Рут почувалася добре зі своєю свекрухою Ноомі. Її серце було сповнене любов’ю до Ноомі та до Бога, якому та служила. Тому Рут сказала: «Не силуй мене, щоб я покинула тебе, щоб я вернулася від тебе, бо куди підеш ти, туди піду й я, а де житимеш ти, там житиму й я. Народ твій буде мій народ, а Бог твій — мій Бог. Де помреш ти, там помру й я, і там буду похована. Нехай Господь зробить мені так, і так нехай додасть, і тільки смерть розлучить мене з тобою» (Рут 1:16, 17).

Які чудові слова, вони і досі, через 30 століть, зворушують серце кожного, хто читає цю розповідь. Вони увиразнюють дорогоцінну рису — віддану любов. Рут була настільки відданою і так любила Ноомі, що була готова йти за нею, хоч би куди та пішла. Лише смерть могла розлучити їх. Народ Ноомі мав стати її народом, бо заради своєї свекрухи вона охоче покинула все найдорожче для неї, навіть моавських богів. Рут, на відміну від Орпи, могла щиро сказати, що хоче, аби Єгова — Бог Ноомі — був також її Богомb.