Україна

Ісус розповів притчу про зерно, посіяне в добру землю, описавши так людей, які розвивають глибоке цінування Слова Бога. Вони «плід приносять... в терпеливості» і, попри тяжкі випробування та страждання, вірно проголошують Божу звістку (Луки 8:11, 13, 15). На землі, окрім України, існує небагато куточків, де б настільки очевидно справджувалися ці слова. Хоча в цій країні Свідки Єгови 50 років діяли під забороною і зазнавали жорстокого переслідування, проте вони з гідністю пройшли через це і виросли кількістю.

У 2001 службовому році країна досягла нового найвищого числа — 120 028 вісників. Серед них понад 56 000 осіб пізнало біблійну правду протягом останніх п’яти років. А за минулі два роки брати розповсюдили більше 50 мільйонів журналів, що кількісно дорівнює населенню країни. Щомісяця до українського філіалу надходить у середньому тисяча листів від зацікавлених осіб, які хочуть отримати більше інформації. Зовсім недавно про таке неможливо було навіть подумати. Який же тріумф чистого поклоніння!

Перед тим як погортати сторінки історії України, подивімося, що це за край. Україна посідає не лише символічну землю, про яку говорив Ісус, а й буквальний родючий ґрунт. Майже половину всієї площі країни займають багаті чорні ґрунти — чорноземи. Завдяки таким ґрунтам та помірному клімату Україна є одним з найпродуктивніших сільськогосподарських регіонів: тут вирощують цукровий буряк, пшеницю, ячмінь, кукурудзу та інші культури. Ще в стародавні часи Україна була відома як житниця Європи.

Країна простягається близько 1300 кілометрів зі сходу на захід і 900 кілометрів з півночі на південь. Територіально Україна трохи більша, ніж Франція. Як видно з карти на сторінці 123, країна розташована у Східній Європі на північ від Чорного моря. Ліси прикрашають Україну на півночі, а на півдні лежать родючі рівнини, за якими — прегарні Кримські гори. На заході пагорби плавно переходять у стрімкі Карпати, де водяться рисі, ведмеді й зубри.

Населення України складає близько 50 мільйонів. Це прості, гостинні та працьовиті люди. Більшість розмовляє як українською, так і російською мовами. Якщо вас запросять у гості, то, мабуть, почастують борщем і варениками. Після смачної їжі вас можуть розважити співом народних пісень, адже багато українців люблять співати і грати на музичних інструментах.

Люди в Україні сповідують різні релігії. У X сторіччі було впроваджено православ’я. Згодом Османська імперія принесла в Південну Україну іслам. А в часи середньовіччя польські шляхтичі поширювали католицизм. У XX сторіччі під комуністичним правлінням багато людей стали атеїстами.

Свідки Єгови є по всій країні. Однак до Другої світової війни більшість з них жила в Західній Україні, яка поділяється на чотири регіони: Волинь, Галичину, Закарпаття та Буковину.

Зерна правди сіються в Україні

Дослідники Біблії, як колись називалися Свідки Єгови, діяли в Україні вже більше сторіччя тому. Під час своєї першої закордонної подорожі 1891 року Ч. Т. Рассел, видатний Дослідник Біблії, відвідав чимало країн в Європі та на Близькому Сході. По дорозі в тодішній Константинополь (Туреччина) він зупинився в Одесі. Пізніше, 1911 року, він виголошував ряд біблійних лекцій у великих європейських містах, в тому числі у Львові.

Брат Рассел поїздом прибув до Львова, де для його промов, запланованих на 24 березня, вже був орендований великий зал у Народному Домі. Дев’ять оголошень у семи місцевих газетах, а також великі афіші запрошували на промову «Сіонізм в пророцтві», яку мав виголосити Пастор Рассел — «знаний, славний бесідник з Нового Йорку». Планувалося, що того дня брат Рассел двічі виступить з цією промовою. Проте єврейський рабин зі Сполучених Штатів, котрий чинив несамовиті перешкоди діяльності Рассела, послав своїм спільникам до Львова повідомлення телеграфом, в якому несправедливо звинуватив Дослідників Біблії. Це спонукало певних осіб вдатися до спроб зірвати виступ Рассела.

