Південно-Африканська Республіка

ЩО ВИ побачите, пройшовшись галасливими вулицями якогось міста в Південно-Африканській Республіці? Людей різного кольору шкіри: від дуже чорного до білого. Тут шум вуличного руху перемішується з багатомовним гомоном. Тіні височезних офісних будівель ховають вас від палючого сонця, тимчасом як ви проходите повз продавців фруктів, одягу та сувенірів. Якщо бажаєте, можете підстригтись у вуличного перукаря.

Серед такого розмаїття національностей важко вирізнити типових південноафриканських жителів. Населення країни налічує понад 44 мільйони. Корінні чорношкірі мешканці становлять близько 75 відсотків усього населення. Сюди входять народності, які розмовляють мовами зулу, коса, сото, педі і тсвана, а також ще декілька менших мовних груп. Білошкіре населення складається переважно з англомовних осіб і тих, хто розмовляє мовою африканс. Ідеться про нащадків голландських поселенців середини XVII століття і про пізніше прибулих французьких гугенотів. Англійці поселилися тут на початку XIX сторіччя.

У країні мешкає також чимало індійців. Вони є нащадками робітників, які працювали на плантаціях цукрової тростини у провінції Наталь (тепер Квазулу-Наталь). Через таке поєднання рас і культур Південно-Африканську Республіку (ПАР) влучно названо «райдужним краєм».

Раніше в країні панувала расова дискримінація. Політика апартеїду викликала міжнародний осуд. Декілька років тому було ліквідовано систему апартеїду і встановлено демократичний уряд. Таку зміну схвально сприйняли по цілому світі.

Тепер представники всіх рас можуть вільно відвідувати будь-яке громадське місце, як-от кінотеатр чи ресторан. Вони можуть жити там, де захочуть, звичайно, якщо це їм по кишені.

Однак коли початкова хвиля емоцій спала, постали нагальні питання. До якої міри новий уряд боротиметься з несправедливістю режиму апартеїду? Скільки часу це займе? Відтоді минуло більше десяти років, а серйозні проблеми так і залишаються невирішеними. До великих проблем, з якими стикається уряд, належить зріст злочинності, високий рівень безробіття, котрий становить 41 відсоток, а також близько п’яти мільйонів ВІЛ-інфікованих. Чимало людей усвідомлюють, що жоден людський уряд не зможе усунути цих бід, і шукають інших способів розв’язання проблем.

ЧАРІВНА ПРИРОДА

Незважаючи на проблеми цієї країни, туристів полонить її чарівна природа. Багатьох приїжджих манять мальовничі, залиті сонцем узбережжя, величні гірські кряжі і широке розмаїття туристичних маршрутів. У містах є безліч фешенебельних магазинів і ресторанів. Південно-Африканська Республіка приваблює і своїм помірним кліматом.

Особливо туристів захоплює різноманітна дика природа. У країні налічується близько 200 видів ссавців, 800 видів птахів і 20 000 видів квітучих рослин. Сила-силенна людей відвідує заповідники, як, наприклад, відомий національний парк Крюгера. Там, на лоні дикої природи, можна побачити так звану «велику п’ятірку» Африки: слона, носорога, лева, леопарда і буйвола.

Незабутнє враження справляють і ліси Південно-Африканської Республіки. У тінистому затишку лісу ви можете помилуватися незвичайними папоротями, лишайниками, квітами, а також екзотичними птахами й комахами. Коли ви споглядаєте на величний подокарп, або, як його ще називають, жовте дерево, то вас вражає, що цей велетень виріс з крихітної насінини. Деякі подокарпи можуть сягати 50 метрів заввишки і жити тисячу років.

Але вже ціле століття у країні садять і зрощують насіння іншого роду. Цим насінням є добра новина про Боже Царство, яка «сіється» в серця людей. Осіб зі сприйнятливим серцем псалмоспівець порівняв до великих дерев. Він сказав: «Зацвіте справедливий, як пальма, і виженеться, немов кедр на Ливані» (Пс. 92:13). Такі праведні особи житимуть довше, ніж більшість древніх подокарпів, оскільки Єгова пообіцяв дати цим людям вічне життя (Ів. 3:16).

РІСТ З КІЛЬКОХ НАСІНИН

Протягом XIX сторіччя країна була пошматована війною і політичними конфліктами. У другій половині того ж століття в країні відкрили родовища діамантів і золота, що мало довготривалі наслідки. Аллістер Спаркс у своїй книжці «Спогади про Південно-Африканську Республіку» пояснює: «Таке відкриття несподівано перетворило аграрну країну на індустріальну і стало заманювати сільських жителів у міста й змінювати їхнє життя» («The Mind of South Africa»).

У 1902 році перші насінини біблійної правди прибули до Південно-Африканської Республіки в багажі священика з Голландії. В одній з його коробок було декілька публікацій Дослідників Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови. Ця література потрапила до рук Франса Еберсона і Стоффела Фурі з міста Клерксдорпа. Вони зрозуміли, що прочитане ними є правдою, і почали свідчити іншим. Більш як 80 родичів Фурі (п’ять поколінь) і декілька нащадків з родини Еберсона стали присвяченими служителями Єгови. Один з нащадків Фурі тепер служить у Бетелі в ПАР.

У 1910 році з Глазго (Шотландія) до ПАР приїхав Вільям Джонстон. Йому доручили заснувати філіал Дослідників Біблії. Джонстон, якому тоді виповнилося 30, був, мабуть, урівноваженим і надійним. Новоутворений філіал в Дурбані розміщувався у тісній кімнаті. Він мав здійснювати нагляд над великою територією Африки — майже цілим її півднем, униз від екватора.

У ті ранні роки добра новина поширювалась переважно серед білошкірого населення. Тодішні мешканці ПАР могли читати літературу Дослідників Біблії тільки голландською та англійською. І лише через багато років деякі публікації було перекладено місцевими мовами. Згодом добру новину проповідували чотирьом групам: білошкірому, чорношкірому, кольоровомуa та індійському населенню.

Згідно зі звітом, праця проповідування серед чорношкірого населення країни почалася в 1911 році. Йоганнес Чанґе повернувся у своє рідне місто Ндведве, що поблизу Дурбана. Він знав біблійну правду і ділився нею з іншими. Йоганнес регулярно проводив вивчення Біблії з невеликою групою, використовуючи «Виклади Святого Писання» англійською мовою. Ця група, очевидно, стала першим у ПАР збором, членами якого були темношкірі брати і сестри.

Діяльність тієї групи привернула увагу місцевого духівництва. Представники Уеслівської методистської церкви звернулися до цієї групи, щоб дізнатися, чи вона дотримується вчень їхньої церкви. Члени групи відповіли, що навчають інших того, що написано в Біблії. Після багатьох дискусій усіх, хто належав до групи, відлучили від церкви. Брат Джонстон зв’язався з членами групи і регулярно приїжджав до них, щоб проводити зібрання і надавати допомогу. Хоча ця група Дослідників Біблії була малою, її члени багато робили в ділі проповідування. Як видно зі звіту за 1912 рік, усього вони розповсюдили 61 808 трактатів. Крім того, під кінець 1913 року одинадцять газет у ПАР друкували чотирма мовами проповіді відомого Дослідника Біблії Чарлза Рассела.

ТЕОКРАТИЧНИЙ РІСТ У ВОЄННІ РОКИ

1914 рік став важливою віхою як для Божого народу по всьому світі, так і для нечисленної групи служителів Єгови в ПАР. Багато хто сподівався отримати тоді свою небесну нагороду. У річному звіті, який брат Джонстон надіслав до всесвітнього центру в Брукліні (Нью-Йорк), зазначалось: «У звіті за минулий рік я виразив надію, що наступного року ми даватимемо звіт, будучи вже за завісою. Ця надія не справдилась». Але брат Джонстон додав: «За всю історію збирання жнив у Африці цей рік [1914-й] був роком найактивнішої діяльності». Більшість Дослідників Біблії зрозуміли, що треба виконати ще багато роботи, і вони з радістю взялися за неї. Зріст активності відображено у звіті за 1915 рік. Було розповсюджено 3141 примірник книжки «Виклади Святого Писання», а це вдвічі більше, ніж попереднього року.

До тих, хто знайшов правду в той час, належав Япі Терон, здібний юрист. У дурбанській газеті він прочитав статтю про публікації, котрі Дослідники Біблії видали кілька десятиліть тому. У статті говорилось, що події, які почали відбуватися з 1914 року, були наперед описані в серії біблійних видань. Мова йшла про книжки за назвою «Виклади Святого Писання», в котрих пояснювались пророцтва з Біблії. Япі написав: «Я дуже хотів мати ці книжки. Після марних пошуків у всіх книгарнях я написав до філіалу в Дурбані і зрештою отримав їх. Яке відкриття! Наскільки ж приємно розуміти «приховане» в Біблії!» Згодом Япі охрестився і аж до самої смерті ревно ділився з іншими біблійною правдою. Він передчасно помер від хвороби в 1921 році.

У квітні 1914 року в Йоганнесбурзі відбувся перший у ПАР міжнародний конгрес Дослідників Біблії. На ньому були присутні 34 особи, а 16 з них охрестилося.

У 1916 році до країни привезли «Фото-драму сотворення». Цей фільм сподобався людям по цілій країні. В газеті «Кейп Аргус» зазначалось: «Випуск чудової серії біблійних фільмів повністю виправдав себе і показав, що Міжнародні Дослідники Біблії виявили передбачливість, представивши серію фільмів у цій країні». Вплив «Фото-драми» на людей був відчутний не відразу. Але фільм привернув увагу громадськості і за короткий час дав добре свідчення широкому загалу. Брат Джонстон, показуючи фільм по всій країні, подолав близько 8000 кілометрів.

Того ж року помер брат Рассел. Його смерть призвела до тимчасового сповільнення проповідницької праці в ПАР, як і в інших куточках світу. Деякі брати обурилися через зміни після смерті Рассела і почали сіяти незгоди у своїх зборах. Приміром, в Дурбані більшість братів відійшли від збору і проводили зібрання окремо. Вони назвали себе «Об’єднані Дослідники Біблії». Таким чином у зборі в Дурбані залишилося тільки 12 вісників, в основному сестри. Ось приклад одного юного брата, який щойно охрестився, Генрі Мердала. Генрі було нелегко: його батько приєднався до опозиції, а мама залишилась у зборі. З молитвою все обдумавши, Генрі вирішив не покидати збору. Як це часто буває, група, що відділилася від збору, довго не проіснувала.

У 1917 році філіал перенесли з Дурбана в Кейптаун. У той час кількість вісників постійно зростала. Наприкінці 1917 року налічувалось від 200 до 300 Дослідників Біблії, які були нащадками європейських поселенців. Також у країні було чимало міцних зборів, в які входили темношкірі вісники.

У звіті філіалу в ПАР за 1917 рік повідомлялося: «Хоча в нас немає літератури, перекладеної місцевими мовами, брати навдивовижу міцно тримаються правди. Ми лише можемо сказати: «Від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших». Брати з Ньясаленду (сьогодні Малаві) приїхали працювати в ПАР. Вони допомагали багатьом темношкірим людям ставати учнями Христа. Серед тих братів були Джеймс Неп’єр і Маккофі Нгулу.

БЕЗСТРАШНІ ПОБОРНИКИ ПРАВДИ

У ці ранні роки мала група проповідників безстрашно захищала правду. Два школярі в Нейлструмі, що у Північному Трансваалі (тепер провінція Лімпопо), прочитали брошурку «Що Святе Письмо говорить про пекло?». Їх зворушила правда про стан померлих. Один із них, Пол Сміт, розповів: «Нейлструм сколихнувся, наче від циклону, після того, як ми, два хлопчаки, дізналися, що доктрини церкви фальшиві. Невдовзі усі люди говорили про цю нову релігію. Духівництво почало переслідувати нас і зводити наклепи, як воно це зазвичай робить з Божими служителями. Протягом місяців, і навіть років, церковнослужителі зосереджували свої щотижневі проповіді на фальшивій, за їхніми словами, релігії»b. А втім, до 1924 року в Нейлструмі утворилася мала група з 13 ревних вісників.

У 1917 році Піт де Ягер вивчав богослов’я в університеті міста Стелленбоша. Його однокурсник читав опубліковану Дослідниками Біблії літературу і розповідав іншим про те, що дізнався. Це стурбувало представників церви, тому вони попросили Піта поговорити з цим студентом. Піт мав запросити його на щотижневі вивчення Біблії, організовані Товариством християнської молоді. Однак все вийшло не так, як гадали церковнослужителі. Піт сам пізнав правду. Після безплідних дискусій з професорами стосовно душі, пекла і багатьох інших питань він залишив університет.

Пізніше у Піта була дискусія з нідерландським реформатором, доктором богослов’я, Дуайтом Снейманом. За дискусією спостерігало 1500 студентів. Ось як її описав брат Атті Сміт: «Піт спростував усі докази вченого доктора і довів, що доктрини церкви не ґрунтуються на Біблії. Один зі студентів зробив такий висновок: «Якби я не вірив, що Піт де Ягер помиляється, то міг би присягнутися, що Піт має рацію, тому що він все доводив на основі Святого Письма».

РОЗСІВАННЯ НАСІНИН СЕРЕД КОЛЬОРОВОГО НАСЕЛЕННЯ

Відвідуючи містечко Франшхук, що неподалік Стелленбоша, брат Джонстон познайомився з мешканцями, які належали до кольорового населення. Кілька років до того місцевий учитель Адам ван Дімен залишив Голландську реформатську церкву і зібрав невелику релігійну групу. Брат Джонстон відвідав його. Ван Дімен взяв літературу для себе і своїх друзів.

Ван Дімен і декілька його друзів прийняли правду і запопадливо ділилися своїми знаннями з іншими. Це заклало міцну основу для поширення доброї новини про Боже Царство серед кольорового населення. Сімнадцятирічний юнак, на прізвище Деніелз, пізнав у той час правду і присвятив решту свого життя служінню Єгові.

Пізніше брат Дейвід Тейлор, виходець з кольорового населення, ревно проповідував біблійну правду в цій території. Він почав вивчати Святе Письмо з Дослідниками Біблії у віці 17 років. У 1950 році Дейвід отримав призначення служити районним наглядачем і відвідувати усі 24 збори та віддалені групи країни, до яких входили брати і сестри змішаної раси. Для цього потрібно було багато подорожувати поїздом і автобусом.

ТЕОКРАТИЧНИЙ РІСТ У ВАЖКІ ЧАСИ

У 1918 році брата Джонстона призначили наглядати за працею проповідування в Австралії, а Генрі Анкетела попросили служити наглядачем філіалу в ПАР. Перед тим він був членом законодавчого органу в провінції Наталь. Коли Генрі пішов у відставку, він був уже немолодий, але запопадливо виконував своє призначення наступні шість років.

Попри бурхливі воєнні роки й організаційні зміни, стрімко зростало число тих, хто відгукувався на правду. У 1921 році начальник ремонтної бригади залізничників Крістіан Вентер помітив якось під рейкою клаптик паперу. Це був трактат, опублікований Дослідниками Біблії. Він прочитав його і побіг до свого зятя, Ейбрахама Сельє. Крістіан вигукнув: «Ейбрахам, сьогодні я знайшов правду!» Ці чоловіки отримали біблійну літературу і почали її ретельно досліджувати. Вони обоє охрестилися і стали ділитися біблійною правдою з іншими. Понад сто їхніх нащадків досі вірно служать Єгові.

ПОДАЛЬШИЙ ЗРІСТ

У 1924 році до Кейптауна привезли друкарський верстат. Також з Великобританії у ПАР приїхало двоє братів — Томас Валдер, який став наглядачем філіалу, і Джордж Філліпс, який через кілька років заступив його. Брат Філліпс прослужив у цьому призначенні близько 40 років і зробив багато для розвитку праці Царства у ПАРc.

Ще більшого розмаху проповідницька праця досягла в 1931 році, коли було прийнято резолюцію стосовно назви «Свідки Єгови». У той час вийшла брошурка «Царство. Надія Світа». У ній опублікували повний текст резолюції. Цю брошурку розповсюдили по цілій країні і доклали всіх зусиль, аби її отримав кожен священнослужитель, політик і відомий бізнесмен краю.

НОВИЙ ФІЛІАЛ

У 1933 році філіал перенесли до більшого приміщення, яке винаймали в Кейптауні, і він залишався там до 1952 року. Родина Бетелю зросла до 21 особи. У той час бетелівці жили в будинках братів і кожного дня доїжджали до філіалу та друкарні. Щоранку перед роботою вони зустрічалися в гардеробі друкарні, щоб обговорити денний вірш. Після того бетелівці всі разом молилися, промовляючи вголос слова Господньої молитви.

Деяким бетелівцям було далеко добиратися на обід додому. Тож вони отримували по шилінгу і шість пенсів (15 південноафриканських центів) для того, щоб купувати їжу. На цю суму вони могли придбати в кафе на залізничному вокзалі порцію картопляного пюре і малу сосиску або купити буханку хліба і трохи фруктів.

У 1935 році Ендрю Джек, умілий друкар, приїхав до філіалу в Кейптауні, аби допомогти у друкуванні. Це був стрункий шотландець, який постійно усміхався. Раніше він служив повночасно у країнах Балтії — Литві, Латвії та Естонії. Приїхавши у ПАР, Ендрю придбав додаткове друкарське обладнання, і невдовзі друкарня запрацювала повним ходом, а обслуговувала її лише одна особа. У 1937 році було встановлено перший автоматичний друкарський прес «Фронтекс». На ньому більш ніж сорок років друкували мільйони запрошень, бланків і журналів мовою африканс.

Ендрю до кінця свого життя служив у Бетелі Південно-Африканської Республіки. Навіть будучи в роках, він регулярно брав участь у проповідницькому служінні і цим подав гарний приклад родині Бетелю. Брат Ендрю, який був помазанцем, вірно служив Єгові 58 років і помер 1984 року на 89-му році свого земного життя.

ВЕЛИКИЙ ЗРІСТ ПРОТЯГОМ ВОЄННИХ РОКІВ

Південно-Африканська Республіка не зазнала від Другої світової війни такої великої шкоди, як Європа. І все-таки багато африканців воювали в Африці та Італії. Війна набула широкого розголосу, що викликало цікавість з боку народних мас і сприяло набору новобранців. Незважаючи на сильний патріотичний дух, який панував у той час, звіт 1940 службового року показав, що було досягнуто нове найвище число вісників — 881. А це значить, що ріст становив 58,7 відсотка у порівнянні з найвищим числом вісників за попередній рік — 555.

У січні 1939 року було опубліковано «Вістник Потіхи» (тепер «Пробудись!») мовою африканс. Це був перший, виданий Свідками Єгови журнал у ПАР. Шрифт для цього журналу довго виготовляли вручну. Незабаром вирішили друкувати мовою африканс і «Вартову башту». Брати тоді не усвідомлювали, що це було своєчасне рішення з огляду на майбутні події в Європі. Для друку «Вартової башти» встановили лінотип і фальцювальну машину. Перше видання з’явилося 1 червня 1940 року.

До того часу ті, хто розмовляв мовою африканс, отримували «Вартову башту» голландською мовою з Нідерландів, оскільки ці дві мови схожі. Але в травні 1940 року філіал у Нідерландах раптово закрили внаслідок вторгнення Гітлера до країни. Проте почалося друкування «Вартової башти» мовою африканс у ПАР. Тож брати не пропустили жодного видання. Число журналів, які розповсюджували щомісяця, зросло до 17 000.

ПОСТУП ПОПРИ ЦЕНЗУРУ

Релігійні провідники загальновизнаного християнства відчутно впливали на суспільну думку, і уряд насторожено ставився до нашої позиції нейтралітету. Тож 1940 року цензура конфіскувала у передплатників примірники «Вартової башти» і «Вістника Потіхи». Було зроблено офіційне оголошення про заборону видання цих публікацій. Літературу, яка прибувала з-за кордону, відразу конфісковували.

