САТАНА

(«противник»).

У багатьох випадках у Єврейських Писаннях слово сата́н вживається без означеного артикля. В першому з них воно використовується стосовно ангела, який став на дорозі, щоб перешкоджати, або противитися, Валааму, коли той ішов проклясти ізраїльтян (Чс 22:22, 32). У решті випадків воно стосується людей, які противились іншим людям (2См 19:21, 22; 1Цр 5:4; 11:14, 23, 25). Але коли це слово вживається з означеним артиклем га, воно стосується Сатани Диявола, головного Божого Противника (Йв 1:6, NW, прим.; 2:1—7; Зх 3:1, 2). У Грецьких Писаннях слово сатана́с майже завжди вживається стосовно Сатани Диявола і зазвичай має означений артикль го.

Звідки взявся. З Біблії видно, що створіння, яке називають Сатаною, не завжди мало це ім’я. Радше цю описову назву воно отримало, коли стало протистояти і противитися Богові. Невідомо, яке ім’я воно мало до того. Усі діла Бога, єдиного Творця, досконалі, справедливі і праведні (Пв 32:4). Тому створіння, яке стало Сатаною, спочатку теж було досконалим і праведним. Сатана є духовною істотою, оскільки з’являвся у небі перед Богом (Йова 1, 2; Об 12:9). Ісус Христос сказав про нього: «Він був убивцею ще від початку і в правді не встояв, бо правди в ньому немає» (Ів 8:44; 1Ів 3:8). З цих слів видно, що раніше Сатана був у правді, але покинув її. Це виявилося, коли він відвернув від Бога Адама і Єву. Тоді він став убивцею, адже прирік їх на смерть, а вони у свою чергу передали гріх і смерть своїм нащадкам (Рм 5:12). З того, як Біблія описує риси і дії Сатани, стає зрозумілим, що йдеться про особу, а не про абстрактне зло. Безсумнівно, юдеї, Ісус та його учні знали, що Сатана є реальною особою.

Тож ця духовна особа, яка була створена праведною і досконалою, зійшла на шлях гріха і зіпсуття. Процес такого падіння описав апостол Яків: «Кожен випробовується, коли його захоплює та зваблює власне прагнення. Тоді прагнення, ставши здатним родити, породжує гріх, а вчинений гріх несе смерть» (Як 1:14, 15). Шлях, який вибрав Сатана, дещо нагадує шлях тирського царя, описаний в Єзекіїля 28:11—19. (Див. ДОСКОНАЛІСТЬ, Перший грішник і цар Тира.)

З Біблії чітко видно, що саме Сатана, говорячи через змія, підштовхнув Єву порушити Божий наказ. А Єва спонукала Адама піти тим самим шляхом непослуху (Бт 3:1—7; 2Кр 11:3). Оскільки Сатана використав змія, Біблія називає його «змієм» (це слово почало асоціюватися з кимось підступним); він також став «Спокусником» (Мт 4:3) і брехуном, «батьком брехні» (Ів 8:44; Об 12:9).

Підняв спірне питання щодо верховної влади. Розмовляючи з Євою через змія, Сатана, по суті, піддав сумніву правомірність і праведність Божої верховної влади. Сатана натякав, що Бог несправедливо приховує щось від неї і що він обманював, коли казав, що вона помре, з’ївши заборонений плід. Крім того, Сатана переконав її, що вона стане вільною і незалежною від Бога, стане як Бог. Спокусивши Єву, це зле духовне створіння поставило себе вище Бога в її очах, хоча вона в той час, очевидно, навіть не знала, з ким має справу. Так перша пара опинилася під владою і впливом Сатани, а він зробив себе богом, суперником Єгови (Бт 3:1—7).

