АПОСТОЛ

Грецьке слово апо́столос походить від дієслова апосте́лло, що означає «посилати; відправляти» (Мт 10:5; Дії 7:35). Основне значення цього слова чітко видно з Ісусових слів, записаних в Івана 13:16: «Раб не більший від свого пана і посланець [апо́столос] не більший від того, хто його послав». У такому розумінні це слово стосується і самого Ісуса Христа — «апостола і первосвященика, якого ми визнаємо́» (Єв 3:1; пор. Мт 10:40; 15:24; Лк 4:18, 43; 9:48; 10:16; Ів 3:17; 5:36, 38; 6:29, 57; 7:29; 8:42; 10:36; 11:42; 17:3, 8, 18, 21—25; 20:21). Бог послав Ісуса як свого призначеного і вповноваженого представника.

Але найчастіше це слово використовується щодо групи з 12 учнів Ісуса, яких він особисто вибрав як своїх представників. Імена цих 12 апостолів записані в Матвія 10:2—4; Марка 3:16—19 та Луки 6:13—16. Один з них, Юда Іскаріот, став зрадником і так сповнив пророцтва, виголошені в давнину (Пс 41:9; 109:8). Імена 11 вірних апостолів знову згадуються в Дії 1:13.

Перш ніж стати Ісусовими учнями, деякі апостоли були учнями Івана Хрестителя (Ів 1:35—42). Очевидно, 11 апостолів походили з Галілеї (Дії 2:7), і лише Юда Іскаріот, як вважається,— з Юдеї. Ісус вибрав своїх апостолів з-поміж простих робітників. Відомо, що четверо з них були рибалками, а один — збирачем податків (Мт 4:18—21; 9:9—13). Принаймні двоє з апостолів (Яків та Іван, сини Зеведея), можливо, були двоюрідними братами Ісуса. В очах релігійних провідників апостоли були «людьми неосвіченими й простими»; це вказує на те, що вони мали тільки базову освіту і не вчились у вищих школах. Дехто з апостолів, наприклад Петро (Кифа), був одружений (Дії 4:13; 1Кр 9:5).

Найближчі взаємини з Ісусом, мабуть, мали Петро, Яків та Іван. Лише вони були свідками воскресіння дочки Яіра (Мр 5:35—43) та преображення Ісуса (Мт 17:1, 2), і саме вони пішли з Ісусом углиб Гефсиманського саду в ніч, коли його заарештували (Мр 14:32, 33). Схоже, що особливу прихильність Ісус мав до Івана і що він був тим «учнем, якого Ісус любив» (Ів 21:20—24; 13:23).

Ісус вибирає апостолів; початок їхнього служіння. З великої групи учнів Ісус вибрав 12-х і назвав їх «апостолами»; «вони мали ходити з ним, і... він посилав [апосте́лле] їх проповідувати та наділяв владою виганяти демонів» (Мр 3:13—15). Ці чоловіки «ходи[л]и» з Ісусом до самого кінця його земного служіння: вони тісно спілкувалися з ним, отримували від нього настанови і вчились виконувати служіння (Мт 10:1—42; Лк 8:1). Впродовж того часу їх і далі називали «учнями»,— це особливо видно з розповідей про події до П’ятидесятниці,— адже вони продовжували вчитися від Ісуса (Мт 11:1; 14:26; 20:17; Ів 20:2). А після П’ятидесятниці про них завжди говорилось як про «апостолів». Вибравши апостолів, Ісус дав їм надприродну силу зціляти хворих та виганяти демонів, і вони почали користуватися нею ще за його життя на землі (Мр 3:14, 15; 6:13; Мт 10:1—8; Лк 9:6; пор. Мт 17:16). Однак їхньою головною справою завжди залишалось проповідування. Хоча апостоли утворювали тісне коло найближчих послідовників Ісуса, їхнє навчання не включало якихось таємничих ритуалів чи обрядів.