Незважаючи на це, брати і далі вчасно отримували духовну поживу. Примірник «Вартової башти» англійською мовою завжди потрапляв у філіал, де його набирали і друкували. Джордж Філліпс написав: «У той час як було накладено заборону, ми бачили... найдивовижніший доказ того, що Єгова сердечного піклується про свій народ і захищає його. Ми отримували кожен номер «Вартової башти». Багато разів до нас доходив лише один примірник цього журналу. Іноді «Вартова башта» могла надходити від передплатників, які жили чи то у Північній або Південній Родезії [тепер Замбія і Зімбабве], чи у Португальській Східній Африці [тепер Мозамбік], чи на відлюдній фермі у ПАР, або ж вона потрапляла до нас від випадкового відвідувача, який на короткий час зійшов на берег Кейптауна».

У серпні 1941 року органи влади без жодних пояснень забрали всю пошту, яку відправляв філіал. Пізніше того ж року міністр внутрішніх справ видав наказ накласти заборону на всі наші публікації. Одного дня о 10-й годині ранку до філіалу приїхали з вантажівками представники відділу карного розшуку, оскільки мали намір вивезти всю літературу. Брат Філліпс перевірив наказ і помітив, що він не відповідав вимогам. У наказі не було переліку книжок, як цього вимагалося згідно з «Урядовим бюлетенем».

Брат Філліпс попросив офіцерів відділу карного розшуку почекати. Тим часом він зв’язався з юристом і негайно подав заяву до Верховного суду, щоб перешкодити міністру внутрішніх справ конфісковувати літературу. Ця заява мала успіх. Пополудні заборону на літературу було знято, й поліція залишилася з порожніми руками. Через п’ять днів міністр скасував наказ і оплатив кошти, які ми витратили на юридичні послуги.

А втім, правнича боротьба проти заборони нашої літератури велася декілька років. Брати ховали публікації у своїх домівках. Вони були змушені розповсюджувати менше літератури в польовому служінні і робили це розсудливо. Брати давали книжки лише тим, хто хотів вивчати Біблію. Чимало людей прийняло тоді правду.

У кінці 1943 року було обрано нового міністра внутрішніх справ. Прохання про скасування заборони подали на розгляд і успішно. На початку 1944 року заборону зняли і велику кількість літератури, яку конфіскували органи влади, було повернуто до філіалу.

Чи досягли противники правдивого поклоніння успіху в спробах зупинити проповідницьку діяльність? Звіт за 1945 службовий рік показує, що Єгова благословив своїх вірних присвячених служителів і що праця проповідування просунулася вперед, як ніколи раніше. Середнє число вісників сягнуло 2991; вони розповсюдили 370 264 публікації і проводили 4777 біблійних вивчень. Це значний ріст порівняно з найвищою кількістю вісників у 1940 році — 881.

ДОБРІ ПЛОДИ ТЕОКРАТИЧНОГО НАВЧАННЯ

Введення у 1943 році Курсу теократичного служіння (сьогодні Школа теократичного служіння) дало змогу багатьом братами здобути кваліфікацію хороших публічних промовців. Таке навчання також допомогло братам більш ефективно проповідувати. У 1945 році було вже достатньо вправних промовців і почалася кампанія з виголошення публічних промов. Брати оповіщали назви промов за допомогою запрошень і плакатів.

Піт Венцель був у той час піонеромd. Пригадуючи свої молоді роки, він говорить: «Я з іще одним піонером, Франсом Мюллером, отримали призначення до міста Веренігінга. Перед тим як розпочати нашу кампанію з виголошення публічних промов у липні 1945 року, я підготував дві з чотирьох промов, які слід було виголосити. В обід я спускався до річки і протягом одної години промовляв до річки й дерев. Так я цілий місяць тренувався виголошувати промови, поки впевнився, що можу звернутися до слухачів». На першу промову у Веренігінгу прийшло 37 зацікавлених. Це заклало добре підґрунтя для утворення збору.

Прослуживши чимало років у роз’їзній праці, Піт з його дружиною Ліною отримали запрошення до Бетелю. Тепер він, будучи членом комітету філіалу, далі ревно бере участь у служінні і є старанним дослідником Біблії. Ліна померла 12 лютого 2004 року, провівши 59 років у повночасному служінні.

СЕРДЕЧНА ДОПОМОГА

Під керівництвом усесвітнього центру в Брукліні почали призначати чоловіків, яких називали служителями братів. Вони були попередниками сьогоднішніх районних наглядачів. Їх обирали з числа неодружених братів, які мали добре здоров’я і достатньо сили, щоб дотримуватись напруженого графіка.

Спершу до більших зборів робилися двох- чи трьохденні візити, а до невеликих груп — одноденні. Тож призначеним братам доводилось багато подорожувати. Здебільшого вони користувалися громадським транспортом, часто сідаючи в поїзди чи автобуси в дуже незручний час. У період своїх візитів ці служителі ретельно перевіряли документи збору. Однак їхня головна мета полягала в тому, щоб проводити з братами час у проповідуванні і навчати їх уміло виконувати це служіння.

Одним із служителів братів, призначених у 1943 році, був Херт Нел. Він пізнав правду в 1934 році, коли працював шкільним учителем у Північному Трансваалі. Він допоміг багатьом вісникам, і чимало братів усе ще пам’ятають його вірне служіння. Високий, худорлявий, з досить суворим виглядом, він був ревним поборником правди. Брата Нела знали за його унікальну пам’ять, а також за велику любов до людей. Він міг служити без перерви із сьомої ранку до сьомої чи восьмої вечора. Під час своїх подорожей як роз’їзний наглядач він сідав на поїзди у будь-яку пору дня і ночі, проводив кілька днів зі збором, залежно від числа вісників, а потім їхав до наступного збору. Так брат Нел служив тиждень за тижнем. У 1946 році його запросили в Бетель як перекладача мовою африканс, і він вірно служив там аж до самої смерті в 1991 році. Херт Нел був останнім з помазаних братів, які служили в Бетелі у ПАР. З 1982 до 1985 року свій земний шлях закінчили такі вірні помазанці, як Джордж Філліпс, Ендрю Джек і Джеральд Ґеррерд.

ВОНИ ОХОЧЕ ЖЕРТВУВАЛИ СОБОЮ

Народ Єгови цінує служіння роз’їзних наглядачів та їхніх дружин, адже вони повністю віддають себе, аби духовно зміцнювати збори. Наприклад, Люка Дладла призначили районним наглядачем у 1965 році, а тепер він служить сталим піонером. Люк каже: «Зараз (2006 рік) мені 81 рік, а моїй дружині 68 років. Але ми й далі можемо підніматися на гори і спускатися з них, перепливати річки, щоб поширювати добру новину в нашій території. Ми провели у служінні понад 50 років».

Ендрю Масондо призначили районним наглядачем у 1954 році. Він розповідає: «У 1965 році мене призначили до Ботсвани, і це було, наче місіонерське призначення. У країні панував голод, оскільки вже три роки не було дощу. Моя дружина Джорджина і я з власного досвіду знаємо, що значить лягати спати і йти зранку в служіння голодними. Зазвичай ми їли лише раз на день, в обід.

Коли я повернувся до ПАР і отримав призначення обласного наглядача, мене навчав Ернест Пандачук. На прощання він сказав мені: «Ніколи не звеличуйся над братами. Навпаки, будь подібний до колоска пшениці, який, дозрівши, нахиляється, що свідчить про його багатий плід».

ПЕРШИЙ РАЙОННИЙ КОНГРЕС

У квітні 1947 року в Дурбані відбувся перший у ПАР районний конгрес. Мілтон Бартлетт, випускник п’ятого класу школи «Ґілеад», був першим місіонером, який приїхав до ПАР. Своє враження про братів, які відвідали той конгрес, він передає такими словами: «Ми із захопленням спостерігали за чорношкірими Свідками. Вони були дуже чистими, охайними, спокійними, щирими, готовими навчатися правди і дуже ревними у проповідуванні».

Оскільки зацікавленість правдою серед темношкірого населення зростала, потрібно було докладати додаткових зусиль. Першого січня 1949 року вийшов перший номер «Вартової башти» мовою зулу. Цей журнал надрукували на невеликому друкарському верстаті ручного управління у філіалі в Кейптауні. Це не був кольоровий і красивий журнал, як сьогодні, але в ньому містилася цінна духовна пожива. У 1950 році почали проводитись уроки письменності шістьома мовами. Завдяки їм сотні запопадливих братів і сестер змогли самі читати Боже Слово.

Праця проповідування набувала більшого розмаху, тому постала потреба у зручних місцях для зібрань. У 1948 році одного піонера призначили до Странда, що поблизу Кейптауна. Там він організував будівництво першого в ПАР Залу Царства. Цей проект профінансувала місцева сестра. Джордж Філліпс сказав: «Як би хотілось поставити новий зал на колеса і провезти його по цілій країні! Це дуже заохотило б братів і далі будувати Зали Царства». Пройшло ще декілька років, перш ніж у країні почалось організоване будівництво Залів Царства.

ЧУДОВИЙ ВІДГУК ІНДІЙЦІВ

З 1860 по 1911 рік з Індії до провінції Наталь привозили найманих робітників. Вони працювали на плантаціях цукрової тростини. Багато з них залишилося в ПАР після закінчення їхніх робочих контрактів. Так у країні з’явилося чисельне індійське населення, яке тепер налічує понад мільйон осіб. На початку 1950-х років чимало індійців почали цікавитися біблійною правдою.

Веллу Найкер народився 1915 року і був четвертим сином у сім’ї, в якій було дев’ятеро дітей. Його батьки працювали на плантації цукрової тростини. Вони були відданими індусами. Біблійні уроки в школі розбудили інтерес Веллу до Біблії. Коли він був хлопцем, хтось дав йому цю книгу. Веллу читав її кожного дня і прочитав повністю за чотири роки. Він написав: «Мене зворушили слова з Матвія 5:6. Коли я читав їх, то усвідомив, що серце Бога потішають люди, які спраглі правди та праведності».

Зрештою Веллу зустрівся зі Свідками і почав вивчати Біблію. Він охрестився 1954 року і був одним з перших охрещених індійців у ПАР. Веллу належав до індійської громади в Актенвелі, що в провінції Готенг. Ця громада була вороже настроєна проти Свідків Єгови. Один з її провідників навіть погрожував убити Веллу. Через те що Веллу непохитно обстоював біблійну правду, він втратив посаду менеджера хімчистки. Проте він продовжував вірно служити Єгові аж до самої смерті в 1981 році. Його приклад приніс гарні плоди. Служителями Єгови стало понад 190 членів його родини (в тому числі родичі з боку дружини) — усього чотири покоління.

Коли Гопалу Купсаммі було 14 років, він уперше почув біблійну правду від свого дядька, Веллу. Гопал пригадує: «Веллу розповідав нам, хлопцям, про Біблію, але я не вивчав з ним. Біблія була для мене, індуса, чужою книгою. Однак дещо з прочитаного здавалося мені логічним. Якось я побачив, що Веллу йде на книговивчення. Я попросився піти разом з ним. Він погодився, і відтоді я ходив на зібрання. Мені хотілось поглиблювати біблійні знання. Тож я пішов до публічної бібліотеки і знайшов там кілька публікацій Свідків Єгови. Моя сім’я почала сильно протидіяти мені. Але я завжди пам’ятав слова з Псалма 27:10: «Мій батько та мати моя мене кинули,— та Господь прийме мене». Я охрестився 1955 року у віці 15 років».

Тепер Гопал — головуючий наглядач збору, в якому він служить разом з дружиною, Сусілою. Вони допомогли близько 150 особам стати присвяченими служителями Єгови. Коли Гопала і Сусілу Купсаммі запитують, як їм це вдалося, він пояснює: «У нашій місцевості жило багато членів нашої родини, і я міг свідчити їм. Чимало з них прихильно відгукнулися на правду. Також я мав власний бізнес, і тому в мене було досить часу для служіння. Протягом чотирьох років я служив піонером. Я наполегливо трудився в служінні і старанно підтримував навіть найменше зацікавлення, яке виявляли люди».

ЛЮБОВ І ТЕРПІННЯ ВИНАГОРОДЖУЮТЬСЯ

Дорін Кілгор закінчила школу «Ґілеад» у 1956 році, а Ізабелла Еллерей — в 1957-му. Протягом 24 років вони проповідували індійському населенню в Чатсворті, передмісті Дурбана.

Про своє служіння у цій території Дорін говорила: «Нам було потрібне терпіння. Дехто ніколи не чув про Адама та Єву. Люди виявляли гостинність. На думку індусів, було б неправильно тримати людину на порозі дому. Зазвичай вони казали: «Попийте чаю і йдіть». Це означало, що, перш ніж піти до наступного дому, ми мусили випити чай. Через деякий час нам здавалося, що ми луснемо від чаю. Для нас щоразу було чудом, коли якийсь індієць відмовлявся від своїх глибоко вкорінених релігійних переконань і ставав поклонником Єгови».

Ось який випадок розповіла Ізабелла: «Якось у служінні я розмовляла з чоловіком, який взяв журнали. Його дружина, Дарішні, яка щойно повернулася з церкви, долучилась до розмови. На руках вона тримала дитину. У нас була чудова розмова, і я домовилася прийти до них знову. Проте Дарішні ніколи не було вдома. Пізніше вона розповіла мені, що пастор її церкви наказав їй іти з дому щоразу, коли я мала прийти. На думку пастора, це змусило б мене зробити висновок, що Дарішні не цікавиться правдою. Згодом я поїхала до Англії провідати мою родину. Там я продовжувала думати про Дарішні. Повернувшись у ПАР, я пішла провідати її. Дарішні хотіла знати, де я була. Вона сказала: «Я була впевнена: ви подумали, що я не цікавлюся правдою. Мені дуже приємно бачити вас знову». Ми почали вивчення, хоча чоловік Дарішні не приєднався до нас. Вона старанно вивчала Біблію і з часом охрестилася.

Її колишня релігія вчила, що одружена жінка має носити на шиї золоту прикрасу, причеплену до жовтого намиста. Ця прикраса називається талі. Жінка може зняти її лише після смерті свого чоловіка. Коли Дарішні захотіла розпочати проповідницьке служіння, то розуміла, що мусить зняти талі. Дарішні запитала в мене, що їй робити. Я порадила їй спочатку поговорити з чоловіком і подивитися, як він зреагує. Вона так і зробила, але чоловік не дозволив. Я заохотила Дарішні виявляти терпіння, трохи почекати і, коли в чоловіка буде добрий настрій, порозмовляти з ним ще раз. Він зрештою погодився, щоб Дарішні зняла талі. Ми заохочували тих, з ким вивчали Біблію, бути тактовними, виявляти повагу до індуських учень і в той самий час обстоювати біблійну правду. Так вони зважали на почуття друзів і родичів, а ті у свою чергу легше мирилися з тим, що їхні близькі змінюють релігію».

Коли місіонерок запитували, що допомогло їм виявляти витривалість протягом багатьох років, Дорін відповіла: «Наша любов до людей зростала. Ми жили нашим призначенням і насолоджувалися ним». Ізабелла додала: «У нас з’явилося багато хороших друзів. Нам було дуже важко залишати це призначення, але здоров’я не дозволяло виконувати його далі. Ми з вдячністю прийняли запрошення служити в Бетелі». Ізабелла померла 22 грудня 2003 року.

Інші місіонери, які служили у Чатсворті, також через похилий вік не могли продовжити своє служіння, тому їх запросили до Бетелю. Серед цих місіонерів були Ерік та Мертл Кук, Моурін Стейнберг і Рон Стівенс, які вже померли.

ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ

У 1948 році до ПАР приїхали Натан Норр і Мілтон Геншель, які служили у всесвітньому центрі в Брукліні. Тоді було вирішено придбати земельну ділянку під будівництво Бетелю і друкарні в Еландсфонтейні, що поблизу Йоганнесбурга. Проект закінчили в 1952 році. Вперше члени родини Бетелю могли жити разом під одним дахом. Було встановлено додаткове друкарське обладнання, у тому числі машину плоского друку. «Вартову башту» видавали вісьмома мовами, а «Пробудись!» — трьома.

У 1959 році дім Бетелю та друкарню розширили. Нові будівлі були більшими за попередні. Встановили новий прес «Тімсон» — першу ротаційну друкарську машину у філіалі.

Щоб допомогти у друкарській справі, брат Норр попросив чотирьох молодих братів переїхати з Канади до ПАР. Це були Білл Маклеллен, Деніс Ліч, Кен Норден і Джон Кікот. Вони прибули в листопаді 1959 року. Білл Маклеллен зі своєю дружиною Мерелін усе ще служить у Бетелі в ПАР, а Джон Кікот з дружиною Лорою — в бруклінському Бетелі. Кен Норден і Деніс Ліч залишились у ПАР. Вони одружилися і виховують дітей. Ці брати й далі роблять вагомий внесок у справи Царства. Обоє дітей Кена служать у Бетелі в ПАР.

Розширений Бетель і нове обладнання повною мірою використовувались для того, щоб дбати про дедалі більшу кількість зацікавлених. У 1952 році число вісників у ПАР сягнуло 10 000. На 1959 рік кількість вісників становила 16 776.

ХРИСТИЯНСЬКА ЄДНІСТЬ ПІД ЧАС АПАРТЕЇДУ

Щоб зрозуміти, з якими проблемами стикалися брати під час апартеїду, потрібно знати, як діяла ця система. Згідно з законом, чорношкірі, білошкірі (європейського походження), представники змішаної раси та індійці могли працювати в одних і тих самих місцях праці, як-от на фабриках, в офісах чи ресторанах. Але ввечері кожна расова група мала повертатись у свої околиці. Тому, коли йшлося про житло, то представники різних рас мешкали окремо. В кожному місці праці мали бути окремі їдальні, душові й туалети для білошкірих і для людей усіх інших рас.

Коли в Еландсфонтейні тільки побудували філіал, органи влади заборонили чорношкірим, індійським братам і братам змішаної раси жити в тих самих будівлях, де жили білі брати. В той час у Бетелі служили переважно білошкірі брати, тому що було важко отримати дозвіл на те, аби в місті працювали представники інших рас. Однак у Бетелі служило 12 братів і сестер чорної та змішаної раси, здебільшого перекладачі публікацій місцевими мовами. Уряд дозволив побудувати п’ять кімнат позаду основних будівель, що дало змогу забезпечити тих братів житлом. Пізніше, коли режим апартеїду став суворішим, дозвіл було скасовано. Нашим братам довелося переїхати приблизно за 20 кілометрів до найближчого містечка для темношкірих і жити в чоловічому гуртожитку. Двох чорношкірих сестер поселили в приватних будинках Свідків того містечка.

Закон навіть не дозволяв братам різних рас їсти в одній їдальні. Інспектори місцевого муніципалітету стежили за дотриманням цього закону. Але білошкірі брати не хотіли їсти окремо. Тож вони затонували шибки на вікнах у їдальні, щоб ціла родина без перешкод могла їсти разом.

У 1966 році Джордж Філліпс був змушений залишити служіння в Бетелі, оскільки здоров’я його дружини Стелли погіршилося. Наглядачем філіалу призначили здібного брата, Гаррі Арнота, який прослужив у цьому призначенні два роки. З 1968 року наглядачем філіалу став Франс Мюллер, а згодом він почав служити координатором комітету філіалуe.

«ГОЛУБА БОМБА» ДАЄ ПОШТОВХ РОСТУ

На конгресі 1968 року оголосили про випуск книжки «Правда, яка веде до вічного життя». Ця книжка, названа «голубою бомбою», дала поштовх ще більшому проповідуванню. Відділ відправки щорічно надсилав зборам близько 90 000 книжок, а протягом 1970 службового року відправив 447 000 примірників.

У 1971 році брат Норр знову відвідав ПАР. На той час бетелівська родина налічувала 68 осіб, і Бетель був для неї уже замалим. Тож запланували побудувати додаткові будівлі. Брати охоче допомагали коштами і своїми силами в новому проекті. Будівництво завершили 30 січня 1972 року. Ще один проект закінчили в 1978 році. Всі ці будівельні проекти давали братам запевнення в підтримці Єгови. Адже в той час служителі Бога зазнавали щораз більшого тиску від влади.