Піднімаючи завісу над тим, що відбувалося в небесах, Біблія розповідає, що пізніше Сатана з’явився перед Єговою і кинув йому виклик. Він заявив, що зможе відвернути від Бога його слугу Йова і в принципі кожного його служителя. Сатана, по суті, звинуватив Бога в тому, що він поводиться нечесно, в усьому благословляючи Йова і захищаючи від різних лих, через що його неможливо повністю випробувати і показати, яким насправді є його серце. Він натякав, що Йов служить Богу лише з вигоди. Сатана відверто про це сказав: «Шкіра за шкіру! За життя своє людина віддасть усе, що має. Тому, якщо ти простягнеш свою руку й уразиш його кістки та тіло, він точно прокляне тебе прямо в лице» (Йв 1:6—12; 2:1—7; див. ВЕРХОВНА ВЛАДА).

У цій особливій ситуації Єгова дозволив Сатані навести на Йова нещастя і не втрутився, коли напали севаїтяни і коли, за словами одного з його слуг, «з неба спав вогонь від Бога, запалав серед овець і слуг та пожер їх» (можливо, це була блискавка або якийсь інший «вогонь»). Наступний удар Сатани — це напад трьох загонів халдеїв та сильний вітер. Внаслідок усього цього загинули всі діти Йова, а його майно було повністю знищене. І зрештою Сатана вразив бридкою хворобою самого Йова (Йв 1:13—19; 2:7, 8).

Ці події виявляють, наскільки могутнім є Сатана і наскільки він жорстокий та кровожерний.

Але варто зазначити: коли Єгова заборонив Сатані позбавити Йова життя, він не відважився суперечити Богові і тим самим показав, що не ставить під сумнів його владу і силу (Йв 2:6).

Не припинив противитись Богу. Кинувши виклик Богові і піддавши сумніву вірність його служителів, Сатана показав, що заслуговує свого другого імені, «Диявол», тобто «Наклепник». Його справедливо названо цим іменем, адже він звів наклеп на Єгову ще в Едемському саду.

До нього приєднуються демони. Перед Потопом інші ангели Бога залишили своє становище та місце проживання на небі. Взявши собі людські тіла, вони зійшли на землю і стали одружуватися з жінками. Потомків, які в них народжувались, називали нефілімами (Бт 6:1—4; 1Пт 3:19, 20; 2Пт 2:4; Юд 6; див. НЕФІЛІМИ; СИН БОГА, СИНИ БОГА). Припинивши служити Богу, ці ангели підкорилися владі Сатани. Тому його називають «правителем демонів». Якось, коли Ісус вигнав демона з одного чоловіка, фарисеї звинуватили його в тому, що він зробив це з допомогою «Вельзевула, правителя демонів». Те, що вони мали на увазі саме Сатану, видно з Ісусової відповіді: «Якщо Сатана виганяє Сатану, то він поділився сам у собі» (Мт 12:22—27).

Апостол Павло зарахував Сатану до «злих духовних сил у небесах», які він назвав «світовими правителями цієї темряви» (Еф 6:11, 12). Сатану названо «правителем влади повітря», оскільки його вплив, наче повітря, поширений скрізь на землі (Еф 2:2). В Об’явлення 12:9 говориться, що він «вводить в оману всю населену землю». Апостол Іван казав, що «весь світ лежить у владі Злого» (1Ів 5:19). Тому його названо «правителем цього світу» (Ів 12:31). З огляду на це Яків написав, що «дружба зі світом — це ворожнеча з Богом» (Як 4:4).

Намагається знищити «потомство». З самого початку Сатана з усіх сил перешкоджав виконанню обіцянки про «потомство», яке мало з’явитися через Авраама (Бт 12:7). Очевидно, він хотів зробити так, щоб Сарру збезчестили і вона стала недостойною народити потомство. Але Бог її захистив (Бт 20:1—18). Пізніше Сатана намагався знищити ізраїльський народ — потомство Авраама, яке обрав Бог. Як видно з Біблії, для цього він постійно підштовхував ізраїльтян до гріха і спонукував інші народи нападати на них. У боротьбі з Богом Сатана, як йому здавалося, досяг найбільшого успіху, коли Вавилон, третя світова держава в біблійній історії, захопив Єрусалим, скинув з трону царя Седекію, Давидового нащадка, зруйнував храм Єгови і спустошив Єрусалим та Юду (Єз 21:25—27).

