Наслідки для цілого людства. У Римлян 5:12 сказано: «Через одного чоловіка у світ увійшов гріх, а через гріх — смерть, і так смерть поширилась на всіх людей, бо всі згрішили». (Пор. 1Ів 1:8—10.) На думку декого, ці слова означають, що всі майбутні нащадки Адама теж винні у його першому гріху, бо, як голова людської родини, Адам представляв їх і таким чином зробив співучасниками свого злочину. Однак Павло говорить, що смерть «поширилась» на всіх людей, а це вказує на тривалий, а не миттєвий процес.

Далі апостол каже, що «від Адама до Мойсея смерть царювала над усіма, навіть над тими, хто не вчинив такого переступу, як Адам» (Рм 5:14). Адамів гріх доречно названо «переступом», адже він переступив закон — наказ, даний йому Богом. Крім того, згрішивши, Адам зробив свідомий вибір, бо, як досконала людина, він не мав жодних слабкостей. Звичайно, ніхто з його нащадків ніколи не був досконалим. Тож немає підстав вважати, що, коли Адам згрішив, разом з ним згрішили і всі його ненароджені на той момент нащадки. Нащадки Адама були б винні у його гріху, якби добровільно визнали його своїм головою. Але вони народилися від Адама не за власним бажанням, а «за тілесним бажанням» їхніх батьків (Ів 1:13).

Усе вказує на те, що гріх передається від Адама наступним поколінням, оскільки діє загальновідомий закон спадковості. Очевидно, це мав на увазі псалмоспівець, сказавши: «Від самого народження на мені лежить провина, мати зачала мене в гріху» (Пс 51:5). Гріх (з усіма його наслідками) увійшов у світ і поширився на весь людський рід не просто тому, що Адам був головою цього роду, а тому, що він (не Єва) був його прабатьком, від нього пішло людське життя. Від першої пари нащадкам неминуче передаються не лише фізичні особливості та риси характеру, але й схильність до гріха. (Пор. 1Кр 15:22, 48, 49.)

Апостол Павло теж вказав на цю думку, коли написав: «Як через непослух одного чоловіка [Адама] багато людей стало грішниками, так і через слухняність одного чоловіка [Ісуса Христа] багато людей стане праведними» (Рм 5:19). Не всі люди, які мали стати праведними завдяки слухняності Христа, стали праведними одночасно — в той момент, коли він представив Богові свою викупну жертву. Дедалі більше людей отримують благословення від Христової жертви, коли починають вірити в неї і примиряються з Богом (Ів 3:36; Дії 3:19). Подібна ситуація і з грішниками: у міру того як народжуються нові покоління Адамових нащадків, з’являється дедалі більше грішників. Ці люди є грішниками, оскільки були зачаті батьками, які успадкували гріх від Адама.

Гріх і Закон. Апостол Іван пише: «Кожен, хто ходить у гріху, ходить і в беззаконні, а гріх — це беззаконня» (1Ів 3:4) і «Усяка неправедність — це гріх» (1Ів 5:17). З іншого боку, апостол Павло говорить про тих, «хто згрішив, не будучи під законом». Далі він пояснює: «Гріх же існував у світі ще до Закону [даного через Мойсея], але коли закону немає, гріх нікому не зараховується. Однак від Адама до Мойсея смерть царювала над усіма, навіть над тими, хто не вчинив такого переступу, як Адам» (Рм 2:12; 5:13, 14). Щоб зрозуміти Павлові слова, треба взяти до уваги контекст. З його попередніх тверджень у Листі до римлян видно, що він порівнював дві групи людей — тих, хто перебував під Закон-угодою, і тих, хто під нею не перебував, а отже, не був зобов’язаний дотримуватися її заповідей. Однак, за словами Павла, як ті, так і інші були грішниками (Рм 3:9).

