МОА́В, МОАВІТЯ́НИ

1. Син Лота, народжений його старшою донькою. Як і його брат по батькові, Аммон, Моав був зачатий після того, як Лот і його дочки пішли з Цоара й оселилися в печері, яка була в горах неподалік. Моав став прабатьком моавітян (Бт 19:30—38).

2. Територія, яку в давнину населяли моавітяни, називалась «Моавом» або «моавським краєм» (Бт 36:35; Чс 21:20; Рт 1:2; 1Хр 1:46; 8:8; Пс 60:8). Раніше там жили еміми, але потім моавітяни, ймовірно, вигнали їх (Пв 2:9—11; пор. Пв 2:18—22). На час завершення подорожі ізраїльтян пустелею територія Моаву, очевидно, простягалася приблизно на 50 км від ваді Зеред на Пд. до ваді Арнон на Пн. Зх. кордоном було Мертве море, а сх.— пустелі Аравійського півострова (Чс 21:11—13; Пв 2:8, 9, 13, 18, 19). Більшу частину території, на якій колись мешкали моавітяни, займає порізане гірськими ущелинами плоскогір’я, яке стрімко здіймається з Мертвого моря. Його середня висота становить 900 м над рівнем Середземного моря. В давнину тут були просторі пасовища для великих отар (2Цр 3:4), а також виноградники і фруктові сади. (Пор. Іс 16:6—10; Єр 48:32, 33.) Також у цій місцевості вирощували зернові культури. (Пор. Пв 23:3, 4.)

Колись територія Моаву простягалася на Пн. від Арнону й охоплювала «пустельні рівнини Моаву, за Йорданом, навпроти Єрихона» (Чс 22:1). Але ще до приходу ізраїльтян цю місцевість захопив аморейський цар Сигон, і пн. кордоном Моаву став Арнон (Чс 21:26—30; Сд 11:15—18). Сигон завдав поразки також аммонітянам і витіснив їх на Пн. та Сх. Завоювавши землі моавітян і аммонітян, амореяни вклинились між їхніми територіями, внаслідок чого Моав став межувати з краєм амореян на Пн. і краєм едомлян на Пд. (Сд 11:13, 21, 22; пор. Пв 2:8, 9, 13, 14, 18). Максимальна протяжність моавського краю становила приблизно 100 км з Пн. на Пд. і 40 км зі Сх. на Зх.

Можливо через те, що частина краю амореян раніше належала Моаву, її і далі називали «моавським краєм» (Пв 1:5). Саме на цій території ізраїльтяни стояли табором перед тим, як перейти Йордан (Чс 31:12; 33:48—51). Там було вдруге зроблено перепис ізраїльських чоловіків віком від 20 років і більше, придатних для служби у війську (Чс 26:2—4, 63). Також там Єгова дав ізраїльтянам заповіді й присуди стосовно міст для левітів, міст-сховищ і спадкових наділів (Чс 35:1—36:13). Там Мойсей звернувся до народу зі своєю останньою промовою і уклав з ним угоду, заохотивши зберігати вірність Єгові (Пв 1:1—5; 29:1). Після цього Мойсей зійшов на гору Нево, щоб подивитися на Обіцяний край, і помер. Ізраїльтяни 30 днів оплакували його смерть на пустельних рівнинах Моаву (Пв 32:49, 50; 34:1—6, 8).

Стосунки з Ізраїлем. Моавітяни були родичами ізраїльтян, оскільки походили від Авраамового племінника Лота. Мови цих двох народів були дуже схожими, як видно з напису на Моавітському камені. Також вони, як і ізраїльтяни, очевидно, обрізалися (Єр 9:25, 26). Все ж моавітяни — за винятком деяких людей, як-от Рут і Їтми, сильного воїна царя Давида (Рт 1:4, 16, 17; 1Хр 11:26, 46) — виявляли до ізраїльтян надзвичайну ворожість.

