ПИСАР, КНИЖНИК

Слово «писар» зазвичай стосувалося посадової особи, яка вміла добре писати і вести записи, або ж переписувача Єврейських Писань. Таких чоловіків також називали книжниками; згодом ця назва почала стосуватися чоловіків, обізнаних у Законі. Єврейське слово софе́р, що походить від кореня зі значенням «рахувати», перекладається як «писар», «книжник», «переписувач», а грецьке слово ґраммате́ус означає «книжник» або «наставник». Цими словами називали освічених людей. В племені Завулона були «ті, хто користу[вався] писарським приладдям». Вони проводили перепис воїнів і записували чоловіків, яких набирали у військо (Сд 5:14, прим.).

В Ізраїлі (принаймні в певні періоди) були придворні, які займали високе становище і називались «царськими писарями» (2Хр 24:11; 2Цр 19:2). Вони не лише складали документи і переписували Закон (Сд 5:14; Не 13:13; пор. 2См 8:15—18; 20:23—26; див. ПЕРЕПИСУВАЧ). Іноді царський писар займався фінансовими справами (2Хр 24:11) і виконував роль офіційного представника царя — по суті, був міністром закордонних справ (Іс 36:2—4, 22; 37:2, 3). Писарями також названі двоє провідників, що служили при дворі Соломона (1Цр 4:2, 3; пор. 2Хр 26:11; 34:13).

Окрім «царського писаря», у Біблії згадується «писар воєначальника» (2Цр 25:19; Єр 52:25) і «писар левітів» (1Хр 24:6).

Деякі писарі служили в храмі (2Хр 34:9, 13). Писар царя Єгоаша разом з первосвящеником рахував принесені в дім Єгови гроші, які потім віддавали тим, хто платив працівникам, які робили ремонт у храмі (2Цр 12:10—12). Барух записував слова, які йому диктував пророк Єремія (Єр 36:32). Під керівництвом Гамана писарі перського царя Ахашвероша записали наказ про знищення юдеїв, а пізніше під керівництвом Мордехая вони записали інший наказ, який їх захищав (Ес 3:12; 8:9).

Єгипетські писарі зазвичай належали до нижчих верств населення, але були розумними людьми, які отримали добру освіту. Вони мали палітру з виїмками для чорнил різних кольорів, глечик з водою та пенал для пензликів, зроблених з тростинок. Писарі знали, як оформлювати стандартні юридичні та ділові документи. Вони отримували платню за таку роботу, а також за написання текстів під диктовку.

У стародавньому Вавилоні професія писарів була настільки потрібною, що обійтись без їхніх послуг було практично неможливо. Закон вимагав, щоб усі ділові операції були оформлені письмово і підписані всіма сторонами при свідках. Писарі мали при собі паличку для письма і глину та зазвичай сиділи біля міських брам, де укладалася більшість ділових договорів. За плату вони оформляли ділові угоди, писали листи, готували документи, вели храмові записи і виконували іншу канцелярську роботу.

Єврейські писарі виконували обов’язки нотаріусів, оформляли свідоцтва про розлучення та інші документи. Принаймні в пізній період історії ізраїльського народу їхні послуги не мали чітко визначеної вартості, тому за плату потрібно було домовлятися наперед. Зазвичай послуги оплачувала одна зі сторін, хоча інколи витрати ділили між обома сторонами. Єзекіїль бачив у видінні чоловіка з писарським приладдям, який ставив знак на чола людям (Єз 9:3, 4).

Переписувачі Єврейських Писань. У дні священика Ездри почала формуватися окрема група переписувачів («соферими», євр. соферı́м). Вони ретельно переписували Єврейські Писання і дуже боялися допустити хоча б одну помилку. З часом вони стали настільки скрупульозними, що почали рахувати не лише слова у скопійованому ними тексті, а й літери в словах. Єврейське письмо складалося лише з приголосних літер (так було навіть через кілька століть після приходу Ісуса на землю), тому слово могло повністю змінити своє значення, якщо б у ньому пропустили хоча б одну літеру чи додали зайву. Якщо соферими виявляли найменшу описку, частина сувою з помилкою визнавалася непридатною для використання в синагозі. Цю частину вирізали і замінювали новою. Переписувачі зачитували вголос кожне слово, перед тим як його написати. Записати по пам’яті хоча б одне слово вважалося тяжким гріхом. Деякі переписувачі доходили до абсурду. Існують згадки про те, що набожні соферими благоговійно протирали перо перед тим, як написати слово Елогı́м (Бог) або Адона́й (Всевладний Господь).