У залі, переповненому людьми, як пополудні, так і ввечері були присутні також противники. Місцева газета «Вєк Нови» (польськ.) повідомляла: «Як тільки перекладач [Рассела] переклав перші слова, сіоністи зчинили галас і крик, почали свистіти і не дозволили місіонеру говорити далі. Пастор Рассел зійшов зі сцени... Така сама демонстрація, але більшого розміру повторилась о 8 годині вечора».

А втім, багато людей прагнули послухати брата Рассела. Вони зацікавилися його темою і тому попросили біблійну літературу. Згодом брат Рассел про своє перебування у Львові висловився так: «Лише Бог знає, якою буде його воля щодо цих подій... Занепокоєння [євреїв] може спонукати декотрих людей до глибшого дослідження, чого, мабуть, не сталося б, якби все відбулося спокійно». Хоча після цього не спостерігалося негайного відгуку, однак зерна правди були вже посіяні, і згодом численні групи Дослідників Біблії з’явилися не лише у Львові, а й в інших місцевостях України.

У 1912 році німецький філіал Дослідників Біблії опублікував велике оголошення в календарі, який був поширений також в Україні. В оголошенні подавалося заохочення читати книги «Виклади Святого Писання» німецькою мовою. Після цього німецький філіал отримав близько 50 листів від людей з України, які хотіли отримати «Виклади Святого Писання», а також передплатити журнал «Вартова Башта». Філіал підтримував зв’язок з цими зацікавленими, поки не спалахнула війна 1914 року.

Після Першої світової війни територія України була поділена між чотирма сусідніми країнами. Центральною та Східною Україною оволоділа комуністична Росія, і ці терени ввійшли до складу Радянського Союзу. Західну Україну розділили три інші країни. Галичина та Волинь відійшли до Польщі, Буковина — до Румунії, а Закарпаття — до Чехословаччини. В останніх трьох країнах існувала відносна релігійна свобода, і Дослідники Біблії могли займатися проповідницькою діяльністю. Тому-то чимало зерен правди, які потім принесли плід, були спочатку посіяні в Західній Україні.

Перші паростки

На початку XX сторіччя багато українських родин виїхали у пошуках кращого життя до Сполучених Штатів Америки. Дехто з цих людей читав біблійні публікації і надсилав їх своїм родичам в Україну. Інші знайомилися зі вченнями Дослідників Біблії, поверталися додому і починали проповідувати в рідних селах. З’явилося кілька груп Дослідників Біблії, які згодом перетворилися в збори. На початку 1920-х років на Галичині та Волині зерна правди сіяли польські Дослідники Біблії. У той же час брати з Румунії та Молдови принесли правду в Буковину.

Це заклало добру основу для подальшого росту. У «Вартовій Башті» за 15 грудня 1921 року (англ.) повідомлялося: «Нещодавно деякі з наших братів відвідали Буковину... Внаслідок їхнього перебування там упродовж кількох тижнів утворилося сім нових класів, які вивчають томи [Рассела] та книжку «Намет тінями». В одному з таких класів близько 70 членів». У 1922 році в селі Колінківці, що на Буковині, пізнав правду, охрестився і почав проповідувати Степан Кольца. Він був першим, відомим нам, охрещеним братом в Україні. Згодом до нього приєдналося ще десять сімей. Подібний ріст відбувався на Закарпатті. У 1925 році у Великих Лучках та поблизьких селах було біля 100 Дослідників Біблії. Після цього на Закарпатті перші повночасні служителі почали проповідувати і проводити зібрання по домівках Дослідників Біблії. Багато людей хрестилося.

Олексій Давидюк, давно охрещений Свідок Єгови, розповідає, як люди в ті часи знайомилися з правдою. Він каже: «У 1927 році в село Ланкове, що на Волині, потрапила одна з наших книжок. Прочитавши її, кілька селян зацікавилися поясненням вчень про пекло і душу. Оскільки в книжці була адреса бюро Дослідників Біблії в Лодзі (Польща), селяни написали туди листа з проханням відвідати їх. Через місяць у село приїхав брат і організував там групу вивчення Біблії. До цієї групи приєдналися 15 сімей».

