Біблійне пророцтво
ПРОРОЦТВО — це натхнена звістка; виявлення божественної волі та наміру або їх проголошення. Пророцтвом може бути натхнене моральне вчення, висловлення божественного наказу чи присуду або проголошення чогось прийдешнього. Провіщення, чи передречення, не є головним значенням твірних дієслів у мовах оригіналу (євр. нава́’; грец. профете́уо); проте воно становить важливу особливість біблійного пророцтва.
Зміст вжитих в оригіналі слів ілюструють такі приклади: коли Єзекіїлеві у видінні було сказано ‘пророкувати до духа’, він просто висловив Божий наказ вітрові (Єзекіїля 37:9, 10). Коли на суді люди закрили Ісусові обличчя, били його по щоках, а тоді казали: «Пророкуй нам, Христе, хто то вдарив Тебе?», вони вимагали не провіщення, а хотіли, щоб за допомогою божественного відкриття Христос виявив тих, хто бив (Матвія 26:67, 68; Луки 22:63, 64). Самарянка коло криниці визнала Ісуса за ‘пророка’, бо почула від нього те про своє минуле, чого неможливо було відкрити, не маючи божественної сили. (Івана 4:17—19; порівняйте Луки 7:39). Тож пророцтвом можна належно назвати і записану в Біблії Нагірну проповідь Ісуса, а також його осуд книжників та фарисеїв (Матвія 23:1—36), бо це були натхнені «звіщання» Божого погляду на справу. Те ж стосується і проголошень Ісаї, Єремії та інших ранніх пророків. (Порівняйте Ісаї 65:13—16 і Луки 6:20—25).
Звичайно, Біблія містить дуже багато прикладів передречення, або провіщення, найдавніші з них записані у Буття 3:14—19; 9:24—27; 27:27—40; 49:1—28; Повторення Закону 18:15—19.
Джерелом усіх правдивих пророцтв є Бог Єгова. Він передає їх через святого духа, а іноді через керованих духом ангельських посланців (2 Петра 1:20, 21; Євреїв 2:1, 2). Єврейські пророцтва часто починаються зі слів: «Послухайте слова Господнього» (Ісаї 1:10; Єремії 2:4), і «слово» тут нерідко означає натхнену звістку, або пророцтво. (Ісаї 44:26; Єремії 21:1; Єзекіїля 33:30—33; порівняйте Ісаї 24:3).
Як ‘свідчення про Ісуса надихало до пророкування’?
Ангел сказав у видінні апостолові Івану, що «свідчення про Ісуса є натхненням [буквально — «духом»] до пророкування» (Об’явлення 19:10, НС). Апостол Павло називає Христа ‘таємницею Божою’ і каже, що в Ньому «всі скарби премудрости й пізнання заховані» (Колосян 2:2, 3). Це тому, що Бог Єгова доручив своєму Синові головну роль у сповненні свого величного наміру: освятити божественне ім’я і повернути землю та її мешканців на належне місце у його розпорядку; цей намір буде виконано завдяки ‘урядженню виповнення часів, щоб усе об’єднати в Христі, — що на небі, і що на землі’. (Ефесян 1:9, 10; порівняйте 1 Коринтян 15:24, 25). Оскільки здійснення великого Божого наміру повністю пов’язане з Ісусом (порівняйте Колосян 1:19, 20), то усі пророцтва, тобто всі натхнені звістки від Бога, проголошені його слугами, вказували на Сина. Тому, як сказано в Об’явлення 19:10, увесь «дух» (уся спрямованість, намір і мета) пророцтва полягає у свідченні про Ісуса, якого Єгова зробив ‘дорогою, і правдою, і життям’ (Івана 14:6). Це мало стосуватись не лише пророцтв, що передували земному служінню Ісуса, але й подальших пророцтв цього характеру (Дії 2:16—36).
Саме під час бунту в Едемі Бог Єгова розпочав це «свідчення про Ісуса», виголосивши пророцтво про «насіння», котре зрештою мало ‘стерти голову змієві’, Божому Супротивнику (Буття 3:15). Угода з Авраамом була пророчою щодо цього Насіння, благословень, яке воно мало принести усім родинам на землі, та його перемоги над Супротивником і його «насінням». (Буття 22:16—18, Ог., 1988; порівняйте Галатів 3:16). Було передречено, що обіцяне Насіння на ім’я «Шіло» (означає «Той, чиє воно; Той, кому воно належить») походитиме з племені Юди (Буття 49:10, НС). Через ізраїльський народ Єгова виявив свій намір мати ‘царство священиків та народ святий’. (Вихід 19:6; порівняйте 1 Петра 2:9, 10). Жертви, окреслені для Ізраїлю в Законі, були прототипом жертви Божого Сина, а ізраїльське священство зображує Ісусове небесне священство (разом зі співсвящениками) протягом його Тисячолітнього правління (Євреїв 9:23, 24; 10:1; Об’явлення 5:9, 10; 20:6). Отже Закон став ‘вихователем, який вів до Христа’ (Галатів 3:23, 24, Дерк.).
Ось що каже апостол про події з історії ізраїльського народу: «Усе це трапилось з ними, як приклади [або ‘було прообразом’, Левицький], а написане нам [послідовникам Ісуса Христа] на науку, бо за нашого часу кінець віку прийшов» (1 Коринтян 10:11). Давид, найвидатніший цар цього народу, став пророчим прообразом Божого Сина, а Ісус Христос — спадкоємцем божественної угоди про вічне царство, складеної з Давидом (Ісаї 9:5, 6; Єзекіїля 34:23, 24; Луки 1:32; Дії 13:32—37; Об’явлення 22:6). Різні битви, котрі вели вірні царі (зазвичай скеровані та заохочені Божими пророками), зображали майбутню війну Божого Сина проти ворогів його Царства; а отримані завдяки Богові перемоги були прототипом Христової перемоги над усім військом Сатани, завдяки якій прийде визволення Божому народу (Псалом 110:1—5; Михея 5:1—5; Дії 4:24—28; Об’явлення 16:14, 16; 19:11—21).
Упродовж цього періоду в багатьох пророцтвах описувалося панування Божого Помазанця (Месії, або Христа) та благословення його правління. Інші Месіанські пророцтва вказували на переслідування й страждання Божого Слуги. (Порівняйте Ісаї 11:1—10; 53:1—12, Хом.; Дії 8:29—35). За словами апостола Петра, старожитні пророки самі ‘досліджували, на котрий і на який час указував сущий в них, Дух [«щодо», НС] Христа [Месії], спочатку провіщаючи Христові страждання і наступну за ними славу». Їм було відкрито, що ці події відбудуться у майбутньому, вже не за їхнього життя. (1 Петра 1:10—12, Дерк.; порівняйте Даниїла 9:24—27; 12:1—10).
Оскільки всі ці пророцтва сповняються на Ісусі Христі,— що підтверджує їхню цілковиту правдивість,— можна зрозуміти, як ‘правда з’явилася через Ісуса Христа’. «Скільки бо Божих обітниць, то в Ньому «Так». (Івана 1:17; 2 Коринтян 1:20; порівняйте Луки 18:31; 24:25, 26, 44—46). Тож Петро слушно сказав про Ісуса: «Усі пророки свідкують про Нього». (Дії 3:20—24; 10:43; порівняйте 28:23).