Але, незважаючи на таку надмірну увагу до ненавмисних помилок, з часом соферими дозволили собі змінювати текст. У 134 місцях, де в оригінальному єврейському тексті вживалась тетраграма ЙГВГ, вони написали Адона́й, а в деяких інших місцях — Елогı́м. Багато змін соферими робили через забобони, пов’язані з Божим іменем, а також щоб уникнути антропоморфізмів, тобто перенесення властивих людині ознак на Бога. (Див. ЄГОВА, Забобон не дозволяє вживати Боже ім’я.) Переписувачі, які вже після Христа стали послідовниками соферимів, називались масоретами. Вони виявляли текстові зміни, зроблені соферимами, і зазначали ці зміни на полях сторінок чи в кінці єврейського тексту. Такі примітки називали масорою. В 15 уривках єврейського тексту соферими поставили біля певних літер та слів додаткові крапки. Існують різні думки щодо їхнього значення.

У загальновизнаних єврейських рукописах біля деяких місць Писання в масорі, тобто в примітках на полях або в кінці тексту, є приблизно такий напис: «Це одне з вісімнадцяти виправлень, зроблених соферимами». Соферими зробили ці виправлення, очевидно тому, що їм здавалося, ніби в оригінальному тексті не було виявлено належної поваги до Бога або до його земних представників. Однак змінювати Боже Слово не можна було навіть з таких добрих спонук. (Перелік виправлень, зроблених соферимами, можна знайти в NW, в додатку 2В.)

Книжники як вчителі Закону. Спочатку переписувачами, або книжниками, були священики (Езд 7:1—6; 7:6, прим.). Проте вважалося, що кожен юдей мав дуже добре знати Закон; тож ті, хто досліджував Писання і досягнув у цьому значних успіхів, мали велику повагу серед народу. Такі люди, багато з яких не були священиками, зрештою утворили окрему групу. Тому, коли Ісус прийшов на землю, слово «книжники» уже стосувалося чоловіків, обізнаних в Законі. Вони зробили систематичне вивчення Закону та його тлумачення своїм основним родом занять. Очевидно, книжниками були багато вчителів Закону і чоловіків, обізнаних в Законі (Лк 5:17; 11:45). Часто люди не бачили різниці між книжниками та фарисеями, адже члени цієї релігійної секти визнавали тлумачення, або «традиції», книжників, які з часом перетворилися на заплутані, дріб’язкові, технічні правила. В Біблії трапляються такі вислови, як «книжники з-посеред фарисеїв», «фарисеї та їхні книжники» (Мр 2:16; Лк 5:30; Дії 23:9). Це може говорити про те, що декотрі інші книжники були садукеями, які визнавали лише писаний Закон. Книжники з-посеред фарисеїв ревно захищали Закон, але при цьому дотримувались традицій, які з’явилися пізніше. В очах народу вони мали навіть більший авторитет, ніж священики. Більшість книжників жила в Єрусалимі, але їх також можна було зустріти по всій Палестині та інших краях, де були єврейські діаспори (Мт 15:1; Мр 3:22; пор. Лк 5:17).

