Давання, яке приносить радість

ЖЕНІВАЛ мешкає у кварталі бідняків на північному сході Бразилії. Йому доводилось утримувати дружину і дітей на мізерну платню, яку він отримував, працюючи охоронцем у лікарні. Незважаючи на скруту, Женівал сумлінно давав десятину. «Деколи моя сім’я голодувала,— пригадує він,— але я хотів віддавати Богові найліпше, що мав, хоч би яких жертв це вимагало від мене».

Втративши роботу, Женівал далі віддавав десятину. Священнослужитель церкви переконував його випробувати Бога і зробити велику пожертву. Він гарантував, що тоді Бог точно виллє на нього своє благословення. Тому Женівал вирішив продати свою хатинку і пожертвувати виторг на церкву.

Женівал не єдиний, хто так щиро ставиться до жертвування. Багато вкрай бідних людей сумлінно дають десятину, оскільки їх навчено в церкві, що давати десятину — це біблійна вимога. Чи це правда?

Десятина і Закон

Наказ про десятину входив до Закону, який Бог Єгова дав 12 племенам стародавнього Ізраїлю понад 3500 років тому. Згідно з тим Законом, десяту частину врожаю землі і фруктових дерев, а також десяту частину приросту черід треба було віддавати левитам, щоб підтримувати їхнє служіння коло скинії (Левит 27:30, 32; Числа 18:21, 24).

Єгова запевнив ізраїльтян, що Закон не буде для них тяжким (Повторення Закону 30:11). Поки вони вірно виконували заповіді Єгови, у тому числі стосовно десятини, він обіцяв їм рясні врожаї. Була також річна десятина, яка служила захистом. Її, як правило, використовували в періоди, коли народ збирався на релігійні свята, і тоді «приходько, і сирота, і вдова» могли насититися (Повторення Закону 14:28, 29; 28:1, 2, 11—14).

Закон не передбачав покарання за несплату десятини, але кожен ізраїльтянин був морально зобов’язаний підтримувати поклоніння таким чином. Ізраїльтян, які нехтували десятиною у дні Малахії, Єгова звинувачував у тому, що вони ‘обкрадали його десятинами й приносами’ (Малахії 3:8, Хом.). Чи можна таке ж звинувачення висувати проти християн, які не платять десятини?

Подумаймо. Державні закони певної країни, як правило, не дійсні за її межами. Наприклад, закон, який зобов’язує водіїв у Великобританії їздити по лівій стороні дороги, не стосується водіїв у Франції. Подібно й закон про десятину був частиною особливої угоди між Богом та ізраїльським народом (Вихід 19:3—8; Псалом 147:19, 20). Той закон зобов’язував тільки ізраїльтян.

До того ж, хоча правдивий Бог ніколи не змінюється, деколи змінюються його вимоги (Малахії 3:6). Біблія однозначно стверджує, що Ісусова жертовна смерть у 33 році н. е. знищила Закон і разом з ним «заповідь — брати за Законом десятину» (Колосян 2:13, 14; Ефесян 2:13—15; Євреїв 7:5, 18).

Давання у християнстві

Однак пожертви для підтримки правдивого поклоніння все ще були потрібні. Ісус доручив своїм учням бути свідками «аж до останнього краю землі» (Дії 1:8). В міру того як число віруючих збільшувалося, зростала й потреба для християнських учителів та наглядачів відвідувати і зміцняти збори. Деколи потрібно було піклуватися вдовами, сиротами та іншими нужденними особами. Як християни першого століття покривали ці витрати?

Близько 55 року н. е. до християн з язичницьких народів у Європі та Малій Азії пішов клич про допомогу від імені зубожілого збору в Юдеї. Апостол Павло у своєму посланні до збору в Коринті описав, як було організовано «складки на святих» (1 Коринтян 16:1). Вас може здивувати, що́ Павло говорить про християнське давання.

Апостол Павло не вмовляв співвіруючих жертвувати. Македонські християни, які були ‘серед великого горя’ і в ‘глибокому убозтві’, самі «просили, щоб... [брати́] прийняли дар та спільність служіння святим» (2 Коринтян 8:1—4).

Щоправда, Павло заохочував заможніших коринтян наслідувати щедрих братів з Македонії. Проте, як зазначається в одному довіднику, він «не хотів наказувати, а швидше був схильний прохати, пропонувати, заохочувати, апелювати. Невимушеність і теплота були б відсутні в християнському пожертвуванні, якби коринтяни жертвували з примусу». Павло знав, що «Бог любить того, хто з радістю дає», а не «в смутку й не з примусу» (2 Коринтян 9:7).

Велика віра і знання разом зі щирою любов’ю до співхристиян спонукала б коринтян жертвувати невимушено (2 Коринтян 8:7, 8).

«Як серце йому призволяє»

Замість того щоб визначати величину або відсоток пожертв, Павло лише порадив: «Першого дня в тижні нехай кожен із вас відкладає собі та збирає, згідно з тим, як ведеться йому» (1 Коринтян 16:2). Плануючи і регулярно відкладаючи певну суму, коринтяни не почувалися б змушеними давати неохоче або під впливом емоційного пориву, коли прибуде Павло. Розмір пожертви був особистою справою кожного християнина згідно з тим, «як серце йому призволяє» (2 Коринтян 9:5, 7).

