ПОХОВАННЯ, МІСЦЕ ДЛЯ ПОХОВАННЯ

У біблійні часи люди дуже серйозно ставилися до поховання померлих. Авраам, з чиїм іменем пов’язана перша пряма біблійна згадка про похорон, був готовий заплатити чималу суму за підхоже місце для поховання своєї дружини. (Див. КУПІВЛЯ.) Він придбав його в хетян (Хетових синів), які мали хороші наділи для поховання (Бт 23:3—20). Печера на придбаній ділянці стала місцем родинного поховання: в ній була похована дружина Авраама, він сам, а також Ісак, Ревека, Лія і Яків (Бт 25:9; 49:29—32). Для Якова було дуже важливо, щоб його поховали не в Єгипті, а разом з його прабатьками (Бт 47:29—31). Тому його тіло забальзамували, аби воно не розклалося від сильної спеки, а тоді перенесли з Єгипту до печери Махпела (Бт 50:1—3, 13). Йосип висловив подібне бажання, і його тіло теж забальзамували та поклали в труну, де воно лежало аж до виходу ізраїльтян з Єгипту (Бт 50:24—26; ІсН 24:32). Безсумнівно, Яків і Йосип дали такі розпорядження тому, що довіряли Божим обіцянкам і були впевнені у їхньому сповненні (Єв 11:13—22, 39).

Подібно до Авраама, багато ізраїльтян, схоже, мали родинні місця для поховання (2См 19:34—37). Про Гедеона, Самсона й Асаїла Біблія каже, що кожен з них був похований у гробниці свого батька (Сд 8:32; 16:31; 2См 2:32). Однак частовживані вислови на кшталт «похований зі своїми прабатьками» не завжди вказують на спільне місце поховання, оскільки в деяких випадках вони стосуються тих, кого точно не поховали разом з прабатьками (Бт 15:15; Пв 31:16, прим.; 32:50; 1Цр 2:10; Дії 13:36). Тож ці вислови, мабуть, вказують на те, що людина потрапила в шеол (гадес), тобто спільну могилу людства, яку ще називають «домом, де зберуться всі, що живуть» (Йв 30:23).

Поховати померлого означало виявити до нього віддану любов; мешканці Явеш-Гілеада навіть ризикували своїм життям, щоб поховати Саула і його синів (1См 31:11—13; 2См 2:4—6). Якщо тіло людини залишалось непохованим, це вважалося лихом (Єр 14:16) і, як видно з Біблії, свідчило про те, що Бог відкинув людину через її злі вчинки (Єр 8:1, 2; 9:22; 25:32, 33; Іс 14:19, 20; пор. Об 11:7—9). Непоховане тіло ставало поживою для тварин і птахів, які харчуються падаллю (Пс 79:1—3; Єр 16:4). Те, наскільки важливим було поховання, добре видно з трагічної історії Ріцпи: вона, можливо протягом місяців, не відходила від трупів своїх синів, поки їх не поховали (2См 21:9—14).

У Законі, який Єгова дав через Мойсея, містилась вимога ховати навіть злочинців (Пв 21:23; пор. ІсН 8:29). Ахітофел вчинив самогубство, але його все одно поховали (2См 17:23). Соломон наказав стратити Йоава, однак він також розпорядився про його поховання (1Цр 2:31). Єгу мав намір поховати злу Єзавель, бо «вона дочка царя», але не зміг, оскільки сповнилося пророцтво Єгови про те, що труп Єзавелі буде лежати, «як гній на полі» (2Цр 9:10, 34—37; пор. 2Хр 22:8, 9).

Судячи з усього, ізраїльтяни ховали людину в день її смерті (випадки Якова і Йосипа були винятками). Робили так тому, що в місцевостях, згаданих у Біблії, переважав теплий клімат і трупи швидко розкладалися. Брехуна Ананія поховали впродовж трьох годин після смерті (Дії 5:5—10). Крім того, згідно з Мойсеєвим законом, той, хто торкався мертвого тіла, ставав нечистим на сім днів. Ця постанова була перш за все пов’язана з тим фактом, що смерть є наслідком гріха і недосконалості, але вона також запобігала поширенню хвороб і сприяла гігієні. Людину, яка не очистилася так, як цього вимагав Закон, карали смертю (Чс 19:11—20; пор. Пв 21:22, 23). Йосія використав кістки ідолопоклонників, щоб зробити їхні жертовники непридатними для поклоніння; також він осквернив їхні гробниці (2Цр 23:14—16; 2Хр 34:4, 5).

