МОЛИТВА

Звернення до правдивого Бога або фальшивих богів, яке є частиною поклоніння. Не кожну розмову з Богом можна вважати молитвою, як видно з випадків, коли Єгова виносив вирок в Едемі і розмовляв з Каїном (Бт 3:8—13; 4:9—14). Молитва пов’язана з відданістю, довірою, повагою і усвідомленням своєї залежності від того, до кого моляться. Різні єврейські та грецькі слова, які стосуються молитви, передають думку про благання (наприклад благання про ласку), прохання, запитування, а також вихваляння, прославлення, подяку і благословення.

Звісно, прохання й благання можуть бути скеровані до людей, і в Біблії є приклади цього (Бт 44:18; 50:17; Дії 25:21). Однак слово «молитва» вживається суто в релігійному сенсі. Навіть якщо хтось звертається з благаннями до іншої людини, це не означає, що він вважає її своїм Богом. Ніхто не стане просити людину про щось подумки або тоді, коли її немає поряд, чого не скажеш про молитву до Бога.

Хто вислуховує молитви. По всій Біблії підкреслюється, що єдиним, до кого слід молитися, є Бог Єгова (Пс 5:1, 2; Мт 6:9). Тільки про нього сказано: «Ти молитви вислуховуєш» (Пс 65:2; 66:19), і лише він має силу допомогти тим, хто до нього молиться (Мр 11:24; Еф 3:20). У Біблії говориться, що молитися до фальшивих богів і їхніх зображень, тобто ідолів, безглуздо, адже ідоли не можуть ні чути, ні діяти, а боги, яких вони представляють,— ніщо в порівнянні з правдивим Богом (Сд 10:11—16; Пс 115:4, 6; Іс 45:20; 46:1, 2, 6, 7). Спір на горі Кармель про те, хто насправді є Богом — Ваал чи Єгова, яскраво показав, що молитися до фальшивих богів марно (1Цр 18:21—39; пор. Сд 6:28—32).

Хоч дехто стверджує, що, крім Бога, молитися можна і до інших осіб, наприклад до Божого Сина, всі факти вказують на протилежне. Це правда, що в Біблії згадуються поодинокі випадки, коли люди зверталися до Ісуса Христа, який перебував у небі. Наприклад, Степан перед смертю благав: «Господи Ісусе, прийми мій дух» (Дії 7:59). Але з контексту видно, що таке звернення було зумовлене винятковими обставинами. У той момент Степан у видінні бачив «Ісуса, який стояв праворуч від Бога», тож він, очевидно, відреагував так, наче Ісус, голова християнського збору, буквально був перед ним (Дії 7:55, 56; Кл 1:18). Подібно апостол Іван наприкінці книги Об’явлення сказав: «Амінь! Прийди, Господи Ісусе» (Об 22:20). Але, знову ж таки, контекст показує, що це було видіння (Об 1:10; 4:1, 2), у якому Ісус говорив Іванові про свій майбутній прихід, а Іван у відповідь сказав вищенаведені слова (Об 22:16, 20). Обидва випадки дуже схожі на розмову між Іваном і небесною істотою з того ж видіння (Об 7:13, 14; пор. Дії 22:6—22). У Біблії ніде не говориться, щоб християни ще за якихось обставин зверталися до Ісуса після його вознесіння. Доречно також згадати слова апостола Павла: «Завжди з будь-якими проханнями звертайтесь у молитвах і благаннях до Бога» (Флп 4:6).

У статті НАБЛИЖАТИСЯ ДО БОГА розглядається роль Ісуса Христа як того, через кого слід молитися. Завдяки крові Ісуса, яку він віддав Богові в жертву, «ми маємо можливість сміливо входити у святе місце», тобто можемо сміливо молитися до Бога «зі щирим серцем і твердою вірою» (Єв 10:19—22). Отже, Ісус Христос — єдина «дорога» до примирення з Богом, і лише через нього люди можуть звертатися до Бога в молитвах (Ів 14:6; 15:16; 16:23, 24; 1Кр 1:2; Еф 2:18; див. ІСУС ХРИСТОС, Важлива роль в Божому намірі).

