападів. Найдавніші з відомих нам писемних пам’яток (багато з них знайдено в тій частині Месопотамії, де було царство Німрода) містять чимало розповідей про ворожнечу, жадібність, інтриги та кровопролиття. Стародавні небіблійні зводи законів, наприклад закони з Ешнунни та закони Ліпіт-Іштара і Хаммурапі, показують, що життя в суспільстві стало нелегким. Соціальні протиріччя призвели до таких проблем, як крадіжки, шахрайство, труднощі, пов’язані з торгівлею, суперечки про майно та сплату оренди, спори про позики та відсотки, подружня зрада, плата за лікування, лікарські помилки, випадки нападу і побиття. Хоча Хаммурапі називав себе «переможним царем» та «незрівнянним царем», його правління і законодавча діяльність були не в стані вирішити проблеми грішного людства; те саме можна сказати про решту стародавніх царств (Хрестоматія з історії стародавнього світу / за ред. В. Струве. К., 1953. Т. 1. С. 139, 160; пор. Пр 28:5). В усіх цих царствах важливу роль відігравала релігія, але це не було поклоніння правдивому Богу. Священики підтримували правлячу верхівку і мали прихильність правителів, однак це не покращувало морального стану суспільства. Стародавні клинописні тексти релігійного характеру не містять глибоких духовних думок чи моральних настанов; вони змальовують богів, яким поклонялися люди, як сварливих, жорстоких, хтивих, безпринципних і користолюбних. Отже, люди потребували Царства Бога Єгови, бо лише воно могло принести їм мир і щастя.

Бог виявляє свою владу над Авраамом і його нащадками. Ті, хто визнавав Бога Єгову своїм Правителем, звичайно, не були захищені від проблем і конфліктів. Але, дотримуючись Божих праведних норм, вони могли з гідністю зносити чи вирішувати їх. Бог захищав і зміцнював таких людей (Бт 13:5—11; 14:18—24; 19:15—24; 21:9—13, 22—33). Саме тому псалмоспівець, згадавши, що «присуди [Єгови] діють по цілій землі», говорить про Авраама, Ісака та Якова: «Було їх мало, дуже мало, і жили вони як чужинці в [ханаанському] краю. Вони ходили від народу до народу, від одного царства до іншого. [Єгова] же нікому не дозволяв їх гнобити і заради них докоряв царям, кажучи: “Не торкайтесь моїх помазанців і не кривдьте моїх пророків”» (Пс 105:7—15; пор. Бт 12:10—20; 20:1—18; 31:22—24, 36—55). Це також доводило, що Єгова і далі був Верховним Правителем над землею і ніщо не могло завадити йому здійснювати владу згідно з його наміром.

Вірні патріархи не пов’язували свого життя з жодним містом-державою чи царством Ханаану або інших країв. Вони не шукали сховку в якомусь місті під правлінням людського царя, а жили в наметах як «чужинці і тимчасові жителі в краю свого перебування», з вірою «чека[ючи] міста зі справжнім фундаментом, творець і будівничий якого — Бог». Вони визнавали Бога своїм Правителем і чекали, коли над землею запанує його небесний уряд і буде встановлено правління, міцно утверджене на його верховній владі і волі,— хоча в ті часи вони бачили сповнення своєї надії лише «здалека» (Єв 11:8—10, 13—16). Ось чому згодом Ісус, помазаний Богом на царя, міг сказати: «Авраам дуже тішився надією, що побачить мій день. І він його побачив та зрадів» (Ів 8:56).

Єгова продовжував сповняти свою обіцянку щодо «потомства» (Бт 3:15), коли уклав угоду з Авраамом (Бт 12:1—3; 22:15—18). При цьому він передрік, що з нащадків Авраама (Аврама) і його дружини «вийдуть царі» (Бт 17:1—6, 15, 16). Хоча деякі нащадки Авраамового внука Ісава стали головами племен і царями, пророча обіцянка про нащадків, які мали стати царями, стосувалася не їх, адже цю обіцянку Бог повторив іншому внуку Авраама, Якову (Бт 35:11, 12; 36:9, 15—43).

Утворення ізраїльського народу. Минули століття, і Єгова у визначений час (Бт 15:13—16) заступився за нащадків Якова, яких тоді налічувалось кілька мільйонів. (Див. ВИХІД З ЄГИПТУ, Скільки людей вийшло з Єгипту.) Він захищав їх під час геноциду, влаштованого єгипетським царем (Вх 1:15—22), і зрештою звільнив з жорстокого рабства (Вх 2:23—25). Бог передав наказ фараону через своїх представників, Мойсея та Аарона, але єгипетський правитель з презирством відкинув його, бо вважав, що він походив від того, хто не мав права втручатися у справи його країни. Оскільки фараон раз у раз відмовлявся визнати верховну владу Єгови, Бог показав йому свою силу, навівши на Єгипет кари (Вх 7—12). Єгова довів, що жоден людський цар не має такої влади над силами природи та живими створіннями, як він (Вх 9:13—16). Найяскравішим виявом його безмежної сили стало знищення фараонового війська: Єгова зробив те, чого не міг зробити жоден з царів, які вихвалялися своїми військовими успіхами (Вх 14:26—31). Тож Мойсей та всі ізраїльтяни мали підстави співати: «Єгова царюватиме повік-віків» (Вх 15:1—19).

Пізніше Єгова знову довів, що земля, водні запаси, а також птахи перебувають у його цілковитому розпорядженні і що він здатний захищати свій народ і дбати про нього навіть у посушливому краї та серед ворожих народів (Вх 15:22—17:15). Після всього цього він сказав звільненим ізраїльтянам, що, слухаючись його та дотримуючись угоди, яку він уклав з ними, вони стануть його особливою власністю з-посеред усіх народів, «бо вся земля належить [йому]». Вони мали нагоду стати «царством священиків і народом святим» (Вх 19:3—6). Коли ізраїльтяни урочисто пообіцяли добровільно підкорятися Божій верховній владі, Єгова, як їхній Цар і Законодавець, дав їм великий звід законів, виявивши при цьому свою безмежну грізну силу і славу (Вх 19:7—24:18). Намет зборів і святий намет, а особливо поміщений в ньому ковчег угоди, символізували присутність невидимого небесного Правителя (Вх 25:8, 21, 22; 33:7—11; пор. Об 21:3). Хоча більшість судових справ розглядали Мойсей та інші призначені чоловіки, керуючись Божими законами, іноді Єгова особисто виносив присуди і карав грішників (Вх 18:13—16, 24—26; 32:25—35). Призначені Богом священики виконували служіння, яке сприяло добрим стосункам народу з його небесним Правителем; вони допомагали людям дотримуватися високих норм Закон-угоди. (Див. СВЯЩЕНИК.) Тож форму правління в Ізраїлі можна по праву назвати теократією (Пв 33:2, 5).

