КЛЯТВА

Запевнення в правдивості сказаного; обіцянка зробити щось або стриматися від чогось. Часто клятву підкріплювали згадуванням когось вищого, особливо Бога.

В Єврейських Писаннях, коли йдеться про клятву, вживаються два слова: іменник шевуа́, що перекладається як «клятва», і споріднене дієслово шава́, яке означає «клястися» (Бт 24:8; Лв 5:4). Дієслово шава́ походить від того ж кореня, що й слово, яке означає «сім». Тож спочатку це єврейське дієслово мало значення «опинитися під впливом сімох речей» (Theological Dictionary of the New Testament / edited by G. Friedrich, G. Bromiley, translated by G. Bromiley. 1970. Vol. V. P. 459). Авраам і Авімелех дали клятву один одному над сімома вівцями, коли укладали угоду біля колодязя Беер-Шева (озн. «колодязь клятви» або «колодязь семи») (Бт 21:27—32; див. також Бт 26:28—33). Слово шевуа́ стосується чиєїсь клятви зробити щось або стриматися від чогось. Це слово не несе думки про прокляття, яке людина стягує на себе в разі невиконання своєї клятви. Саме це слово використав Єгова, коли давав клятву Аврааму, а він завжди дотримується своїх слів і на нього не може спасти жодне прокляття (Бт 26:3).

Інше єврейське слово, ала́, може перекладатись як «клятва» чи «прокляття» (Бт 24:41). Також його можна перекласти як «присяга» (Бт 26:28). Лексикографи Л. Келер та В. Баумгартнер пояснюють, що це слово означає «прокляття (погрозу нещастям за провину), яким людина проклинає себе або яким її проклинає хтось інший» (Koehler L., Baumgartner W. Lexicon in Veteris Testamenti Libros. Leiden, 1958. P. 49). В стародавні часи євреї ставились до клятв дуже серйозно. Людина завжди мала дотримуватись клятви, навіть якщо це шкодило їй (Пс 15:4, прим.; Мт 5:33). Той, хто клявся поспішно, ставав винним перед Єговою (Лв 5:4). Якщо хтось порушував клятву, то стягував на себе суворе покарання від Бога. Серед стародавніх народів, зокрема євреїв, складання клятви були в певному сенсі релігійним обрядом, до якого залучали Бога. Вживаючи слово ала́, євреї, по суті, робили Бога учасником клятви і показували, що готові прийняти від нього будь-яке покарання за її порушення. Бог ніколи не використовував це слово стосовно своїх клятв.

В грецькій мові для позначення клятви використовуються слова го́ркос і омнı́о. Ці слова вживаються в Якова 5:12 (Ог., Хом.). Дієслово горкı́зо означає «заклинати», «наказувати» (Мр 5:7; Дії 19:13). Інші спільнокореневі зі словом го́ркос слова перекладаються як «клятва» (Єв 7:20), «з усією серйозністю зобов’язувати» (1Фс 5:27), «той, хто порушує клятву» (1Тм 1:10) та «кля[стися], неправдиво» (Мт 5:33, Ог., Хом.). Грецьке слово анатематı́зо в Дії 23:12, 14 і 21 перекладено як «зв’язали себе клятвою».

Слова, які використовували, складаючи клятви. Часто люди клялися Богом чи Божим іменем (Бт 14:22; 31:53; Пв 6:13; Сд 21:7; Єр 12:16). Єгова клявся собою або своїм життям (Бт 22:16; Єз 17:16, прим.; Сф 2:9, прим.). Іноді люди вживали такі усталені вирази, як: «Нехай Єгова суворо покарає мене (або тебе), якщо я порушу (або ти порушиш) клятву» (Рт 1:17; 1См 3:17; 2См 19:13). Щоб підсилити клятву, людина могла назвати своє ім’я (1См 20:13; 25:22; 2См 3:9).

Подібні слова використовували язичники, звертаючись до своїх фальшивих богів. Поклонниця Ваала Єзавель, а також сирійський цар Бен-Гадад II зверталися до богів (євр. елогı́м, з дієсловом у мн.), а не до Єгови (1Цр 19:2; 20:10). Оскільки такі звернення були досить поширеними, в Біблії клятва «фальшивими богами» або «тим, що не є Богом» стала синонімом ідолопоклонства (ІсН 23:7; Єр 5:7; 12:16; Ам 8:14).