Перед входом Ізраїля в Обіцяний край. Як видно з пісні Мойсея про те, що Єгова знищив потужне єгипетське військо в Червоному морі, звістка про цю подію змусила «могутніх правителів Моаву» затремтіти (Вх 15:14, 15). Моавітяни дійсно боялися ізраїльтян, адже навіть через 40 років моавський цар не дозволив їм перейти його краєм (Сд 11:17). Однак ізраїльтяни, послухавшись Божого наказу, не напали на моавітян, а, підійшовши до ваді Зеред на пд. кордоні Моаву, пройшли повз їхню територію (Чс 21:11—13; Пв 2:8, 9; Сд 11:18). Хоча моавітяни продавали ізраїльтянам їжу і воду (Пв 2:26—29), вони «не допомогли [їм] і не дали хліба та води» (Пв 23:3, 4). Очевидно, це означає, що моавітяни хотіли нажитися на них і не виявили їм гостинності.

За деякий час після того, як Ізраїль перейшов ваді Арнон, проти нього виступили амореяни на чолі з царем Сигоном, який раніше захопив територію Моаву на Пн. від Арнону. З допомогою Єгови ізраїльтяни здобули перемогу над цим правителем, а також над Огом, царем Башану, і отаборилися на пустельних рівнинах Моаву (Чс 21:13, 21—22:1; Пв 2:24—3:8). Великий ізраїльський табір налякав моавітян і їхнього царя Балака, викликавши в них панічний страх. Хоча Балак не претендував на колишню територію моавітян, яку ізраїльтяни захопили в амореян, все ж він боявся за свої володіння. Тому, порадившись зі старійшинами Мідіяну, він доручив своїм посланцям, старійшинам Моаву і старійшинам Мідіяну, найняти пророка Валаама, щоб він прийшов і прокляв Ізраїль (Чс 22:2—8; пор. Сд 11:25). Саме в цьому розумінні Балак «воював» з Ізраїлем (ІсН 24:9). Проте Єгова змусив Валаама благословити ізраїльтян і навіть передректи їхнє панування над Моавом (Чс 23, 24; ІсН 24:10; Не 13:1, 2; Мих 6:5). Потім Валаам порадив підіслати моавітянок і мідіянітянок, які б звабили ізраїльських чоловіків, втягнувши їх у статеву розпусту та поклоніння пеорському богу Ваалу. Багато ізраїльтян піддалися цій спокусі, через що Єгова розгнівався і покарав смертю 24 000 чоловіків (Чс 25:1—3, 6, 9; 31:9, 15, 16). За те, що моавітяни не дали ізраїльтянам хліба й води і найняли Валаама проклясти їх, вони не могли належати до збору Єгови «аж до 10-го покоління» (Пв 23:3, 4; див. АММОНІТЯНИ, Шлюби з ізраїльтянами).

В часи суддів. За часу суддів моавітяни, очевидно, розширили свої володіння на Пн. від Арнону і за правління їхнього царя Еглона захопили територію ізраїльтян на Зх. від Йордану принаймні до «міста пальм», тобто Єрихона (Сд 3:12, 13; пор. Пв 34:3). Ізраїльтяни служили Еглону 18 років, поки лівша Егуд з племені Веніямина не вбив його, залишившись з ним наодинці. Потім Егуд повів ізраїльтян у бій, і вони підкорили Моав, вбивши «близько 10 000 моавітян» (Сд 3:14—30).

Приблизно в той період Юда потерпала від голоду. Тоді чоловік на ім’я Елімелех разом з дружиною Ноомі та двома синами, Махлоном і Кілйоном, переселився до Моаву, де були родючіші землі. Там Махлон і Кілйон одружилися з моавітянками Рут та Орпою. Пізніше Елімелех і його сини померли. Коли умови в Ізраїлі покращилися, Ноомі разом із Рут повернулася до Віфлеєма. Через деякий час із Рут, яка вже покинула політеїстичну релігію моавітян і почала поклонятися Єгові, одружився родич Елімелеха Боаз. Так моавітянка Рут стала прародичкою Давида, а отже, й Ісуса Христа (Рт 1:1—6, 15—17, 22; 4:13, 17).