Як Бог, Творець і «Суддя всієї землі» (Бт 18:25), Єгова, якщо говорити сучасними термінами, має «право на примусове відчуження приватної власності» в будь-якому куточку планети, тому він вирішив дати ханаанський край потомству Авраама (Бт 12:5—7; 15:17—21). Потім він, як Голова виконавчої влади, наказав ізраїльтянам здійснити примусове відчуження краю, де жили ханаанці, та виконати смертний вирок, який він їм виніс (Пв 9:1—5; див. ХАНААН, ХАНААНЦІ № 2, Завоювання Ханаану ізраїльтянами).

Часи суддів. Впродовж трьох з половиною століть після того, як Ізраїль завоював численні ханаанські царства, Бог Єгова був єдиним царем ізраїльського народу. В різні періоди, як у мирний, так і в воєнний час, вибрані Богом судді керували народом або його частинами. Коли суддя Гедеон завдав поразки мідіянітянам, народ захотів, щоб він став їхнім правителем. Однак Гедеон відмовився, сказавши, що правитель Ізраїля — Єгова (Сд 8:22, 23). Честолюбний син Гедеона, Авімелех, на короткий час став царем над невеликою частиною народу, але це закінчилось для нього трагічно (Сд 9:1, 6, 22, 53—56).

Ось як Біблія в загальному описує час правління суддів: «У ті дні в Ізраїлі не було царя. Кожен робив те, що було правильне в його очах» (Сд 17:6; 21:25). Це не означає, що в краю панувало свавілля. В кожному місті були старійшини, які виконували роль суддів; вони розглядали судові справи та здійснювали правосуддя (Пв 16:18—20; див. СУД). Священики-левіти брали духовний провід, навчаючи Божого Закону, а первосвященик за допомогою уріму і тумміму радився з Богом у важких справах. (Див. ПЕРВОСВЯЩЕНИК; СВЯЩЕНИК; УРІМ І ТУММІМ.) Якщо ізраїльтяни визнавали цей устрій, навчалися Божих законів і застосовували їх, то мали чіткі орієнтири для свого сумління. Коли такі люди чинили «те, що було правильне в [їхніх] очах», це не було чимось поганим. Єгова дозволив, щоб ізраїльтяни показали, чи хочуть підкорятися йому, чи ні. У ті часи в Ізраїлі не було людського правителя, який би контролював діяльність суддів по містах, вимагав від своїх підданих виконувати певні роботи чи захищати свій народ. (Пор. Сд 5:1—18.) Тож, коли ізраїльтяни переживали важкі часи, це пояснювалося тим, що більшість з них не хотіла визнавати встановлений Єговою устрій і виконувати накази та закони свого небесного Царя (Сд 2:11—23).

Народ вимагає царя з-поміж людей. Майже через 400 років після виходу з Єгипту і понад 800 років після того, як Бог уклав угоду з Авраамом, ізраїльтяни стали вимагати, щоб ними правив цар з-поміж людей, як це було прийнято в інших народів. Цим вони показали, що відкидають Єгову як свого царя (1См 8:4—8). Щоправда, народ мав підстави сподіватися, що Бог встановить царство, адже він дав про це обіцянку Аврааму і Якову. Підстави для такої надії давало також передсмертне пророцтво Якова про Юду (Бт 49:8—10), слова Єгови, сказані ізраїльтянам після виходу з Єгипту (Вх 19:3—6), певні положення Закон-угоди (Пв 17:14, 15) і навіть слова пророка Валаама, які він промовив з волі Єгови (Чс 24:2—7, 17). Про царя також згадала в своїй молитві Самуїлова мати Анна, яка мала міцну віру в Бога (1См 2:7—10). Проте на той час Єгова ще не повністю виявив свою «священну таємницю» стосовно Царства і не повідомив, коли встановить його, хто правитиме в ньому і яким воно буде — земним чи небесним. Тож прохання ізраїльтян поставити над ними царя було дуже зухвалим.

Загроза нападу філістимлян та аммонітян, мабуть, теж відігравала свою роль в тому, що ізраїльтяни хотіли мати видимого царя-полководця. Вони виявили брак віри в те, що Бог здатний захищати, вести та забезпечувати всім необхідним як народ в цілому, так і окремих осіб (1См 8:4—8). Спонуки людей були неправильними, але Єгова задовольнив їхнє прохання. Він зробив це не заради них самих, а передусім заради свого наміру, який передбачав поступове розкриття «священної таємниці» про його майбутнє Царство під правлінням «потомства». Правління земного царя було пов’язане з новими проблемами і значними витратами для народу, і Єгова про це попередив (1См 8:9—22).

Царі, яких призначав Єгова, мали служити Божими земними представниками, але це нітрохи не применшувало верховної влади Єгови над його народом. Царі сиділи на троні Єгови, вони царювали від його імені (1Хр 29:23). Бог наказав помазати першого царя, Саула (1См 9:15—17), однак відкрито засудив народ за брак віри (1См 10:17—25).

Щоб правління царя було успішним, цар і народ мусили поважати Божу владу. Якби вони почали звертатися за керівництвом чи захистом до когось іншого, то цим немудрим кроком стягнули б на себе загибель (Пв 28:36; 1См 12:13—15, 20—25). Цар не мав покладатися на військову міць, брати собі багато дружин чи нагромаджувати багатство. Він мав здійснювати свою владу так, як цього вимагала Закон-угода. Цар був зобов’язаний переписати собі Закон і кожного дня читати його, щоб виявляти належну повагу до Верховного Правителя, залишатися смиренним і триматися праведного шляху (Пв 17:16—20). Якби він так робив і любив Бога від усього серця та свого ближнього, як самого себе, то його правління стало б благословенням і піддані не мали б підстав скаржитися на утиски чи важке життя. Проте Єгова дозволяв царям, як і народу, виявляти, що є насправді в їхньому серці,— чи вони бажають підкорятися владі і волі Бога, чи ні.