НЕПОХИТНЕ ДОТРИМАННЯ НЕЙТРАЛІТЕТУ

ПАР вийшла з Британської співдружності і в травні 1961 року стала окремою республікою. У країні настав час політичного безладу, і дедалі більше поширювалось насилля. Щоб контролювати ситуацію, діючий уряд роздмухував вогонь націоналізму. Це спричинило труднощі для Свідків Єгови у подальші роки.

Чимало років від Свідків Єгови не вимагали проходити військову службу. Ситуація змінилася наприкінці 1960-х, коли країна стала чимраз більше втягуватись у воєнні дії в Намібії та Анголі. Нове законодавство вимагало, щоб кожен білий молодий чоловік з добрим здоров’ям проходив військову службу. Братів, які відмовлялися це робити, засуджували й тримали у військових бараках по 90 днів.

Майк Маркс був серед ув’язнених братів, яким наказали одягти військове спорядження і каски. Він пригадує: «Ми відмовились, оскільки не хотіли мати нічого спільного з армією. Військовий офіцер, який мав звання капітана, позбавив нас певних прав, посадив в одиночні камери і морив голодом». Братам не дозволяли листуватись і бачитися з рідними, а також вони не мали права мати якусь літературу, окрім Біблії. Обмежений раціон харчування — як для непоправних злочинців — складався з води і півбуханки хліба на день. Так було два дні, далі сім днів видавали звичайний армійський пайок, а потім знову — хліб і воду впродовж двох днів. Часто навіть так звана нормальна їжа була неякісною і в недостатній кількості.

Всі зусилля спрямовувались на те, щоб зламати непорочність братів. Кожного з них замкнули в окремі малі камери. В один період ув’язненим братам заборонили приймати душ. Натомість кожен отримав одне відро для природних потреб, а друге — для вмивання. З часом братам дозволили митися в душі.

«Одного зимового дня,— пригадує Кейт Віґґіл,— після холодного душу охоронці забрали в нас матраци і ковдри. Оскільки вони не дозволяли нам одягати цивільний одяг, то ми залишились тільки в трусах і майках. Спати нам довелось на вологих рушниках на льодяній бетонній підлозі. Вранці старшина здивувався, що ми були здоровими й радісними. Він визнав, що наш Бог попіклувався про нас у ту морозну зимову ніч».

Перед тим як мав закінчитися 90-денний термін ув’язнення, братів ще раз забрали в суд, бо вони не одягали військової форми і не проходили тренувань разом з іншими військовими в’язнями. Тоді нас знову відправили в бараки. Органи влади заявили, що повторно засуджуватимуть братів до тих пір, поки їм не виповниться 65 років і вони вже не будуть придатні для військової служби.

У 1972 році після сильного громадського і політичного тиску закон змінився. Брати отримали єдиний в’язничний вирок, термін якого відповідав тривалості військового навчання. Спочатку він становив від 12 до 18 місяців, пізніше збільшився до трьох років і зрештою — до шести. З бігом часу урядовці пішли на деякі поступки, й ув’язненим братам дозволили проводити одне зібрання на тиждень.

У військових бараках брати не забували про Ісусів наказ робити людей учнями (Матв. 28:19, 20). Вони проповідували в’язням, наглядачам тюрми і тим, з ким їм доводилося зустрічатись. На деякий час братам дозволили в суботу по обіді проповідувати добру новину, пишучи листи.

Якось військова влада наказала 350 Свідкам їсти разом з 170 іншими в’язнями. Бараки стали єдиною територією для проповідування зі співвідношенням: 2 Свідки на 1 військового в’язня. Невдовзі влада постановила, що брати мають їсти окремо.

ЗАГАЛЬНОВИЗНАНЕ ХРИСТИЯНСТВО І НЕЙТРАЛІТЕТ

Як церкви загальновизнаного християнства відреагували на питання військової повинності? У липні 1974 року Південноафриканська рада церков (ПАРЦ) прийняла резолюцію про відмову від цієї повинності через сумління. А втім, у резолюції не йшлося про релігійні переконання. Радше вона мала чітко виражений політичний підтекст. Резолюція схвалювала відмову через сумління лише тому, що армія захищала «нечесне і несправедливе суспільство», а отже, вела несправедливу війну. Церкви, парафіяни яких розмовляли мовою африканс, а також інші релігійні групи не підтримали резолюцію ПАРЦ.

Голландська реформатська церква підтримувала військову політику уряду. Вона вважала, що резолюція ПАРЦ суперечить сказаному в Листі до римлян, 13-му розділі. Ще однією групою, яка не погоджувалася з позицією ПАРЦ, були капелани, що служили у Збройних силах ПАР. До цієї групи входили і священнослужителі церков, які були членами ПАРЦ. У спільній заяві капелани англомовних церков засудили резолюцію і проголосили: «Ми... закликаємо кожного члена наших церков, особливо молодь, зробити особистий внесок у справу захисту країни».

До того ж деякі церкви, які входили до складу ПАРЦ, не зайняли чіткої позиції нейтралітету. У книжці «Війна і сумління. Південно-Африканська Республіка» (англ.) зазначається: «Більшість церков... не пояснювали своєї позиції парафіянам і не заохочували їх відмовитися від служби в армії через сумління». У цій книжці сказано, що різка реакція уряду на резолюцію ПАРЦ обернулася суворим законодавством. Внаслідок цього церкви вагалися заявити про свою позицію, і, як говорить книжка, «спроби заохотити церкву до конструктивної діяльності зазнали невдачі».

На противагу такій позиції, як сказано в книжці, «значну більшість ув’язнених, які через сумління відмовилися від служби в армії, становили Свідки Єгови». У ній додається: «Свідки Єгови говорили про те, що кожна людина має право на основі сумління не підтримувати війни».

Позиція Свідків була виключно релігійною. Свідки Єгови залишаються політично нейтральними, хоча й визнають, що «вся влада від Бога і та відносна влада, яку вони [ті, хто посідає вищу владу] мають,— саме від нього» (Рим. 13:1). Найперше ці служителі виявляють відданість Єгові, який через своє Слово, Біблію, показав, що його правдиві поклонники не будуть брати участі в буквальних війнах (Ісаї 2:2—4; Дії 5:29).

Свідків Єгови ув’язнювали таким чином багато років. Стало очевидним, що вони не порушать нейтралітету, щоб уникнути жорстокого ставлення. Більш того, в’язничні бараки були переповнені і мали недобру славу. Певні урядовці наполягали на тому, щоби братів перевели до цивільних в’язниць.

Деякі військові влади, прихильно налаштовані до Свідків, не погоджувалися з цим. Вони поважали наших молодих братів за їхні високі моральні принципи. Якби брати потрапляли в цивільні в’язниці, то мали б запис про судимість. Вони також опинилися б в оточенні найгірших злочинців і зіткнулися б з загрозою зґвалтування. Тому було вирішено, що братів залучатимуть до суспільно корисної праці в державних структурах, які не мали нічого спільного з військом. У 1990-х роках політична ситуація в країні змінилась і військову повинність скасували.

Молодих братів ув’язнювали на довгий термін у вирішальний період їхнього життя. Як це відбилося на них? Багато братів подали гарний приклад відданого служіння Єгові. Вони мудро використовували той час, щоб вивчати Боже Слово і зростати духовно. «Перебування у в’язничних бараках стало поворотним пунктом у моєму житті,— каже Кліф Вільямс.— Під час ув’язнення я чітко бачив, як Єгова захищає і благословляє, і це спонукало мене робити більше, щоб сприяти справам Царства. Невдовзі після звільнення в 1973 році я розпочав стале піонерське служіння, і наступного року мене запросили в Бетель, де я служу й досі».

Стівен Вентер потрапив до в’язничних бараків у віці 17 років. Він пригадує: «Я був неохрещеним вісником і знав лише ази правди. Духовні сили я отримував з обговорення біблійного вірша на кожний день, яке ми проводили зранку, коли полірували підлогу. Також я регулярно бував на зібраннях, і досвідчені брати вивчали зі мною Біблію. Завдяки всьому цьому я зміг вистояти. І хоча були неприємні часи, мене вражає, як мало я пам’ятаю про них! По суті, три роки ув’язнення — мабуть, були найкращими роками мого життя. Пережите допомогло мені стати зрілим чоловіком. Я пізнав Єгову, і це спонукало мене розпочати повночасне служіння».

Несправедливе ув’язнення наших братів послужило хорошій меті. Ґідеон Бенаді, який відвідував братів у в’язничних бараках, написав: «Згадуючи минуле, усвідомлюєш, яке грандіозне свідчення було дано». Витривалість наших братів і багато розповідей про їхні випробування та вироки залишили незгладимий слід в історії. Нейтральна позиція Свідків Єгови справила сильне враження як на військових, так і на людей у цілому.

НЕПОРОЧНІСТЬ ЧОРНОШКІРИХ БРАТІВ

Протягом перших років режиму апартеїду чорношкірі брати не зносили такого ж випробування у зв’язку з нейтралітетом, як білошкірі брати. Наприклад, чорношкірих не призивали до військової служби. А втім, коли політичні угруповання чорношкірих почали противитися режиму апартеїду, чорношкірі Свідки зіткнулися з суворими випробуваннями. Декому заподіяли смерть, інших сильно побили, ще інші змушені були втікати, оскільки їхні доми і майно спалювали — і все це через відмову порушити позицію нейтралітету. Брати твердо вирішили слухатися Ісусового наказу не належати цьому світу (Ів. 15:19).

Деякі політичні групи вимагали, щоб усі в їхній місцевості купляли партійний квиток. Представники їхніх груп заходили у помешкання людей і вимагали гроші на зброю чи на похорон своїх товаришів, які загинули в боях зі збройними силами білошкірих. Оскільки чорношкірі брати відмовлялися давати гроші на це, їх вважали шпигунами уряду апартеїду. Під час проповідування на декотрих братів і сестер нападали, їх обвинувачували в тому, що вони займаються пропагандою білошкірих, які розмовляють мовою африканс.

Розгляньмо приклад Ілайджі Длодло, який відмовився від перспективної кар’єри спортсмена й став присвяченим служителем Єгови. За два тижні до перших демократичних виборів у ПАР зросло напруження між ворогуючими чорношкірими громадами. Збір, до якого належав Ілайджа, вирішив проповідувати в рідко опрацьовуваній території, віддаленій від збору на декілька кілометрів. Ілайджу, який охрестився лише два місяці перед тим, призначили проповідувати з двома хлопцями, неохрещеними вісниками. Коли вони розмовляли з жінкою біля дверей її дому, до них підійшла група молодиків, членів одного політичного руху. Лідер групи тримав у руках шамбок, товстий шкіряний батіг. «Що тут відбувається?» — запитав він. «Ми говоримо про Біблію»,— відповіла господиня.

Не звертаючи на неї уваги, розлючений чоловік сказав Ілайджі і його товаришам: «Гей ви, троє, приєднуйтесь до нас! Тепер не час для Біблії, тепер час боротися за свої права». Ілайджа відважно відповів: «Ми не можемо цього зробити, бо служимо Єгові».

Тоді чоловік штовхнув Ілайджу і почав бити його батогом. За кожним ударом чоловік викрикував: «Приєднуйтесь до нас!» Після першого удару Ілайджа більше не відчував болю. Він черпав силу в словах апостола Павла, який сказав, що всі правдиві християни «будуть переслідувані» (2 Тим. 3:12).

Чоловік зрештою змучився і перестав бити. Тоді один з нападників осудив чоловіка, в якого був батіг, і сказав, що Ілайджа не з їхньої громади. Серед членів групи постала незгода, і вони почали битися між собою. Ватажка групи жорстоко відшмагали його ж батогом. А тим часом Ілайджа і його товариші втекли. Це випробування зміцнило віру Ілайджі, і він продовжував робити поступ як безстрашний проповідник доброї новини. Сьогодні Ілайджа одружений і має дітей, а також служить старійшиною в зборі.

Наші чорношкірі сестри теж виявили велику мужність всупереч тиску перестати проповідувати. Розгляньмо приклад Флори Мелінде. Її охрещену дочку Макі спалив натовп молодиків, оскільки вона намагалася захистити свого брата, який відмовився приєднатись до їхнього політичного руху. Незважаючи на трагічну втрату дочки, Флора не озлобилась, а продовжила проповідувати Боже Слово у своїй місцевості. Одного разу представники політичного руху, члени якого замордували її дочку, вимагали, щоб Флора також приєдналася до них, а інакше їй буде непереливки. На допомогу сестрі прийшли сусіди і пояснили, що вона не бере участі в політиці, а допомагає людям вивчати Біблію. Це вилилося в суперечку між активістами, і вони зрештою відпустили Флору. Попри всі ці випробування, Флора донині вірно служить сталим піонером.

Брат, який є сталим піонером, розповідає, що сталося з ним, коли він добирався автобусом на територію. Молодий політичний активіст штовхнув брата і запитав, чому той має літературу, видану африкандерами, і продає її чорношкірим. Брат розказав, що відбулося далі: «Він вимагав, щоб я викинув літературу через вікно автобуса. Я відмовився, через що він дав мені ляпаса і припік мені щоку недопалком цигарки. Я промовчав. Тоді він схопив мою сумку з літературою і жбурнув через вікно. Цей чоловік стягнув з мене краватку, сказавши, що її носять тільки білі люди. Він продовжував ображати мене і насміхатись наді мною, кажучи, що таких, як я, треба спалювати живцем. Єгова оберіг мене, і я зміг вийти з автобуса, більше не зазнавши шкоди. Пережите не спинило мене у проповідуванні».

Філіал у ПАР отримував багато листів від окремих осіб і зборів. У листах розповідалося про непорочність чорношкірих братів. Ось що написав старійшина збору в провінції Квазулу-Наталь: «Хочемо розповісти вам про загибель нашого улюбленого брата Моузіса Нямусуа. Він працював автослюсарем. Якось члени однієї політичної групи попросили його зварити їхні саморобні рушниці. Моузіс відмовився. На 16 лютого 1992 року був запланований їхній політичний мітинг, на якому відбулася сутичка між ними та їхніми опонентами. Того ж вечора, повертаючись додому, ці люди зустріли Моузіса, який прямував до магазину. Вони вбили його своїми списами. Чому? Як вони аргументували, він відмовився зварити їхні рушниці, і тому в сутичці загинули їхні товариші. Загибель Моузіса дуже шокувала братів, але ми продовжуємо служіння».

ПРОТИДІЯ В ШКОЛІ

Проблеми почали виникати в міських школах через те, що діти Свідків не брали участі в молитвах і співі релігійних гімнів на ранкових лінійках. Це не становило проблеми у школах для білошкірих. Батькам просто треба було в письмовій формі пояснити свою позицію, і їхніх дітей звільняли від церемоній. Проте в школах для чорношкірих відмову брати участь у релігійних церемоніях вважали виявом непокори шкільній адміністрації. Вчителі не звикли до такої поведінки. Коли батьки-Свідки приходили пояснити свою позицію, вчителі заявляли, що не буде жодних винятків.

Шкільна адміністрація наполягала на тому, щоб діти Свідків Єгови були присутні на ранкових лінійках. Аргументували це тим, що на лінійках роблять оголошення про шкільні справи. Діти приходили, але стояли тихо і не брали участі у співанні гімну і в молитвах. Дехто з вчителів проходився рядами і перевіряв, чи діти заплющили очі під час молитви і чи співають вони гімн. Як же приємно було знати, що діти Свідків — деякі зовсім маленькі — мужньо зберігали непорочність!

Після того як зі шкіл виключили багатьох дітей, брати вирішили подати справу в суд. 10 серпня 1976 року Верховний суд у Йоганнесбурзі виніс рішення щодо важливої справи, яка стосувалася 15 учнів однієї школи. У протоколі суду зазначалося: «Відповідачі... визнали право дітей не брати участі в молитвах і співі гімнів... Також вони визнали незаконним те, що дітей не допускали до навчання і виключали зі школи». Це була значуща юридична перемога. Врешті-решт це питання було вирішено у всіх школах.

ІНШІ ТРУДНОЩІ В ШКОЛІ

Чимало дітей Свідків, які ходили до шкіл для білошкірих, зіткнулися з іншим випробуванням вірності, і їх виключили зі школи. Уряд апартеїду хотів, щоб білошкіра молодь масово підтримувала його ідеологію. У 1973 році держава впровадила програму за назвою «Готовність молоді». До програми входило марширування, навчання самозахисту та інша патріотична діяльність.

Декотрі батьки-Свідки звернулися за допомогою до юристів, і справу подали на розгляд міністру освіти, але безуспішно. Міністр стверджував, що програма «Готовність молоді» має суто виховний характер. Уряд негативно налаштовував громадськість проти Свідків Єгови у цій справі. Директори деяких шкіл йшли на поступки і звільняли дітей від участі в заняттях і церемоніях, які суперечили біблійним вимогам. Інші ж школи виключали дітей.

Мало хто з християнських батьків міг дозволити собі віддати своїх дітей у приватні школи. Деякі батьки подбали, щоб їхні діти навчалися заочно. Вчителі-Свідки навчали дітей удома. Однак чимало дітей, виключених зі школи, не одержали основної середньої освіти. Усе ж вони отримали пожиток з біблійного навчання вдома і в зборах (Ісаї 54:13). Багато з них розпочали повночасне служіння. Ці відважні молоді люди раділи, що витримали випробування, повністю покладаючись на Єгову (2 Пет. 2:9). З часом політична ситуація в країні змінилася, і наших дітей більше не виключали зі школи за відмову брати участь у патріотичній діяльності.

АПАРТЕЇД І НАШІ КОНГРЕСИ

З огляду на закони ПАР, проводити конгреси доводилося окремо для кожної расової групи. Першим конгресом, на якому зібралися брати з усіх рас, був національний конгрес, котрий провели 1952 року на Уемблівському стадіоні в Йоганнесбурзі. У той час до ПАР приїхали брати Норр та Геншель і виголосили промови на цьому конгресі. Згідно з постановами апартеїду, різні расові групи мали сидіти окремо. Білошкірі сиділи в західних секторах, чорношкірі — у східних, а брати змішаної раси та індійці — в північних. Харчування було теж організовано окремо для різних рас. Попри всі ці обмеження, брат Норр написав про той конгрес: «Радісно, що на одному стадіоні всі разом ми поклонялись Єгові у святих шатах».

У січні 1974 року відбулося три конгреси в Йоганнесбурзі і його околицях: один для чорношкірих, інший для братів змішаної раси та індійців і ще один для білошкірих. Але на останній день конгресу запланували щось особливе. Брати всіх рас зібралися разом на пополудневу програму конгресу на стадіоні «Ренд» у Йоганнесбурзі. Кількість присутніх сягнула 33 408. Яка ж це була радісна подія! Адже брати всіх рас перемішалися й сиділи разом. Серед присутніх було багато європейців, через що конгрес став ще більш пам’ятним. Завдяки чому це стало можливим? Не усвідомлюючи того, організатори конгресу орендували стадіон, який був спеціально призначений для великих зустрічей. На них могли бути присутні представники різних рас і країн, тому для проведення цієї частини програми не потрібно було жодного дозволу.

УПЕРЕДЖЕННЯ НЕ СТАНЕ НА ЗАВАДІ КОНГРЕСАМ

Кілька років до вищезгаданих подій брати збиралися провести національний конгрес в Йоганнесбурзі. Урядовий представник з Преторії відвідав державні установи Йоганнесбурга, які займалися справами банту (чорношкірого населення). Переглядаючи протоколи їхніх засідань, він помітив, що парк Мофоло хотіли орендувати для свого конгресу Свідки Єгови і там мали бути присутні чорношкірі.

Чиновник повідомив про це в головне управління в Преторії, і Відділ у справах банту негайно скасував оренду, аргументуючи, що Свідки не є «визнаною релігією». У той же час білі брати домовились про оренду ігрового комплексу в парку Мільнера, що в центрі Йоганнесбурга. А брати змішаної раси мали зібратися на стадіоні «Юніен» в західних околицях міста.

Двоє братів з Бетелю домовилися про зустріч з міністром. Сталося так, що він був колишнім священнослужителем Голландської реформатської церкви. Брати зазначили, що вже багато років Свідки проводять свої конгреси в парку Мофоло і що там збиралися білі брати та брати змішаної раси. Чому б тоді не дозволити чорношкірим братам провести конгрес? Проте міністр не змінив своєї думки.