Кого Бог вислуховує. Бог Єгова чує молитви «всіляких людей» (Пс 65:2; Дії 15:17). Навіть у часи, коли ізраїльтяни на підставі Закон-угоди були Божою «власністю», чужинці теж могли молитися до Єгови, якщо визнавали Ізраїль його вибраним народом, а Єрусалимський храм — місцем, призначеним для жертвоприношень (Пв 9:29; 2Хр 6:32, 33; пор. Іс 19:22). Згодом своєю смертю Христос назавжди стер різницю між євреями і людьми з інших народів (Еф 2:11—16). Перебуваючи в домі італійця Корнилія, Петро чітко зрозумів, що «Бог безсторонній і в кожному народі йому до вподоби той, хто боїться його та робить те, що правильне» (Дії 10:34, 35). Для Бога головне, яке в людини серце і до яких вчинків воно її спонукує (Пс 119:145; Пл 3:41). Люди, які дотримуються заповідей Єгови і роблять «те, що приємне в його очах», можуть бути певні, що «вуха його прислухаються до їхніх благань» (1Ів 3:22; Пс 10:17; Пр 15:8; 1Пт 3:12).

Якщо ж людина зневажає Слово Бога і його закон, проливає кров і робить інші лихі вчинки, вона не може розраховувати на те, що Бог її вислухає; її молитви гидкі для Єгови (Пр 15:29; 28:9; Іс 1:15; Мих 3:4). Сама молитва такої людини може «вважа[тися] гріхом» (Пс 109:3—7). Через своє бунтарство і зухвалі вчинки цар Саул втратив Боже схвалення, і, «хоча він питав Єгову, Єгова не відповідав йому ні в снах, ні через урім, ні через пророків» (1См 28:6). Ісус сказав, що лицеміри, які, прагнучи уваги, моляться так, щоб їх бачили люди, «вже отримали свою нагороду сповна» — нагороду від людей, а не від Бога (Мт 6:5). Вдаючи із себе побожних, фарисеї довго молилися напоказ і хизувалися своєю високою моральністю, але за таке лицемірство отримали Божий осуд (Мр 12:40; Лк 18:10—14). Вони наближалися до Бога своїми устами, але серця їхні були далеко від нього і від його Слова правди (Мт 15:3—9; пор. Іс 58:1—9).

Людина повинна вірити в Бога і в те, що він «винагороджує тих, хто його наполегливо шукає» (Єв 11:6); наближатися до Бога слід з «твердою вірою» (Єв 10:22, 38, 39). Важливо усвідомлювати свою гріховність; якщо людина вчинила серйозний гріх, їй необхідно благати Єгову про ласку (1См 13:12; Дн 9:13), упокоривши своє серце і щиро покаявшись (2Хр 34:26—28; Пс 51:16, 17; 119:58). Тоді Бог почує її молитву, простить гріх і виявить їй прихильність (2Цр 13:4; 2Хр 7:13, 14; 33:10—13; Як 4:8—10), і людина більше не почуватиметься так, наче Бог «закрився великою хмарою», щоб до нього не доходили її молитви (Пл 3:40—44). Якщо людина не прислуха́ється до Божих порад, це може стати перешкодою для її молитов, хоча це не обов’язково означає, що Бог зовсім не чутиме такої людини (1Пт 3:7). Ті, хто просить у Бога прощення, самі мусять прощати інших (Мт 6:14, 15; Мр 11:25; Лк 11:4).

Про що доречно молитися?

У молитвах, як правило, зізнаються в гріхах (Езд 10:11), висловлюють прохання (Єв 5:7), хвалу та подяку (Пс 34:1; 92:1) і дають обітниці (1См 1:11; Ек 5:2—6). Молитва, якої Ісус навчив своїх учнів, без сумніву, була тільки зразком, адже пізніше і сам Ісус, і його учні, молячись, не повторювали її слово в слово (Мт 6:9—13). На початку цієї молитви приділяється увага найголовнішому: освяченню імені Єгови, яке зневажається від часу бунту в Едемі, і виконанню Божої волі через обіцяне Царство, в якому правитиме передречений Потомок, Месія (Бт 3:15; див. ЄГОВА, Право Єгови на верховну владу має бути виправдане, а ім’я — освячене). Той, хто про це молиться, повинен непохитно стояти по стороні Єгови в спірному питанні.