У деяких випадках,— коли клятва стосувалась якоїсь серйозної справи чи була пов’язана з сильними переживаннями,— вказувалось, які прокляття або покарання отримає той, хто її не дотримається (Чс 5:19—23; Пс 7:4, 5; 137:5, 6). Йов, захищаючи свою непорочність, аналізував своє життя і казав, що готовий отримати найсуворіше покарання, якщо виявиться, що він порушив закони Єгови і повівся віроломно, неправедно, несправедливо чи аморально (Йв 31).

Якщо жінка, яку чоловік підозрював у невірності, під час розгляду своєї справи казала: «Амінь! Амінь!», коли священик зачитував клятву і прокляття, то, фактично, клялась у своїй невинності (Чс 5:21, 22).

Часто клятвою вважали висловлювання, підкріплені згадуванням не лише імені Єгови, але й життя царя чи іншого високопосадовця (1См 25:26; 2См 15:21; 2Цр 2:2). Висловом «як живий Єгова» люди часто підтверджували свій намір чи засвідчували правдивість своїх слів (Сд 8:19; 1См 14:39, 45; 19:6; 20:3, 21; 25:26, 34). Менш вагомим виразом, який свідчив про серйозність намірів і бажання запевнити в цьому слухача, була згадка про життя того, до кого зверталися. Прикладом цього є слова Анни, звернені до Ілія (1См 1:26), та слова Урії, промовлені до царя Давида (2См 11:11; див. також 1См 17:55).

Дії та жести під час складання клятви. Даючи клятву, люди, схоже, найчастіше піднімали праву руку до неба. Навіть Єгова, образно кажучи, піднімає праву руку, коли клянеться (Бт 14:22; Вх 6:8, прим.; Пв 32:40; Іс 62:8; Єз 20:5, прим.). Ангел у видінні Даниїла, даючи клятву, підніс до небес обидві руки (Дн 12:7). Про тих, хто неправдиво клянеться, сказано, що «їхня права рука є правою рукою неправди» (Пс 144:8, прим.).

Коли одна людина брала клятву з іншої, то могла попросити покласти руку їй під стегно. Наприклад, Авраам, посилаючи свого слугу на пошуки дружини для Ісака, сказав: «Прошу тебе, поклади руку під моє стегно». Зробивши це, слуга поклявся взяти для Ісака дружину з Авраамових родичів (Бт 24:2—4, 9). Так само Яків узяв клятву з Йосипа, що той не поховає його в Єгипті (Бт 47:29—31). Значення таких жестів обговорюється в статті ЖЕСТИ І ПОЗИ.

Часто клятву давали, коли укладали якусь угоду. Тоді було прийнято казати: «Бог наш свідок» (Бт 31:44, 50, 53). Цей вираз також використовувався, щоб підтвердити правдивість сказаного. Мойсей взяв за свідків небо і землю, коли говорив про скріплену клятвою угоду між Ізраїлем та Єговою (Пв 4:26). Зазвичай свідком клятви чи угоди або нагадуванням про них була якась людина або декілька людей, письмовий документ, пам’ятник або жертовник (Бт 31:45—52; Пв 31:26; ІсН 22:26—28; 24:22, 24—27; див. УГОДА).

Коли діяв Закон. Мойсеїв закон вимагав, щоб клятву давали: дружина, яку чоловік підозрював у перелюбі (Чс 5:21, 22), особа, яка не вберегла довірені їй на зберігання речі (Вх 22:10, 11), старійшини міста, поруч з яким сталося нерозкрите вбивство (Пв 21:1—9). Також людина могла дати добровільну обітницю не робити чогось (Чс 30:3, 4, 10, 11). Іноді Божі служителі клялися говорити правду, якщо цього від них вимагали ті, хто був наділений владою. Так само і християнин, будучи під присягою, говоритиме лише правду або, можливо, відмовиться відповідати, якщо сказане ним зашкодить справам Царства чи одновірцям. У такому разі він має бути готовим до того, що через це йому, можливо, доведеться постраждати (1Цр 22:15—18; Мт 26:63, 64; 27:11—14).

У стародавньому Ізраїлі до обітниць ставились так само серйозно, як до клятв. Вони вважалися священними, і той, хто їх складав, обов’язково мав їх виконати, навіть якби це завдавало йому збитків. Вважалося, що Бог спостерігає за тим, чи людина виконує свої обітниці, і карає, якщо вона їх порушує (Чс 30:2; Пв 23:21—23; Сд 11:30, 31, 35, 36, 39; Ек 5:4—6). Чоловік міг скасувати обітницю своєї дружини, а батько — своєї доньки. Якщо ж обітницю давала вдова або розлучена жінка, то все, чим вона зобов’язувала себе, залишалося в силі (Чс 30:3—15).