Зразкове правління Давида. Саул з племені Веніямина виявив зневагу до найвищої влади та устрою «Величного Бога Ізраїля», і за це Бог засудив його та забрав царську владу від його нащадків (1См 13:10—14; 15:17—29; 1Хр 10:13, 14). Правління Саулового наступника — Давида з племені Юди — стало новим етапом у сповненні передсмертного пророцтва Якова (Бт 49:8—10). Хоча Давид через людську недосконалість припустився серйозних помилок, його правління можна назвати зразковим тому, що він був цілковито відданий Богу Єгові і смиренно підкорявся його владі (Пс 51:1—4; 1См 24:10—14; пор. 1Цр 11:4; 15:11, 14). Після того як народ приніс добровільні пожертви на будівництво храму, Давид на очах усього збору звернувся до Бога: «Тобі, Єгово, належить велич, могутність, краса, слава і величність, адже все, що на небі і на землі,— твоє. Тобі, Єгово, належить царство, ти — Голова над усіма. Від тебе — багатство і слава, і ти пануєш над усім. У твоїй руці сила і могутність, і ти можеш звеличити та зміцнити кожного. Боже наш, ми дякуємо тобі й вихваляємо твоє славетне ім’я» (1Хр 29:10—13). Як видно з настанов, які Давид перед смертю дав своєму сину Соломону, він усвідомлював, що влада земного царя походить від Бога (1Цр 2:1—4).

Коли ізраїльтяни принесли в столицю Єрусалим ковчег угоди, який символізував присутність Єгови, Давид співав: «Нехай радіють небеса і тішиться земля. Проголосіть серед народів: “Єгова став Царем!”» (1Хр 16:1, 7, 23—31). Це показує, що, хоча Єгова царює від початку творення, він може по-різному виражати свою царську владу і встановлювати нові органи влади, які її представляють; саме в цьому розумінні Єгова «ста[є] Царем» в різний час і за різних обставин.

Угода про царство. Єгова уклав з Давидом угоду про те, що царська влада навіки належатиме його потомству. Він сказав: «Я поставлю після тебе царем твого потомка... та утверджу його царство... Твій дім і твоє царство ніколи не порушаться, і трон твій стоятиме вічно» (2См 7:12—16; 1Хр 17:11—14). Ця угода, яка стосувалася роду Давида, доводила, що Бог продовжував поступово виконувати дану в Едемі обіцянку про Царство, яким правитиме «потомство» (Бт 3:15), і розкривала додаткові факти, які мали допомогти розпізнати «потомство», коли воно з’явиться. (Пор. Іс 9:6, 7; 1Пт 1:11.) Оскільки призначених Богом царів помазували, до них застосовували термін «месія», що означає «помазанець» (1См 16:1; Пс 132:13, 17). Тож земне царство, яке Єгова встановив над Ізраїлем, було прообразом майбутнього Царства під правлінням Месії, Ісуса Христа, «сина Давида» (Мт 1:1).

Занепад і кінець правління ізраїльських царств. Через недотримання праведних норм Єгови вже під кінець правління третього царя і на початку правління четвертого запанувало загальне невдоволення, яке вилилося в бунт, і царство розкололося (997 р. до н. е.). Утворилися два царства: північне і південне. Але угода, яку Єгова уклав з Давидом, залишалася чинною стосовно царів південного царства Юди. Впродовж століть у Юді було лише кілька вірних царів, а в північному царстві Ізраїля таких не було взагалі. Історія північного царства сповнена ідолопоклонства, політичних інтриг та вбивств; царі швидко змінювали один одного, а народ потерпав від несправедливості і гніту. Приблизно через 250 років після заснування північного царства Єгова дозволив ассирійському царю зруйнувати його (740 р. до н. е.), тому що воно пішло шляхом бунтарства (Ос 4:1, 2; Ам 2:6—8).

У царстві Юди, яким правили царі з роду Давида, ситуація була стабільнішою, але зрештою моральне зіпсуття в ньому стало набагато більшим, ніж у північному царстві, незважаючи на те що вірні царі, наприклад Єзекія та Йосія, намагалися викоренити ідолопоклонство і спонукати народ слухатися слів Єгови та підкорятися його владі (Іс 1:1—4; Єз 23:1—4, 11). Соціальна несправедливість, тиранія, жадібність, нечесність, хабарництво, статеві збочення, розбій і кровопролиття, а також релігійне лицемірство, через яке Божий храм перетворився на «печеру розбійників»,— все це згадувалося у звістках осуду, які Єгова передавав царям і народу через пророків (Іс 1:15—17, 21—23; 3:14, 15; Єр 5:1, 2, 7, 8, 26—28, 31; 6:6, 7; 7:8—11). Ані священики-відступники, ані політичні союзи з іншими народами не змогли захистити невірне царство від загибелі (Єр 6:13—15; 37:7—10). Його столиця Єрусалим була знищена, а край Юди спустошений вавилонянами в 607 р. до н. е. (2Цр 25:1—26).

Правління Єгови не дискредитувало себе. Знищення юдейського та ізраїльського царств у жодному разі не свідчило про те, що правління Єгови є поганим або що він неспроможний здійснювати свою царську владу. З історії ізраїльського народу чітко видно, що Єгова хотів, аби люди служили і підкорялися йому добровільно (Пв 10:12—21; 30:6, 15—20; Іс 1:18—20; Єз 18:25—32). Він навчав, докоряв, виправляв, застерігав і карав, але ніколи не застосовував сили, щоб змусити царя або народ іти правильним шляхом. Важкі умови, страждання і зрештою лихо, яке спало на цих людей,— все це було результатом їхніх власних вчинків; вони дозволили своїм серцям зачерствіти і вперто йшли шляхом незалежності, безглуздо завдаючи собі шкоди (Пл 1:8, 9; Не 9:26—31, 34—37; Іс 1:2—7; Єр 8:5—9; Ос 7:10, 11).

Єгова показав, що є Всевладним Правителем, коли стримував жорстокі й ненаситні держави Ассирію та Вавилон до визначеного ним часу і керував їхніми діями заради виконання своїх пророцтв (Єз 21:18—23; Іс 10:5—7). Зрештою Єгова перестав захищати свій народ, і це справедливе рішення він прийняв на правах Всевладного Правителя (Єр 35:17). Спустошення Ізраїлю та Юди не приголомшило вірних служителів Бога, оскільки вони знали про це наперед із пророцтв. Приниження гордих правителів лише підкреслило «незрівнянну велич» Єгови (Іс 2:1, 10—17). І найважливіше, Єгова довів, що за будь-яких обставин здатний захищати і рятувати людей, які визнавали його своїм Царем,— навіть коли довкола панував голод, хвороби і масове кровопролиття і коли їх переслідували ті, хто ненавидів праведність (Єр 34:17—21; 20:10, 11; 35:18, 19; 36:26; 37:18—21; 38:7—13; 39:11—40:5).