Ісусів приклад, записаний у Луки 19:11—27, показує, в якому розумінні Царство «прийде»: воно знищить всіх ворогів, виконавши винесений їм вирок, і принесе полегшення і нагороду тим, хто надіється на нього. (Пор. Об 16:14—16; 19:11—21.) Тож у наступних словах — «нехай виконується твоя воля як на небі, так і на землі» — йдеться перш за все не про виконання Божої волі людьми, а про те, що Бог виявить свою силу і здійснить свій намір щодо землі та людства. Молячись про виконання Божої волі, людина показує, що ставить її на перше місце у своєму житті і готова їй підкорятися (Мт 6:10; пор. Мт 26:39). Прохання про «хліб на цей день», прощення, захист від спокус і визволення від Злого відображають бажання людини і далі жити так, щоб мати Боже схвалення. Вона просить про все це не лише для себе, але й для своїх одновірців. (Пор. Кл 4:12.)

Питання, на які Ісус звернув увагу в зразковій молитві, мають дуже важливе значення для всіх вірних Божих служителів і торкаються їхніх спільних потреб. Але з Біблії видно, що в людей через різні обставини виникають також особисті питання і проблеми — значні або незначні,— і про них теж доречно молитися. І навіть якщо ці питання прямо не згадуються в Ісусовій зразковій молитві, вони узгоджуються з нею. Тож в особистих молитвах можна торкатися будь-яких сфер свого життя (Ів 16:23, 24; Флп 4:6; 1Пт 5:7).

Звичайно, кожному варто просити в Бога більше знань, розуміння і мудрості (Пс 119:33, 34; Як 1:5), однак іноді їх просять з особливою метою. Наприклад, хтось може звертатися до Бога по допомогу у винесенні судових рішень, як це колись робив Мойсей (Вх 18:19, 26; пор. Чс 9:6—9; 27:1—11; Пв 17:8—13), або ж коли необхідно доручити комусь особливі обов’язки в Божому народі (Чс 27:15—18; Лк 6:12, 13; Дії 1:24, 25; 6:5, 6). Дехто просить у Бога сили й мудрості, щоб успішно виконати якесь завдання чи коли стикається з небезпекою або випробуванням (Бт 32:9—12; Лк 3:21; Мт 26:36—44). Також у кожного є свої причини благословляти Бога і дякувати йому (1Кр 7:7; 12:6, 7; 1Фс 5:18).

У 1 Тимофія 2:1, 2 апостол Павло заохочував молитися «за всіляких людей, у тому числі за царів та за всіх, хто обіймає високе становище». В останній вечір, який Ісус провів зі своїми учнями, він у молитві сказав, що просить не за світ, а за тих, кого Бог йому дав, що вони не належать до світу і що світ їх ненавидить (Ів 17:9, 14). З цього можна зробити висновок, що молитви за світських урядовців мають певні рамки. Такі молитви слід промовляти з думкою про благополуччя Божого народу, адже далі апостол пояснив: «Щоб ми могли вести спокійне і тихе життя з повною відданістю Богові та серйозністю» (1Тм 2:2). Підтвердження цього можна знайти в прикладах з давніх часів. Неемія молився, щоб Бог «дозвол[ив] йому знайти ласку» в очах царя Артаксеркса (Не 1:11; пор. Бт 43:14). Єгова наказав ізраїльтянам «сприя[ти] миру в місті» Вавилоні, куди вони мали піти у вигнання, і молитися за нього. Далі він пояснив причину: «Бо якщо буде мир у ньому, то й ви будете мати мир» (Єр 29:7). Якось християни у молитві згадали про погрози правителів (Дії 4:23—30), а іншого разу, молячись про ув’язненого Петра, вони, безперечно, згадували посадовців, які мали владу звільнити його (Дії 12:5). Вони прислуха́лися до Христової вказівки і молилися за тих, хто їх переслідував (Мт 5:44; пор. Дії 26:28, 29; Рм 10:1—3).

Люди з давніх-давен дякують Богові за його дари, як-от за їжу (Пв 8:10—18; див. також Мт 14:19; Дії 27:35; 1Кр 10:30, 31). А втім, той, хто цінує великодушність Єгови, дякує йому «за все», а не лише за матеріальні блага (1Фс 5:17, 18; Еф 5:19, 20).