Взявши до уваги біблійний погляд на трупи, можна з упевненістю сказати, що поклоніння тілам видатних служителів Бога не практикувалося і не дозволялося. Тіло Мойсея Бог поховав у невідомому місці, завдяки чому його могила не перетворилася на місце паломництва (Пв 34:5, 6; пор. Юд 9).

Для поховання використовували різні місця. На Заході померлих зазвичай закопували в землю, проте на Близькому Сході цей спосіб поховання застосовувався не так часто. Девору, годувальницю Ревеки, поховали під великим деревом; Саула та його синів також (принаймні спочатку) поховали під деревом (Бт 35:8; 1Хр 10:12). Але переважно людей ховали в печерах — природних або штучних, висічених у м’яких вапнякових скелях, що були поширені на території Палестини. Наприклад, у печері був похований Авраам. Нерідко людина заздалегідь готувала собі місце поховання (Бт 50:5; Іс 22:16; 2Хр 16:14). Гробниця могла розташовуватися біля дому померлого, як-от у саду (1См 25:1; 1Цр 2:34; 2Цр 21:18, 25, 26; 2Хр 33:20).

Археологічні знахідки дають певне уявлення про те, якими були стародавні місця для поховання. Окрім звичайних могил, у Палестині використовували скельні гробниці, які часто висікали в схилах пагорбів. Схоже, що перевагу віддавали місцям на підвищенні (ІсН 24:33; 2Цр 23:16; 2Хр 32:33; Іс 22:16). Деякі гробниці були розраховані лише на одну людину, тіло якої клали у висічене заглиблення, зроблене в підлозі. Інші призначалися для кількох осіб; у таких випадках в стінах гробниці під прямим кутом робили глибокі вузькі отвори, в кожному з яких могло поміститися одне тіло. Потім ці отвори закривали каменями відповідної форми. В інших випадках у бокових та задній стінах видовбували схожі на лавку ніші, або полиці (Мр 16:5), а деколи над ними робили ще один ряд ніш, щоб розмістити більше тіл. Гробниця могла складатися з кількох камер, хоча найчастіше євреї робили тільки одну. Якщо тіло просто клали в нішу, то вхід у гробницю потрібно було надійно закрити, аби туди не потрапили дикі звірі. Для цього використовували великий камінь, який іноді навішували, немов двері. А в деяких випадках до входу по канавці підкочували круглий плаский камінь. Він міг важити цілу тонну чи навіть більше (Мт 27:60; Мр 16:3, 4).

Стародавні єврейські місця для поховання були простими. Цим вони дуже відрізнялися від язичницьких гробниць, які часто прикрашали настінними малюнками та іншими оздобами. Біблія каже, що Яків поставив на могилі Рахілі «стовп» (Бт 35:20), але, скоріш за все, це був не пам’ятник, а звичайний камінь, який позначав місце поховання (1См 10:2). Таке ж призначення мав і «надгробок», згаданий у 2 Царів 23:17. Ісус згадав «непомітні [або «непозначені», прим.] могили», по яких люди ходять, «навіть не усвідомлюючи цього» (Лк 11:44). Оскільки через дотик до померлого людина ставала церемоніально нечистою, євреї зазвичай білили могили, щоб вони були більш помітними для перехожих (Мт 23:27). У Мішні зазначається, що це робили щороку, перед Пасхою (Шекалім 1:1).

Після смерті людини її тіло, як правило, обмивали (Дії 9:37) і намащували пахучими оліями та мазями; цей процес, якщо його взагалі можна вважати бальзамуванням, відрізнявся від того, що робили стародавні єгиптяни. (Пор. Мр 14:3—8; Ів 12:3, 7.) Потім тіло обгортали в полотно, здебільшого лляне (Мт 27:59; Ів 11:44). При цьому полотно зазвичай посипали прянощами, як-от миррою та алое (Ів 19:39, 40). Або ж тіло могли занурити в суміш прянощів і пахучих олій, як було під час поховання царя Аси (2Хр 16:14). На похороні Аси розпалили «велике поховальне вогнище» — імовірно, йдеться про вогнище, в якому спалювали духмяні пахощі. У деяких випадках голову померлого обмотували окремим шматком тканини (Ів 20:7).