Будучи знаряддям в руках Сатани, вавилонський цар Навуходоносор і його наступники тримали ізраїльтян в полоні протягом 68 років, поки Вавилонська імперія не була підкорена. Вавилоняни не планували відпускати своїх полонених додому, і це добре відображало зухвалі наміри Сатани, який противиться Всевладному Правителю усесвіту. Вавилонські царі, які поклонялися богу Мардуку, богині Іштар і багатьом іншим божкам, насправді служили демонам і, будучи частиною світу, відділеного від Єгови, перебували під владою Сатани (Пс 96:5; 1Кр 10:20; Еф 2:12; Кл 1:21).

Сатана наповнив серце вавилонського царя честолюбним прагненням здобути владу над цілою землею, навіть над «троном Єгови» (1Хр 29:23) і над «зорями Божими» — царями з роду Давида, які сиділи на троні на горі Морія (в ширшому розумінні на Сіоні). Цей «цар», тобто династія вавилонських царів, звеличився у своєму серці і здавався у власних очах і в очах своїх прихильників «блискучим, сином ранкової зорі» (Іс 14:4—21). (У деяких біблійних перекладах збережено слово «Люцифер», яке вживалося в латинській Вульгаті. Але це лише переклад єврейського слова геле́л, що означає «блискучий». Геле́л — це не ім’я чи титул; цим словом описується хвалькуватий умонастрій царів з роду Навуходоносора.) Оскільки Вавилон був знаряддям в руках Сатани, цей «цар» відображав його зухвалі прагнення. Єгова знову врятував свій народ, повернувши його в рідний край, у якому згодом мав з’явитися обіцяний Потомок (Езд 1:1—6).

Спроби підштовхнути Ісуса до гріха. Сатана, без сумніву, розумів, що Ісус є Сином Бога і тим, хто, згідно з пророцтвом, розчавить йому голову (Бт 3:15). Тому він робив усе можливе, щоб знищити Ісуса. Але Єгова охороняв свого Сина. Ангел Гавриїл, сповіщаючи Марії про Ісусове народження, сказав: «Святий дух злине на тебе, і сила Всевишнього огорне тебе. Тому той, хто народиться, буде названий святим, Сином Божим» (Лк 1:35). Спроби вбити маленького Ісуса зазнали невдачі (Мт 2:1—15). Бог продовжував захищати свого Сина також в юності. Після хрещення Ісуса Сатана тричі намагався спокусити його в пустелі, випробовуючи його відданість Єгові. Під час однієї зі спокус Сатана показав Ісусу всі царства світу, твердячи, що вони належать йому. Ісус не заперечив його слова. Однак він навіть на мить не хотів задуматись над тим, як можна швидше отримати царську владу або якось догодити собі. Він відразу відповів: «Відійди, Сатано! Бо написано: “Поклоняйся лише Єгові, Богу твоєму, і тільки йому служи”». Після цього Диявол «відійшов від нього і став чекати іншої зручної нагоди» (Мт 4:1—11; Лк 4:13). Це підтверджує правдивість слів Якова, записаних пізніше: «Протистійте Дияволу, і він утече від вас» (Як 4:7).

Ісус завжди пам’ятав, що Сатана намагається заманити його в пастку і хоче знищити, підкидаючи думки, які суперечать волі Єгови. Наприклад, якось Петро, сам того не усвідомлюючи, став спокушати свого Вчителя. Ісус якраз розповідав про страждання і смерть, які його чекають. «Почувши це, Петро відвів Ісуса вбік та почав йому докоряти: “Змилосердься над собою, Господи, нехай з тобою таке ніколи не станеться”. Однак Ісус, відвернувшись, сказав Петру: “Відійди від мене, Сатано! Для мене ти камінь спотикання, бо думаєш не про Боже, а про людське”» (Мт 16:21—23).