Людські слабкості. Ці учні удостоїлись величезної честі бути апостолами Божого Сина, але, як і всі люди, вони мали свої вади і слабкості. Петро був запальний та імпульсивний (Мт 16:22, 23; Ів 21:7, 8); Хому було важко переконати (Ів 20:24, 25); Якову та Івану бракувало терпіння, як це часто притаманно молодим (Лк 9:49, 54). Апостоли сперечалися про те, хто з них буде найбільшим у царстві, яке, на їхню думку, Ісус мав встановити на землі (Мт 20:20—28; Мр 10:35—45; пор. Дії 1:6; Лк 24:21). Вони визнавали, що потребують більше віри (Лк 17:5; пор. Мт 17:20). Попри те що апостоли довгий час тісно спілкувалися з Ісусом і були переконані, що він Месія, всі вони покинули його під час арешту (Мт 26:56); похованням Ісуса займалися інші. Апостоли не відразу повірили свідченню жінок, котрі першими побачили Ісуса після його воскресіння (Лк 24:10, 11). Через страх вони збиралися разом за зачиненими дверима (Ів 20:19, 26). Але воскреслий Ісус допоміг їм глибше зрозуміти Писання, і, коли на 40-й день після воскресіння він піднісся в небо, апостоли з великою радістю повернулись в Єрусалим і «постійно перебували в храмі, вихваляючи Бога» (Лк 24:44—53).

Діяльність у християнському зборі. Злиття Божого духу в П’ятидесятницю надзвичайно зміцнило апостолів. Як видно з перших п’яти розділів книги Дії, вони виявляли неабияку сміливість, безстрашно проповідували добру новину і звіщали про воскресіння Ісуса, незважаючи на те що юдейські правителі кидали їх у в’язниці, били і погрожували їм смертю. Невдовзі після П’ятидесятниці активна діяльність апостолів, якими керував святий дух, посприяла дивовижному росту християнського збору (Дії 2:41; 4:4). Спочатку вони служили в Єрусалимі, пізніше їхня діяльність поширилась на Самарію, а згодом — на всі знані у той час краї (Дії 5:42; 6:7; 8:5—17, 25; 1:8).

Головним завданням апостолів було свідчити про те, як наміри і пророцтва Бога Єгови сповнились на Ісусі (особливо про те, як Бог воскресив його і звеличив); також вони мали робити учнями людей з усіх народів. На важливості цього завдання Ісус наголосив їм перед своїм вознесінням на небо (Мт 28:19, 20; Дії 1:8, 22; 2:32—36; 3:15—26). Вони свідчили про Ісусове воскресіння як очевидці (Дії 13:30—34).

Здатність виконувати чуда, дари духу. Свідчення апостолів підтверджувалося тим, що вони й далі користувалися даною Ісусом здатністю виконувати чуда, а з дня П’ятидесятниці послуговувалися ще й іншими дарами духу (Дії 5:12; 9:36—40; див. ДАРИ ВІД БОГА, Дари духу). Деякі інші учні теж отримували дари духу, але з Біблії чітко видно, що ці дари завжди передавалися в присутності принаймні одного апостола або через покладання рук апостолів. Хоча Павло не належав до 12-х, він також мав владу передавати дари духу, адже був апостолом, якого призначив сам Ісус Христос (Дії 2:1, 4, 14; 8:14—18; 10:44; 19:6). Передавати дари духу могли тільки ці апостоли. Тому дари духу мали зникнути зі смертю апостолів та учнів, які отримали через них ці дари (1Кр 13:2, 8—11). Як зазначається в одному словнику, цих дарів «не було в церкві II ст.» і «тогочасні письменники згадують про них як про те, що існувало в минулому, тобто в апостольські часи» (The Illustrated Bible Dictionary / edited by J. D. Douglas. 1980. Vol. 1. P. 79).

Роль провідників. Апостоли відігравали головну роль в утворенні та організації християнського збору, а також керували його діяльністю (1Кр 12:28; Еф 4:11). Хоча їм допомагали інші старійшини, саме апостоли були ядром керівного органу, який визнавали усі християни першого століття. Християнський збір, що постійно зростав, вважав цей керівний орган каналом, через який Бог передавав рішення і керував справами збору по цілій землі (Дії 2:42; 8:14—17; 11:22; 15:1, 2, 6—31; 16:4, 5). Ці чоловіки могли виконувати такі обов’язки лише завдяки сповненню обіцянки про те, що їх буде вести Божий святий дух (Ів 15:26, 27). Святий дух допоміг їм пригадати настанови і вчення Ісуса, уточнити розуміння духовних істин і з часом «повністю зрозуміти правду», яка відкрилася через них у ті часи (Ів 14:26; 16:13—15; пор. Ів 2:22; 12:16). Вони призначали чоловіків для виконання важливих завдань у зборах і визначали території, де мала вестися місіонерська діяльність (Дії 6:2, 3; Гл 2:8, 9).