Оскільки парк Мофоло розташований у західній частині Йоганнесбурга, ці два брати спробували домовитися про місце для проведення конгресу в східній частині міста. Там також були великі райони чорношкірих. Брати зустрілися з директором стадіону, але не сказали йому про зустріч з міністром у Преторії. Цей чоловік охоче погодився надати Свідкам місце для конгресу, а саме стадіон «Ваттвіл». На відміну від парку Мофоло, цей стадіон мав розміщені ярусами сидіння.

Усіх братів швидко повідомили про зміну місця конгресу. Не було жодних перешкод з боку Преторії, і брати успішно провели конгрес, програму якого слухало 15 000 присутніх. Ще декілька років після того брати без жодних проблем організовували конгреси на стадіоні «Ваттвіл».

ЮРИДИЧНО ЗАРЕЄСТРОВАНЕ ТОВАРИСТВО

За вказівкою Керівного органу, 24 січня 1981 року було зареєстровано товариство «Свідки Єгови ПАР», до складу якого входило 50 осіб. Цей юридичний орган сприяв нашій діяльності в різні способи.

Роками брати з філіалу безуспішно намагалися отримати дозвіл на те, щоб Свідки Єгови мали власних реєстраторів шлюбу. Франс Мюллер пригадує: «Щоразу представники влади відмовляли нам, виявляючи своє ставлення до нашої релігії. Вони вважали, що ми не маємо ні права, ні спроможності мати власних реєстраторів шлюбу».

Крім того, без юридично зареєстрованого товариства ми не могли отримати дозвіл на будівництво Залів Царства у містечках чорношкірих. Влада завжди відмовляла братам, кажучи: «Ви не є визнаною релігією».

Але невдовзі після утворення товариства братам дозволили мати реєстраторів шлюбу. Їм також дали дозвіл на будівництво Залів Царства у містечках чорношкірих. Сьогодні в ПАР понад 100 старійшин виконують роль реєстраторів шлюбу. Вони можуть проводити шлюбні церемонії в Залах Царства, тож молодятам не потрібно реєструвати свій шлюб у цивільних установах.

ЗНАЧНІ ЗМІНИ В ДРУКУВАННІ

Швидко змінювалися методи друкування, і обладнання для набору шрифту ставало застарілим. До того ж було важко дістати запчастини, і вони дорого коштували. Тому вирішили, що пора використовувати автоматизований фотонабір і офсетний друк. Придбали обладнання для обробки даних і фотонабору. Зрештою 1979 року було встановлено ротаційну офсетну машину ТКС — щедрий подарунок філіалу в Японії.

Оскільки Свідки Єгови видають літературу багатьма мовами, вони побачили, що було б добре розробити власну систему фотонабору. У 1979 році брати в Брукліні почали працювати над програмою MEPS (абревіатура назви, що перекладається як «Багатомовна система електронного фотонабору»). У ПАР цією системою почали послуговуватися з 1984 року. Використання комп’ютерів для перекладу і фотонабору посприяло друку літератури одночасно багатьма мовами.

ПІДГОТОВКА ДО ПОДАЛЬШОГО РОСТУ

На початку 1980-х років комплекс Бетелю в Еландсфонтейні став замалим, щоб задовольняти чимраз більші потреби поля. Тому купили ділянку землі в містечку Крюгерсдорпі, до якого приблизно півгодини їзди від Йоганнесбурга. Ділянка площею 87 гектарів є мальовничою, пагористою місцевістю, яку огинає невелика річка. Щоб працювати на будівництві, чимало братів залишили свою роботу, а інші допомагали, використовуючи відпустку. Деякі добровільні служителі приїхали з інших країн, таких, як Нова Зеландія і США. Будівництво завершили через шість років.

Було все ще важко отримати дозвіл на проживання в Бетелі чорношкірих Свідків, переважно перекладачів. Усе ж дозвіл отримали, але тільки для 20 осіб, і для них довелося побудувати окремі приміщення. З часом політика апартеїду стала менш жорсткою, і брати всіх рас могли жити в будь-яких кімнатах Бетелю.

Бетелівська родина втішилась гарно збудованим комплексом і просторими й добре спроектованими кімнатами. Триповерхову будівлю з червоної цегли оточують прекрасні сади. Коли почалося будівництво у Крюгерсдорпі, у ПАР налічувалось 28 000 Свідків. На час присвячення, 21 березня 1987 року, число вісників зросло до 40 000. Але дехто сумнівався, чи дійсно було потрібно будувати такий великий комплекс. Один поверх офісних приміщень не використовувався, а одне крило житлового будинку було незайняте. Брати намагалися дивитись у майбутнє і були впевнені, що підготувалися до подальшого росту.

ЗАДОВОЛЬНЯЄТЬСЯ НАГАЛЬНА ПОТРЕБА

Існувала нагальна потреба в нових Залах Царства для чимраз більшої кількості зборів. Брати з районів переважно для чорношкірих проводили зібрання у складних умовах. Вони використовували гаражі, надвірні споруди, а також шкільні приміщення, в яких сиділи за маленькими партами для школярів. Крім того, братам доводилося проводити зібрання одночасно з іншими релігійними групами, які збиралися в тих самих школах і при цьому голосно співали й били в барабани, створюючи неймовірний шум.

Наприкінці 1980-х років регіональні будівельні комітети почали впроваджувати нові будівельні методи, щоб пришвидшити будівництво Залів Царства. У 1992 році 11 Свідків з Канади, які мали досвід у швидкісному будівництві, визвалися допомогти у зведенні Залу Царства — двоповерхової споруди з двома залами — в районі Гіллбрау, що в Йоганнесбурзі. Ці фахівці передали свій досвід місцевим братам і допомогли їм удосконалити їхні будівельні методи.

Перший Зал Царства був збудований швидкісним методом 1992 року в Діпклуфі, що в Соуето. Брати намагалися придбати ділянку під Зал Царства у цій місцевості ще з 1962 року. Закарайа Седібе, один з тих, хто хотів купити цю ділянку, був на присвяченні Залу Царства 11 липня 1992 року. Щиро усміхаючись, він сказав: «Ми думали, що ніколи не матимемо Залу Царства. Тоді ми були молоді. Тепер же я пенсіонер. Але ми маємо свій зал, перший зал, побудований в Соуето за кілька днів».

Сьогодні країни, за діяльністю в яких наглядає філіал у ПАР, мають 600 Залів Царства. Ці зали є осередками чистого поклоніння Єгові. Проте ще близько 300 зборів, у котрих по 30 чи більше вісників, потребують власних Залів Царства.

Під наглядом філіалу 25 регіональних будівельних комітетів надають практичну допомогу зборам, які хочуть побудувати зал. Збори можуть отримати безвідсоткову позику на фінансування своїх будівельних проектів. Пітер Бетт, який уже понад 18 років допомагає в будівництві Залів Царства, є головою регіонального будівельного комітету в провінції Готенг. Він зазначив, що члени таких комітетів, як правило, мають сім’ї і працюють на роботі, але охоче жертвують своїм часом заради братів.

Інший член регіонального комітету, Якоб Раутенбах, пояснив, що брати з комітету зазвичай працюють на будівельному майданчику протягом усього періоду будівництва. Крім того, вони займаються всією підготовкою до початку проекту. Брат Раутенбах із запалом описав радісний дух співпраці, який панує серед добровольців. Вони добираються до місць будови — часом дуже віддалених — за власний кошт.

За словами Якоба, чимало інших братів з радістю жертвують своїм часом і матеріальними засобами для спорудження Залів Царства. Ось який приклад він навів: «Дві рідні сестри, які мають власну транспортну компанію, дбають про доставку нашого 13-метрового контейнера з обладнанням до місць будівництва по цілій країні і навіть у сусідніх країнах. Вони займаються такою доставкою з 1993 року. А це ж немалі кошти! Багато фірм, з якими ми співпрацюємо, бажають жертвувати нам щось і роблять знижки, коли бачать нашу працю».

Усе ретельно спланувавши й організувавши роботу бригад, брати часто будують зал за три дні. Це захоплює численних спостерігачів. Під кінець першого дня будівництва одного залу до братів підійшли двоє чоловіків, які добряче випивали в поблизькій пивній. Чоловіки сказали, що вони зазвичай ходили додому через пустир, але тепер на цьому місці стоїть зал. Вони запитали, куди їм іти, бо були впевнені, що заблукали.

ДУХ САМОЖЕРТОВНОСТІ

Політичні зміни на початку 1990-х років не принесли бажаного миру і процвітання. Навпаки, як ніколи раніше, зросло насильство. Ситуація в країні була складною, і люди наводили різні причини росту насилля, здебільшого вказуючи на політичне суперництво й економічну нестабільність.

Незважаючи на це, будівництво Залів Царства продовжувалось. Добровольці різних рас приїжджали до містечок у супроводі місцевих братів. На деяких добровольців нападала розлючена юрба. Під час зведення одного залу в Соуето в 1993 році озлоблений натовп почав кидати каміння в трьох білих братів, які везли будівельні матеріали до місця будівництва Залу Царства. Усі вікна в машині було розбито, а братів — поранено. Усе ж ці брати змогли доїхати до будівельного майданчика. Після того місцеві брати швидко і безпечно доставили їх у лікарню.

Будова залу не зупинилась. Були вжиті запобіжні заходи, і в наступні вихідні сотні братів різних рас працювали на майданчику. Місцеві піонери проповідували на вулиці, перебуваючи недалеко від залу. Коли вони помічали, що не все гаразд, то попереджали братів на будові. Через кілька днів поранені брати почувалися вже добре і знову влилися в ряди будівельників.

Збори цінують жертви і віддану працю братів-добровольців, які охоче будують Зали Царства. Протягом 15 років подружжя Фані та Елейн Сміт часто долало великі відстані за власний кошт і допомогло 46 зборам збудувати свій Зал Царства.

Один збір у провінції Квазулу-Наталь написав братам з регіонального будівельного комітету: «Ви пожертвували сном, задоволенням бути зі своїми сім’ями, відпочинком і ще багато чим, аби приїхати сюди і побудувати для нас зал. Крім того, ми знаємо, що ви також витратили багато своїх грошей, щоб успішно закінчити будівництво. Нехай Єгова згадає це вам «на добро» (Неемії 13:31)».

Коли збір має свій Зал Царства, це добре впливає на місцевих жителів. Типовою є ситуація, про яку розповів один збір: «Після того як було побудовано Зал Царства, відвідуваність зібрань зросла настільки, що для публічного зібрання і вивчення «Вартової башти» збір довелося поділити на дві групи. Незабаром треба буде утворити ще один збір».

Невеликим зборам у сільських місцевостях іноді важко зібрати потрібні кошти для будівництва залу. Однак багато зборів по-різному вирішують цю проблему. В одному зборі брати продали свиней. Коли було потрібно більше грошей, вони продали бика і коня. Потім продали 15 овець, ще одного бика і коня. Певна сестра купила всю необхідну фарбу, інша придбала килим, а ще інша купила штори. Зрештою, продали ще одного бика і п’ять овець, щоб купити стільці.

Після завершення будівництва Залу Царства збір у провінції Готенг написав: «Принаймні два тижні після того ми, закінчивши служіння, приходили туди і милувалися залом. Ми не могли піти додому, не побачивши нашого Залу Царства».

НЕ ПРОХОДИТЬ ПОВЗ УВАГУ ІНШИХ

Громадськість нерідко помічає, яких зусиль Свідки Єгови докладають, щоб мати відповідні місця для поклоніння. Збір в Умлазі, що в провінції Квазулу-Наталь, отримав листа, в якому зазначалось: «Товариство «Збереження краси Дурбана» цінує ваші старання підтримувати чистоту на вашій території і заохочує вас робити так і далі. Завдяки вашим зусиллям це місце виглядає чудово. Мета нашого товариства полягає в тому, щоб запобігати засміченню навколишнього середовища і дбати про його чистоту. Ми вважаємо, що чистота місцевості сприяє доброму здоров’ю наших мешканців. Саме тому ми хвалимо громадян за те, що вони підтримують чистоту місцевої території. Дякуємо вам за гарний приклад. Заохочуємо вас завжди дбати про чистоту в Умлазі».

Вісники одного збору написали: «Коли горезвісний злодій вдерся в наш новий Зал Царства, на нього напали місцеві жителі, що мешкають поблизу залу. За словами людей, злодій по-варварському поставився до «їхньої церкви». Адже наш зал був єдиною релігійною спорудою в місцевості. Люди добре відлупцювали злодія, а потім віддали поліції».

ЗАДОВОЛЬНЯЄТЬСЯ ПОТРЕБА В ЗАЛАХ ЦАРСТВА В АФРИЦІ

У 1999 році наша організація впровадила програму будівництва Залів Царства в країнах з обмеженими ресурсами. У філіалі в ПАР утворили регіональне бюро будівництва Залів Царства. Це бюро мало організувати будівництво залів у деяких країнах Африки. Представнику бюро доручили відвідати кожен філіал, щоб допомогти братам створити стіл будівництва Залів Царства. Цей відділ відповідає за придбання земельних ділянок і організацію бригад будівельників Залів Царства. Щоб навчати місцевих братів і допомагати їм, були призначені також міжнародні служителі.

Регіональне бюро в ПАР заснувало в Африці 25 столів будівництва Залів Царства, які дбають про спорудження залів у 37 країнах. Починаючи з листопада 1999 року, в країнах, у яких саме так здійснюється нагляд за будівництвом, було зведено 7207 Залів Царства. Наприкінці 2006 службового року визначили, що в цих країнах існує потреба в нових 3305 Залах Царства.

НАСЛІДКИ ПОЛІТИЧНИХ ПЕРЕМІН

Невдоволення расовою політикою колишнього уряду зростало. Це призвело до заворушень і насилля, які безпосередньо торкнулися деяких Свідків Єгови. У містечках чорношкірих відбувалися запеклі збройні сутички і гинуло багато людей. Але брати здебільшого виявляли обережність і продовжували вірно служити Єгові протягом цих скрутних часів. Якось пізно вночі в будинок одного брата, коли вся його сім’я спала, кинули напалмову бомбу. Сім’ї брата вдалося врятуватись, і він пізніше написав у філіал: «Віра нашої сім’ї ще більше зміцнилась. Ми втратили все майно, але наблизились до Єгови та його народу. Брати допомогли нам матеріально. Ми очікуємо закінчення цієї системи і дякуємо Єгові за наш духовний рай».

Десятого травня 1994 року перший чорношкірий президент, Нельсон Мандела, дав присягу. Він був також першим президентом, якого обрали демократичним шляхом, і вперше чорношкіре населення мало змогу голосувати. Країну охопив дух націоналізму та ейфорії. Через це деякі наші брати стикалися з різними труднощами.

На жаль, декотрі служителі Єгови порушили свою позицію християнського нейтралітету, але більшість залишились вірними. Багато з тих, хто пішов на компроміс, усвідомили свою помилку, виявили щире каяття і відгукнулися на біблійні настанови.

СЕРЦЯ НАВЕРТАЮТЬСЯ ДО ПРАВДИ

Зріст кількості Залів Царства є доказом благословення Єгови. А втім, справді дивовижний ріст відбувається в людських серцях (2 Кор. 3:3). До правди навертаються люди різного походження. Розгляньмо кілька прикладів.

Ралсена Мулаудзі ув’язнили 1986 року, і йому винесли смертний вирок за вбивство. Він знайшов адресу філіалу в одній брошурі і в листі попросив про допомогу у вивченні Біблії. Спеціальному піонеру, Лесу Лі, дозволили відвідати Ралсена, і він розпочав біблійне вивчення. Невдовзі Ралсен став розповідати іншим в’язням і охоронцям про те, чого навчався. Він охрестився в тюрмі у квітні 1990 року. Члени місцевого збору постійно приходять до Ралсена, і йому дозволяють виходити з камери на годину щодня. Він проводить цей час, проповідуючи іншим ув’язненим. Ралсен допоміг уже трьом особам пізнати правду й охреститися і тепер проводить два біблійні вивчення. Його смертний вирок було замінено довічним ув’язненням з можливістю звільнитися умовно.

Люди, які наближаються до Єгови, мають дуже різне походження. Квіні Руссо, яка зацікавилась правдою, прийшла на книговивчення збору і попросила наглядача книговивчення відвідати її 18-річного сина, який готувався до співбесіди по катехізису. Брат мав цікаву розмову з юнаком, і той почав приходити на зібрання разом з мамою. Потім жінка попросила брата порозмовляти з її чоловіком, Дженні, який був старійшиною Голландської реформатської церкви і головою церковної ради. Чоловік хотів поставити братові кілька запитань. Брат поговорив з цим чоловіком, і той погодився вивчати Біблію.

Це відбувалося на тижні, коли мав проходити обласний конгрес, і брат запросив на нього Квіні. На здивування брата, Дженні також прийшов на конгрес і був усі чотири дні. Чоловіка приємно вразила програма конгресу і любов між Свідками. Відтоді на вивченні Біблії разом з батьками були присутні 18-річний син і їхній найстарший син, який служив дияконом у церкві.

Усі вони залишили церкву і відразу почали відвідувати зібрання. Крім того, вони прийшли на зустріч для проповідницького служіння. Брат пояснив Дженні, що той не може піти в служіння разом зі Свідками, бо ще не відповідає вимогам для неохрещеного вісника. Зі слізьми на очах чоловік сказав, що шукав правду все своє життя і, оскільки знайшов її, тепер не може більше мовчати.

Подружжя Руссо мало ще одного сина, якому було 22 роки. Юнак навчався на третьому курсі теологічного закладу. Дженні написав сину листа і попросив його повернутися додому, тому що більше не буде оплачувати навчання. Через три дні після повернення сина батько з трьома синами працював зі збором цілий день на будівництві бетелівського комплексу в Крюгерсдорпі. Хлопець був вражений тим, що побачив у Бетелі й погодився вивчати Біблію разом зі своїми братами. Після деякого часу вивчення він сказав, що за один місяць дізнався про Біблію більше, ніж за два з половиною роки в університеті.

Ціла сім’я зрештою охрестилася. Батько служить тепер старійшиною, а деякі сини — старійшинами або служителями збору. Одна дочка є сталим піонером.

«СВОЇ ШНУРИ ПРОДОВЖ»

Хоча раніше брати передбачили розширення Бетелю і подбали про достатню кількість приміщень, але всього через 12 років треба було значно розширити присвячений комплекс у Крюгерсдорпі (Ісаї 54:2). Упродовж тих років число вісників у ПАР і країнах, нагляд за діяльністю в яких здійснює філіал у ПАР, зросло на 62 відсотки. Було побудовано склад і три нових житлових будинки. Добудовано пральню й офісні приміщення, а також другу їдальню. Двадцять третього жовтня 1999 року відбулося присвячення Єгові всіх цих будівель. Деніел Сидлік, член Керівного органу, виголосив промову присвячення.

Ближче до наших днів розширили друкарню на 8000 квадратних метрів. Там розмістили новий друкарський верстат «Літоман» фірми МАН-Роланд. Філіал також отримав обладнання для автоматичного упорядкування, підрахунку й упаковування журналів. Філіал у Німеччині пожертвував палітурну лінію, що дало змогу філіалу в ПАР випускати книжки в м’якій палітурці та Біблії для всієї субсахарської Африки.

ПІДХОЖІ МІСЦЯ ДЛЯ КОНГРЕСІВ

Було сплановано багато будівельних робіт, щоб задовольнити потребу в Залах конгресів. Перший зал побудували в Ейкенгофі, що на півдні від Йоганнесбурга, і він був присвячений 1982 року. Інший Зал конгресів спорудили в Белвіллі, районі Кейптауна, і промову присвячення в 1996 році виголосив Мілтон Геншель. У 2001 році закінчили будівництво ще одного залу, на цей раз у Мідранді, що між Преторією і Йоганнесбургом.

Місцеві жителі, які спершу противилися будові залу в Мідранді, змінили своє ставлення, коли ближче познайомились з братами і побачили їхню роботу. Один чоловік більше року жертвував ящики фруктів і овочів кожних два тижні. Деякі компанії захотіли зробити пожертви. Одна компанія безплатно постачила компост для саду. Інша дала братам чек на суму 10 000 рандів (близько 1575 доларів США). Звичайно, брати теж щедро жертвували кошти на будівництво Залу конгресів.