Люди ставилися до книжників з повагою і називали їх «раббі» (грец. раббе́й, озн. «мій величний [пан]»; від євр. рав, що озн. «величний»; вживалось як почесний титул, яким звертались до вчителів). В Біблії цим титулом декілька разів названо Христа. В Івана 1:38 «раббі» перекладається як «учитель». Ісус насправді був учителем для своїх послідовників, але в Матвія 23:8 він заборонив їм присвоювати цей титул собі, як це робили книжники (Мт 23:2, 6, 7). Ісус засуджував юдейських книжників і фарисеїв, тому що вони по-своєму тлумачили Закон і вишукували лазівки, щоб його обходити. Він сказав їм: «Ви заради своєї традиції позбавили сили Боже слово». Ісус пояснив це на такому прикладі: вони дозволяли тому, хто мав допомагати своїм батькам, уникнути цього обов’язку, заявивши, що все, чим він міг би допомогти їм,— це дар, присвячений Богові (Мт 15:1—9; Мр 7:10—13; див. КОРВАН).

Ісус сказав, що книжники і фарисеї додали до Закону багато обтяжливих правил, які було важко виконувати. Більше того, вони не любили людей і не хотіли навіть пальцем ворухнути, щоб їм допомогти. Їм подобалось, коли люди хвалили їх та називали високими титулами. Вони були лицемірами й поклонялися Богу напоказ, формально. Ісус показав, наскільки їхнє мислення і вчинки перешкоджали їм отримати Боже схвалення, промовивши до них: «Змії, роде гадючий, як ви утечете від засудження до геєни?!» (Мт 23:1—33). На них лежала велика відповідальність, оскільки вони були обізнані в Законі. Але вони забрали ключ до знання. Книжники не тільки відмовлялися визнати Ісуса, про якого свідчили їхні копії Писань, але й докладали всіх зусиль, щоб інші люди не приймали і не слухали його, тим самим збільшуючи свою провину (Лк 11:52; Мт 23:13; Ів 5:39; 1Фс 2:14—16).

Книжники, яких називали «раббі», не лише навчали Закону й тлумачили його, а й мали судову владу і виносили вироки. Деякі з них входили до складу юдейського верховного суду, Синедріону (Мт 26:57; Мр 15:1). Вони не отримували плати за те, що судили, адже Закон забороняв брати подарунки і хабарі. Дехто з них успадкував свої статки; майже всі вони займалися якимось ремеслом і пишалися цим, оскільки так могли забезпечувати себе і залишатися вчителями. Хоча книжники не отримували гроші за те, що були суддями, вони могли отримувати плату як вчителі Закону. Такий висновок можна зробити зі слів Ісуса, якими він попереджав людей про жадібність книжників, а також з прикладу про найманого робітника, який не дбає про овець (Мр 12:37—40; Ів 10:12, 13). Петро наказав християнським пастирям не наживатися на своєму становищі (1Пт 5:2, 3).

Переписувачі Грецьких Писань. У своєму листі до колоссян апостол Павло заохотив прочитати його у зборі в Лаодикії, а лист, отриманий лаодикійцями, прочитати в Колоссах (Кл 4:16). Безсумнівно, всі збори бажали прочитати листи від апостолів та інших членів керівного органу, тому їх переписували, щоб потім можна було перечитувати і пересилати далі. Стародавні збірки Павлових листів (копій оригіналів) доводять, що ці листи копіювали і поширювали у великій кількості.

Ієронім, перекладач Біблії, який жив у IV ст. н. е., й Оріген, який жив у III ст. н. е., зазначали, що Євангеліє від Матвія було написане єврейською мовою. Воно було адресоване передусім євреям. Однак у ті часи багато євреїв, що жили в інших краях, розмовляли грецькою мовою. Тому, можливо, Матвій самостійно переклав для них своє Євангеліє грецькою. Марко писав своє Євангеліє здебільшого для людей з інших народів. Це видно з того, що він пояснює юдейські традиції і вчення, перекладає певні вирази, що були незрозумілі римлянам, і надає інші пояснення. Євангелія від Матвія і Марка були написані для широкого кола читачів, тому було зроблено й розповсюджено багато їхніх копій.