Також у часи суддів ізраїльтяни стали поклонятися моавським богам, у тому числі богу Кемошу (Сд 10:6; Чс 21:29; Єр 48:46). Втягнувшись у фальшиве поклоніння сусідніх народів, вони втратили схвалення Єгови і стали потерпати від ворожих нападів (Сд 10:7—10). Моавітяни утискали невірних ізраїльтян аж до днів Самуїла (1См 12:9—11).

Під час правління Саула, Давида і Соломона. Напруження між моавітянами й ізраїльтянами не спадало і впродовж наступних років. Перший ізраїльський цар, Саул, воював з ними і завдавав їм поразок (1См 14:47). Оскільки моавітяни вважали Саула своїм ворогом, зрозуміло, чому цар Моаву дозволив батькам Давида, який переховувався від Саула, оселитися в моавському місті Міцпа (1См 22:3, 4).

Пізніше, коли царем став Давид, між Ізраїлем і Моавом знову виникла війна. Давид повністю підкорив моавітян і змусив їх платити данину. Ймовірно, в кінці війни дві третини моавських воїнів було вбито. Давид наказав їм лягти на землю в ряд і почав вимірювати його шнуром: дві третини людей він віддав на смерть, а одну третину залишив при житті (2См 8:2, 11, 12; 1Хр 18:2, 11). Можливо, саме під час цієї війни Беная, син Єгояди, «убив двох синів моавітянина Аріїла» (2См 23:20; 1Хр 11:22). Давид здобув цілковиту перемогу над моавітянами, і так виконалося пророцтво Валаама, яке він проголосив за більш ніж 400 років до того: «Серед нащадків Якова зійде зоря, серед нащадків Ізраїля підніметься жезл. Він обов’язково проломить чоло Моаву і черепи всіх синів сум’яття» (Чс 24:17). Ймовірно, маючи на увазі ту саму перемогу, псалмописьменник сказав, що Бог вважав Моав своєю «посудиною для вмивання» (Пс 60:8; 108:9).

А втім, Давидів син Соломон порушив Божий закон і одружився з моавітянками, які не поклонялися Єгові. Щоб догодити їм, він побудував узвишшя їхньому богові Кемошу. Минуло аж три століття, перш ніж за правління Йосії це узвишшя зробили непридатним для поклоніння (1Цр 11:1, 7; 2Цр 23:13).

До поневолення юдеїв вавилонянами. Через деякий час після того, як Ізраїль розділився на два царства, моавітяни, ймовірно, повернули собі територію на Пн. від Арнону. На стелі з чорного базальту, відомій як Моавітський камінь, міститься надпис, зроблений царем Моаву Мешою, в якому він повідомляє, що ізраїльський цар Омрі заволодів краєм Медева. Плоскогір’я Медеви було на території племені Рувима (ІсН 13:15, 16), тож моавітяни, очевидно, захопили цю землю, а Омрі відвоював її.

Моав, найімовірніше, залишався під пануванням Ізраїля в часи правління царів Омрі й Ахава. Але після смерті Ахава цар Меша, який «давав ізраїльському царю як данину 100 000 ягнят і 100 000 нестрижених баранів», збунтувався проти Ізраїля (2Цр 1:1; 3:4, 5). Про цей бунт згадано в надписі на Моавітському камені. (Див. ІЛЮСТРАЦІЮ в статті «Царства, які межували з Ізраїлем».) Цар Меша вихвалявся тим, що підкорив, захопив чи побудував (відбудував) ряд міст, 10 з яких,— якщо їх правильно ототожнюють зі згаданими в Біблії містами,— точно лежали на ізраїльській території на Пн. від Арнону. Це Дівон, Атарот, Ароер, Кір’ятаїм, Нево, Ваал-Меон (Чс 32:34, 37, 38), Медева, Бамот-Ваал, Ягац (ІсН 13:9, 17—19) і Бецер (ІсН 20:8).