Єгова попередив останнього ізраїльського царя, що невдовзі йому доведеться скинути корону — символ влади помазаних царів, які були Божими представниками. Відтоді царська влада не мала здійснюватись через жодного потомка Давида, «поки не прийде той, хто має на неї законне право, і йому [Єгова] да[сть] її» (Єз 21:25—27). Отже, царство, яке представляло Боже правління і тепер лежало в руїнах, перестало існувати, і увага знову була скерована на появу «потомства», Месії.

Могутні держави Ассирія і Вавилон спустошили відступницькі царства Ізраїлю та Юди. Хоча Бог сказав, що це він привів, або послав, ці держави проти засуджених ним царств (Пв 28:49; Єр 5:15; 25:8, 9; Єз 7:24; Ам 6:14), його слова означають приблизно те саме, що фраза: «Господь учинив запеклим серце фараона» (Ог.). (Див. ПЕРЕДБАЧЕННЯ, ВИЗНАЧЕННЯ НАПЕРЕД, Стосовно окремих осіб.) Бог привів війська цих нападників у тому розумінні, що дозволив їм здійснити бажання, які вже були в їхньому серці (Іс 10:7; Пл 2:16; Мих 4:11), і забрав свій захист від Ізраїля та Юди, проти яких була скерована їхня агресія (Пв 31:17, 18; пор. Езд 8:31 з Езд 5:12; Не 9:28—31; Єр 34:2). Ізраїльтяни-відступники, які вперто відмовлялись підкорятися закону і волі Єгови, отримали «свободу» — загинули «від меча, пошесті та голоду» (Єр 34:17). Проте народи, які напали на ізраїльтян, не здобули схвалення Єгови; оскільки вони безжалісно знищили північне та південне царство, столицю Єрусалим і Божий храм, то були винними в Божих очах. Тож Єгова, будучи Суддею всієї землі, мав право засудити їх за те, що вони «грабу[вали] [його] власність», і спустошити їх так само, як вони спустошили його народ (Іс 10:12—14; 13:1, 17—22; 14:4—6, 12—14, 26, 27; 47:5—11; Єр 50:11, 14, 17—19, 23—29).

Видіння про Царство Бога, дані за часів Даниїла. Усі пророцтва Даниїла наголошують на тому, що верховна влада належить Єгові, і проливають більше світла на Божий намір. Даниїл жив вигнанцем у столиці світової держави, яка завоювала Юду. Бог послуговувався ним, щоб розкрити значення видіння вавилонського правителя, в якому було показано, як змінюватимуть одна одну світові держави і як зрештою їх знищить вічне Царство, яке встановить Єгова. На здивування своїх придворних Навуходоносор, завойовник Єрусалима, впавши долілиць, вшанував вигнанця Даниїла і визнав, що Бог Даниїла є «Паном над царями» (Дн 2:36—47). Через видіння про зрубане дерево, дане Навуходоносору уві сні, Єгова знову чітко показав, що «Всевишній є Правителем людських царств і дає їх, кому захоче» і «він ставить над ними найнижчого з людей» (Дн 4; це видіння обговорюється в статті ВИЗНАЧЕНІ ДЛЯ НАРОДІВ ЧАСИ). Після сповнення свого сну цей могутній правитель був знову змушений визнати, що Бог Даниїла є «небесним Царем», який «з небесним військом і з жителями землі... поводиться за своєю волею». Навуходоносор переконався, що «ніхто не може [Єгову] стримати чи сказати йому: “Що ти робиш?!”» (Дн 4:34—37).

Наприкінці панування Вавилону як світової держави Даниїл отримав пророчі видіння про імперії, які змінювали одна одну на світовій арені і були подібними до звірів; він також бачив, як величний небесний Суд Єгови виніс вирок цим світовим державам, визнавши їх негідними царювання. Даниїл бачив «когось подібного на сина людського», якому було дано «правління, славу й царство, щоб люди всіх народів, націй і мов служили йому». «Його правління — правління вічне, воно не припиниться». Крім того, Даниїл побачив, як остання світова держава воювала проти «святих» і була за це знищена, а також як «царство, владу й велич усіх царств, що під небесами, отрима[в] народ святих Всевишнього», Бога Єгови (Дн 7, 8). Отже, стало відомо, що обіцяне «потомство» утворюватиме орган управління, який складатиметься не лише з царя, «сина людського», але й з його співправителів, «святих Всевишнього Бога».

Бог виявляє свою владу над Вавилоном та Мідо-Персією. Божий присуд проти могутнього Вавилону був виконаний несподівано і раптово; Бог порахував дні цього царства і поклав йому край (Дн 5:17—30). Під час правління Мідо-Персії, наступної світової держави, Єгова розкрив більше деталей про Месіанське Царство: час приходу Месії, те, що він буде вбитий і що Єрусалим та святе місце будуть знищені вдруге (Дн 9:1, 24—27; див. СІМДЕСЯТ ТИЖНІВ). Крім того, як і під час панування Вавилону, Бог Єгова знову довів, що здатний захищати людей, які визнають його правління; він рятував їх від гніву правителів і неминучої смерті, виявляючи владу над силами природи і дикими звірами (Дн 3:13—29; 6:12—27). Єгова зробив так, що у визначений час ворота Вавилона широко відчинилися і народ, з яким він уклав угоду, отримав звільнення і міг повернутися в рідний край та відбудувати дім Єгови (2Хр 36:20—23). З огляду на це звільнення, Сіону було проголошено: «Твій Бог став Царем!» (Іс 52:7—11). Після того Єгова спонукував царів Персії сприяти здійсненню його волі, і завдяки цьому були викриті змови проти його народу, розладнані плани урядовців, які зводили наклепи на юдеїв, а також не мали успіху укази вороже налаштованих правителів (Езд 4—7; Не 2; 4; 6; Ес 3—9).