Впродовж усього свого служіння Ісус був у небезпеці. Щоб протидіяти Ісусу, Сатана використовував своїх прибічників з людей, намагаючись спокусити або вбити його. Якось люди хотіли схопити Ісуса, щоб зробити царем. Але він не погодився на це, адже був готовий прийняти царську владу тільки від Бога і тільки у визначений Богом час (Ів 6:15). Іншого разу Ісуса мало не вбили мешканці його рідного міста (Лк 4:22—30). Йому постійно дошкуляли люди, яких Сатана підсилав, щоб піймати на слові (Мт 22:15). Але попри всі зусилля Сатани Ісус жодного разу не згрішив ні в думках, ні вчинками. Ісус довів, що Сатана є брехуном і всі його спроби поставити під сумнів владу Бога та вірність його служителів зазнали повного провалу. Незадовго до своєї смерті Ісус сказав, що Сатана буде цілковито принижений: «Тепер настав суд над цим світом, і тепер правитель цього світу буде вигнаний геть» (Ів 12:31). Через свою гріховність усі люди перебували у владі Сатани. Але Ісус,— знаючи, що невдовзі Сатана заподіє йому смерть,— після святкування останньої Пасхи зі своїми учнями міг сказати: «Надходить правитель цього світу, і він не має наді мною влади» (Ів 14:30).

Через кілька годин Сатані вдалося зробити так, щоб Ісуса вбили. Спочатку Сатана підкорив собі одного з Ісусових апостолів, а потім використав юдейських провідників і римську владу, щоб завдати Ісусу болісної, ганебної смерті (Лк 22:3; Ів 13:26, 27; Ів 18, 19). Сатана діяв як той, «хто спроможний заподіювати смерть» (Єв 2:14; Лк 22:53). Але йому не вдалося добитися свого; він лише нехотячи виконав пророцтво, згідно з яким Ісус мав померти жертовною смертю. Оскільки Ісус помер безгрішним, то зміг заплатити викуп за людство. Крім того, завдяки своїй смерті та воскресінню Ісус може допомагати грішним людям вирватись з-під влади Сатани, адже, як написано, він приходив на землю як людина з крові і плоті, «щоб своєю смертю знищити того, хто спроможний заподіювати смерть, тобто Диявола, а також щоб звільнити всіх тих, хто через страх перед смертю ціле життя перебував у рабстві» (Єв 2:14, 15).

Боротьба з християнами. Після смерті і воскресіння Ісуса Сатана почав вести запеклу боротьбу з його послідовниками. Про це свідчить книга Дії і листи, які містяться в Грецьких Писаннях. Павло написав: «Мені в тіло дано колючку, ангела Сатани, щоб постійно бити мене» (2Кр 12:7). Коли Сатана спокушав Єву, він приховав свої наміри і те, ким є насправді, видаючи «себе за ангела світла». Його служителі «теж видають себе за служителів праведності» (2Кр 11:14, 15). Серед них, наприклад, були лжеапостоли, які протистояли Павлу (2Кр 11:13), і мешканці Смирни, які називали «себе юдеями, але, по суті, вони [були] не юдеями, а синагогою Сатани» (Об 2:9). Сатана «день і ніч» обвинувачує християн, ставлячи під сумнів їхню непорочність, як у випадку з Йовом (Об 12:10; Лк 22:31). Але християни мають «помічника — Ісуса Христа, праведника, який перебуває з Батьком» і заступається за них (1Ів 2:1).

Вкинутий у безодню й остаточно знищений. Коли Сатана підштовхнув Єву, а потім і Адама до бунту, Бог сказав змієві (насправді він звертався до Сатани, адже тварина не могла розуміти піднятих спірних питань): «Ти будеш... їсти порох усі дні свого життя. І я покладу ворожнечу між тобою і жінкою, між потомством твоїм і потомством її. Воно розчавить тобі голову, а ти пораниш його в п’яту» (Бт 3:14, 15). Цими словами Бог виявив, що Сатана буде вигнаний з Божої організації і не матиме жодної надії на майбутнє. Він, так би мовити, їстиме порох, аж поки не буде знищений, коли «потомство» розчавить йому голову. Коли Христос був не землі, демони розуміли, що саме він вкине їх у безодню, яка, очевидно, символізує стан ув’язнення. В паралельному вірші це ув’язнення прирівнюється до мук (Мт 8:29; Лк 8:30, 31; див. МУКИ, МУЧИТИ).