У надписі, в якому Меша вихваляється своїми досягненнями, нічого не сказано про принизливу поразку моавітян, яка описана в Біблії. Щоб придушити бунт моавітян, Єгорам (який став царем Ізраїля приблизно через два роки після смерті Ахава) заручився підтримкою юдейського царя Йосафата і царя Едому. Вони вирушили на Моав з Пд. «дорогою, що веде в едомську пустелю». Але через брак води союзні війська та їхня худоба ледь не загинули. Тоді царі звернулися по допомогу до пророка Єлисея, і на сповнення його пророцтва про те, що Єгова допоможе їм заради Йосафата, долина наповнилась водою. Наступного ранку сонце засяяло над водою і моавітянам здалося, що це кров. Вони подумали, що війська союзників повбивали один одного мечем, тож, забувши про обережність, прийшли до ізраїльського табору і невдовзі були змушені рятуватися втечею. Ізраїльтяни погналися за ними у Моав і зруйнували тамтешні міста, закидали камінням добрі поля, позасипали джерела та позрубували дерева. Коли цар Меша, опинившись в оточенні в Кір-Харесеті, зрозумів, що програв битву, то взяв 700 воїнів і безуспішно спробував прорватися до едомського царя. Тоді він узяв свого первістка і приніс його на мурі як цілопалення. Це або щось інше викликало «сильний гнів на ізраїльтян», тому вони відступили та повернулися до свого краю (2Цр 3:6—27).

Зрозуміло, що моавітянам потрібно було достатньо часу для відновлення після такої принизливої поразки, адже вони зазнали її не на чужій території, а у своєму краю. Тому, ймовірно, напад на Юду союзних військ моавітян, аммонітян і мешканців гористого краю Сеїр відбувся ще на початку правління Йосафата. Тоді Єгова зробив так, що ці вороги повбивали один одного (2Хр 20:1, 22—24). На думку деяких учених, власне ця подія описана в Псалмі 83:4—9. (Пор. 2Хр 20:14 з надписом до Пс 83.)

Упродовж наступних років Ізраїль і Моав далі ворогували. Після смерті пророка Єлисея банди моавських грабіжників постійно нападали на Ізраїль (2Цр 13:20). Приблизно через два століття, під час правління Єгоякима, напади моавітян стали однією з причин занепаду царства Юди в останні роки його існування (2Цр 24:2). Після зруйнування Єрусалима 607 р. до н. е. юдеї втекли до Моаву, але повернулися, коли правителем в Юді було призначено Гедалію (Єр 40:11, 12).

Після повернення юдеїв з Вавилону. Після повернення з вавилонського полону 537 року до н. е. деякі ізраїльтяни стали одружуватися з моавітянками. Але, прислухавшись до заохочення Ездри, вони випровадили своїх дружин разом з їхніми дітьми (Езд 9:1, 2; 10:10, 11, 44). Через роки з такою ж ситуацією стикнувся Неемія: знову багато ізраїльських чоловіків взяли собі за дружин моавітянок (Не 13:1—3, 23).

Моав у пророцтвах. Оскільки Моав упродовж багатьох років чинив опір Ізраїлю, не дивно, що в Біблії його згадано серед найзапекліших ворогів народу Єгови. (Пор. Іс 11:14.) За зневажливе ставлення до Ізраїля, а також гордість і зухвалість Моав зрештою мав стати такою ж пусткою, як Содом (Сф 2:8—11; див. також Єр 48:29). Уже наприкінці ІХ ст. до н. е. Амос передрік, що Моав зазнає лиха через те, що «перепалив на вапно кістки едомського царя» (Ам 2:1—3). З огляду на ці слова дехто доходить висновку, що в 2 Царів 3:26, 27 мова йде про те, що цар Меша приніс у жертву не свого сина, а первістка царя Едому. Проте це малоймовірно. А втім, існує юдейська традиція, за якою описані Амосом події дійсно пов’язані з війною проти царя Меші. Згідно з нею, через деякий час після цієї війни моавітяни викопали кістки едомського царя і перепалили їх на вапно. Однак з пророцтва Амоса неможливо точно визначити, про який час іде мова.