На третій день після смерті Ісуса жінки пішли до гробниці, щоб намастити його тіло прянощами. Можливо, вони хотіли ретельніше обробити тіло Ісуса (адже його ховали поспіхом), щоб воно довше зберігалось (Мр 16:1; Лк 23:55, 56).

До місця поховання тіло померлого, очевидно, несли на ношах (можливо, плетених). У похоронній процесії могло брати участь досить багато людей; серед них були музиканти, які грали траурну музику (Лк 7:12—14; Мт 9:23). Часом біля могили або гробниці не лише плакали, але й згадували щось про померлого (2См 3:31—34; 2Хр 35:23—25).

З часом кількість померлих збільшувалася, тому почали з’являтися кладовища. Зазвичай вони розташовувалися за міськими мурами. Однак юдейських царів ховали «в Давидовому місті», а царів Ізраїля — в столиці цього північного царства (1См 25:1; 1Цр 22:37; 2Хр 9:31; 24:15, 16). В одній праці говориться: «Іноді євреї ховали померлих у місті, але, як правило, вони витісували гробниці на схилах скелястих пагорбів поблизу міста. Нерідко наявність гробниць, висічених на схилі якогось пагорба, вказує на те, що на пагорбі навпроти чи поблизу розташовувалося поселення. І навпаки, відсутність слідів поховання чітко свідчить про те, що територія не була заселеною» (Duncan J. G. Digging Up Biblical History. 1931. Vol. II. P. 186). У скелях довкола Єрусалима знайдено дуже багато поховань. (Пор. Іс 22:16.) Вважається, що на «кладовищі простого люду» в долині Кедрон ховали бідняків (Єр 26:23; 2Цр 23:6). Також у Біблії згадується «гончарське поле», призначене для поховання чужинців (Мт 27:7; див. АКЕЛДАМА).

На відміну від вавилонян, греків і римлян, євреї рідко вдавалися до кремації. Тіла Саула і його синів спалили, але їхні кістки поховали (1См 31:8—13; див. також Ам 6:9, 10).

Вжиті в Єврейських Писаннях слова ке́вер («місце для поховання»; Бт 23:4) і кевура́ («могила»; Бт 35:20) відрізняються за значенням від єврейського слова шео́л, яке стосується не окремої могили чи кількох могил, а спільної могили людства. Подібно і вжиті в Грецьких Писаннях слова та́фос («могила»; Мт 27:61), мне́ма і мнеме́йон («гробниця; пам’ятна гробниця»; Мр 15:46; Лк 23:55; див. також прим.) відрізняються від слова га́дес, яке є грецьким відповідником єврейського шео́л. (Див. ГАДЕС; ПАМ’ЯТНА ГРОБНИЦЯ; ШЕОЛ.)

Царські гробниці, або Давидові гробниці. У день П’ятидесятниці Петро сказав: «Давид... помер, був похований, а його гробниця тут донині з нами» (Дії 2:29). Отже, в 33 р. н. е. гробниця, в якій поховали царя Давид, усе ще існувала.

У 1 Царів 2:10 говориться, що Давид був похований у «Давидовому місті»; очевидно, там ховали і наступних царів Юди. Про 12 з 20 царів, які правили після Давида, прямо сказано, що вони були поховані в Давидовому місті. Однак дехто з тих 12-ти, наприклад Єгорам, Йоаш (Єгоаш) і Ахаз, не був похований «в царських гробницях» (2Хр 21:16, 20; 24:24, 25; 28:27). Під «царськими гробницями» може матися на увазі не спільна гробниця з багатьма камерами, а окрема ділянка на території Давидового міста, де розташовувалися гробниці царів. Царя Асу поховали «у великій гробниці, яку він приготував для себе в Давидовому місті» (2Хр 16:14), а Єзекію — «на схилі, яким ходили до гробниць Давидових синів» (2Хр 32:33). Царя Уззію, враженого проказою, поховали «з прабатьками, але не в царській гробниці, а на царському полі поблизу, бо говорили: “Він прокажений”». З цього можна зробити висновок, що його тіло не помістили у висічену в скелі гробницю, а закопали в землю (2Хр 26:23).