Отже, впродовж тисячоліть незмінний намір Бога Єгови неухильно виконувався. Хоч би як складались обставини на землі, Єгова завжди тримав усе під контролем, випереджуючи задуми і дії своїх противників — як людей, так і злих духовних сил. Ніщо не могло стати на заваді виконання його волі; його намір виконувався саме так, як це було йому до вподоби. Ізраїльський народ та його історія, які служили пророчим прообразом того, що́ Бог зробить для людей у майбутньому, яскраво показують, що довготривалий мир, щастя і злагода можливі тільки тоді, коли люди всім серцем визнають головування Бога і підкоряються йому. Ізраїльтяни мали одне походження, мову і край. Крім того, в них були спільні вороги. Але це не було запорукою їхньої єдності. Лише коли ізраїльтяни вірно і віддано служили та поклонялися Богу Єгові, вони отримували радість від життя та були сильним згуртованим народом, серед якого панувала справедливість. Коли народ віддалявся від Єгови, це неминуче призводило до занепаду.

Боже Царство «наблизилося». Месія мав бути нащадком Авраама, Ісака та Якова, належати до племені Юди і бути «сином Давида», тому він мав народитися як людина і, згідно з пророцтвом Даниїла, бути «сином людським». «В кінці відведеного часу» Бог Єгова послав на землю свого Сина, який народився від жінки і мав законне право на «престол [свого] батька Давида» (Гл 4:4; Лк 1:26—33; див. РОДОВІД ІСУСА ХРИСТА). За півроку до народження Ісуса на світ з’явився Іван, згодом відомий як Іван Хреститель і як попередник Ісуса (Лк 1:13—17, 36). Висловлювання батьків Ісуса та Івана показують, що вони з нетерпінням чекали, що Бог виявить свою царську владу (Лк 1:41—55, 68—79). У словах ангелів, які після Ісусового народження оголосили про значення цієї події, згадувалось про величні діла Бога (Лк 2:9—14). Слова, які Симеон і Анна промовили у храмі, теж свідчать, що вони з надією чекали на спасіння і визволення, які дасть Бог (Лк 2:25—38). Як Біблія, так і світські джерела підтверджують, що в той час євреї чекали на близький прихід Месії. Але багато хто передусім сподівався, що Месія звільнить їх з-під ярма римлян. (Див. МЕСІЯ.)

Завдання Івана полягало в тому, щоб «повернути серця» людей до Єгови та його угод, заохотити їх «безстрашно йому служити... з відданістю та праведністю» і так «приготувати народ для Єгови» (Лк 1:16, 17, прим.; 1:72—75). Іван прямо сказав їм, що незабаром настане час Божого суду і що «наблизилося Царство небесне». Він заохочував євреїв не зволікаючи покаятися, тобто покинути шлях непослуху і виконувати волю і закон Бога. Тож знову стало очевидно, що Єгова хоче мати лише таких підданих, які добровільно підкоряються йому і визнають справедливість його доріг та законів (Мт 3:1, 2, 7—12).

Ісус став Месією, коли прийшов до Івана охреститися і був помазаний Божим святим духом (Мт 3:13—17). Саме тоді він був призначений майбутнім Царем, за яким небесний Суд Єгови визнав законне право на трон Давида; це право нікому не належало впродовж шести останніх століть. (Див. ІСУС ХРИСТОС, Хрещення.) Крім того, Єгова уклав зі своїм улюбленим Сином угоду про небесне Царство, в якому Ісус мав бути як Царем, так і Священиком, подібно до Мелхиседека, царя стародавнього Салима (Пс 110:1—4; Лк 22:29; Єв 5:4—6; 7:1—3; 8:1; див. УГОДА). Як обіцяне «потомство» Авраама, цей небесний Цар і Священик мав стати Керівником, через якого Бог благословить людей з усіх народів (Бт 22:15—18; Гл 3:14; Дії 3:15).

Ще на початку земного життя Ісуса Єгова виявив свою царську владу на благо свого Сина. Бог не допустив, щоб астрологи зі Сходу повідомили жорстокому царю Іроду, де знайти маленького Ісуса, а також наказав Ісусовим батькам втекти в Єгипет, перш ніж Ірод вигубив у Віфлеємі хлопчиків-немовлят (Мт 2:1—16). Оскільки, згідно з даним в Едемі пророцтвом, мала точитися ворожнеча між обіцяним «потомством» і «потомством» змія, замах на життя Ісуса можна пояснити тільки тим, що Божий Ворог, Сатана Диявол, намагався,— хоча й безуспішно,— перешкодити здійсненню наміру Єгови (Бт 3:15).

Провівши після свого хрещення 40 днів в Юдейській пустелі, Ісус віч-на-віч стикнувся з цим головним противником верховної влади Єгови. Божий ворог підійшов до Ісуса з хитрими пропозиціями, щоб спонукати його діяти всупереч волі і слову Єгови. Сатана навіть запропонував помазаному Ісусу владу над всіма царствами світу, причому Ісус міг все це отримати без зусиль і страждань — потрібно було лише один раз поклонитися Сатані. Однак Ісус відмовився і цим показав, що визнає Єгову Всевладним Правителем — єдиним, хто має право наділяти владою і кому належить поклоніння. Після цього Божий ворог почав складати іншу стратегію боротьби з Представником Єгови. Він застосовував проти Ісуса різноманітні методи, використовуючи своїх прибічників з-поміж людей, так само, як він робив це у випадку з Йовом (Йв 1:8—18; Мт 4:1—11; Лк 4:1—13; пор. Об 13:1, 2).

В якому розумінні Боже Царство було «серед» тих, кому проповідував Ісус?

Цілковито покладаючись на силу і захист Єгови, Ісус розпочав своє служіння і став проголошувати народу, з яким Єгова уклав угоду, що «визначений час прийшов», а отже наблизилося Боже Царство (Мр 1:14, 15). Зрозуміти, в якому значенні Царство «наблизилося», допомагають слова, які Ісус сказав фарисеям: «Боже Царство є серед вас» (Лк 17:21). В одному біблійному словнику про цей вірш говориться: «Хоча ці слова часто наводяться як приклад “містицизму” Ісуса і його “заглиблення в духовне”, таке тлумачення ґрунтується головним чином на старому перекладі — “всередині вас” [KJ, Dy], в якому “вас” [англомовні читачі], на жаль, трактують в сучасному значенні як “тебе”, в однині; [проте в оригіналі] цей займенник вжито у множині (гімо́н) (Ісус звертається до фарисеїв, вірш 20)... Теорія, згідно з якою царство Бога — це внутрішній, розумовий стан людини або її спасенний стан, не узгоджується ні з контекстом цього вірша, ні з цілим Н[овим] З[авітом]» (The Interpreter’s Dictionary of the Bible / edited by G. A. Buttrick. 1962. Vol. 2. P. 883). Якщо взяти до уваги те, що слово басіле́йа, яке перекладається як «царство», також означає «царська велич», то можна краще зрозуміти сказане Ісусом: він був серед них як Божий представник і помазаний Богом цар. Більше того, він мав владу здійснювати чуда, які були виявом царської влади Бога, а також підготовляти тих, хто в майбутньому мав правити з ним у Царстві. Ось чому можна сказати, що Царство «наблизилося». Перед людьми, які жили в той час, відкривались унікальні можливості.