У VIII ст. до н. е. (коли Ассирія була панівною державою), ймовірно, приблизно в той час, коли помер Ахаз, Ісая виголосив присуди одному моавському місту за іншим (Іс 15, 16). На завершення він сказав: «А тепер Єгова промовляє: “Через три роки, що як роки наймита, слава Моава вкриється ганьбою і буде в ньому велике сум’яття. Його останок буде зовсім нечисленний і незначний”» (Іс 16:14).

На основі історичних джерел неможливо точно визначити час сповнення пророцтв Ісаї та Амоса. Однак є докази того, що Моав дійсно був під пануванням Ассирії. Ассирійський цар Тіглатпаласар ІІІ згадував Саламану з Моаву серед тих, хто платив йому данину. Сінаххеріб стверджував, що отримував данину від моавського царя Каммусунадба. А ассирійські царі Есар-Хаддон і Ашшурбаніпал згадували серед своїх підданих моавських царів Мусурі та Камашальту (Хрестоматія з історії стародавнього світу / за ред. В. Струве. К., 1953. Т. 1. С. 183; Ancient Near Eastern Texts / edited by J. Pritchard. 1974. P. 282, 287, 291, 294, 298). Також існують археологічні докази того, що приблизно у VIII ст. до н. е. чимало місць у Моаві обезлюдніли.

У пророцтві Єремії, записаному в VII ст. до н. е., йшлося про час, коли Єгова притягне Моав до відповідальності (Єр 9:25, 26), послуговуючись вавилонським військом на чолі з Навуходоносором (Єр 25:8, 9, 17—21; 27:1—7). Багато моавських міст мали бути спустошені (Єр 48). Очевидно, коли вавилоняни виконували присуд Єгови над Юдою, моавітяни казали: «Таж нащадки Юди такі самі, як і всі інші народи». Вони не визнали, що це був вирок Єгови і що мешканці Юди були його народом, тому мали зазнати лиха і зрештою зрозуміти, що Єгова є правдивим Богом (Єз 25:8—11; пор. Єз 24:1, 2).

Як писав Йосиф Флавій, на п’ятий рік після зруйнування Єрусалима Навуходоносор знову пішов війною на Келесирію, Аммон і Моав, а потім напав на Єгипет (Иудейские древности. X. 9. 7). Ось що сказано в одній праці стосовно археологічних доказів спустошення Моаву: «Археологічні розкопки показують, що велика частина Моаву обезлюдніла приблизно на початку VI ст., а деякі місця — приблизно на початку VIII ст. Починаючи з VI ст., тими землями мандрували кочівники. Знову вести осіле життя тут почали лише в останні століття до н. е., коли цьому стали сприяти економічні та політичні фактори» (The Interpreter’s Dictionary of the Bible / edited by G. A. Buttrick. 1962. Vol. 3. P. 418; пор. Єз 25:8—11).

Пізніше на сповнення слів з Єремії 48:47 Кір, який завоював Вавилон, очевидно, дозволив моавським вигнанцям повернутися на батьківщину.

Неможливо заперечити те, що пророцтва про Моав сповнились до найменших подробиць. Вже багато століть тому моавітяни перестали існувати як народ (Єр 48:42). Такі моавські міста, як Нево, Хешбон, Ароер, Бет-Гамул і Ваал-Меон, сьогодні лежать у руїнах. Інші міста безслідно зникли.

Лише Біблія пояснює причину зникнення моавського народу. В одній енциклопедії сказано: «Ізраїль залишився впливовою державою, в той час як Моав зник. Це правда, що Моав постійно потерпав від нападів племен, що жили в пустелі. Про те, що цей край був відкритий для ворожих нападів, свідчать ряди зруйнованих укріплень і фортець, які були змушені будувати навіть римляни. Але пояснення... слід шукати в самому Ізраїлі, особливо в діяльності пророків» (Encyclopædia Britannica. 1959. Vol. 15. P. 629).

Оскільки моавітяни зникли як народ, логічно припустити, що в пророцтві Даниїла про «час кінця» вони разом з іншими народами згадуються в переносному значенні (Дн 11:40, 41). Очевидно, моавітяни є одним із народів, які символізують тих, кого «північний цар» не зможе підкорити.

Більше інформації про Моавітський камінь міститься в статті МЕША № 2.