ЛИХОСЛІВ’Я

Лайливі, зневажливі, образливі висловлювання про когось.

В Ізраїлі той, хто говорив зневажливо про своїх батьків або лихословив їх, мав бути покараний смертю (Вх 21:17; Мт 15:4; Мр 7:10; див. також прим.). Таке саме покарання чекало і тих, хто, керований злобою, чинив фізичну наругу над батьками (Вх 21:15). Для своїх дітей батьки були представниками Єгови, тому лихословити батьків, по суті, означало лихословити Бога. (Пор. Вх 20:12.)

Належну пошану також слід було виявляти тим, хто мав владу в Ізраїлі. Тому попри несправедливе ставлення до себе Павло вибачився, коли, не знаючи, з ким говорить, промовив до первосвященика слова, які інші сприйняли як образливі (Вх 22:28, прим.; Дії 23:1—5).

Серед християн першого століття не було місця свідомому лихослів’ю (1Кр 6:9, 10; 1Пт 3:8, 9). Якщо хтось навмисно принижував чи злословив інших і це входило у звичку, то його виключали зі збору (1Кр 5:11—13).

Через звістку, яку проголошували послідовники Ісуса Христа, в очах сучасників вони були нікчемними і непопулярними, тому про них часто говорили зневажливо. (Пор. Ів 9:28, 29; 17:14; 1Кр 1:18; 4:11—13.) Все ж християни не мстилися лихословам — у цьому їм подав приклад Ісус Христос (1Пт 2:21, 23). Христа називали п’яницею, ненажерою та прибічником Диявола, його звинувачували в недотриманні суботи і богозневазі, але він не лихословив у відповідь (Мт 11:19; 26:65; Лк 11:15; Ів 9:16). Ісус мовчав, коли проти нього висували фальшиві обвинувачення перед Пилатом (Мт 27:12—14). Якщо християнин наслідував приклад Ісуса, це могло добре вплинути на декого з противників. Вони могли усвідомити, що їхні образливі слова були безпідставними, і навіть почати прославляти Бога. (Пор. Рм 12:17—21; 1Пт 2:12.)

Християни мали завжди поводитись гідно, щоб не дати противникам зайвої підстави лихословити їх. Павло звернув на це увагу, пишучи про молодших вдів у зборі. Вони були схильні до пліток і втручання в чужі справи, тому Павло порадив їм виходити заміж, виховувати дітей і дбати про дім. Будучи зайнятими дружинами, вони б не давали противникам жодної нагоди критикувати християн за пліткарство і втручання не у свої справи (1Тм 5:13, 14).

Деякі люди не ходили з Ісусом протягом його служіння на землі, але своїми вчинками показували, що є на його боці, і не приєднувалися до тих, хто лихословив Христа. Саме так було у випадку одного чоловіка, який виганяв демонів Ісусовим іменем, очевидно отримавши силу від Бога. Іван та інші вирішили, що його слід зупинити, адже він не ходив разом з ними. Але Ісус сказав: «Не перешкоджайте йому. Жодна людина, яка моїм іменем здійснює могутнє діло, не може відразу після того говорити про мене щось погане» (Мр 9:38—40). На момент, коли Ісус промовив ці слова, Бог усе ще визнавав юдейський збір, а християнського збору ще не існувало. (Пор. Мт 16:18; 18:15—17.) Крім того, Ісус не вимагав, щоб усі віруючі буквально ходили разом з ним (Мр 5:18—20). Тому те, що юдей — член народу, з яким Бог уклав угоду,— виконував могутні діла Ісусовим іменем, доводило, що він мав Боже схвалення. Проте коли з’явився християнський збір, усі, хто хотів мати схвалення Бога, повинні були приєднатися до збору і стати вірними послідовниками Ісуса Христа. (Пор. Дії 2:40, 41.) Могутні діла, здійснені ім’ям Ісуса, самі по собі більше не доводили, що людина зайняла сторону Христа і не стане його лихословити (Мт 7:21—23; див. БОГОЗНЕВАГА; ЗНЕВАЖЛИВА МОВА).