Уряд, що має силу і владу. Ісусові учні розуміли, що Царство — це реальний уряд Бога, хоча й не уявляли масштабів його правління. Натанаїл сказав Ісусу: «Учителю, ти Син Божий, Цар Ізраїля» (Ів 1:49). Учні знали, що́ було передречено про «святих» у пророцтві Даниїла (Дн 7:18, 27). Крім того, Ісус пообіцяв апостолам, що вони сядуть на «престолах» (Мт 19:28). Коли Яків та Іван просили для себе особливі місця в Месіанському уряді, Ісус визнав, що такі місця будуть, але давати їх має право тільки його Батько, Всевладний Правитель (Мт 20:20—23; Мр 10:35—40). Тож, хоча учні помилково вважали, що Месія правитиме на землі, зокрема над буквальним Ізраїлем (таке уявлення вони мали навіть в день вознесіння Ісуса на небо, Дії 1:6), вони правильно розуміли, що Царство — це орган управління. (Пор. Мт 21:5; Мр 11:7—10.)

Єгова неодноразово виявляв свою царську владу над земними створіннями через призначеного ним Царя. Завдяки Божому духу, або діючій силі, Ісус вгамовував вітер і море, мав владу над рослинами, рибами і навіть органічною матерією (з кількох риб і хлібів зробив достатньо їжі для тисяч людей). Ці могутні діла викликали в учнів глибоку повагу до його влади (Мт 14:23—33; Мр 4:36—41; 11:12—14, 20—23; Лк 5:4—11; Ів 6:5—15). Ще дивовижнішим було те, яку владу Бог дав Ісусу над людським тілом: він зціляв людей з різноманітними недугами — від сліпоти до прокази — і навіть воскрешав померлих (Мт 9:35; 20:30—34; Лк 5:12, 13; 7:11—17; Ів 11:39—47). Зцілених від прокази чоловіків він посилав до священиків «їм на свідчення» (слід зазначити, що, хоча священики отримали свої повноваження від Бога, більшість з них не вірили в Христа) (Лк 5:14; 17:14). Також Ісус показав, що отримав від Бога владу над могутніми духовними створіннями. Демони визнавали владу Ісуса і, не наважуючись протистояти тому, кого підтримував сам Бог, підкорялися його наказам й виходили з опанованих ними людей (Мт 8:28—32; 9:32, 33; пор. Як 2:19). Те, що Ісус виганяв демонів за допомогою Божого духу, свідчило, що Боже Царство справді «прийшло» для його слухачів (Мт 12:25—29; пор. Лк 9:42, 43).

Все це було переконливим доказом того, що Ісус мав царську владу і що вона походила не з земного джерела, не від людей, не від політичних сил. (Пор. Ів 18:36; Іс 9:6, 7.) Коли ув’язнений Іван Хреститель вислав своїх учнів до Ісуса, вони стали свідками його могутніх діл і отримали від нього наказ розповісти Івану про побачене і почуте як підтвердження, що Ісус — це «той, хто має прийти» (Мт 11:2—6; Лк 7:18—23; пор. Ів 5:36). Учні Ісуса бачили і чули те, що було доказом його царської влади, те, що хотіли побачити і почути пророки давнини (Мт 13:16, 17). Більше того, Ісус міг наділяти своїх учнів владою; завдяки цьому вони, як його представники, теж здійснювали могутні діла, що додавало ваги їхній звістці: «Наблизилося Царство небесне» (Мт 10:1, 7, 8; Лк 4:36; 10:8—12, 17).

Хто може увійти в Царство? Ісус звертав увагу на те, що почався особливий період і що перед людьми відкрилася унікальна можливість. Про свого попередника, Івана Хрестителя, Ісус сказав: «Серед народжених жінками не з’являвся ніхто, більший від Івана Хрестителя, проте менший у небесному Царстві — більший від нього. Починаючи від днів Івана Хрестителя й дотепер, мета, якої люди прагнуть досягти [біа́зетай],— це небесне Царство. І досягти її зможуть ті, хто докладає для цього всіх зусиль [біаста́й]. [Пор. Ог., Хом., Дерк.] Бо всі — і Пророки, і Закон — пророкували аж до Івана» (Мт 11:10—13). Тож дні служіння Івана Хрестителя, які невдовзі мали закінчитися його стратою, були завершенням одного періоду і початком іншого. Про грецьке дієслово біа́зомай, вжите в цьому біблійному уривку, в одному словнику говориться: «Це дієслово вказує на наполегливі зусилля» (Vine’s Expository Dictionary of Old and New Testament Words. 1981. Vol. 3. P. 208). Стосовно Матвія 11:12 німецький біблеїст Генріх Мейєр зазначив: «Так описується сильне, палке прагнення і старання досягти Месіанського царства, яке наблизилося... На зміну пасивному очікуванню прийшло активне зацікавлення царством. Тож біаста́й — це віруючі [не вороги-нападники], які з усіх сил стараються здобути його» (Meyer H. Critical and Exegetical Hand-Book to the Gospel of Matthew. 1884. P. 225).