В книзі Об’явлення описані останні дні Сатани і його кінець. Там сказано, що Ісус, отримавши царську владу, скинув Сатану з неба на землю, тому він більше не має доступу до небес, як це було у дні Йова і впродовж багатьох наступних століть (Об 12:7—12). Після такої поразки в Сатани «залишилось мало часу», тож він з усіх сил воює «з позосталими з... потомства [жінки], які виконують Божі заповіді та мають доручення свідчити про Ісуса». Сатана намагається, образно кажучи, проковтнути позосталих з потомства жінки, тому його названо «драконом» (Об 12:16, 17; пор. Єр 51:34, де Єремія говорить про Єрусалим та Юдею: «Вавилонський цар Навуходоносор... наче велика змія [або «дракон», Гижа], проковтнув мене»). На початку розповіді про його боротьбу з жінкою і спроби пожерти дитину його названо «великим вогняно-червоним драконом» (Об 12:3).

У 20-му розділі Об’явлення описано, як могутній ангел закував Сатану і кинув його у безодню на 1000 років. Ангел, який має ключ від безодні,— це, безсумнівно, Ісус Христос, «потомство», що розчавить Сатані голову. (Пор. Об 1:18; див. БЕЗОДНЯ.)

Остання спроба Сатани виступити проти Бога закінчиться остаточною поразкою. Згідно з пророцтвом, коли закінчиться Тисячолітнє правління Христа, Сатану буде звільнено «на короткий час» і він очолить людей, які збунтуються проти верховної влади Бога. Зрештою він разом з демонами буде вкинений в озеро вогняне й сірчане, яке символізує знищення навіки (Об 20:1—3, 7—10; пор. Мт 25:41; див. ОЗЕРО ВОГНЯНЕ).

Що означає передати людину Сатані?

Даючи настанови збору в Коринфі щодо того, як повестися з членом збору, який чинив кричущу аморальність — жив з дружиною свого батька, апостол Павло написав: «Передайте такого чоловіка Сатані і цим викореніть плотський вплив» (1Кр 5:5). Так Павло наказав християнам вилучити цього чоловіка зі збору і припинити будь-яке спілкування з ним (1Кр 5:13). Чоловік, якого передали Сатані, більше не належав до збору й опинився у світі, богом і правителем якого є Сатана. Як «трохи закваски» заквашує «все тісто», цей чоловік справляв на збір «плотський вплив»; усунувши грішника зі збору, духовно налаштований збір викоренив такий вплив (1Кр 5:6, 7). Подібно Павло передав Сатані Гіменея та Олександра, оскільки вони відкинули віру та чисте сумління і їхня віра розбилась, немов корабель об скелі (1Тм 1:20).

Пізніше чоловік з Коринфа, який був винним у статевій розпусті, очевидно, розкаявся і виправився, тому апостол Павло сказав, щоб його знову прийняли у збір. Апостол навів одну з причин, чому християнам слід було його простити: «Щоб Сатана нас не перехитрив, бо його задуми нам відомі» (2Кр 2:11). Спочатку згубний вплив Сатани на збір проявився в тому, що його члени були надто терпимими і дозволяли цьому чоловікові далі грішити, за що Павло й докорив їм. Вони не думали про те, яку ганьбу це стягувало на збір, і навіть гордилися цим (1Кр 5:2). Але якби тепер вони впали в іншу крайність і не захотіли простити розкаяного грішника, Сатана перехитрив би їх по-іншому і використав те, що вони стали черствими та невблаганними. Біблія відкриває правду про існування Сатани, про його силу, задуми і наміри, а також про те, як він діє. Завдяки цьому християни можуть боротися з цим духовним ворогом за допомогою духовної зброї від Бога (Еф 6:13—17).