Якщо ж говорити про решту юдейських царів, то Манасія й Амон, очевидно, були поховані в іншому місці, «в саду Уззи» (2Цр 21:18, 23, 26). Вірного царя Йосію, Амонового сина, поховали «в гробниці його прабатьків»; це може означати, що його поховали або в царській гробниці в Давидовому місті, або там, де були поховані Манасія та Амон (2Хр 35:23, 24). Троє царів померли у вигнанні: Єгоахаз — в Єгипті, а Єгояхін і Седекія — у Вавилоні (2Цр 23:34; 25:7, 27—30). На Єгоякимі сповнилося Єреміїне пророцтво про те, що «його поховають, як віслюка», а «труп його викинуть, і він буде лежати і в спекотний день, і в морозну ніч» (Єр 22:18, 19; 36:30).

Праведного первосвященика Єгояду поховали «в Давидовому місті разом з царями». Серед згаданих у Біблії людей не царського роду він єдиний, хто був удостоєний такої честі (2Хр 24:15, 16).

Місцерозташування царських гробниць невідоме. З огляду на згадку про «Давидові гробниці» в Неемії 3:16 і про «схил, яким ходили до гробниць Давидових синів» у 2 Хронік 32:33 дехто думає, що царські гробниці розташовувалися на пд.-сх. пагорбі Єрусалима, біля долини Кедрон. На тому місці знайдено щось подібне на стародавні скельні гробниці, які мали прямокутні входи, йшли вглиб і нагадували шахти. Проте однозначно ідентифікувати цю знахідку складно, бо місто було двічі зруйноване (в 70 р. н. е. і в 135 р. н. е.) і, крім того, в його південній частині римляни зробили каменоломню, через що гробниці дуже понищені.

Мавзолей Єлени, цариці Адіабени, який розташовується на Пн. сучасного Єрусалима, називають «Царськими гробницями», що створює плутанину. Насправді цей мавзолей з’явився в I ст. н. е. і не має нічого спільного з царськими гробницями, згаданими в Біблії.

«Трупи... мертвих царів». В Єзекіїля 43:7—9 Єгова засудив ізраїльтян і їхніх царів за те, що вони опоганювали його святе ім’я «своєю невірністю... та трупами своїх мертвих царів». Він промовив: «Нехай вони перестануть бути невірними мені і заберуть з-перед моїх очей трупи своїх царів, тоді я перебуватиму серед них вічно». На думку деяких біблеїстів, ці слова вказують на те, що євреї провинилися перед Богом, бо поховали певних царів поблизу храму. Приблизно в 20 єврейських рукописах та виданнях, а також у таргумах у 7-му вірші вживається вислів, перекладений як «трупами своїх мертвих царів». Варіант з масоретського тексту можна перекласти як «трупами своїх царів на їхніх висотах», а варіант із Септуагінти — як «трупами своїх царів серед них».

Навіть якщо варіант «трупами своїх мертвих царів» правильний, це все одно не дає підстав вважати, що будь-хто з юдейських царів був похований неподалік храму. За Законом тіло мертвої людини вважалося нечистим, тому поховати когось біля храму означало б відкрито образити Бога. А в царських хроніках немає жодного натяку на те, що таке грубе порушення святості храму коли-небудь мало місце. Малоймовірно, щоб царів, які були негідні поховання в «царських гробницях», або «гробницях Давидових синів», ховали у ще достойнішому місці, скажімо біля храму. Радше їх хоронили в менш визначних і почесних місцях.

Глибше дослідження Єзекіїля 43:7—9 показує, що в цьому уривку йдеться про ідолопоклонство і що як під «невірністю» мається на увазі духовна невірність, так і під «трупами... царів» маються на увазі мертві ідоли, яким поклонявся ізраїльський народ і його правителі. Щось подібне говориться в Левіт 26:30, де Єгова попередив ізраїльтян про наслідки їхнього непослуху: «Я знищу ваші священні узвишшя і порозбиваю курильниці для фіміаму. Я покладу ваші трупи на трупи ваших гидких ідолів». (Пор. Єр 16:18; Єз 6:4—6.) Книга Єзекіїля показує, що такі ідоли були на території храму (Єз 8:5—17). Слід також зазначити, що деяких ідолів називали царями: слово, що перекладається як «цар», було частиною таких імен, як Молох (1Цр 11:7), Мілком (1Цр 11:5) і Малкам (Єр 49:1). Про ідолів, яким поклонялися в північному царстві Ізраїля, пророк Амос написав: «Тепер ви понесете з собою Саккута, вашого царя, і Кевана — зображення зірки вашого бога, які ви собі зробили» (Ам 5:26). Тож в Єзекіїля 43:7—9, скоріш за все, засуджується ідолопоклонство, а не осквернення присвяченої Богу території тим, що на ній ховали буквальних царів.