Отже, апостоли були фундаментом, наріжним каменем якого був сам Ісус Христос, і на цьому фундаменті будувався «святий храм для Єгови» (Еф 2:20—22; 1Пт 2:4—6). Немає жодних доказів того, що якийсь апостол мав першість серед інших апостолів у новосформованому християнському зборі. (Див. ПЕТРО.) Петро та Іван відігравали визначну роль в П’ятидесятницю і відразу після неї, зокрема Петро говорив від імені всіх апостолів (Дії 2:14, 37, 38; 3:1, 4, 11; 4:1, 13, 19; 5:3, 8, 15, 29). Але цілком очевидно, що в прийнятті рішень керівного органу жоден з них не мав вирішального голосу. Коли стало відомо, що в Самарії охрещуються нові учні, апостоли в Єрусалимі «послали [апе́стейлан] до них Петра та Івана», тож вони, по суті, служили апостолами апостолів (Дії 6:2—6; 8:14, 15). Після того як вбили апостола Якова, в керівному органі головував, очевидно, учень Яків, єдиноутробний брат Ісуса. За словами Павла, цей Яків, а також Петро (Кифа) та Іван «вважалися стовпами» збору (Дії 12:1, 2, 16, 17; Гл 1:18, 19; 2:9, 11—14). Саме Яків оголосив остаточне рішення під час зустрічі, на якій обговорювалось важливе питання щодо обрізання навернених з інших народів; як Петро, так і Павло на цій зустрічі давали свідчення (Дії 15:1, 2, 6—21).

Хто замінив Юду Іскаріота, ставши 12-м апостолом?

Оскільки Юда Іскаріот став відступником і помер невірним, залишилось тільки 11 апостолів. Ісус протягом 40 днів після воскресіння і перед вознесінням на небо не призначив нікого на його місце. У якийсь момент протягом 10-денного періоду між Ісусовим вознесінням і П’ятидесятницею було вирішено, що треба обрати когось замість Юди. Така заміна була потрібна не тому, що він помер, а тому що став відступником, і на це вказували процитовані Петром уривки з Писання (Дії 1:15—22; Пс 69:25; 109:8; пор. Об 3:11). Якщо ж говорити, наприклад, про вірного апостола Якова, то немає жодної згадки, що після його страти замість нього призначили когось іншого (Дії 12:2).

Зі слів Петра випливає, що замінити одного з апостолів Ісуса Христа міг лише той, хто особисто спілкувався з Ісусом і був очевидцем його діл, чуд, а особливо його воскресіння. З огляду на це зрозуміло, що з часом ніхто не міг би стати наступником апостолів, тож апостольське наступництво було неможливим. Однак перед П’ятидесятницею були учні, які відповідали цим вимогам: двох із них висунули на заміну невірного Юди. Очевидно, зважаючи на Прислів’я 16:33, учні кинули жеребок, який вказав на Маттія, і його «долучили до 11 апостолів» (Дії 1:23—26). Тож Маттій входив до числа «12 апостолів», які вирішували проблему, пов’язану з грекомовними учнями (Дії 6:1, 2). Коли Павло говорив про «дванадцятьох», яким Ісус з’являвся після свого воскресіння, він, очевидно, мав на увазі і Маттія (1Кр 15:4—8). Отже, в день П’ятидесятниці апостолів було 12, і вони стали фундаментом для щойно народженого духовного Ізраїля.

Апостоли зборів. Маттій, як і решта 11 апостолів, був не просто апостолом єрусалимського збору. Його становище відрізнялося від становища левіта Йосипа Варнави, який служив апостолом збору в сирійській Антіохії (Дії 13:1—4; 14:4, 14; 1Кр 9:4—6). Про інших чоловіків також говориться як про «апостолів зборів», але їх названо апостолами в тому розумінні, що збори посилали їх як своїх представників (2Кр 8:23). У Листі до філіппійців Павло називає Епафродита «посланцем» (апо́столон), якого збір у Філіппах відправив служити його потребам (Флп 2:25). Ці чоловіки стали апостолами не завдяки апостольському наступництву. На відміну від Маттія, вони не входили до числа «дванадцятьох».