Таке захоплення правдою було досить поширеним у ті давні роки. Ось слова вдячності, написані в листі з Галичини, надісланому до всесвітнього центру Дослідників Біблії в Брукліні: «Книжки, видавані вами... много ран вже загоїли нашим людям і виводять їх на денне світло. Проте я прохаю вас, вишліть нам ще сих книжок». Інша зацікавлена особа написала: «Я рішився написати до вас, щоби ви надіслали нам літературу, котрої тут не можна нігде дістати. Справді, прийшло кілька книжок тут одному, але люде розхватили так, що й він сам не читав і тепер ходить, щоби йому звернули».

Аби задовольнити таку сильну зацікавленість, у Львові на вулиці Пекарській відкрилося бюро Дослідників Біблії. З Галичини та Волині в це бюро надходило багато заявок на літературу, які потім відправлялися до Брукліна.

У середині 1920-х років зерна правди вже пустили паростки в Західній Україні. Було організовано багато груп Дослідників Біблії, і деякі з них згодом стали зборами. Хоча про ті давні часи відомо дуже небагато, однак звіти показують: 1922 року 12 осіб відзначали Спомин у Галичині. У 1924 році у «Вартовій Башті» повідомлялося, що 49 осіб відвідало Спомин на півдні України в місті Сарата. У 1927 році понад 370 осіб були присутні на Спомині в Закарпатті.

Розповідаючи про працю у різних країнах світу, «Вартова Башта» за 1 грудня 1925 року (англ.) зазначала: «Цього року один брат з Америки був посланий допомагати українцям в Європі... Внаслідок цього багато доброго було зроблено у територіях під Польщею. Там існує велика потреба в літературі». Кілька місяців по тому в журналі «Золотий вік» (тепер «Пробудись!») повідомлялося: «Тільки в самій Галичині існує двадцять класів [зборів]... Деякі з них... проводять зібрання серед тижня, інші збираються лише в неділю, а ще інші все ще формуються. Є надія, що будуть створені нові класи, але існує потреба в людях, які б взяли на себе керівництво». Все це показує, що в духовному розумінні українська земля була надзвичайно родючою.

Початки проповідницького служіння

Войтех Чехі із Закарпаття, який охрестився 1923 року, почав повночасну проповідницьку діяльність в околицях міста Берегове. Зазвичай він брав у служіння одну сумку з літературою в руки, другу прив’язував до велосипеда, а ще мав рюкзак на спині. Він згадує: «Ми отримали призначення опрацьовувати територію з 24 сіл. Нас було лише 15 вісників, і треба було докладати неабияких зусиль, щоб двічі в рік опрацювати ці села з літературою. Щонеділі о 4 ранку ми зустрічалися в якомусь із сіл. Звідти йшли пішки або їхали автобусом від 15 до 20 кілометрів по довколишній території. Як правило, наше служіння від дому до дому починалося о 8 ранку і тривало до 2 пополудні. Часто ми верталися додому пішки, а вечорами після зібрань з радістю розповідали один одному випадки зі служіння. Аби скоротити дорогу, доводилося йти через ліси, переходити вбрід ріки в добру і погану погоду, але ніхто ніколи не нарікав. Ми були щасливі служити Творцеві й прославляти його. Люди бачили, що наші брати є дійсно правдивими християнами, бо були готові пройти пішки навіть 40 кілометрів, аби попроповідувати чи потрапити на зібрання.

У служінні ми зустрічали різних людей. Якось я запропонував брошурку «Царство. Надія Світа» жінці, котра сказала, що хотіла б її взяти, але не має грошей, щоб зробити пожертву. На той час я вже зголоднів, тому сказав, що можу обміняти брошурку на варене яйце. Так вона отримала брошурку, а я з’їв яйце».