Вирішуючи, про що молитися, людина повинна брати до уваги Божу волю, адже прохання буде виконане, лише якщо воно до вподоби Богові. Наприклад, знаючи, що Бог не любить неправедних і тих, хто зневажає його Слово, людина не стане молитися про щось, що суперечило б нормам праведності і волі Бога, яку він відкрив, зокрема, через свого Сина і його учнів (Ів 15:7, 16). Тому слова «все, що тільки попросите» в Івана 14:13 слід розглядати, беручи до уваги контекст. Безперечно, людина не повинна просити про те, що — як вона знає або припускає — Богові не подобається. Іван написав: «Коли ми звертаємось до Бога, то маємо впевненість: хоч би що ми просили згідно з його волею, він слухає нас» (1Ів 5:14; пор. Як 4:15). Ісус сказав своїм учням: «Якщо двоє з вас на землі домовляться просити мого небесного Батька про щось важливе, то він виконає їхнє прохання» (Мт 18:19). Молитися про матеріальне, як-от про їжу, цілком доречно, але це не стосується матеріалістичних прагнень і амбіцій, як видно з Матвія 6:19—34 і 1 Івана 2:15—17. Так само було б неправильно молитися за тих, кого Бог засуджує (Єр 7:16; 11:14).

У Римлян 8:26, 27 зазначається, що за певних обставин християнин може не знати, про що молитися, але Бог розуміє навіть його «невисловлені стогнання». Апостол пояснив, що це можливо завдяки Божому духу, або діючій силі. Слід пам’ятати, що саме під дією Божого духу писалася Біблія (2Тм 3:16, 17; 2Пт 1:21). У ній записані ситуації, з якими служителі Бога стикалися в давнину, і показано, як Бог надавав керівництво і підтримував їх. Сучасні служителі Бога стикаються з подібними ситуаціями (Рм 15:4; 1Пт 1:6—12). Тож іноді буває так, що християнин, вже отримавши допомогу, усвідомлює: те, про що він міг молитися (але не знав як), було давно записано в Біблії. Крім того, Бог знає, що його служителі бажають, аби виконувалась його воля. Також він знає, чого вони потребують. У минулому він подбав, аби в Біблії було записано чимало молитов, з яких видно, в чому полягає воля Бога стосовно його служителів. Він вважає ці натхнені молитви немовби їхніми особистими проханнями і виконує їх. Бог знає, в кого праведне серце, а також знає, що означають слова, записані біблійними письменниками під натхненням його духу. Отже, йому відомо, «яке значення [«думку»] несе дух», коли він «просить», або заступається, за його служителів. (Пор. 1Кр 2:9, 10.)

Як Бог відповідає на молитви. У стародавні часи Бог іноді вів діалог з певними людьми, але це відбувалося нечасто: як правило, він говорив лише зі своїми особливими представниками, скажімо з Авраамом і Мойсеєм (Бт 15:1—5; Вх 3:11—15; пор. Вх 20:19). І навіть тоді Єгова, очевидно, передавав свої слова через ангелів; винятком є лише випадки, коли він говорив до свого Сина або про нього. (Пор. Вх 3:2, 4; Гл 3:19.) Крім того, через матеріалізованих ангелів Єгова теж передавав звістки зовсім не часто. Це видно з того, що зазвичай їхня поява дуже вражала людей (Сд 6:22; Лк 1:11, 12, 26—30). У більшості випадків Бог відповідав на молитви через своїх пророків або він просто виконував чи не виконував прохання. Нерідко його відповідь була очевидною, наприклад коли він рятував своїх служителів від ворогів (2Хр 20:1—12, 21—24) або задовольняв їхні фізичні потреби в час крайньої нестачі (Вх 15:22—25). Але найчастіше його відповідь була неочевидною і полягала в тому, що він давав людині моральних сил або розуміння, завдяки чому вона могла далі йти праведним шляхом і виконувати доручену ним працю (2Тм 4:17). Якщо ж говорити про християн, то відповіді на їхні молитви мали переважно духовний характер і, хоча й не супроводжувалися видовищним виявом сили Єгови, були не менш важливими (Мт 9:36—38; Кл 1:9; Єв 13:18; Як 5:13).