Не всі переписувачі Грецьких Писань були професіоналами. Але, поважаючи Боже Слово і розуміючи його цінність, вони переписували текст дуже ретельно. Прикладом роботи перших християн-переписувачів є папірус Райленда 457, найдавніший зі збережених уривків Грецьких Писань. Він містить близько 100 грецьких літер (знаків), написаних з обох боків, і датується приблизно першою половиною II ст. н. е. (ІЛЮСТРАЦІЯ, т. 1, с. 323). Писар підійшов до своєї праці дуже старанно, хоча стиль письма не відрізняється вишуканістю. Цікаво, що цей уривок був частиною кодексу, який, найімовірніше, містив повне Євангеліє від Івана і складався приблизно з 66 аркушів або 132 сторінок.

Окрім папірусу Райленда 457, інформацію про роботу переписувачів можна отримати з Біблійних папірусів Честера Бітті, які датовані більш пізнім періодом. Ці папіруси являють собою уривки з 11 кодексів грецькою мовою, що були написані між II та IV ст. н. е. Вони містять частини дев’яти книг Єврейських Писань і 15 книг Грецьких Писань. В них використовуються різні стилі письма. Наприклад, про один з кодексів сказано, що він є «роботою професійного переписувача». Про інший говориться: «Це робота вмілого переписувача, який, хоча і не виводив кожну літеру, писав без помилок». І ще про один сказано: «Почерк не вишуканий, але в цілому все написано правильно» (Kenyon F. Chester Beatty Biblical Papyri: Descriptions and Texts of Twelve Manuscripts on Papyrus of the Greek Bible. London, 1933. Fasciculus I, General Introduction, P. 14; 1933, Fasciculus II, The Gospels and Acts, Text, P. ix; 1936, Fasciculus III, Revelation, Preface).

Однак зміст цих папірусів важливіший за їхні особливості. В цілому вони відповідають пергаментним рукописам IV ст., які називають «нейтральними» і які були високо оцінені текстологами Весткоттом і Гортом (до цих рукописів належать Ватиканський кодекс 1209 і Сінайський кодекс). Більш того, ці папіруси не містять вставок, які спантеличують і які присутні в деяких пергаментних рукописах, що, очевидно помилково, називають «західними».

Збереглися тисячі рукописів, більшість з яких датовані IV ст. н. е. та наступними століттями. Біблеїсти, які старанно досліджували і порівнювали ці рукописи, підтверджують, що переписувачі виконували свою роботу надзвичайно ретельно. На основі порівняльного аналізу деякі вчені відновили оригінальний текст Біблії. Праці цих учених лягли в основу сучасних перекладів Біблії. Весткотт і Горт зазначали, що «кількість змін, які можна назвати суттєвими... не становить навіть тисячної частини усього тексту» (Westcott B. F., Hort F. J. A. The New Testament in the Original Greek. Graz, 1974. Vol. II. P. 2). Біблеїст Фредерік Кеньйон сказав стосовно папірусів Честера Бітті: «Першим і найважливішим результатом досліджень є приємний висновок, що вони підтверджують суттєву достовірність існуючих текстів. Ні в Старому, ні в Новому Завіті не виявлено значних чи принципових відхилень. Нічого важливого не випущено і не додано, немає також відхилень, які б впливали на істотні факти або доктрини. Відхилення в тексті стосуються таких дрібниць, як вживання синонімів та порядок слів» (Kenyon F. Chester Beatty Biblical Papyri: Descriptions and Texts of Twelve Manuscripts on Papyrus of the Greek Bible. Fasciculus I, General Introduction. London, 1933. P. 15).

З певних причин до наших днів дійшло небагато ранніх копій Писань. Чимало з них було знищено протягом періоду переслідування християн Римською імперією. Деякі зіпсувалися від частого використання. В певних місцевостях цьому посприяв також жаркий і вологий клімат. Окрім того, коли в IV ст. н. е. професійні переписувачі замінювали папірусні рукописи на пергаментні, вони, очевидно, не бачили потреби зберігати старі папірусні копії.

Переписувачі використовували чорнило, яке було густою сумішшю сажі й камеді. Щоб писати, його потрібно було розводити водою. Перо робили з очерету. Його кінчик, розмочений у воді, нагадував пензлик. Матеріалами для письма були папірус і шкіра. Спочатку рукописи зберігалися у формі сувоїв, а пізніше — у формі кодексів, для яких інколи робили дерев’яну обкладинку.