Аби щедро жати, коринтянам треба було щедро сіяти. Та ніколи мова не йшла про те, щоб віддавати останнє. Павло запевняв, що це ‘не має бути для них тягарем’. Пожертви були приємні «згідно з тим, що хто має, а не з тим, чого хто не має» (2 Коринтян 8:12, 13; 9:6). Пізніше в іншому посланні апостол перестерігав: «Коли ж хто... про домашніх не дбає, той вирікся віри, і він гірший від невірного» (1 Тимофія 5:8). Павло не заохочував жертвувати так, щоб порушувати цей принцип.

Знаменно, що Павло наглядав за «складками на святих», що були в потребі. У Біблії ніде не читаємо, ніби Павло чи інші апостоли організовували збори грошей або отримували десятину, щоби фінансувати своє служіння (Дії 3:6). Хоча Павло завжди з вдячністю приймав подарунки, які йому надсилали збори, він свідомо не хотів обтяжувати своїх братів (1 Солунян 2:9; Филип’ян 4:15—18).

Добровільне давання сьогодні

Зрозуміло, що в першому столітті послідовники Христа давали добровільні пожертви, а не десятину. Однак ви, можливо, цікавитесь, чи цей спосіб все ще ефективний, щоб фінансувати проповідування доброї новини і піклуватися про християн, які є в потребі.

Розгляньмо такий приклад. У 1879 році редактори цього журналу відкрито заявили, що «ніколи не треба буде ні просити, ані благати людей, щоб вони підтримували його видання». Чи це рішення перешкодило зусиллям Свідків Єгови поширювати біблійну правду?

На даний час Свідки розповсюджують Біблії, християнські книжки та інші публікації у 235 країнах. «Вартова башта», біблійний освітній журнал, на початку видавався тиражем 6000 примірників на місяць і тільки одною мовою. З того часу він став виходити двічі на місяць і його тираж зріс до 24 000 000 примірників 146 мовами. Для організації такої глобальної біблійної освітньої праці Свідки побудували або придбали приміщення під адміністративні центри у 110 країнах. Крім того, у різних частинах світу для потреб людей, які хочуть отримувати подальші біблійні повчання, Свідки звели тисячі місць для поклоніння, а також великі зали конгресів.

Хоча піклування про духовні потреби людей є першочерговим, Свідки Єгови не нехтують матеріальними потребами співвіруючих. Коли їхні брати страждають від війн, землетрусів, посухи чи бурі, вони без зволікань постачають медикаменти, харчі, одяг та інші необхідні речі. Ці заходи фінансуються з пожертв як від окремих християн, так і від цілих зборів.

Добровільне жертвування, крім того, що воно ефективне, полегшує тягар незаможних осіб, таких, як Женівал, згаданий раніше. На щастя, перш ніж Женівал продав дім, його відвідала Марія, повночасний служитель Свідків Єгови. «Розмова з нею врятувала мою сім’ю від багатьох зайвих труднощів»,— згадує Женівал.

Женівал побачив, що Господня праця не залежить від десятин. Фактично десятина більше не є біблійною вимогою. Він дізнався, що християни отримують благословення, коли щедро дають, але вони не зобов’язані давати більше, ніж їм дозволяють обставини.

Добровільне давання приносить Женівалу справжню радість. Він виразив це такими словами: «Без різниці, чи я даю 10 відсотків, чи менше, я задоволений своєю пожертвою і впевнений, що Єгова задоволений нею також».

[Рамка/Ілюстрації на сторінці 6]

Чи ранні отці церкви навчали, що слід давати десятину?

«Багаті в нас допомагають бідним... Ті, що заможні й охочі, дають стільки, скільки вважають за потрібне» (Юстин Мученик, «Перша апологія», бл. 150 року н. е.).

«Євреї дійсно присвячували Йому десятину свого добра, але ті, хто отримав свободу, присвячують намірам Господа все своє майно... як та бідна вдова, яка віддала все, що мала, у скарбницю Божу» (Іриней, «Проти єресей», бл. 180 року н. е.).

«Хоч у нас є скарбниця, та до неї не вкидають гроші, щоб купувати спасіння, як у релігії, яка призначає ціну. Одного дня в місяці, якщо християнин хоче, то кладе до скарбниці малу пожертву, але тільки якщо це його воля і якщо він має спроможність, бо нікого не змушують давати, усі пожертви добровільні» (Тертулліан, «Апологія», бл. 197 року н. е.).

«Коли церква розрослася і постали різні інституції, з’явилася необхідність впровадити закони, які забезпечували б належне і постійне утримання духівництва. Зі Старого Завіту було запозичено сплачування десятини... Мабуть, найраніші офіційні згадки на цю тему містяться у листі єпископів, які зібралися в місті Турі 567 року, і [в канонах] собору, який відбувся в Маконі 585 року» («Католицька енциклопедія»).

[Відомості про джерело]

Монета вгорі зліва: Pictorial Archive (Near Eastern History) Est.

[Ілюстрація на сторінках 4, 5]

Добровільне давання приносить радість.

[Ілюстрації на сторінці 7]

Добровільними пожертвами фінансується проповідницька праця, допомога постраждалим та будівництво місць для зібрань.