Під час Різдва люди на Закарпатті ходять по хатах і співають колядки про народження Ісуса Христа. Брати добре використовували цей звичай. Вони брали літературу, приходили до людей і співали їм пісні про свою віру! Багатьом подобалися такі мелодії. Господарі часто запрошували братів до хати і просили заспівати ще. Деколи брати за спів отримували гроші, за які з радістю давали господарям біблійну літературу. Тому не раз за період Різдва склади літератури ставали порожніми. Такі пісенні кампанії тривали два тижні, оскільки римо-католики і греко-католики відзначають Різдво в різний час. Проте в другій половині 1920-х років, коли Дослідники Біблії зрозуміли, що Різдво має язичницьке походження, такі пісенні кампанії припинилися. Брати отримували дуже багато радості від напруженої проповідницької діяльності, в результаті якої на Закарпатті з’являлися нові групи вісників.

Перші конгреси

У травні 1926 року на Закарпатті в селі Великі Лучки відбувся перший конгрес Дослідників Біблії. Було 150 присутніх, і 20 осіб охрестилося. Наступного року 200 чоловік відвідали конгрес, який проводився просто неба в центральному парку в Ужгороді. Невдовзі конгреси пройшли в інших містечках на Закарпатті. У 1928 році відбувся перший конгрес у Львові. Згодом конгреси були проведені в Галичині і на Волині.

На початку 1932 року конгрес відбувся в селі Солотвина (Закарпаття) на подвір’ї будинку, де Дослідники Біблії регулярно проводили свої зібрання. На ньому були присутні близько 500 осіб, а також прибули відповідальні брати з Німеччини. Ось що розповідає Михайло Тілняк, старійшина місцевого збору: «Ми з великою цікавістю слухали добре підготовлені промови братів, які приїхали на наш конгрес з Німеччини та Угорщини. Зі слізьми на очах вони заохочували нас вірно зносити майбутні утиски». І справді, з початком Другої світової війни почалися жорстокі випробування.

У 1937 році для подорожі делегатів великого конгресу, який мав відбутися в Празі (Чехословаччина), був орендований цілий поїзд. Він відправлявся з села Солотвини і проїжджав усе Закарпаття, зупиняючись на кожній станції, щоб підібрати делегатів. На вагонах висіли написи: «Конгрес Свідків Єгови — Прага». Це було чудовим свідченням для людей у тій місцевості. Старші люди досі пам’ятають цю подію.

Будівництво приміщень для поклоніння

У той час як з’являлися нові групи Дослідників Біблії, виникла потреба у власних приміщеннях для поклоніння. Перший будинок для проведення зібрань був збудований 1932 року в селі Діброва (Закарпаття). Згодом ще два зали з’явилися в сусідніх селах, Солотвина та Біла Церква.

Хоча деякі зали були зруйновані під час війни, а інші конфісковані, проте наші брати не втратили бажання мати власні Зали Царства. Сьогодні в селі Діброва є 8 Залів Царства і ще 18 розташовані в шістьох поблизьких селах.

Становлення праці перекладу

Наприкінці XIX та на початку XX сторіччя чимало українських родин емігрували в Сполучені Штати Америки та Канаду. Декотрі з цих людей прийняли там правду, і в тих країнах утворилися численні україномовні групи. Ще 1918 року українською мовою побачила світ публікація «Божий Плян Віків». А втім, ще багато чого треба було зробити, аби забезпечити духовною їжею українців як в Україні, так і за кордоном. Вже на початку 1920-х років стала очевидною потреба в тому, щоб придатний брат міг регулярно перекладати біблійні публікації. У 1923 році Еміль Зарицький, який мешкав у Канаді, погодився прийняти запрошення і розпочав повночасне служіння. Для нього це головно означало перекладати біблійні публікації українською мовою. Також він відвідував і підбадьорював українські, польські й словацькі групи в Канаді та Сполучених Штатах Америки.

Еміль Зарицький народився поблизу міста Сокаль, що на Західній Україні, а згодом переїхав з батьками в Канаду. Там він одружився з українською дівчиною Марією. Разом вони виховували п’ятеро дітей. Незважаючи на тяжкі сімейні обов’язки, Еміль та Марія погодилися виконувати своє теократичне призначення. У 1928 році Товариство «Вартова башта» купило будиночок у Вінніпезі (Канада), і він служив центром для перекладу українською мовою.