Зал є чудовою, вміло спроектованою спорудою. Член Керівного органу Гай Пірс, який мав промову присвячення, вказав на справжню красу залу. Зал має використовуватись для прославлення нашого величного Бога Єгови (1 Цар. 8:27).

НЕ РОЗДІЛЕНІ ЛЮДСЬКИМИ ЗАКОНАМИ

Багато років було важко знайти підхожі місця, щоб проводити конгреси в районах для чорношкірого населення. У провінції Лімпопо брати жили в так званій резервації, в яку тоді не було доступу білошкірим. Обласному наглядачеві Коррі Сіехерсу не вдалось отримати дозвіл, аби потрапити в резервацію, і він не міг знайти місце для конгресу.

Брат звернувся до чоловіка, ферма якого була поряд з резервацією, але той не захотів, щоб конгрес проводили на його території. Все ж фермер дозволив брату Сіехерсу поставити на його фермі фургон. Зрештою брати провели конгрес у резервації на просіці серед чагарників. Ферма того чоловіка межувала з цією ділянкою і відділялася від неї огорожею з колючого дроту. Брат Сіехерс поставив свій фургон на території фермера поблизу просіки і звідти виголошував промови. Братів відділяла від «сцени» огорожа, але вони таки мали конгрес і брат Сіехерс міг звертатися до них, не переступаючи закону.

НОВОВВЕДЕННЯ СПРИЯЄ ПРОПОВІДІ

За вказівкою Керівного органу, починаючи з 2000 року, у всіх зборах ПАР літературу слід було безкоштовно давати всім, хто виявляє щире зацікавлення. Вісники мали пропонувати людям робити невеликі пожертви на всесвітню працю проповідування.

Це нововведення принесло пожиток не тільки людям у полі, але й самим братам. Раніше багато хто не міг платити за публікації, якими послуговувались на вивченні «Вартової башти» і книговивченні збору. У деяких зборах зі 100 вісників лише приблизно 10 мали власні примірники «Вартової башти». Сьогодні ж кожен може мати особистий примірник.

Останніми роками відділ перевезень виконує дедалі більше роботи. У травні 2002 року до інших африканських країн відправили загалом 432 тонни вантажу, переважно біблійну літературу.

Філіал у ПАР має сьогодні загальний склад літератури для філіалів у Малаві, Мозамбіку, Замбії і Зімбабве. Сюди включається вся література на мовах, якими розмовляють у цих країнах. Замовлену кожним збором літературу завантажують у вантажівки так, щоб при доставці у кожен філіал її відразу можна було перевантажити в машини того філіалу, які відвезуть її на склади.

Відтоді як було зроблено вищезгадане нововведення, відчутно зросла потреба в літературі. Кількість літератури, яку видає філіал у ПАР, різко зросла від одного мільйона до 4,4 мільйона на місяць. Об’єм замовленої літератури збільшився до 3800 тонн на рік, порівняно з 200 тоннами в 1999 році.

В інші країни Африки відправляли також будівельні матеріали. Крім того, філіал у ПАР при потребі організовував матеріальну допомогу братам. Таку допомогу неодноразово надавали малавійським братам, які внаслідок запеклих переслідувань покинули рідні домівки і поселилися в таборах для біженців. Матеріальну допомогу надсилали до Анголи, яку 1990 року вразила сильна засуха. Також через громадянську війну в цій країні багато братів зубожіли, і до них відправили вантажівки з їжею й одягом. У 2000 році допомогу надали братам у Мозамбіку, які постраждали від великої повені. Протягом 2002-го і на початку 2003 року Зімбабве страшенно виснажила засуха. Братам у цій країні відіслали понад 800 тонн кукурудзи.

УДОСКОНАЛЕННЯ ПЕРЕКЛАДУ

Філіал у ПАР має великий перекладацький відділ. Кілька років тому цей відділ було розширено, щоб задовольняти чимраз більшу потребу в перекладі Біблії. Тепер у відділі налічується 102 особи, які займаються перекладом літератури 13 мовами.

Сьогодні «Переклад нового світу Святого Письма» доступний сімома місцевими мовами. Про переклад Біблії мовою тсвана один брат сказав: «Цей переклад набагато кращий. Його легко читати, він приємний для ока і вуха. Я хочу подякувати Єгові та керованій його духом організації за те, як вони годують нас духовно».

На допомогу перекладачам прийшла сучасна технологія. Тимчасом як брати у ПАР працювали над програмним забезпеченням для перекладачів, в Брукліні було засновано відділ, який займається створенням подібних програм. Зрештою програму було розроблено і названо «Програмою для перекладу публікацій Товариства «Вартова башта». Програмісти з філіалу в ПАР зробили великий внесок у розробку цього програмного забезпечення.

Брати не намагалися створити комп’ютерні програми-перекладачі, як це робили, хоча й з невеликим успіхом, деякі світські компанії. Натомість брати зосередились на створенні допоміжних засобів для перекладачів. Наприклад, програма містить різні переклади Біблії в електронному вигляді. До того ж перекладачі можуть створювати свої комп’ютерні словники. Це дуже практично, оскільки немає відповідних словників деякими місцевими мовами.

СІЯННЯ СЕРЕД ЛЮДЕЙ З ВАДАМИ СЛУХУ

Вісники Царства намагаються донести звістку кожному. Складно спілкуватися з людьми, які не чують, але результати такого спілкування варті зусиль. У 1960-х роках Джун Карікес почала вивчати Біблію з жінкою, яка не чує. Та жінка разом зі своїм чоловіком, у якого теж порушення слуху, зробили духовний поступ і охрестилися.

Відтоді дедалі більше людей з вадами слуху приймає правду. У містах по всій країні утворюються групи осіб, які не чують. Брати вже звикли, що на конгресі є сектор для тих, хто розмовляє мовою жестів. Надзвичайно вражає, коли бачиш, як такі люди співають пісні мовою жестів і «аплодують» разом з усіма присутніми, махаючи руками.

Перша група людей з вадами слуху з’явилася в зборі «Брікстон», що в Йоганнесбурзі. Наглядачем групи був чоловік Джун, Джордж, який служить старійшиною. Мови жестів навчилися охочі брати зі збору, а також деякі бетелівці. Сьогодні в території, про яку дбає філіал у ПАР, існує один збір і п’ять груп, зібрання яких проводяться мовою жестів.

ПЛОДИ ЦАРСТВА В ІНШИХ КРАЇНАХ

Філіал у ПАР наглядає за працею проповідування в п’ятьох інших країнах. Далі подається короткий огляд поступу справ Царства в цих територіях.

Намібія.

Територія країни простягається від Атлантичного океану до західного кордону Ботсвани. Після Першої світової війни, згідно з постановою Ліги Націй, Намібія опинилася під правлінням ПАР. Зрештою після багатьох заворушень і кровопролить, Намібія здобула незалежність у 1990 році. У країні здебільшого посушливий клімат, і вона рідконаселена. А втім, Намібія має також неймовірно мальовничі місця, в яких вирує життя дикої природи і росте екзотична рослинність. Величезну кількість туристів притягує пустеля Наміб. Їх може здивувати надзвичайна, попри суворі умови пустелі, різноманітність флори і фауни. Крім мальовничого краєвиду Намібії, її окрасою є різні народності, котрі розмовляють дев’ятьма офіційними мовами.

Перші спроби поширити в Намібії звістку про Царство були зроблені в 1928 році. Того ж року філіал у ПАР відправив велику кількість біблійної літератури людям, з якими Свідки не могли зустрітися особисто. Приблизно в той час чоловік, котрий став першим присвяченим служителем Єгови в Намібії, пізнав правду незвичним способом. Бернгард Бааде купив яйця, які були загорнуті в сторінки, вирвані з однієї нашої публікації. Він із захопленням прочитав ці сторінки, не знаючи їхнього походження. Одне яйце було загорнуте в останню сторінку публікації, де подавалась адреса філіалу в Німеччині. Бернгард написав туди і попросив надіслати йому літературу. Районний наглядач, який пізніше відвідував збір Бернгарда, зазначив, що всі ці роки аж до смерті Бернгард кожного місяця здавав звіт про служіння.

У 1929 році до Віндгука, столиці Намібії, призначили Ліні Терон. Ця піонерка свідчила у всіх великих містах країни, добираючись туди поїздом чи поштовим автомобілем. За чотири місяці вона розповсюдила 6388 книжок та брошурок англійською і німецькою мовами, а також мовою африканс. Хоча час від часу піонери проповідували в Намібії, ніхто з них не залишався тут надовго, щоб розвинути в людей зацікавлення. Все змінилося 1950 року, коли до країни приїхало декілька місіонерів. Серед них були Ґес Еріксон, Фред Хейхьорст і Джордж Кутт, які вірно служили аж до самої смерті.

У 1953 році в країні служило вже вісім місіонерів, у тому числі Дік Волдрон і його дружина Кареліf. Вони зіткнулися з сильною протидією духівництва загальновизнаного християнства і місцевої влади. Волдрони хотіли проповідувати біблійну звістку місцевим жителям, але повинні були отримати дозвіл уряду відвідувати райони для чорношкірих. Дік звертався за дозволом, проте безуспішно.

Після народження дочки в 1955 році, Волдронам довелося припинити місіонерське служіння, але Дік ще деякий час продовжував служити піонером. У 1960 році Дік зрештою отримав дозвіл відвідати район Катутура, місцевість для чорношкірих. Він пригадує: «Люди виявляли надзвичайний інтерес до правди». Невдовзі багато місцевих жителів приходили на зібрання. Тепер, понад 50 років після того, Дік і Карелі продовжують вірно служити в Намібії. Вони зробили цінний внесок у справу Царства в цій країні.

Було нелегко доносити біблійну правду різним расовим групам у Намібії. Не видавалася жодна біблійна література місцевими мовами, такими, як гереро, куангалі та ндонга. Спочатку освічені корінні мешканці, які вивчали Біблію, перекладали деякі буклети і брошури. Вони робили це під керівництвом місцевих Свідків. Естер Борнман, яка згодом служила спеціальною піонеркою, вивчала мову куаньяма і з часом змогла говорити нею та ще однією місцевою мовою. Вона співпрацювала з Ейною Неквая, сестрою, котра розмовляла мовою ндонга. Вони перекладали «Вартову башту», яку друкують частково мовою куаньяма, а частково — ндонга. Цими двома мовами спілкуються в краї овамбо, і їх розуміє більшість людей.

В 1990 році у Віндгуку був заснований перекладацький відділ, який мав усе необхідне для роботи. Збільшилася кількість перекладачів, і тепер на додаток до вищезгаданих мов літературу перекладають мовами гереро, куангалі, хоехоеговаб і мбукушу. Андре Борнман і Стівен Янсен наглядали за роботою відділу.

Намібія — основний виробник діамантів. Про це говорилось у «Вартовій башті» за 15 липня 1999 року в статті «У Намібії є живі самоцвіти!». Щиросердних людей було названо «живими самоцвітами». Крім того, зазначалося, що вже багато зроблено у праці проповідування, але деякі регіони країни майже не опрацьовані. У статті прозвучало запрошення: «Чи ви можете служити там, де надзвичайно потрібно ревних вісників Царства? Тоді прийдіть, будь ласка, до нас у Намібію і допоможіть відшукувати та шліфувати ще більше духовних самоцвітів».

Відгук був дивовижним. Надійшло 130 запитів від братів з різних країн, у тому числі з Австралії, Німеччини, Японії, а також з Південної Америки. У результаті до Намібії приїхало 83 Свідки, і 18 зрештою залишилось. Шістнадцять з них служили після прибуття сталими піонерами, а деяких згодом призначили спеціальними піонерами. Своїм духом ці добровольці спонукують інших братів до активнішої діяльності. Навіть тепер філіал отримує листи стосовно запрошення у «Вартовій башті». Вільям і Еллен Гайндел служать місіонерами у північній частині Намібії з 1989 року. Їм довелося оволодіти мовою ндонга, якою розмовляє народність овамбо. Витривалість і наполеглива праця подружжя Гайнделів у цій незвичайній території щедро винагородилась. Вільям каже: «На наших очах хлопці — деякі з них наші зацікавлені — стали зрілими духовними чоловіками. Дехто є старійшиною або служителем збору. Ми дуже пишаємося цими братами, коли вони виголошують промови на конгресах».

У недавні роки багатьох випускників Школи удосконалення служіння призначили до Намібії. Вони роблять чимало корисного в проповідницькій праці та служінні зборам. У 2006 році число вісників у країні сягнуло 1264. А це становить 3-процентний ріст у порівнянні з попереднім роком.

Лесото.

Це маленька країна, населення якої налічує 2,4 мільйона. Лесото з усіх боків оточене територією ПАР. Країна лежить у Драконових горах, звідки перед заповзятими альпіністами відкриваються величні краєвиди.

Незважаючи на те, що в країні зазвичай тихо і спокійно, її не оминули політичні заворушення. У 1998 році суперечки навколо виборів призвели до сутички між армією і поліцією в столиці країни, Масеру. Війо Куісмін з дружиною Сірпою служили у той час місіонерами в Лесото. Брат Війо пригадує: «На щастя, під час сутички постраждало небагато братів. Ми організували допомогу для тих, хто не мав їжі і запасів палива. Це ще більше зміцнило збір, і по всій країні зросла кількість присутніх на зібраннях».

Економіка Лесото розвивається переважно завдяки сільському господарству. Через низький рівень економіки чимало чоловіків їде на заробітки до ПАР, щоб працювати в шахтах. Хоча країна матеріально бідна, в цій гірській місцевості є багато символічних коштовностей. Ідеться про людей, які відгукуються на біблійну правду. У 2006 році в країні налічувався 3101 вісник Царства, що становить 2-процентний ріст, порівняно з попереднім роком. На даний час у Масеру служить три місіонерські пари: Х’юттінґери, Нуегрейни і Паруси.

Ейбел Модібе був районним наглядачем у Лесото з 1974 по 1978 рік. Сьогодні він з дружиною, Ребеккою, служить у Бетелі в ПАР. Брат Модібе у властивому йому спокійному тоні розповідає про Лесото: «У сільських місцевостях здебільшого немає доріг. Бувало, я йшов пішки сім годин, щоб відвідати групу вісників у віддаленій території. Часто брати приводили коней: одного для мене, а другого для моєї поклажі. Іноді ми ще й везли з собою діапроектор і 12-вольтний акумулятор. Якщо річка виходила з берегів, ми чекали кілька днів, поки спаде вода. У деяких селах голова запрошував усіх селян прийти на публічну промову.

Декому доводилося добиратись на зібрання багато годин. Тому ті, хто приходив здалека, зазвичай жили у братів поблизу Залу Царства протягом тижня, коли збір відвідував районний наглядач. Це ставало особливою подією. Увечері брати збиралися разом, ділилися цікавими випадками і співали пісні Царства. Наступного дня вони йшли в проповідницьке служіння».

Пір-Оле і Біргітта Нуегрейн служать місіонерами в Масеру з 1993 року. Біргітта розповіла випадок, який показує роль журналів у допомозі людям. Вона пригадує: «У 1997 році я почала вивчати Біблію з жінкою на ім’я Мапелеса. Вона стала відвідувати зібрання. Але її не завжди можна було застати вдома, коли я приходила на вивчення, і часто вона ховалася від нас. Я перестала з нею вивчати, але регулярно приносила їй журнали. Через декілька років Мапелеса прийшла на зібрання. Вона розказала, що якось прочитала у «Вартовій башті» статтю про те, як контролювати гнів. Мапелеса зрозуміла, що це Єгова допоміг їй розв’язати проблему, оскільки вона та її рідні постійно сварилися. Вивчення Біблії відновилось, і відтоді Мапелеса не пропускає зібрань. Вона також почала брати активну участь у проповідницькому служінні».

Брати в Лесото багато років користувалися тимчасовими будівлями, які служили Залами Царства. Але останніми роками філіал у ПАР фінансово допомагає зборам у Лесото, щоб вони будували власні Зали Царства.

З усіх Залів Царства в Африці зал, побудований у Мокхотлонзі, розташований найвище — на висоті приблизно 3000 метрів. Щоб побудувати цей зал, будівельники-добровольці прибули аж з Австралії та Каліфорнії (США). Брати з провінції Квазулу-Наталь надали фінансову допомогу, а також транспорт, аби привезти на майданчик обладнання і будівельні матеріали. Будівельники жили в примітивних умовах. Їм доводилось самим облаштовувати місце для сну і мати все необхідне для приготування їжі. Зал побудували за десять днів. Один місцевий старенький брат, 1910 року народження, кожного дня приходив на майданчик, щоб подивитись, як проходить будівництво. Він чекав на зал, відколи став служителем Єгови у 1920-х роках, і радів, що матиме «свій» Зал Царства.

У 2002 році в Лесото почався голод. Свідки привозили і роздавали братам у цій країні кукурудзяне борошно та інші продукти. Один Свідок висловив подяку в листі: «Мене вразило, що брати принесли мені кукурудзяне борошно. Звідки вони дізналися, що я потребую саме цього? Дякую Єгові, що він дає те, про що навіть не мрієш. Це зміцнило мою віру в Бога Єгову і в його організацію та додало мені рішучості служити йому від усієї душі».

Ботсвана.

Територія країни охоплює переважну частину пустелі Калахарі. Населення Ботсвани становить понад 1,7 мільйона осіб. Клімат в основному гарячий і сухий. Туристів приваблюють до себе численні парки і заповідники дикої природи. Мальовнича дельта річки Окаванґо відома своїм непорушним спокоєм і багатою живою природою. З давніх-давен водами дельти плавають на мокоро — довбанках, виготовлених з тамтешніх дерев. Ботсвана має стабільну економіку, здебільшого завдяки видобутку діамантів. Алмазні родовища відкрили 1967 року в пустелі Калахарі. З тих пір Ботсвана — один з провідних експортерів діамантів у світі.

Схоже, звістка про Боже Царство вперше досягла Ботсвани в 1929 році, коли один брат проповідував там декілька місяців. У 1956 році Джошуа Тонгоана призначили районним наглядачем у Ботсваніg. Він пригадував, що тоді на літературу, опубліковану Свідками Єгови, було накладено заборону.

Ревні місіонери пожали чудові плоди в цій родючій території. Блейк і Гвен Фрізбі, а також Тім і Вірджинія Крауч наполегливо вивчали мову тсвана. На півночі країни Війо і Сірпа Куісмін завзято надавали духовну допомогу тамтешнім мешканцям.

У південній частині Ботсвани запопадливо виконували своє служіння місіонери Х’ю і Керол Кормікан. Х’ю розповідає: «У нашому зборі є 12-річний брат, на ім’я Едді. Змалку він хотів навчитися читати, щоб записатися до Школи теократичного служіння і брати участь у проповідуванні. Як тільки хлопчик почав відповідати вимогам для неохрещеного вісника, він став проводити багато часу в служінні та розпочав біблійне вивчення зі своїм однокласником. Відтоді як Едді охрестився, він часто служить допоміжним піонером».

Багато зборів Ботсвани є в самій столиці країни, Ґабороне, і поблизу неї. Процвітаюча столиця розташована недалеко від східних кордонів Ботсвани. Цей район країни густонаселений. Решта населення живе в сільських місцевостях на заході та в пустелі Калахарі, де все ще мандрують родини сан. Ці бушмени займаються землеробством і полюють за допомогою лука й стріл. Вісники докладають великих зусиль під час спеціальних проповідницьких кампаній у віддаленій території. Вони подорожують тисячі кілометрів, щоб донести біблійну правду до кочових фермерів, які розводять велику рогату худобу. Ці люди вирощують сільськогосподарські культури, будують домівки з підручних матеріалів і займаються пошуком хмизу. Тож у них залишається мало часу на інші справи. Однак коли незнайомець приносить їм відсвіжну звістку з Біблії, вони охоче погоджуються зібратися просто неба на сипучих пісках пустелі.