У Нагірній проповіді Ісус докорив юдеям за легковажні і нерозсудливі клятви. Вони часто клялися небом, землею, Єрусалимом і навіть своєю головою, тобто життям. Але оскільки небо — це «престол Бога», земля — «підніжок для його ніг», Єрусалим — це місто Царя, а життя залежить від Бога, той, хто клявся цим, по суті, клявся Божим іменем. До таких клятв треба було ставитись дуже серйозно. Тому Ісус сказав: «Нехай ваше слово “так” означає “так”, а “ні” — “ні”, бо все, що більше за це,— від Злого» (Мт 5:33—37).

Цими словами Ісус не забороняв клятв як таких, адже сам був під Мойсеєвим законом, який вимагав давати клятви за певних обставин. Коли під час суду над Ісусом первосвященик вимагав, щоб він поклявся, Ісус не став заперечувати і дав відповідь на його запитання (Мт 26:63, 64). Промовивши слова, записані в Матвія 5:33—37, Ісус показав, що людина не повинна керуватися подвійними стандартами. Дотримуватися свого слова — священний обов’язок, і це не менш важливо, ніж виконувати клятву. Тому не можна кидати слів на вітер. Ісус пролив світло на значення своїх слів, коли викрив лицемірство книжників і фарисеїв, промовивши: «Горе вам, сліпі провідники! Ви говорите: “Якщо хтось клянеться храмом, це нічого, але якщо хтось клянеться золотом храму, то обов’язково має виконати клятву”. Ви безглузді й сліпі! Подумайте, що більше: золото чи храм, який освячує це золото?». Далі він сказав: «Кожен, хто клянеться небом, клянеться Божим престолом і тим, хто сидить на ньому» (Мт 23:16—22).

Вдаючись до фальшивого міркування і гри слів, ці книжники і фарисеї виправдовували те, що не виконували певних клятв. Але Ісус показав, що, роблячи це, вони поводились нечесно перед Богом і ганьбили його ім’я (оскільки юдеї були присвяченим Богу народом). Єгова чітко каже, що ненавидить фальшиві клятви (Зх 8:17).

Яків фактично повторює Ісусові слова (Як 5:12). Однак те, що Ісус і Яків засуджують таке легковажне ставлення до клятв, не означає, що християни не можуть клястися, коли хочуть запевнити інших у серйозності своїх намірів або в правдивості своїх слів. Наприклад, беручи до уваги те, що Ісус не ухилився від відповіді на запитання первосвященика, християнин не буде відмовлятися від свідчення під присягою в суді, адже він у будь-якому разі говоритиме правду (Мт 26:63, 64). Навіть рішення християнина служити Богу є клятвою перед Єговою, яка стає початком їхніх особливих взаємин. Ісус не робить різниці між клятвою та обітницею (Мт 5:33).

Слова Павла, записані в 2 Коринфян 1:23 та Галатів 1:20, по суті, є клятвою. Він використовує їх, щоб запевнити читачів у правдивості сказаного. За інших обставин Павло говорить про клятву як про звичний і доречний спосіб залагодження суперечки і зазначає, що «Бог, вирішивши ще чіткіше показати тим, хто мав успадкувати обіцянку, що його намір незмінний, дав гарантію цього», поклявшись собою, оскільки не міг поклястися кимось більшим. Це додало його обіцянці юридичної сили. Також «ті дві незмінні речі, в яких Бог не може говорити неправду», а саме Божа обіцянка і клятва, зробили його слова вдвічі надійнішими (Єв 6:13—18). До того ж Павло зазначає, що Христос був призначений Первосвящеником через клятву Єгови і став гарантією ліпшої угоди (Єв 7:21, 22). У Біблії більш ніж 50 разів згадується, що Єгова сам дає клятву.

У ніч, коли заарештували Ісуса, апостол Петро тричі заперечив, що знає його. Зрештою Петро «почав присягатися і клястися: “Я не знаю цього чоловіка!”» (Мт 26:74). Піддавшись страху, він намагався переконати інших у правдивості своїх слів. Петро клявся, що не знає Ісуса, що говорить правду і готовий зазнати лиха, якщо це не так. (Див. також ПРОКЛЯТТЯ.)