Від гріхопадіння Адама і до укладення Закон-угоди в 1513 р. до н. е., протягом близько 2500 років, Бог не давав людям детального й упорядкованого зводу законів, який би чітко роз’яснював поняття гріха в усіх його проявах і формах. Щоправда, Єгова давав людям певні накази: скажімо, Ной отримав деякі вказівки після Всесвітнього потопу (Бт 9:1—7), а Авраам і всі його домашні, в тому числі раби-чужинці, мали дотримуватися угоди про обрізання (Бт 17:9—14). Але про Ізраїль псалмоспівець каже, що Бог «звіщає... слово своє Якову, свої постанови і присуди Ізраїлю. Не зробив він цього для жодного іншого народу, і про його присуди більше ніхто не знає» (Пс 147:19, 20; пор. Вх 19:5, 6; Пв 4:8; 7:6, 11). Апостол Павло доречно сказав, що «на підставі Закону», даного Ізраїлю, можна було досягти праведності і що «той, хто виконує їх [постанови і присуди Закону], завдяки їм житиме». Закон був мірилом досконалості, тому той, хто міг виконати всі його постанови, вважався досконалим, гідним життя. Саме так було у випадку Ісуса Христа (Лв 18:5; Рм 10:5; 1Пт 2:22). Але цього не скажеш про жоден інший закон, даний у часи від Адама до укладення Закон-угоди.

«З природи виконують те, чого вимагає закон». Хоча в період від Адама до Мойсея не було чіткого зводу законів, який би регулював поведінку людей, це не означає, що тоді люди не грішили. У Римлян 2:14, 15 Павло говорить: «Коли ж люди з інших народів, які не мають закону, з природи виконують те, чого вимагає закон, то вони, хоча й без закону, є законом самі для себе. Вони показують, що суть закону написана в їхніх серцях, і водночас їхнє сумління свідчить разом з ними, а їхні думки звинувачують їх або ж виправдовують». Оскільки людина створена на Божий образ і подобу, вона з природи має моральне чуття, яке формує її сумління. Як видно зі слів Павла, до певної міри сумління мають навіть недосконалі, грішні люди. (Див. СУМЛІННЯ.) Моральне чуття діє у серцях людей подібно до закону, адже закон — це, по суті, норма поведінки. Але цьому закону протидіє інший успадкований закон — «закон гріха», який воює проти схильності робити правильне і веде в полон тих, хто не чинить йому опір (Рм 6:12; 7:22, 23).

Навіть у випадку Каїна ми можемо побачити, що він мав вроджене моральне чуття і, відповідно, сумління. Хоча в той час ще не було закону про вбивство, спробувавши ухилитися від прямої відповіді на запитання Бога, Каїн показав, що сумління засуджувало його за вбивство Авеля (Бт 4:8, 9). Єврей, на ім’я Йосип, показав, що закон був у його серці. Коли дружина Потіфара спробувала спокусити його, він сказав: «Як же я можу зробити таке велике зло і згрішити проти Бога?!» Бог тоді ще не дав чіткої заповіді, яка б забороняла перелюб, але Йосип розумів, що це неправильно і суперечить Божій волі, висловленій в Едемському саду (Бт 39:7—9; пор. Бт 2:24).

Як видно з Біблії, у часи патріархів — від Авраама до 12 синів Якова — люди з багатьох рас і народів вживали слово «гріх» (хатта́т), маючи на увазі, скажімо, гріх проти роботодавця (Бт 31:36), проти свого правителя (Бт 40:1; 41:9), проти родича (Бт 42:22; 43:9; 50:17) або просто проти іншої людини (Бт 20:9). Вживаючи це слово, людина визнавала, що між нею і тим, проти кого вона вчинила або могла вчинити гріх, був певний зв’язок і вона була зобов’язана поважати його інтереси, волю або владу (якщо він правитель) і не йти проти них. Це свідчить про те, що люди з природи мають моральне чуття. Все ж з плином часу влада гріха над тими, хто не служить Богу, ставала дедалі більшою. Тому в I ст. н. е. Павло вже говорив, що розум людей з інших народів «огорнула темрява... вони відчужені від життя, джерелом якого є Бог» і втратили «будь-яке почуття сорому» (Еф 4:17—19).