Стівен Роббінз, один з шести тимчасових спеціальних піонерів, сказав: «Люди тут постійно в русі. Схоже, вони переходять кордони, як ми — вулицю. Ми зустріли Маркса, одного з наших зацікавлених, на поромі, коли перепливали річку Окаванґо. Нам було приємно дізнатися, що він узяв відпустку, щоб відвідати своїх друзів та родичів і поділитися з ними біблійною правдою. Маркс присвячує проповідуванню весь свій вільний час».

Люди в Ботсвані охоче відгукуються на добру новину. У 2006 році було нове найвище число вісників — 1497, що становить 6-процентний зріст у порівнянні з попереднім роком.

Свазіленд.

У цій маленькій монархічній країні живе близько 1,1 мільйона осіб. Населення займається здебільшого сільським господарством, хоча багато чоловіків шукають роботу в ПАР. Свазіленд — мальовничий край, в якому є декілька заповідників. Народ свазі вельми дружелюбний і досі дотримується численних традицій.

Колишній король країни, Собхуз II, прихильно ставився до Свідків Єгови і мав багато нашої літератури. Щоб порозмовляти про Біблію, кожного року він запрошував до своєї королівської резиденції не лише представників духівництва, але й Свідка Єгови. У 1956 році запрошений королем Свідок обговорював з ним доктрину про безсмертя душі, а також вживання почесних титулів серед релігійних провідників. Опісля король запитав священнослужителів, чи брат розповів правду. Вони не могли спростувати слів брата.

Наші брати займали рішучу позицію, коли йшлося про звичай оплакування, який походить від поклоніння предкам. У певних куточках Свазіленду вожді племен виганяли Свідків Єгови з їхніх помешкань, через те що ті відмовлялися дотримуватись звичаїв оплакування. Одновірці з інших районів завжди піклувалися про вигнаних братів. Верховний суд Свазіленду вирішив цю справу на користь Свідків Єгови і постановив, що вони мають право повернутися до своїх рідних домівок.

Джеймс і Дон Гокетт служать місіонерами у столиці Свазіленду, Мбабане. Вони закінчили школу «Ґілеад» відповідно в 1971-му і 1970 роках. Джеймс навів приклад, щоб показати, як місіонерам доводиться пристосовуватися до різних звичаїв. Він розповів: «Ми проповідували в непризначеній території, і вождь захотів, щоб я виголосив публічну промову. Він скликав людей. Ми розмістилися на будівельному майданчику, де повсюди лежали цементні блоки. Земля була вогкою, тому я сів на цементний блок, а Дон сіла поряд зі мною. Одна сестра з племені свазі підійшла до Дон і попросила її піти та сісти поруч з нею. Дон відповіла, що їй зручно і тут, але сестра наполягала. Потім нам пояснили, в чому справа: деякі чоловіки сиділи на землі, а жінки не могли сидіти вище від них. Ось такі звичаї в сільських теренах».

Якось Джеймс і Дон зайшли в школу, щоб поговорити з учителькою, яка раніше виявила зацікавлення. Через одного хлопчика вона переказала їм, що це не найзручніший час для розмови. Подружжя вирішило порозмовляти з хлопчиком, якого звали Патрік. Гокетти запитали, чи знає він, чому вони прийшли. На закінчення розмови місіонери дали Патріку книжку «Запитання молодих людей. Практичні поради» і розпочали з ним біблійне вивчення. Патрік був сиротою і жив в однокімнатній прибудові до будинку його дядька. Хлопчик мусив сам піклуватися про себе, готувати собі їсти і підробляти, щоб оплачувати навчання в школі. Він зробив гарний духовний поступ, охрестився і тепер служить старійшиною в зборі.

Відтоді як у 1930-х роках почали звіщати добру новину в Свазіленді, люди прихильно відгукуються на неї. У 2006 році в праці проповідування про Боже Царство брало участь 2292 вісники, і проводилося 2911 біблійних вивчень.

Острів Святої Єлени.

Це крихітний острів 17 кілометрів завдовжки і 10 завширшки. Він лежить на захід від південно-західного узбережжя Африки. На острові переважає помірний приємний клімат. Тут проживає близько 4000 осіб європейського, азіатського й африканського походження. Вони розмовляють англійською, але з особливим акцентом. Аеропорту на острові Святої Єлени немає. А втім, острів пов’язаний морськими торговельними шляхами з ПАР та Великобританією. Телебачення стало доступним для мешканців острова лише всередині 1990-х років завдяки супутниковому зв’язку.

Добру новину про Боже Царство вперше почули на острові Святої Єлени на початку 1930-х років, коли туди ненадовго прибули два піонери. Том Скіпіо, полісмен і диякон баптистської церкви, отримав від них літературу. Він почав розповідати іншим про те, що прочитав. З церковної кафедри він проголосив, що немає ні Трійці, ні пекельного вогню, ні безсмертної душі. Його і тих, хто прийняв біблійну правду, попросили покинути церкву. Невдовзі Том разом з невеликою групою проповідував, користуючись трьома патефонами. Вони обходили весь острів пішки і на ослі. Також Том допоміг укоренитися в правді своїй великій сім’ї, в якій було шестеро дітей.

У 1951 році Якобуса ван Стадена послали з ПАР на острів, щоб він підбадьорив і зміцнив групу відданих Свідків. Він допоміг їм ще ефективніше виконувати служіння і організував регулярні зібрання збору. Джордж Скіпіо, один із синів Тома, пригадує, як нелегко було братам і сестрам добиратися на зібранняh. Він розповідає: «Ми мали лише дві машини. Місцевість на острові горбиста, і в той час було мало хороших доріг... Дехто виходив з дому рано-вранці. Я брав трьох у свій маленький автомобіль і, проїхавши деяку відстань, висаджував їх. Далі вони йшли пішки. А я повертався за трьома іншими — і так декілька разів. Урешті-решт таким способом усі добиралися на зібрання». Згодом Джордж одружився і в нього народилося четверо дітей. А втім, він зміг 14 років прослужити піонером. Троє його синів служать старійшинами.

Янні Мюллер відвідував острів Святої Єлени кілька разів у 1990-х роках, коли разом з дружиною Анеліс був у районному служінні. Він розповідає: «Коли йдеш з вісником у служіння, він завжди скаже, хто живе в наступному будинку і якою буде реакція господаря. Коли ми прибули на острів і розповсюджували «Вісті Царства» за назвою «Чи настане час, коли всі люди будуть любити одні одних?», то опрацювали весь острів за один день, з пів на дев’яту ранку до третьої години дня».

З особливою теплотою Янні пригадує, як вони з дружиною приїжджали на острів і від’їжджали з нього. Він каже: «Коли ми підпливали на човні, більшість братів збиралася на пристані, щоб привітати нас. День нашого відбуття вони називали днем смутку, і це дійсно було так. Усі вони стояли на пристані і махали нам на прощання».

У 2006 році число вісників, які звіщали біблійну правду на острові, становило 125. Спомин відвідало 239 осіб. На острові Святої Єлени кількість жителів на вісника становить 30 осіб і є найнижчою у світі.

ПЕРСПЕКТИВИ НА МАЙБУТНЄ

Попри расові суперечки в ПАР, Свідків Єгови всіх рас пов’язують «узи єдності» (Кол. 3:14). Це помічають сторонні люди. У 1993 році на міжнародні конгреси прибуло чимало делегатів з-за кордону. Приблизно 2000 Свідків приїхали в аеропорт у Дурбані, щоб привітати делегатів зі Сполучених Штатів і Японії. Вони зустрічали прибулих, співаючи пісні Царства. Брати сердечно вітали одне одного й обіймались. Серед спостерігачів був один відомий політик. У розмові з деякими братами він сказав: «Якщо б ми мали такий самий дух єдності, як ви, то давним-давно розв’язали б усі проблеми».

Міжнародні конгреси 2003 року під гаслом «Віддайте Богові славу» духовно зміцнили всіх присутніх. У ПАР ці конгреси пройшли у великих містах. Водночас було проведено багато менших обласних конгресів. На міжнародних конгресах виголошували промови два члени Керівного органу — Семюель Герд і Дейвід Сплейн. Серед присутніх були делегати з 18 країн. Дехто одягнув національний одяг, і це ще більше підкреслювало міжнародний дух конгресів. На всіх конгресах налічувалося 166 873 присутніх, а 2472 особи охрестилися.

Дженін, яка відвідала міжнародний конгрес у Кейптауні, була в захопленні від нової публікації «Навчайся у Великого Вчителя». Вона сказала: «Мені не вистачає слів, щоб виразити вдячність за цей подарунок. За допомогою цієї книжки можна досягнути сердець наших дітей. Єгова знає, що́ потрібно його народу, і Ісус, Голова збору, бачить, як нам нелегко в цьому безбожному світі. Я від усього серця вдячна Єгові та його земним служителям».

Аналізуючи діяльність Свідків Єгови в ПАР за минуле століття, ми тішимося, що брати виявляли витривалість і непохитну віру. У 2006 році 78 877 вісників проводили 84 903 біблійні вивчення. Кількість присутніх на Спомині у 2006 році становила 189 108. Усе свідчить про те, що цього куточка всесвітнього поля і досі стосуються слова Ісуса: «Кажу вам: підведіть свої очі й погляньте на поля — вони пополовіли та готові до жнив» (Ів. 4:35). Все ще залишається багато роботи. Безумовно, Єгова підтримує свій народ, і це спонукує нас разом з братами по всьому світі вигукувати: «Уся земле, покликуйте Господу! Служіть Господеві із радістю!» (Пс. 100:1, 2).

[Примітки]

[Вставка на сторінці 174]

На о. Святої Єлени кількість жителів на вісника становить 30 осіб і є найнижчою у світі.

[Рамка на сторінках 68, 69]

Що таке апартеїд?

Слово «апартеїд» буквально означає «відокремленість». Уперше його вжила Національна партія під час політичних виборів у 1948 році. Ця партія перемогла на виборах того року. Обов’язкове відокремлення різних расових груп у ПАР стало державною політикою, яку схвалювала Голландська реформатська церква. Така політика уряду, викликана наміром довести вищість білої раси, призвела до появи законів, які регулювали основні сфери життя. Йшлося про місця проживання і праці, про освіту, громадські установи і політику взагалі.

До головних расових груп належали: білошкіре населення, банту (чорношкірі африканці), кольорове населення (змішана раса) та азіати (індійці). Поборники апартеїду постановили, що різним расовим групам слід перебувати у визначених територіях, названих їхньою батьківщиною. Там вони могли жити, зберігаючи свою культуру і звичаї. У теорії все здавалося гарним, на практиці ж усе було зовсім інакше. Чорношкірих людей залякували зброєю, сльозоточивим газом і розлюченими псами. Тож багато з них були змушені залишити свої помешкання і, взявши з собою лише найнеобхідніше, переселитися в інші райони країни. Більшість громадських установ, як-от банки і пошти, мали окремі відділення для білошкірих і для решти населення. У ресторани та кінотеатри могли приходити лише білі.

Білошкіре населення і далі використовувало чорношкірих людей як дешеву робочу силу в місцях праці і в домашньому господарстві. Це спричиняло поділ у сім’ях. Наприклад, чорношкірим чоловікам дозволялось їздити в місто, щоб працювати в шахтах або на фабриках і заводах. Темношкірих робітників поселяли в чоловічих гуртожитках, а їхні дружини були змушені залишатися на «батьківщині». Це руйнувало сім’ї і сприяло повсюдній неморальності. Чорношкірі, котрі працювали в домах білошкірих, зазвичай мешкали в будинках господарів. Їхні ж сім’ї не могли жити у передмістях, де жили білі. Тож батьки довгий час не бачили своїх сімей. Темношкірі мусили постійно носити з собою посвідчення особи.

Політика апартеїду згубно впливала на багато сфер життя — освіту, шлюб, роботу і приватну власність. Свідків Єгови знали як людей, що живуть в єдності, незважаючи на належність до тієї чи іншої раси. А втім, вони слухалися закону держави доти, доки цей закон не перешкоджав їм віддано служити Богу (Рим. 13:1, 2). Вони використовували кожну нагоду, щоб спілкуватися з одновірцями всіх рас.

Починаючи з середини 1970-х років, уряд провів ряд реформ, які послабили расову дискримінацію. 2 лютого 1990 року тодішній президент Ф. В. Клерк оголосив, що вжито заходів для усунення апартеїду. Наприклад, було надано офіційне визнання політичним організаціям чорношкірих і звільнено з в’язниці Нельсона Манделу. Офіційно режиму апартеїду прийшов кінець у 1994 році, коли шляхом демократичних виборів до складу уряду ввійшли здебільшого чорношкірі.

[Рамка/Карти на сторінках 72, 73]

Загальні відомості про Південно-Африканську Республіку

Територія.

Південно-Африканська Республіка — край вузьких долин і гір. Підіймаючись до широкого плато всередині країни, вони займають більшу її частину. Плато є найвищим на сході, з боку Індійського океану, де хребет Драконових гір сягає понад 3400 метрів. Площа ПАР приблизно в чотири рази більша, ніж площа Британських островів.

Населення.

Населення країни становить 44 мільйони і складається з людей різних рас і національностей. У 2003 році уряд опублікував результати перепису, за яким населення поділили на чотири групи: чорношкірі африканці — 79 відсотків, білошкірі — 9,6 відсотка, представники змішаної раси — 8,9 відсотка та індійці або азіати — 2,5 відсотка.

Мова.

У країні 11 офіційних мов, хоча багато хто розмовляє англійською. До найбільш вживаних мов належать: зулу, коса, африканс, педі, англійська, тсвана, сесуто, тсонга, свазі, венда і ндебеле.

Господарство.

Країна багата на природні ресурси і є найбільшим у світі постачальником золота і платини. Мільйони жителів ПАР працюють у копальнях, на фермах, фабриках і заводах, де виготовляють продукти харчування, текстильні вироби, автомобілі, різні механізми тощо.

Клімат.

На самому півдні країни, у тому числі в Кейптауні, переважає середземноморський клімат з вологою зимою і посушливим літом. На плато всередині країни — інший клімат. Улітку грози приносять відсвіжну прохолоду. Взимку ж дні відносно теплі, а небо безхмарне.

[Карти]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

НАМІБІЯ

ПУСТЕЛЯ НАМІБ

Катутура

ВІНДГУК

БОТСВАНА

ПУСТЕЛЯ КАЛАХАРІ

ҐАБОРОНЕ

СВАЗІЛЕНД

МБАБАНЕ

ЛЕСОТО

МАСЕРУ

Теятеяненг

ПІВДЕННО-АФРИКАНСЬКА РЕСПУБЛІКА

Національний парк Крюгера

Нейлструм

Бушбекридж

ПРЕТОРІЯ

Йоганнесбург

Клерксдорп

Данді

Ндведве

Пітермаріцбург

Дурбан

ДРАКОНОВІ ГОРИ

Странд

Кейптаун

ПРЕТОРІЯ

Мідранд

Крюгерсдорп

Кагісо

Йоганнесбург

Еландсфонтейн

Соуето

Ейкенгоф

Гейдельберг

[Ілюстрації]

Кейптаун.

Мис Доброї Надії.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 80, 81]

Моя перша спроба бути в ролі Свідка

АБЕДНЕҐО РАДЕБЕ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1911

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1939

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: служив у першому зборі чорношкірих у Пітермаріцбурзі (провінція Квазулу-Наталь) і залишився вірним аж до смерті в 1995 році.

Я НАРОДИВСЯ і виростав поблизу Пітермаріцбурга. Мій батько був проповідником у методистській церкві. У середині 1930-х років мені до рук потрапила література, видана Свідками Єгови. Я погоджувався з тим, що прочитав у ній, але не мав нагоди спілкуватися зі Свідками.

Хтось у гуртожитку, де я жив, дав мені брошурку «Небо і чистилище». Я ніколи не читав нічого подібного. Ця брошурка допомогла мені зрозуміти біблійні вчення про воскресіння і небесну надію. Я написав до філіалу в Кейптауні й замовив кілька книжок.

Я вагався завести розмову зі Свідком, якого побачив у місті. За звичаєм нашого народу, було б недоречно першим починати розмову з білою людиною. Треба почекати, поки вона сама звернеться до тебе.

Коли одного вечора я повертався з роботи додому, то поряд зі своїм гуртожитком побачив машину Свідків, обладнану гучномовцем. Біля брами до мене підійшов кремезний старший чоловік, одягнений у літній костюм. Він представився як Деніел Янсен. Я вирішив, що пора познайомитися зі Свідками. Тому попросив його, щоб він включив мені одну з промов брата Рутерфорда. Зібрався великий натовп. Коли промова закінчилась, брат Янсен вклав мені до рук мікрофон і сказав: «Розкажи цим людям мовою зулу, про що йшлося в промові, аби вони також отримали з неї пожиток».

— Я не пам’ятаю всього, про що говорив промовець,— відповів я.

— Розкажи те, що запам’ятав,— сказав брат Янсен.

У мене тремтіли руки, і я, затинаючись, промовив кілька слів у мікрофон. Це стало моєю першою спробою бути в ролі Свідка Єгови. Після того Деніел Янсен запропонував мені приєднатися до нього у проповідницькій праці. Але спершу він перевірив, наскільки добре я обізнаний з основними вченнями Біблії. Він хотів переконатися, що я повністю розумію біблійні істини. Брат Янсен залишився задоволеним. Я чотири роки належав до збору білошкірих братів і був єдиним чорношкірим вісником. Ми збиралися невеликою кількістю в домі одного брата.

У той час кожен вісник отримував картку зі свідченням. За її допомогою ми проповідували біблійну звістку людям від дому до дому. Крім того, ми носили з собою патефон, кілька записів чотирихвилинних промов і сумку з літературою.

Щоб зекономити час, вісник заводив патефон і тримав патефонну голку напоготові. Коли мешканець відчиняв двері, вісник вітався і пропонував йому прочитати картку, в якій запрошувалося послухати записану промову. Коли людина прослухала більшу частину промови, вісник відкривав сумку і чекав до закінчення запису, щоб потім запропонувати співрозмовнику відповідну книжку.

[Рамка/Ілюстрації на сторінках 88, 89]

Приклад вірності

ДЖОРДЖ ФІЛЛІПС

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1898

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1912

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: розпочав стале піонерське служіння в 1914 році. Близько 40 років служив наглядачем філіалу в ПАР і залишився вірним аж до смерті в 1982 році.

ДЖОРДЖ ФІЛЛІПС народився і виростав у Глазго (Шотландія). Він став піонером у 1914 році, коли йому було 16. У 1917-му його ув’язнили за дотримання християнського нейтралітету. 1924 року брат Рутерфорд запропонував йому служити в ПАР. Рутерфорд сказав: «Джордже, можливо, це на рік, а може, й на довше».

Ось перші враження Джорджа Філліпса про Південно-Африканську Республіку: «У порівнянні з Великобританією умови тут були цілком інакші. А теократична діяльність тільки починалась. На той час у країні було лише шість повночасних служителів і не більше 40 вісників, які брали посильну участь у праці проповідування. Наша територія простягалася від Кейпа до Кенії. Як же можна було дати добре свідчення жителям цього краю за один рік? Чи варто цим перейматися? Все, що треба було зробити,— це взятися за працю проповідування, використовуючи наявні засоби, а решту залишити в руках Єгови.

Південно-Африканська Республіка — країна різних рас та мов. Знайомство з її мешканцями принесло мені справжню радість. Організувати проповідування в такій великій території і закласти необхідну основу для подальшого розвитку було нелегким завданням.

Роками Єгова піклувався про всі мої потреби. Божий захист, керівництво і благословення завжди були очевидними. Я зрозумів, що «можна отримати велику користь, коли виявляти побожну відданість і водночас задовольнятися тим, що маєш». І якщо хтось хоче жити «під покровом Всевишнього», то мусить тісно співпрацювати з його організацією і сумлінно виконувати діло Бога так, як він цього хоче» (1 Тим. 6:6; Пс. 91:1).

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 92—94]

Духовна допомога моїй сім’ї

ЙОСАФАТ Б’ЮСАНЕ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1908

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1942

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: голова сім’ї. Пізнавав правду, коли працював у Йоганнесбурзі, далеко від своєї домівки в Зулуленді (провінція Квазулу-Наталь).