У ті давні часи брати використовували в служінні від дому до дому портативні грамофони з платівками, на яких були записані біблійні промови. Брата Зарицького запросили до Брукліна, щоб зробити записи таких промов українською мовою. У 1930-х роках на радіостанції у Вінніпезі транслювалося кілька півгодинних передач українською мовою. У цих передачах Еміль Зарицький та інші досвідчені брати виголошували змістовні публічні промови. Ці промови супроводжувалися співом у чотири голоси. Брати співали з пісенника, виданого 1928 року. Сотні слухачів надсилали листи й телефонували у редакцію, щоб висловити свою вдячність.

Протягом 40 років Еміль Зарицький та його дружина Марія вірно виконували своє призначення, перекладаючи для Товариства. За той час українською мовою були видані всі номери журналу «Вартова башта». У 1964 році наглядати за перекладацькою працею був призначений Моріс Саранчук, який зі своєю дружиною Енн вже кілька років допомагав брату Зарицькому.

Надходить духовна допомога

Хоча деякі ревні вісники вже сіяли і поливали зерна правди в Україні, однак лише 1927 року в Закарпатті, а згодом і в Галичині розпочалася організована праця проповідування. До того часу серед населення України розповсюджувалася велика кількість книжок і брошурок українською, польською, румунською та угорською мовами, однак звіти про проповідницьку діяльність не подавалися. Згодом відокремлені групи почали організовуватися в збори, і вісники стали регулярно проповідувати від дому до дому. У ті роки було розповсюджено багато біблійних публікацій. Перший склад літератури в Україні був відкритий у місті Ужгороді 1927 року. У 1928 році магдебурзьке бюро в Німеччині отримало доручення дбати про збори і колпортерів на території Закарпаття, яке в той час входило до складу Чехословаччини.

У 1930 році в місті Берегове, поблизу Ужгорода, було засновано бюро, через яке здійснювався нагляд за працею Дослідників Біблії на Закарпатті. Войтех Чехі служив наглядачем того бюро. Такий новий розпорядок надзвичайно посприяв проповідницькій праці.

Декілька братів з празького та магдебурзького бюро виявили дух саможертовності і поїхали проповідувати в Карпати, де часто подорожували на великі відстані, щоб донести добру новину про Царство у найвіддаленіші куточки цих прекрасних гір. Одним з тих ревних братів був Адольф Фіцке з філіалу в Магдебурзі. Його послали проповідувати в околиці Рахова, що в Карпатах. Багато місцевих Свідків дотепер з теплотою згадують цього вірного, скромного і невибагливого брата. У 2001 році в цій місцевості діяло вже чотири збори.

У 1930-х роках по багатьох містечках і селах на Закарпатті пройшов показ «Фото-драми сотворення». Це була восьмигодинна програма з використанням слайдів і кінофільмів, яка супроводжувалася біблійними коментарями на грамофонних платівках. Еріх Фрост з Німеччини був посланий, щоб допомогти братам провести показ «Фото-драми». Запрошуючи громадськість на показ, брати роздавали листівки та вивішували афіші. Зацікавленість була великою. У містечку Берегове зібралося так багато людей, що більше тисячі були змушені чекати на вулиці. Коли поліція побачила такий численний натовп, то, побоюючись безладу і того, що не зможе контролювати таку велику кількість людей, вирішила відмінити показ, але потім передумала. Після демонстрації фільму багато людей, котрі хотіли ще раз подивитися «Фото-драму», давали братам свої адреси. Побачивши, як люди зацікавилися цим фільмом, місцеві релігійні провідники використовували усі можливі методи, аби перешкодити проповідуванню доброї новини. Однак всупереч цьому Бог Єгова продовжував благословляти ту працю і вона була успішною.

У 1920—30-х роках Волинь та Галичина перебували під наглядом польського філіалу в Лодзі. У 1932 році брати з Польщі звернули увагу на ці території і почали робити повторні відвідини до передплатників журналу «Вартова Башта». Адреси цих людей брати отримали з Брукліна.

Вільгельм Шайдер, який у той час був наглядачем польського філіалу, пригадує: «Українці горнулися до правди з небаченим ентузіазмом. Як гриби після дощу, по містах і селах Галичини виникали групи зацікавлених. Часто ті групи розросталися так швидко, що охоплювали цілі громади».