Отже, увійти в Боже Царство не так легко, як увійти в незахищене місто, коли на шляху немає жодних перешкод. Всевладний Правитель, Бог Єгова, поставив перепони, щоб не дозволити недостойним людям ввійти в Царство. (Пор. Ів 6:44; 1Кр 6:9—11; Гл 5:19—21; Еф 5:5.) Можливість увійти отримають лише ті, хто йде тісною дорогою, знаходить вузькі ворота, невпинно просить, шукає і стукає. Дорога є «тісною» в тому розумінні, що людям не дозволено робити те, що завдавало б шкоди їм або іншим (Мт 7:7, 8, 13, 14; пор. 2Пт 1:10, 11). Щоб увійти в Царство, можливо, навіть доведеться в переносному значенні втратити око чи руку (Мр 9:43—47). Царство — це не плутократія, тобто піддані не зможуть здобути прихильність Царя за гроші; багатому (грец. плу́сіос) буде важко ввійти в Царство (Лк 18:24, 25). Також це не аристократія, і високе становище в суспільстві не відіграватиме жодного значення (Мт 23:1, 2, 6—12, 33; Лк 16:14—16). Люди, які здаються «першими», оскільки мають багату духовну спадщину і справляють враження дуже релігійних, будуть «останніми», а «останні стануть першими» — отримають почесне становище в Царстві (Мт 19:30—20:16). Розкаяні повії і збирачі податків увійдуть в Боже Царство попереду самовдоволених лицемірних фарисеїв, які займають видатне становище (Мт 21:31, 32; 23:13). Усі лицеміри, які кличуть Ісуса: «Господи, Господи», але зневажають слово і волю Бога, виявлені через Ісуса, почують такі слова: «Я ніколи не знав вас! Відійдіть від мене, ті, хто чинить беззаконня!» (Мт 7:15—23).

У Царство ввійдуть ті, хто найперше в житті шукає не матеріальних благ, а Божого Царства і його праведності (Мт 6:31—34). Подібно до помазаного Богом Царя, Ісуса Христа, вони люблять праведність і ненавидять беззаконня (Єв 1:8, 9). Майбутні члени небесного уряду усвідомлюють свої духовні потреби, є милосердними, чистими серцем і миротворцями, хоча й зносять ганьбу і переслідування (Мт 5:3—10; Лк 6:23). «Ярмо», яке пропонує їм взяти Ісус, означає підкорення його царській владі. Однак для тих, хто, як і Цар, «лагідний та смиренний», це ярмо зручне, а ноша легка (Мт 11:28—30; пор. 1Цр 12:12—14; Єр 27:1—7). Ісусове запрошення, безсумнівно, потішило його слухачів і запевнило в тому, що він не матиме поганих рис, які були притаманні багатьом ізраїльським та неізраїльським правителям минулого. Люди мали підстави сподіватися, що під його правлінням не буде обтяжливих податків, примусової праці та будь-яких інших видів експлуатації. (Пор. 1См 8:10—18; Пв 17:15—17, 20; Еф 5:5.) Зі слів Ісуса, сказаних пізніше, видно, що не лише Голова майбутнього Царства доведе свою безкорисливість, пожертвувавши життям заради свого народу, але й усі його співправителі будуть прагнути служити іншим, а не вимагати, щоб інші служили їм (Мт 20:25—28; див. ІСУС ХРИСТОС, Діла і риси).

Важливе добровільне підкорення. Ісус глибоко поважав волю і владу свого Батька, Всевладного Правителя (Ів 5:30; 6:38; Мт 26:39). Поки Закон-угода залишалася чинною, послідовники Ісуса з-поміж юдеїв мали дотримуватися її та заохочувати до цього інших; той, хто не робив цього, втрачав можливість увійти в Царство. Проте така повага і слухняність мали походити з серця. Від Ісусових послідовників очікувалося не формального дотримання конкретних правил Закону, а його принципів, які вимагали виявляти справедливість, милосердя та вірність (Мт 5:17—20; 23:23, 24). Коли один книжник визнав найвище становище Єгови і те, що «любити його всім своїм серцем, всім своїм розумінням і всією своєю силою, а також любити ближнього, як самого себе» «набагато цінніше від усіх цілопалень та жертв», Ісус сказав йому: «Ти недалеко від Божого Царства» (Мр 12:28—34). Отже, Ісус завжди показував, що Єгова хоче мати лише таких підданих, які підкоряються йому добровільно, вважають його праведні дороги найліпшими і від щирого серця прагнуть жити під його правлінням.

Учасники угод. В останню ніч свого земного життя Ісус говорив своїм учням про «нову угоду», яка буде укладена з ними і стане чинною після того, як він заплатить викуп (Лк 22:19, 20; пор. 12:32); Ісус мав стати Посередником цієї угоди між його послідовниками і Всевладним Богом Єговою (1Тм 2:5; Єв 12:24). Крім того, Ісус уклав власну угоду зі своїми учнями — угоду «про царство», завдяки якій вони могли стати його співправителями (Лк 22:28—30; див. УГОДА).

Перемога над світом. Через арешт Ісуса, суд над ним і його страту могло скластися враження, що його влада слабка. Насправді ж ці події свідчили про Божу силу, і Бог допустив їх, щоб сповнились пророцтва (Ів 19:10, 11; Лк 24:19—27, 44). Залишившись відданим і непорочним до самої смерті, Ісус довів, що Сатана, Божий Противник і «правитель цього світу», не мав над ним влади. Ісус дійсно «світ переміг» (Ів 14:29—31; 16:33). Влада Єгови була очевидною, навіть коли Ісуса прибили до стовпа: на деякий час померкло сонячне світло, стався сильний землетрус і роздерлася надвоє велика завіса в храмі (Мт 27:51—54; Лк 23:44, 45). Третього дня Єгова ще яскравіше довів, що є Всевладним Правителем: він воскресив свого Сина до життя в небі попри жалюгідні спроби людей завадити цьому (вони опечатали Ісусову гробницю і поставили біля неї варту) (Мт 28:1—7).

«Царство [його] улюбленого Сина». У П’ятидесятницю 33 р. н. е., через 10 днів після вознесіння Ісуса на небо, він вилив на своїх учнів святий дух — це було для них доказом того, що Бог «звеличив [його], посадивши... праворуч від себе» (Дії 1:8, 9; 2:1—4, 29—33). Так набрала чинності «нова угода», і вони стали першими членами нового «народу святого», духовного Ізраїля (Єв 12:22—24; 1Пт 2:9, 10; Гл 6:16).

Відтоді Христос, сівши праворуч від Батька, є Головою цього збору (Еф 5:23; Єв 1:3; Флп 2:9—11). Біблія показує, що з П’ятидесятниці 33 р. н. е. над його учнями править духовне царство. У листі до християн, які жили в першому столітті в Колоссах, апостол Павло говорив про Ісуса Христа як про того, хто вже має царську владу: «[Бог] врятував нас з-під влади темряви й переніс у царство свого улюбленого Сина» (Кл 1:13; пор. Дії 17:6, 7).

Царство Христа, яке існує починаючи з П’ятидесятниці 33 р. н. е., є духовним царством у тому розумінні, що править над духовним Ізраїлем — християнами, котрі народжені Божим духом, щоб стати духовними дітьми Бога (Ів 3:3, 5, 6). Коли ці народжені духом християни отримають небесну нагороду, вони перестануть бути земними підданими духовного царства Христа, а царюватимуть з Христом у небі (Об 5:9, 10).