Я НАРОДИВСЯ 1908 року в Зулуленді (ПАР). Моя сім’я вела просте фермерське життя, але я у віці 19 років почав працювати продавцем у місті Данді. З часом я почув, що молодь заробляє гарні гроші в Йоганнесбурзі, південноафриканському центрі золотодобувної промисловості. Тож я переїхав туди і багато років працював, розклеюючи рекламні афіші. Мене захопили принади та можливості великого міста, але невдовзі я зрозумів, що такий спосіб життя підриває моральні принципи людей. Чимало молодих чоловіків забували про свої сім’ї, які жили в селах, я ж не забував своєї і регулярно посилав додому гроші. У 1939 році я оженився на Клодіні, дівчині з Зулуленда. Після одруження я й далі продовжував працювати в Йоганнесбурзі, за 400 кілометрів від дому. Багато моїх ровесників робили те саме. Мені було важко довгий час жити окремо від сім’ї, але я вважав своїм обов’язком допомогти сім’ї мати кращий рівень життя.

У Йоганнесбурзі я і мій друг, на ім’я Ейліас, вирішили знайти правдиву релігію. Ми відвідали всі церкви по сусідству, але не були задоволені жодною. Згодом Ейліас зустрів Свідків Єгови. Я приєднався до нього, і ми регулярно приходили на зібрання першого в Йоганнесбурзі збору темношкірих братів. У 1942 році я присвятив своє життя Єгові й охрестився в Соуето. Приїхавши додому в Зулуленд, я намагався розповідати про свої переконання Клодіні, але вона глибоко поринула в діяльність церкви.

Все ж Клодіна почала порівнювати нашу літературу зі своєю Біблією, і поступово правда з Божого Слова досягла її серця. Моя дружина охрестилася в 1945 році. Вона стала ревною християнкою, проповідувала біблійні істини сусідам і прищеплювала правду в серця наших дітей. Тим часом у мене була чудова нагода допомогти пізнати біблійну правду декому в Йоганнесбурзі. У 1945 році в околицях Йоганнесбурга було вже чотири збори чорношкірих братів. Я служив слугою громади у зборі «Малий базар». Згодом чоловіки, які працювали далеко від дому, отримали біблійну пораду повернутися до своїх родин і ретельніше виконувати свої обов’язки голів сімей (Еф. 5:28—31; 6:4).

Тож 1949 року я залишив роботу в Йоганнесбурзі, аби піклуватися про сім’ю так, як цього вимагає Єгова. Вдома я влаштувався на роботу до інспектора, який перевіряв стан великої рогатої худоби. Я занурював тварин у цистерну з засобом для знищення паразитів. Мені було важко годувати шістьох дітей на свою мізерну зарплату. Щоб хоч якось зводити кінці з кінцями, я також продавав овочі й кукурудзу, які вирощували ми самі. Хоча наша сім’я не жила заможно, ми були багаті духовно, тому що дотримувались Ісусової вказівки, записаної в Матвія 6:19, 20.

Щоб здобути духовні скарби, потрібно наполегливо трудитись, як і при добуванні золота в копальнях поблизу Йоганнесбурга. Щовечора я читав своїм дітям біблійний уривок і просив кожну дитину розповісти мені, чого вона навчилась. У вихідні я по черзі брав їх у служіння. Дорогою від ферми до ферми я обговорював з ними біблійні питання і намагався закарбовувати високі біблійні вимоги в їхніх серцях (Повт. 6:6, 7).

Упродовж багатьох років лише наша сім’я могла приймати в себе роз’їзних наглядачів. Ці брати і їхні дружини мали гарний вплив на наших дітей і вселили в них бажання бути повночасними проповідниками. Наші шестеро дітей — п’ятеро синів і донька — вже дорослі і міцно стоять у правді. Наскільки ж я вдячний Єгові за те, що його організація заохотила мене та інших братів ліпше дбати про духовні потреби своїх сімей! Благословення, які ми пожали, набагато більші від усього, що можна купити за гроші (Прип. 10:22).

Брат Йосафат Б’юсане вірно служив Єгові аж до смерті в 1998 році. Його дорослі діти і далі цінують свій духовний спадок. Один з синів, Теофіл, служить роз’їзним наглядачем. Більше інформації про брата Б’юсане можна знайти в «Пробудись!» за 8 грудня 1993 року, сторінки 19—22.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 96, 97]

«Служіння Царству допомогло мені наблизитися до Єгови»

ТОМАС СКОСАНА

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1894

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1941

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: служив піонером і вивчив п’ять мов, щоб духовно допомагати людям.

У 1938 році шкільний учитель дав мені кілька брошурок, опублікованих Свідками Єгови. Тоді я був проповідником в Уеслівській церкві, що в Делмасі, приблизно 60 кілометрів на схід від Йоганнесбурга. Я вже давно цікавився Біблією. Церква навчала, що душа безсмертна і що злі люди мучитимуться в пеклі. Проте з брошурок, які ґрунтувалися на Біблії, я дізнався, що це не так (Пс. 37:38; Єзек. 18:4). Крім того, я довідався, що більшість людей не піде на небо, а вічно житиме на землі (Пс. 37:29; Матв. 6:9, 10).

Я був щасливий, що пізнав ці істини, і захотів поділитися ними з членами моєї церкви. Але мої колеги-проповідники почали противитись і домагатися мого вилучення з церкви. Тож я покинув церкву і приєднався до невеликої групи Свідків Єгови в Делмасі. Я охрестився 1941 року і розпочав піонерське служіння в 1943-му.

Потім переїхав до Рустенбурга, де була потреба у вісниках Царства. Як приїжджий, я мусив звернутися за дозволом на перебування в місті до тамтешнього начальника. Він сказав, що я маю заплатити за дозвіл 12 фунтів. Я не був у стані це зробити. Однак місцевий білошкірий брат люб’язно погодився заплатити за мене і допоміг мені грішми. Тож я і далі міг служити піонером. Один з чоловіків, з якими я вивчав Біблію, зробив добрий духовний поступ. Після того як я переїхав в іншу місцевість, його призначили служителем у зборі.

Я подався далі на захід, до Ліхтенбурга. Цього разу я повинен був звернутися до білошкірого управляючого з проханням перебувати в районі для темношкірих. Він відмовив мені. Тоді я звернувся за допомогою до білого брата, який служив піонером неподалік, у Мафікензі. Ми разом пішли до управляючого, але той сказав: «Я не хочу вас тут бачити. Ви всі навчаєте, що немає пекла. Як же ж люди будуть поводитись правильно, якщо вони не бояться пекельного вогню?»

Отримавши відмову, я поїхав до Мафікенга, де й досі служу сталим піонером. Моя рідна мова — зулу. Але, познайомившись з правдою, я вирішив вивчити англійську, щоб читати всі публікації Свідків Єгови. Це допомогло мені зростати духовно.

Щоб ефективно виконувати служіння, я також вивчив мови сесуто, коса, тсвана і трохи африканс. Протягом років я мав чудову нагоду допомагати багатьом людям присвятити своє життя Єгові. Четверо зацікавлених мною чоловіків тепер є старійшинами. Також повночасне служіння благотворно вплинуло на моє здоров’я.

Я вдячний Єгові за те, що він дозволив мені служити йому аж до глибокої старості. Те, що я здобув знання й успішно проповідував, не моя заслуга. Єгова допомагав мені через святий дух. Особливо повночасне служіння Царству допомогло мені наблизитись до Єгови, і я навчився покладатись на нього.

Вищенаведену розповідь було записано 1982 року. Як помазанець, брат Скосана зберіг вірність до кінця. Він помер у 1992 році.

[Рамка/Ілюстрації на сторінках 100, 101]

Перший обласний наглядач у ПАР

МІЛТОН БАРТЛЕТТ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1923

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1939

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: випускник школи «Ґілеад», перший місіонер, призначений у ПАР. Він активно сприяв справам Царства і ревно проповідував, особливо серед чорношкірого населення.

У ГРУДНІ 1946 року Мілтон Бартлетт прибув до Кейптауна. Він навчався в школі «Ґілеад» і став першим місіонером, призначеним у ПАР. Брат Бартлетт мав закласти основу для районного й обласного служіння, що він і зробив. У той час Мілтон був єдиним обласним наглядачем. У наступні роки дедалі більше роз’їзних наглядачів відчутно сприяли справам Царства в ПАР, особливо серед темношкірого населення.

Брати в ПАР ніжно любили Мілтона. Він виявляв терпіння, уважно вислуховуючи братів, котрі шукали в нього поради у вирішенні проблем. Тому він міг посилати до філіалу в ПАР детальні і точні звіти щодо проблем, які стосувалися також братів у цілому. Це сприяло тому, що поведінка братів і їхнє поклоніння чимраз більше узгоджувалися з біблійними принципами.

Мілтон міг надавати братам таку духовну допомогу, бо добре знав Святе Письмо і був умілим вчителем. Також він виявляв рішучість і наполегливість. Ці риси були потрібні йому, білій людині, щоб отримувати від чиновників режиму апартеїду дозвіл потрапити в поселення чорношкірих. Небезсторонні чиновники часто відмовляли Мілтону, і йому доводилося звертатись за допомогою до вищих інстанцій, скажімо міських рад. Тоді він мусив чекати, аж поки відбудеться засідання міської ради і вона скасує рішення про відмову. Так чи інакше йому вдалося потрапити до більшості районів чорношкірого населення.

Іноді переодягнених поліцейських посилали з’ясувати, що́ говорить Мілтон у своїх промовах. Однією з причин цього було те, що служителі загальновизнаного християнства звинувачували Свідків Єгови в комуністичній агітації. Якось чорношкірому полісмену доручили робити нотатки на конгресі. «Це принесло добрі плоди,— написав брат Мілтон приблизно через 20 років.— Адже цей поліцейський пізнав правду завдяки тому, що́ почув на конгресі. Він і досі міцно тримається віри».

Коли Мілтон, 23-річний неодружений чоловік, приїхав до країни, там було 3867 вісників. Мілтон прослужив у ПАР 26 років, і за цей період число вісників зросло до 24 005. У 1973 році Мілтону разом з дружиною, Шілою, та однорічним сином, Джексоном, довелося повернутись у США, щоб піклуватися про своїх стареньких батьків. На цій сторінці ми бачимо фотографію Мілтона і Шіли під час їхнього приїзду в ПАР у 1999 році. Вони були серед запрошених на присвячення додаткових будівель філіалу в ПАР. Мілтон і Шіла не відвідували цю країну вже 26 років. Яку ж радість отримали вони, коли знову зустрілися з багатьма братами й сестрами, які пам’ятали про їхню працю і любов!

[Ілюстрація]

Мілтон і Шіла Бартлетт, 1999 рік.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 107]

Унікальний краєвид

Столова гора — мальовниче і вражаюче тло для міста Кейптауна. Дехто вважає Кейптаун найгарнішим містом Африки.

Іноді влітку можна побачити, як густа хмара акуратно, вкриває рівне плато. Саме через це її і називають «скатертиною». Таке явище викликають сильні вітри, які дмуть, підіймаючись схилами гори. Через це волога конденсується й утворюється густа хмара, що опускається на Столову гору.

[Рамка/Ілюстрації на сторінках 114—117]

Зберіг вірність під час ув’язнення

ІНТЕРВ’Ю З РОУЕНОМ БРУКСОМ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1952

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1969

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: перебував у в’язниці з грудня 1970 по березень 1973 року через те, що дотримувався християнського нейтралітету. Почав стале піонерське служіння 1973 року, а служіння в Бетелі — 1974. Тепер член комітету філіалу.

Якими були умови у в’язничних бараках?

Бараки були довгими блоками. Кожен блок мав два ряди по 34 камери. Ряди розділялися коридором з водостоком посередині. Розмір камери для одиночного ув’язнення становив 2 на 1,8 метра. Нас випускали з камер лише двічі на день: вранці, щоб помитися, поголитися й опорожнити відро, яке служило туалетом, та пополудні, щоб прийняти душ. Ми не могли писати або отримувати листи. Нам не дозволялося мати ні книг, крім Біблії, ні ручок, ні олівців. Нас ніхто не міг провідувати.

До ув’язнення більшість братів мали Біблію в одній оправі з іншими книжками, як-от «Допомога для розуміння Біблії». Охоронці не додумалися, що в нас є ще щось, крім Біблії. Адже ця збірка своїм виглядом була схожа на їхню товсту стародавню сімейну Біблію голландською чи мовою африканс.

Чи могли ви отримувати біблійну літературу?

Так, нам іноді вдавалося таємно проносити літературу. Усі наші речі зберігались у валізах в одній з пустих камер. Серед них були речі особистої гігієни. Раз на місяць охоронець дозволяв нам брати з валіз усі необхідні речі. У цих чемоданах ми також тримали літературу.

Тимчасом як один із нас розмовляв з охоронцем, інший брат ховав книжку під майку чи в шорти. Повернувшись до камери, ми ділили книжку на частини, які було легше ховати. Ми передавали ці частини по колу, аби всі могли їх читати. У нас було багато схованок. Деякі камери були дуже занедбані і повсюди мали дірки.

У наших камерах часто робили обшуки, інколи серед ночі. Охоронці завжди знаходили якусь літературу, але ніколи не знаходили всієї. Один з солдатів, який прихильно ставився до нас, не раз попереджав про обшук. Тоді ми загортали літературу в поліетиленові пакети і запихали в стічні труби. Одного дня була сильна гроза. Як же ми злякалися, коли один з таких пакетів винесло стоком на середину бараку. Деякі військові ув’язнені почали грати ним у футбол. Несподівано з’явився охоронець і наказав їм повернутися до камер. На щастя, ніхто більше не звернув уваги на пакет, і ми змогли забрати його, коли нам дозволили на короткий час вийти з камер.

Чи випробовувалася ваша вірність у в’язниці?

Постійно. Офіцери завжди намагались зламати нашу вірність. Бувало, вони дуже гарно ставились до нас — давали нам більше їжі, виводили нас на зарядку і навіть дозволяли полежати на сонці. А через декілька днів офіцери раптом наказували нам одягнути військову форму. Коли ми відмовлялись, вони поводилися з нами ще суворіше, ніж раніше.

Нам наказали одягти пластмасові військові каски, чого ми не зробили. Це настільки розлютило капітана, що відтоді він навіть не дозволяв нам ходити в душ. Кожен з нас отримав відро, щоб митись у своїй камері.

Ми не мали взуття, і ноги деяких братів кровоточили, бо були відморожені. Тож ми самі робили собі взуття. Збирали клаптики старих ковдр, якими зазвичай полірувалась підлога. Також, знайшовши шматок мідного дроту, ми розплющували один кінець і загострювали другий. Шпилькою робили отвір у пласкому кінці дроту, після чого використовували дріт як швацьку голку. Ми витягували нитки зі своїх покривал і з кусків ковдр зшивали собі мокасини.

Якось без жодних попереджень нас помістили до камер по троє. І хоча для трьох було затісно, це мало свої переваги. Брати подбали, щоб духовно слабкі перебували разом зі зрілими. Ми проводили біблійні вивчення і практичні заняття, на яких вчились проповідувати. Капітан був розчарований, тому що ми ще більше зміцніли духовно.

Усвідомивши, що план провалився, капітан наказав кожному Свідку поселитися в камеру з двома військовими в’язнями. Незважаючи на те, що їм суворо заборонили розмовляти з нами, вони почали ставити запитання, а ми мали чудову нагоду свідчити. У результаті один чи два в’язні відмовилися виконувати певні військові завдання. Невдовзі ми повернулися до одиночних камер.

Чи могли ви проводити зібрання?

Ми проводили зібрання регулярно. Над дверима в кожній камері було віконце з сімома вертикальними ґратами. Ми прив’язували кінці покривала до двох ґрат і робили невеликий гамак, в якому могли сидіти. Так кожен з нас бачив брата у камері навпроти. Ми перегукувались, щоб інші брати в блоці чули нас. Таким чином ми розглядали вірш на кожен день і якщо мали примірник «Вартової башти», то вивчали її. У кінці кожного дня ми по черзі зверталися в публічній молитві. Одного разу ми навіть провели районний конгрес і для цього самі склали програму.

Ми не були певні, чи хтось зі старійшин планує отримати дозвіл, щоб прийти і разом з нами відзначити Спомин. Тож ми розраховували на власні сили. Ми робили вино, замочивши у воді родзинки, і тонко розкачували хліб, який отримували на пайок, та висушували його. Якось нам дозволили, щоб брати на свободі передали нам пляшечку вина і трохи незаквашеного хліба.

Чи з часом умови змінились?

Так, умови покращились. Закон помінявся, і нашу групу звільнили. Відтоді за відмову з релігійних переконань відбували один визначений термін і не було переглядів справи. Пізніше, коли нас, 22 братів, звільнили, 88 позосталих братів отримали звичайні права в’язня. Їх могли провідувати раз на місяць, і вони мали змогу листуватися.

Чи було важко пристосовуватися до нових обставин після звільнення?

Так, потрібно було часу, щоб звикнути до життя на свободі. Скажімо, було боязко перебувати серед великої кількості людей. Наші батьки і брати з любов’ю допомагали нам поступово брати на себе обов’язки в зборі.

Хоча це були тяжкі часи, ми здобули добрий досвід. Випробування віри духовно зміцнили нас і навчили терпеливості. Ми навчились дуже цінувати Біблію і зрозуміли, наскільки важливо щодня читати цю книгу і роздумувати над нею. Крім того, ми навчилися довіряти Єгові. Ми пішли на всі ті жертви, щоб залишитися вірними Єгові. І після того ми були сповнені рішучості й далі бути вірними, віддавати Богові все найкраще і по можливості служити йому повночасно.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 126—128]

Ми покладалися на Єгову в тяжкі часи

ЗЕБЛОН НКУМАЛО

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1960

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1985

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: до того, як пізнав правду, був растафарі. Невдовзі після хрещення розпочав повночасне служіння. Тепер зі своєю дружиною Номусою служить районним наглядачем.

МИ З братом, який був моїм партнером у піонерському служінні, допомагали будувати Бетель у Крюгерсдорпі. Потім нас призначили служити там, де є більша потреба,— у містечку Кванденгезі, що поблизу портового міста Дурбана. Через кілька днів після нашого прибуття одне політичне угруповання відрядило до нас п’ятьох молодиків, щоб з’ясувати, хто ми. Вони сказали нам приєднатися до них і захищати містечко від іншої політичної групи. Через ворожість між цими двома зулуськими групами в тій місцевості ПАР пролилося багато крові. Ми запитали, як, на їхню думку, можна запобігти цьому насиллю. Вони відповіли, що основна причина кровопролиття — це правління білих. Ми згадали про інші охоплені війною країни Африки, мешканці яких потерпають від злиднів. Тоді ми нагадали їм вислів «історія повторюється». Вони погодилися, що злочинність, насилля і хвороби не зникнуть, навіть якщо до влади прийдуть чорношкірі. Потім ми розгорнули Біблію і показали їм, що Боже Царство — це єдиний уряд, спроможний вирішити проблеми людей.

Через декілька днів ми почули, як натовп молодиків горлав повстанські пісні, і побачили чоловіків, котрі мали в руках вогнепальну зброю. Будинки підпалювали, а людей вбивали. Налякані, ми благали Єгову про силу, щоб ніякі загрози не послабили нашого духу і не зламали нашої непорочності. Ми також згадували про мучеників, які за подібних обставин не зреклися Ісуса (Матв. 10:32, 33). Раптом у наші двері постукала група юних і дорослих осіб. Не привітавшись, вони почали вимагати гроші, щоб купити на них «інтелезі». Йшлося про приготовлені шаманом ліки, які, на думку зулусів, дають захист. Ми благали їх потерпіти хвилинку і запитали: «Як ви думаєте, чи правильно роблять шамани, коли своїм шаманством сприяють убивству?» Ми також сказали: «Уявіть, що близька вам людина стала жертвою чаклунства. Як ви будете себе почувати?» Усі вони погодилися, що це було б погано. Тоді ми розгорнули Біблію і попросили їхнього ватажка прочитати Повторення Закону 18:10—12, де викладено Божий погляд на шаманство. Коли він прочитав ті вірші, ми запитали, що вони думають про ці слова. Вони були приголомшені. Ми скористались їхнім мовчанням і запитали, що́ було б розумніше: слухатись Єгову чи їх. Вони, нічого не сказавши, пішли геть.