Якщо брати до уваги широке значення слова «апостол», то неважко узгодити на перший погляд суперечливі уривки з Дії 9:26, 27 і Галатів 1:17—19, які описують одну й ту ж подію. В уривку з книги Дії розповідається, що, коли Павло прибув у Єрусалим, Варнава привів його «до апостолів». А в Листі до галатів Павло згадує про зустріч з Петром і говорить: «Але більше нікого з апостолів я не бачив, тільки Якова, Господнього брата». Яків (не апостол Яків, син Зеведея, і не апостол Яків, син Алфея, а єдиноутробний брат Ісуса), очевидно, вважався «апостолом» в ширшому значенні, він був «посланий» єрусалимським збором. Саме тому в Дії сказано, що Павла привели «до апостолів» (тобто Петра і Якова). (Пор. 1Кр 15:5—7; Гл 2:9.)

Павла призначено апостолом. Імовірно, близько 34 р. н. е. Савл з Тарса (пізніше відомий як Павло) навернувся на християнство. Він став правдивим апостолом Ісуса Христа; Ісус особисто призначив його після свого воскресіння і вознесіння на небо (Дії 9:1—22; 22:6—21; 26:12—23; 13:9). Павло доводив своє апостольство, посилаючись на те, що бачив воскреслого Господа Ісуса Христа, виконував чуда і передавав святий дух охрещеним учням (1Кр 9:1, 2; 15:9, 10; 2Кр 12:12; 2Тм 1:1, 11; Рм 1:1; 11:13; Дії 19:5, 6). Оскільки апостол Яків (брат Івана) був убитий лише приблизно в 44 р. н. е., усі «дванадцятеро» були ще живі, коли Павло став апостолом. Павло ніколи не зараховував себе до числа 12 апостолів, але і не вважав, що його апостольське служіння чимось гірше за їхнє (Гл 2:6—9).

І Маттій, і Павло по праву називалися апостолами, адже виконували ту роль, задля якої їх було «послано». А втім, у видінні про небесний Новий Єрусалим, записаному в книзі Об’явлення (бл. 96 р. н. е.), апостол Іван бачив фундамент міського муру, що складався лише з 12 каменів, на яких були написані «імена 12 апостолів Ягняти» (Об 21:14). У Біблії про апостола Павла ніде не говориться як про одного з «дванадцятьох». Тому логічно дійти висновку, що серед «імен 12 апостолів Ягняти», написаних на тих каменях, було ім’я Маттія, а не Павла. Отже, у видінні Івана мова йде про тих, хто був апостолом, коли християнський збір був заснований — у П’ятидесятницю 33 р. н. е. (Див. ПАВЛО.)

Кінець апостольського періоду. Хоча в Біблії не повідомляється про смерть нікого з 12 апостолів, окрім Якова, є всі підстави вважати, що вони лишилися вірними до кінця свого життя, тож їх непотрібно було замінювати. Стосовно подальших століть в одному словнику зазначалося: «В християнській літературі пізнішого часу воно [слово «апостол»] використовується в переносному значенні. Починаючи з другого століття церква більше не мала апостолів у тому розумінні, в якому це слово вживалося в Н[овому] З[авіті]» (The Interpreter’s Dictionary of the Bible / edited by G. A. Buttrick. 1962. Vol. 1. P. 172).

Поки апостоли були живі, вони стримували вплив відступників і не давали фальшивому поклонінню вкоренитись у християнському зборі. Очевидно, саме це має на увазі Павло у 2 Фессалонікійців 2:7: «Насправді ж таємниця беззаконня вже діє, але вона буде таємницею тільки доти, доки той, хто тепер його стримує, не піде зі шляху». (Пор. Мт 13:24, 25; Дії 20:29, 30.) Вплив апостолів, а також влада і сила, яку мали тільки вони, зникли зі смертю Івана, приблизно в 100 р. н. е. (1Ів 2:26; 3Ів 9, 10). Відступництво, фальшиві вчення та звичаї, які після смерті апостолів стали швидко проникати в християнський збір, є свідченням того, що жоден так званий наступник апостолів не мав стримувального впливу, який мали вони.

У Римлян 16:7 Павло говорить про Андроника і Юнія: «Їх добре знають апостоли». У деяких перекладах цей вислів передано як «славні вони між апостолами» (Ог.) або «вони видатні серед апостолів» (СМ). Однак Павло, скоріш за все, мав на увазі, що ті чоловіки користувалися доброю репутацією в очах апостолів, а не те, що вони самі були апостолами. З 2 Коринфян 11:5, 13; 12:11, 12 і Об’явлення 2:2 видно, що деякі люди видавали себе «за апостолів Христа».