Царство «нашого Господа і його Христа». Наприкінці I ст. н. е. апостол Іван отримав від Бога пророче видіння, яке стосувалось майбутнього, коли Бог Єгова через свого Сина по-новому виявить свою верховну владу. У той час, як і за днів Давида, коли ковчег перенесли в Єрусалим, про Єгову буде сказано, що він «взяв у свої руки велику владу й почав царювати». Тоді в небі пролунають гучні голоси: «Тепер царська влада над світом належить нашому Господу і його Христу, і він царюватиме повік-віки» (Об 11:15, 17; 1Хр 16:1, 31).

«Наш Господь», який утверджує свою «царську владу над світом»,— це Всевладний Господь Єгова, який по-новому виражає свою верховну владу над землею. У цьому Царстві він відводить своєму Сину, Ісусу Христу, роль помічника, тому говориться, що «царська влада... належить нашому Господу і його Христу». Це Царство має значно більші розміри і сферу впливу, ніж «царство [його] улюбленого Сина», про яке йдеться в Колоссян 1:13. «Царство [його] улюбленого Сина» з’явилося у П’ятидесятницю 33 р. н. е. і править над помазаними послідовниками Христа; Царство «нашого Господа і його Христа» з’явилося, коли закінчилися «визначені для народів часи», і має владу над усіма мешканцями землі (Лк 21:24).

Отримавши частку «царської влади над світом», Ісус Христос вдається до рішучих дій, щоб усунути тих, хто противиться верховній владі Бога. Спочатку він робить це в небесній сфері: завдає поразки Сатані і демонам та скидає їх на землю. Гучний голос на небі проголошує: «Тепер настало спасіння, сила і Царство нашого Бога та влада Христа його» (Об 12:1—10). Божий головний Противник, Сатана, протягом короткого часу, який йому залишився, продовжує сповняти пророцтво з Буття 3:15 — він воює з «позосталими» з «потомства» жінки, зі «святими», які правитимуть з Христом (Об 12:13—17; пор. Об 13:4—7; Дн 7:21—27). Однак у цей час стає явною «праведність... постанов» Єгови, і його присуди у вигляді кар спадають на його противників; все це призводить до знищення символічного Вавилона Великого, головного переслідувача Божих служителів на землі (Об 15:4; 16:1—19:6).

Після того Царство «нашого Господа і його Христа» пошле небесні війська проти всіх земних правителів та їхніх військ, щоб знищити їх у битві Армагеддон (Об 16:14—16; 19:11—21). Так Бог відповість на прохання: «Нехай прийде твоє Царство. Нехай виконується твоя воля як на небі, так і на землі» (Мт 6:10). Тоді Сатана буде кинутий у безодню і почнеться Тисячолітнє царювання Ісуса Христа та його співправителів, які будуть священиками і царями над мешканцями землі (Об 20:1, 6).

Христос «передасть Царство». Правління Христа під час його присутності описує також апостол Павло. Після того як Христос воскресить своїх послідовників — «тих, хто йому належить», він покінчить «з усіма урядами та всією владою і силою» (логічно, що йдеться про уряди, владу і силу, які виступають проти верховної влади Бога). Потім, в кінці свого Тисячолітнього правління, Ісус «передасть Царство своєму Богові й Батькові», підкорившись «тому, хто йому все підкорив, щоб Бог був усім для всіх» (1Кр 15:21—28).

Якщо Христос «передасть Царство своєму Богові й Батькові», то чому в Писаннях неодноразово стверджується, що його Царство є «вічним»? (2Пт 1:11; Іс 9:7; Дн 7:14; Лк 1:33; Об 11:15). Його Царство «повіки не зруйнується»; досягнення цього Царства залишаться назавжди; Ісуса будуть вічно шанувати за все, що він здійснив як Месіанський Цар (Дн 2:44).

Під час Тисячолітнього правління Христа буде здійснюватись священицьке служіння на благо всіх слухняних людей (Об 5:9, 10; 20:6; 21:1—3). Завдяки цьому гріх і смерть перестануть царювати над слухняним людством, яке було підкорене їхньому «закону»; почне царювати незаслужена доброта і праведність (Рм 5:14, 17, 21). Оскільки мешканці землі будуть цілковито звільнені від гріха і смерті, зникне також потреба в тому, щоб Ісус служив «помічником... який перебуває з Батьком» для «примирення за... гріхи» недосконалих людей (1Ів 2:1, 2). Люди знову стануть досконалими — такими, як був Адам, коли жив в Едемі. Поки Адам був досконалим, він не потребував примирення з Богом чи допомоги посередника. Тож після закінчення Ісусового Тисячолітнього правління мешканці землі будуть спроможні і зобов’язані відповісти за свої вчинки перед Єговою, Найвищим Суддею, без права на заступництво посередника, або помічника. Таким чином Єгова, який має верховну владу, стане «усім для всіх». Це означає, що повністю виконається Божий намір зібрати «в Христі все, що на небі і що на землі» (1Кр 15:28; Еф 1:9, 10).

Тисячолітнє правління Ісуса повністю виконає свою роль. Земля, яка колись була осередком бунту, звільниться від гріха і буде цілковито підпорядкована владі Верховного Правителя, і його право на неї вже ніколи не буде ставитись під сумнів. Зникне потреба в будь-якому допоміжному уряді, що виконував би роль посередника між Єговою та слухняним людством.

Однак після цього буде остаточно випробувано непорочність і відданість усіх земних підданих Царства Бога. Сатана буде звільнений з безодні. Ті, кого йому вдасться спокусити, займуть його бік у спірному питанні, піднятому в Едемі,— питанні про правомірність Божої верховної влади. Це стане очевидним з того, що вони нападуть на «табір святих і улюблене місто». Але оскільки на той час спірне питання вже буде вирішене в судовому порядку і небесний Суд оголосить справу закритою, Єгова не дозволить, аби цей бунт тривав довго. Ті, хто не буде відданий Богу, не зможуть розраховувати на заступництво Ісуса Христа як помічника, який допоміг би їм примиритися з Богом; для цих людей Бог буде «всім», вони вже не матимуть можливості скористатися допомогою заступника. Всі бунтівники, як люди, так і духовні створіння, зазнають покарання від Бога — «другої смерті», тобто цілковитого знищення (Об 20:7—15).