Ми пережили багато подібних ситуацій і переконалися, що Єгова з нами. Приміром, якось увечері до нашого будинку прийшла ще одна група і вимагала гроші на купівлю зброї, щоб, як вони стверджували, захистити мешканців. Члени цієї групи скаржилися, що відчувають небезпеку з боку іншого політичного угруповання, і сказали, що єдине рішення — це розпочати контратаку з ліпшою зброєю. Вони вимагали від нас грошей і погрожували розправою. Тоді ми нагадали їм, що, за статутом, їхня організація має гарантувати людині права і ставитися з повагою до сумління кожного. Ми запитали, чи це правильно, що людина готова радше померти, аніж зрадити їхню конституцію. Вони відповіли ствердно. Отож ми пояснили, що належимо до організації Свідків Єгови і що нашою конституцією є Біблія, а вона засуджує вбивство. Врешті-решт ватажок групи сказав своїм товаришам: «Я зрозумів позицію цих людей. Вони чітко показали нам: якщо кошти підуть на розвиток нашого міста — скажімо на спорудження будинку для пристарілих — або їхній сусід потребує грошей на лікування, то вони охоче їх дадуть. Але вони не хочуть давати нам гроші на вбивство». Після цього група встала, ми потиснули їм руки і подякували за терпіння.

[Рамка/Ілюстрації на сторінках 131—134]

Неодружені сестри, які загалом провели 100 років у перекладацькій праці

Багато братів і сестер з родини Бетелю в ПАР використовують свій дар безшлюбності для безцінного служіння Царству (Матв. 19:11, 12). Три сестри, про яких зараз піде мова, загалом провели 100 років, перекладаючи літературу, що є духовною поживою від «вірного і розсудливого раба» (Матв. 24:45).

Марія Молепо.

Я народилася в племені Молепо, яке населяє провінцію Лімпопо (ПАР). Моя старша сестра Алет навчала мене правди, коли я була ще школяркою. Коли я закінчила школу, інша рідна сестра, котра не є Свідком Єгови, хотіла заплатити за моє трирічне навчання у педагогічному коледжі. Я відмовилась, бо прагнула служити Єгові і приєднатися до двох моїх старших сестер, Алет і Елізабет, у піонерському служінні. У 1953 році я охрестилась і протягом шести років час від часу виконувала піонерську норму годин. Зрештою я подала заяву на повночасне служіння і 1959 року була призначена сталим піонером.

У 1964 році мене запросили до філіалу в ПАР, щоб я певний час щотижня перекладала біблійну літературу мовою педі. Я займалася перекладом і водночас продовжувала піонерське служіння. Потім, 1966 року, я стала постійним членом родини Бетелю в ПАР. Я зовсім не так уявляла собі бетелівське служіння. Мені кожного дня бракувало проповідування. Проте невдовзі я пристосувалася до нових обставин. Хоча я не могла проповідувати стільки, скільки піонери, але вважала вихідні — з пополудня у суботу до вечора в неділю — днями піонерського служіння. Мені так подобалося служіння по вихідних, що в суботу або неділю я часто поверталася додому пізно ввечері. З часом старшим сестрам у Бетелі дозволили мати вихідні суботи. Я сильно зраділа, бо відтепер могла проводити в проповідницькому служінні більше часу.

Перші вісім років я жила в одній кімнаті з іншою перекладачкою у відокремленому від Бетелю будинку. Спочатку режим апартеїду дозволяв нам жити поряд з нашими білими братами. Але 1974 року влада заборонила таке проживання. Темношкірі перекладачі, в тому числі і я, були змушені жити в районах для чорношкірих. Я мешкала в сім’ї Свідків у Тембісі і, добираючись до Бетелю, мусила кожного дня долати велику відстань. Коли побудували новий бетелівський комплекс у Крюгерсдорпі, політика апартеїду стала менш жорсткою. Тоді я змогла знову жити в родині Бетелю.

Я вельми вдячна Єгові, що продовжую служити перекладачем у Бетелі аж досі. Справді, Бог поблагословив мене за те, що я всі ці роки використовувала свій дар безшлюбності у служінні йому. Моя молодша сестра, Анна, наслідуючи мій приклад, також вирішила не одружуватись. Вона служить повночасним проповідником уже 35 років.

Целенг Мочекеле.

Я народилася в містечку Теятеянензі, що в Лесото. Моя мама була релігійною і змушувала мене й моїх братів та сестер ходити з нею до церкви. Мені це не подобалося. Потім наша тітка стала Свідком Єгови і розповідала про свої переконання моїй мамі. Я зраділа, коли мама перестала ходити до церкви. Але я не прийняла правди, тому що любила цей світ і його розваги.

У 1960 році я перебралася жити до Йоганнесбурга, щоб отримати повну середню освіту. Коли я їхала з дому, мама благала мене: «Целенг! Прошу тебе, коли приїдеш у Йоганнесбург, знайди Свідків і сама спробуй стати Свідком». Як тільки я прибула в Йоганнесбург, мене вразило розмаїття розваг. Однак коли я проаналізувала спосіб життя тамтешніх людей, то була шокована повсюдною неморальністю. Тоді я згадала мамині слова і стала відвідувати зібрання Свідків Єгови в Соуето. Я пригадую, як на першому ж зібранні молилась: «Єгово, допоможи мені, бо я хочу стати твоїм Свідком». Невдовзі я почала проповідувати і в липні того самого року охрестилась. Закінчивши школу, я повернулася додому в Лесото. На той час мама вже теж охрестилась.

У 1968 році філіал у ПАР запропонував мені служити повночасно — перекладачем мовою сесуто. Багато років я виконувала це призначення, живучи з мамою вдома. У скрутні часи я казала рідним, що, можливо, припиню повночасне служіння і знайду роботу, щоб допомагати їм. Але мама і наймолодша охрещена сестра, Лопело, і чути не хотіли про це. Вони дуже цінували, що можуть підтримувати мене у служінні перекладачем.

Зрештою 1990 року я стала членом родини Бетелю в ПАР. Поселилась я в новому бетелівському комплексі в Крюгерсдорпі, де й досі служу перекладачем. Я не шкодую про своє рішення залишатись неодруженою. Навпаки, я дуже вдячна Єгові, що він поблагословив мене таким щасливим і змістовним життям.

Нерс Енкуне.

Я народилася в північно-східній частині ПАР, у місті Бушбекриджі. Моя мама, Свідок Єгови, виховувала мене в правді. Вона працювала повний робочий день, щоб допомагати батькові утримувати сім’ю. Мама ще до школи навчила мене читати. Це допомогло мені проповідувати у вихідні з літньою сестрою, яка була сталим піонером. Сестра погано бачила, тож я допомагала їй у служінні, зачитуючи біблійні вірші. Навіть коли я почала ходити до школи, то продовжувала проповідувати з нею після обіду. Завдяки спілкуванню з повночасними служителями я розвинула любов до служіння. Я радію, бачачи, як люди приймають правду. Коли мені було приблизно 10 років, я сказала в молитві до Єгови, що бажаю все життя повночасно проповідувати. Охрестилась я 1983 року і кілька років працювала, щоб допомагати своїй сім’ї матеріально. Щоб не розвинути любові до грошей, яка могла б перешкоджати мені стати повночасним служителем, я попросила маму вести мій бюджет. Потім, 1987 року, я залишила роботу, тому що у Бетелі в ПАР розглянули мою заяву і запросили служити перекладачем мовою зулу.

Залишаючись неодруженою і служачи в Бетелі, я отримую багато радості. Коментарі на ранковому поклонінні допомагають мені покращуватись у проповідуванні. Служачи пліч-о-пліч з одновірцями різного походження, я можу вдосконалювати свою християнську особистість. Я не маю власних дітей, але в мене є чимало духовних дітей та онуків, яких я, можливо, не мала б, якби одружилась і створила сім’ю.

Віддано служачи перекладачами в Бетелі, ці три неодружені сестри допомогли 36 особам стати присвяченими й охрещеними поклонниками Єгови.

[Рамка/Ілюстрації на сторінках 146, 147]

Величні гори

Драконові гори простягаються приблизно на 1050 кілометрів по території ПАР. Частина гір, яка служить природним кордоном між Лесото і провінцією Квазулу-Наталь, є найбільш вражаючою. Часто її називають Швейцарією Південно-Африканської Республіки.

У Драконових горах є чимало неприступних вершин. Це і масивна вершина Вартовий, і гладенька небезпечна гора Сутана монаха, і підступно стрімкий Зуб Диявола. Однак ці вершини сильно приваблюють заповзятих альпіністів. Підйом на ті гори може бути небезпечний. А втім, багато перевалів між кручами хоча й доволі стрімкі, але безпечні, і на них можна підніматися без спеціального оснащення. Звичайно, в горах необхідно дотримуватись відповідних правил. Вкрай важливо мати з собою теплий одяг, намет і запас їжі. На кручі буває страшенно холодно, і вночі там іноді дмуть несамовиті вітри.

Кожного року тисячі мандрівників, спортсменів та альпіністів утікають від напруженого життя й брудного міського повітря і подаються в гори. Тут вони можуть насолоджуватися чистим повітрям, дзюрчанням прохолодних струмків і величчю гірських вершин.

[Ілюстрація]

Малюнки бушменів на скелі.

[Рамка/Ілюстрації на сторінках 158, 159]

Врятований від спіритизму і полігамії

АЙЗЕК ЦЕХЛА

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1916

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1985

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: до пізнання правди він розчарувався в загальновизнаному християнстві і став багатим шаманом.

АЙЗЕК і троє його товаришів — Матлабане, Лукас і Філліп — виросли в гористому районі Секукуне, на північному сході ПАР. Ці четверо молодих чоловіків вирішили залишити апостольську церкву, тому що бачили серед її членів лицемірство. Разом вони почали шукати правдиву релігію. Але з часом чоловіки втратили зв’язок один з одним.

Троє друзів і їхні дружини зрештою стали Свідками Єгови. А як щодо Айзека? Він пішов слідами свого батька, який був відомим шаманом. Айзек зосередився на зароблянні грошей і став заможним. Він мав сотню голів великої рогатої худоби і чималий рахунок у банку. Як того і варто сподіватися від тамтешніх багатих людей, Айзек мав дві дружини. А тим часом Матлабане вирішив розшукати Айзека і розповісти йому, як троє колишніх друзів знайшли правдиву релігію.

Айзек зрадів, коли знову зустрів Матлабане, і дуже хотів довідатися, чому його старі друзі стали Свідками Єгови. З Айзеком почалося вивчення Біблії за допомогою брошури «Утішайтеся вічним життям на землі!». На 17-й ілюстрації цієї брошури, виданої місцевою мовою, показано, як африканський шаман кидає кості на землю, щоб проректи відповідь на запитання клієнта. Айзека вразили слова з Повторення Закону 18:10, 11, де Єгова засуджує такі спіритичні дії. Його схвилювала 25-та ілюстрація, на якій зображено чоловіка з багатьма дружинами. У підписі до малюнка наводиться 1 Коринфян 7:1—4 на доказ того, що християнин може мати тільки одну дружину.

Айзек сильно хотів слухатися Святого Письма. Тож у віці 68 років він відпустив другу жінку й узаконив свій шлюб з першою дружиною Флоріною. Крім того, Айзек перестав займатися шаманством і викинув кості для ворожіння. Якось під час біблійного вивчення з Айзеком до нього здалека прибули двоє клієнтів. Вони повинні були заплатити Айзеку 550 рандів (на той час 140 доларів США), які вони заборгували йому за шаманські послуги. Айзек відмовився від грошей і пояснив, що більше не займається цією справою, а вивчає Біблію і збирається стати Свідком Єгови. Невдовзі він досягнув своєї мети. У 1985 році Айзек з Флоріною охрестились. Кілька останніх років Айзек, якому тепер 90 років, служить старійшиною в християнському зборі.

[Таблиця/Діаграма на сторінках 124, 125]

ВИЗНАЧНІ ПОДІЇ З ІСТОРІЇ ПАР

1900

1902 р. До ПАР потрапляє біблійна література.

1910 р. Вільям Джонстон засновує філіал у Дурбані.

1916 р. Показ «Фото-драми сотворення».

1917 р. Філіал переносять у Кейптаун.

1920

1924 р. У Кейптаун доставляють друкарський верстат.

1939 р. «Вістник Потіхи» вперше виходить мовою африканс.

1940

1948 р. Побудовано перший Зал Царства поблизу Кейптауна.

1949 р. «Вартову башту» видають мовою зулу.

1952 р. Завершено будівництво Бетелю в Еландсфонтейні.

1979 р. Встановлено ротаційну офсетну машину ТКС.

1980

1987 р. У Крюгерсдорпі побудували новий Бетель, який розширили в 1999 році.

1992 р. В Соуето вперше збудовано Зал Царства швидкісним методом.

2000

2004 р. Розширення типографії. Для друку використовують друкарський верстат «Літоман» фірми МАН-Роланд.

2006 р. Найвище число вісників — 78 877.

[Діаграма]

(Дивіться публікацію)

Кількість вісників

Кількість піонерів

80 000

40 000

1900 1920 1940 1980 2000

[Рамка/Ілюстрації на сторінках 148, 149]

Мозаїка мов

Журнал «Вартова башта» видається в ПАР 33 мовами.

Розмаїття фасонів

В Африці можна побачити багате розмаїття етнічного одягу, прикрас і текстильних виробів.

Зулу

ПРИВІТАННЯ «сані бона»

РІДНА МОВА 10 677 000i осіб

ВІСНИКІВ 29 000j

Сесуто

ПРИВІТАННЯ «лумеланг»

РІДНА МОВА 3 555 000 осіб

ВІСНИКІВ 10 530

Педі

ПРИВІТАННЯ «тобела»

РІДНА МОВА 4 209 000 осіб

ВІСНИКІВ 4410

Тсонга

ПРИВІТАННЯ «ксевані»

РІДНА МОВА 1 992 000 осіб

ВІСНИКІВ 2540

Коса

ПРИВІТАННЯ «молвені»

РІДНА МОВА 7 907 000 осіб

ВІСНИКІВ 10 590

Африканс

ПРИВІТАННЯ «халлоу»

РІДНА МОВА 5 983 000 осіб

ВІСНИКІВ 7510

Тсвана

ПРИВІТАННЯ «думеланг»

РІДНА МОВА 3 677 000 осіб

ВІСНИКІВ 4070

Венда

ПРИВІТАННЯ «рі а вуса»

РІДНА МОВА 1 021 800 осіб

ВІСНИКІВ 480

[Примітка]

[Сторінкова ілюстрація на сторінці 66]

[Ілюстрація на сторінці 71]

Подокарп.

[Ілюстрація на сторінці 74]

Стоффел Фурі.

[Ілюстрація на сторінці 74]

«Виклади Святого Писання».

[Ілюстрація на сторінці 74]

Вільям Джонстон зі збором у Дурбані, 1915 рік.

[Ілюстрація на сторінках 74, 75]

Йоганнес Чанґе з сім’єю.

[Ілюстрація на сторінці 75]

Перший філіал розміщувався у тісній кімнаті цього будинку.

[Ілюстрація на сторінці 77]

Япі Терон.

[Ілюстрація на сторінці 79]

Генрі Мердал.

[Ілюстрація на сторінці 79]

Піт де Ягер.

[Ілюстрація на сторінці 82]

Генрі Анкетел, 1915 рік.

[Ілюстрація на сторінці 82]

Ґрейс та Дейвід Тейлор.

[Ілюстрація на сторінці 82]

Брошурка, видана 1931 року, містила резолюцію щодо назви «Свідки Єгови».

[Ілюстрації на сторінці 84]

Джордж і Стелла Філліпс зі служителями Бетелю в Кейптауні, 1931 рік.

[Ілюстрація на сторінці 87]

Аудіозапис мовою коса.

[Ілюстрація на сторінці 87]

Ендрю Джек біля друкарського пресу «Фронтекс», 1937 рік.

[Ілюстрація на сторінці 87]

Перші видання «Вістника Потіхи» і «Вартової башти» мовою африканс.

[Ілюстрація на сторінці 90]

Делегати конгресу в Йоганнесбурзі, 1944 рік.

[Ілюстрація на сторінці 90]

Оголошення промови за допомогою плакатів, 1945 рік.

[Ілюстрація на сторінці 90]

Франс Мюллер і Піт Венцель з патефонами, 1945 рік.

[Ілюстрація на сторінці 95]

Герт Нел, служитель братів, 1943 рік.

[Ілюстрація на сторінці 95]

Проповідування у сільських місцевостях, 1948 рік.

[Ілюстрація на сторінці 99]

Ендрю Масондо та його друга дружина Айві.

[Ілюстрація на сторінці 99]

Люк і Джойс Дладла.

[Ілюстрація на сторінці 99]

Перша «Вартова башта» мовою зулу.

[Ілюстрація на сторінці 102]

Приклад Веллу Найкера допоміг 190 членам його родини прийняти правду.

[Ілюстрації на сторінці 102]

Гопал Купсаммі у віці 21 року і з дружиною Сусілою сьогодні. Вони допомогли 150 особам присвятитись Єгові.

[Ілюстрація на сторінках 104, 105]

Ізабелла Еллерей.

Дорін Кілгор.

[Ілюстрація на сторінках 108, 109]

будівля, споруджена 1952 року

Бетель в Еландсфонтейні, 1972 рік.

[Ілюстрації на сторінці 110]

Визначні події конгресів

(Вгорі) оголошення про випуск книжки «Діти», 1942 рік; (посередині) ті, хто збирається охреститись, 1959 рік; (внизу) хор, який співає мовою коса, вітає делегатів, 1998 рік.

Минулого року охрестилося 3428 осіб!

[Ілюстрація на сторінці 120]

Ілайджа Длодло витерпів бичування.

[Ілюстрація на сторінці 121]

Флора Мелінде, сталий піонер. Її дочку жорстоко вбили.

[Ілюстрація на сторінці 122]

Натовп убив Моузіса Нямусуа.

[Ілюстрації на сторінках 140, 141]

Будівництво Залу Царства швидкісним методом

Завдяки допомозі збір у Кагісо має нове місце поклоніння.

До будови.

Під час будови.

Після будови.

Збір «Ратанда» в Гейдельберзі дорожить своїм новим Залом Царства.

У 37 країнах Африки побудовано 7207 залів, а потрібно ще 3305!

[Ілюстрація на сторінці 147]

Сім’я Руссо сьогодні.

[Ілюстрації на сторінці 150]

Зал конгресів у Мідранді.

[Ілюстрація на сторінці 155]

Допомога для братів у Зімбабве, 2002 рік.

[Ілюстрація на сторінці 155]

На допомогу перекладачам прийшло комп’ютерне програмне забезпечення.

[Ілюстрації на сторінках 156, 157]

Філіал у ПАР, 2006 рік

Житлові й офісні приміщення, новий верстат і відділ відправки.

[Ілюстрації на сторінках 156, 157]

Комітет філіалу.

Піт Венцель.

Лоїсо Пілісо.

Роуен Брукс.

Реймонд Мталане.

Франс Мюллер.

Пітер де Гір.

Дженні Діперінк.

[Ілюстрації на сторінках 161, 162]

Намібія

Вільям і Еллен Гайндел.

Карелі та Дік Волдрон, 1951 рік.

Офіси перекладацького відділу в Намібії.

[Ілюстрації на сторінці 167]

Лесото

(Вгорі) Ейбел Модібе в районному служінні; (нижче) люди, що живуть у печерах, збираються навколо місіонера; (зліва) Пір-Оле і Біргітта Нуегрейн.

[Ілюстрації на сторінці 168]

Ботсвана

Подружжя Тонгоанів проповідує вуличному продавцю.

Проповідування від хати до хати.

[Ілюстрації на сторінці 170]

Свазіленд

Джеймс і Дон Гокетт.

Проповідування на ринку ремісничих виробів у Мбабане.

[Ілюстрації на сторінці 170]

Острів Святої Єлени

Кампанію з «Вістями Царства» провели за один день; (внизу) портове місто Джеймстаун.

[Ілюстрація на сторінці 175]

Міжнародний конгрес 1993 року.