Щоб молитва була почута, потрібно молитися лише до Бога Єгови; про те, що узгоджується з його намірами; так, як Бог постановив, тобто через Ісуса Христа; з правильних спонук та з чистим серцем. (Пор. Як 4:3—6.) Також слід бути наполегливим. Ісус заохочував не падати духом, а натомість невпинно просити, шукати і стукати (Лк 11:5—10; 18:1—7). Говорячи про свій майбутній прихід, Ісус запитав, чи в той час він знайде на землі віру в силу молитви (Лк 18:8). Іноді може здаватися, що Бог зволікає з відповіддю на молитву, але, як показує Біблія, причина не в тому, що він не спроможний чогось зробити чи не має бажання (Мт 7:9—11; Як 1:5, 17). У деяких ситуаціях відповідь приходить лише в призначений Богом час (Лк 18:7; 1Пт 5:6; 2Пт 3:9; Об 6:9—11). Але найчастіше Бог дає людині можливість показати, що предмет її молитов дійсно важливий для неї, що її бажання справді сильне, а спонуки — щирі (Пс 55:17; 88:1, 13; Рм 1:9—11). Часами служителям Єгови необхідно наслідувати приклад Якова, котрий довго боровся за своє благословення (Бт 32:24—26).

Хоча Бога неможливо змусити до чогось великою кількістю молитов, але якщо його служителі як група дуже чимось стурбовані і наполегливо про це моляться, він, безперечно, не залишається байдужим і відповідає їм. (Пор. Вх 2:23—25.) Якщо ж Єгова бачить ознаки байдужості, то може стримуватися від дій. До відбудови Єрусалимського храму юдеї деякий час ставилися недбало (Езд 4:4—7, 23, 24; Ог 1:2—12), тому роботи переривались і відтягувались. А от коли Неемія керував відбудовою міського муру, завдяки молитві і наполегливості праця була виконана всього лиш за 52 дні (Не 2:17—20; 4:4—23; 6:15). У Листі до коринфян Павло розповів про те, як Бог врятував його від смертельної небезпеки, а тоді додав: «Ви також можете допомогти, палко молячись за нас. Тоді багато хто дякуватиме за нас — за ласку, яку ми отримаємо завдяки молитвам багатьох» (2Кр 1:8—11; пор. Флп 1:12—20). Також Біблія показує, що і в особистих, і в спільних молитвах доречно просити за інших, і підкреслює, що такі молитви є дуже дієвими. Заохочуючи одновірців молитися одне за одного, Яків написав: «Благання праведника має велику силу» (Як 5:14—20; пор. Бт 20:7, 17; 2Фс 3:1, 2; Єв 13:18, 19).

Біблія містить чимало прикладів того, як хтось благав Всевладного Правителя Єгову вирішити певну проблему. При цьому людина пояснювала, чому вона впевнена, що її благання доречне, показувала, що її спонуки правильні та неегоїстичні і що вона дбає перш за все не про власні інтереси, а про щось значно важливіше, як-от освячення імені Бога, благополуччя його народу або те, як Боже втручання чи невтручання позначиться на інших людях. Вона могла апелювати до Божої справедливості, доброти й милосердя. (Пор. Бт 18:22—33; 19:18—20; Вх 32:11—14; 2Цр 20:1—5; Езд 8:21—23.) Ісус Христос теж «благає» за своїх вірних послідовників (Рм 8:33, 34).

Книга Псалмів повністю складається з молитов і пісень на хвалу Єгові; вона допомагає зрозуміти, як варто молитися. Серед багатьох молитов, які варті нашої уваги, є молитви Якова (Бт 32:9—12), Мойсея (Пв 9:25—29), Йова (Йв 1:21), Анни (1См 2:1—10), Давида (2См 7:18—29; 1Хр 29:10—19), Соломона (1Цр 3:6—9; 8:22—61), Аси (2Хр 14:11), Йосафата (2Хр 20:5—12), Іллі (1Цр 18:36, 37), Йони (Йн 2:1—9), Єзекії (2Цр 19:15—19), Єремії (Єр 20:7—12; книга Плач Єремії); Даниїла (Дн 9:3—21), Ездри (Езд 9:6—15), Неемії (Не 1:4—11), деяких левітів (Не 9:5—38), Авакума (Ав 3:1—19), Ісуса (Ів 17:1—26; Мр 14:36) та Ісусових учнів (Дії 4:24—30). (Див. ЖЕСТИ І ПОЗИ; ФІМІАМ, Символічне значення.)