Хоча більшість братів були незаможними, однак виявляли готовність багато чим жертвувати, щоб отримати літературу та грамофонні платівки, які допомагали їм проповідувати іншим і зростати духовно самим. Микола Волочій з Галичини, який охрестився 1936 року, продав одного з двох своїх коней, щоб за ті гроші купити грамофон. Уявіть собі, що означало для селянина продати коня! Хоча він мусив дбати про чотирьох дітей, проте вирішив обходитися одним конем. Завдяки біблійним промовам та пісням Царства українською мовою, які програвалися на цьому грамофоні, багато нових осіб познайомилися з Єговою і почали йому служити.

Розповідаючи про великий зріст кількості вісників у Галичині та на Волині у 1930-х роках, Вільгельм Шайдер сказав: «У 1928 році ми мали 300 вісників у Польщі, але 1939 року їх було вже більше 1100, а з них половина — це українські брати, хоча праця у тій місцевості (Галичині та Волині) почалася набагато пізніше».

Щоб підтримати такий зріст, філіал у Польщі послав у Галичину та на Волинь Людвіка Кініцького як роз’їзного наглядача. Він мав допомогти братам у проповідуванні. Родина брата Кініцького на початку XX сторіччя емігрувала з міста Чорткова, що на Галичині, до Сполучених Штатів Америки. Там брат Кініцький пізнав правду. Згодом він повернувся на батьківщину, щоб допомогти щирим людям. Багато братів і сестер ніколи не забудуть ту духовну підтримку, яку вони отримали через цього ревного служителя. Коли восени 1936 року на польське видання журналу «Золотий вік» була накладена заборона, а його редактора посадили на один рік у в’язницю, то брата Кініцького призначили редактором журналу «Новий день», який публікувався замість «Золотого віку». У 1944 році гестапо заарештувало цього брата і посадило в концентраційний табір Маутгаузен-Ґузен, де він помер, залишившись вірним Єгові.

Бог притягує усяких людей

На початку 1920-х років один Дослідник Біблії, який називався Рола, повернувся до свого рідного міста Золотий Потік, що в Галичині. Використовуючи Біблію, Рола почав проповідувати добру новину. Люди казали, що він втратив здоровий глузд, бо знищив всі свої релігійні образи́. Місцевий священик намагався зупинити Ролу, аби той не проповідував. Він відвідав поліцейського і сказав: «Зроби так, щоб Рола не зміг ходити, а я дам тобі за це літр горілки». Поліцейський відповів, що не може бити людей. Згодом Рола почав отримувати поштою пакунки з літературою від братів зі Сполучених Штатів Америки. Священик знову звернувся до поліцейського і сказав, що на пошту прийшов пакунок з комуністичною літературою. Наступного дня поліцейський чекав у поштовому відділенні, щоб побачити, хто прийде забрати пакунок. Це був, звісна річ, Рола. Поліцейський забрав Ролу до своєї дільниці, а також покликав туди священика. Останній почав кричати, що то книжки від Диявола. Щоб визначити, чи література містить комуністичні вчення, поліцейський надіслав деякі примірники до місцевого суду. Решту літератури він лишив собі. Прочитавши публікації, він зрозумів, що це правда. Незабаром він разом з дружиною почав відвідувати зібрання Дослідників Біблії. Перегодом він охрестився і став ревним вісником. Так, хоча священик з усіх сил намагався зупинити працю підготовки учнів, він проти своєї волі заохотив Людвіка Родака прийняти правду.

Десь у той самий час один греко-католицький священик зі Львова разом з дружиною переїхав до Сполучених Штатів. Невдовзі після цього його дружина померла. Горюючи за нею, він вирішив довідатися, куди пішла після смерті душа його дружини. Він дістав адресу спіритистів у Нью-Йорку. Шукаючи місце, де вони проводили свої зустрічі, священик помилився поверхом і потрапив на зібрання Дослідників Біблії. Там він дізнався правду про стан померлих. Згодом цей чоловік охрестився і деякий час працював у друкарні в бруклінському Бетелі. Через якийсь час він повернувся до Галичини і ревно проповідував там добру новину.

Промінь світла у Східній Україні

Як ми побачили, на початку проповідницька діяльність головним чином відбувалася на заході України. Як же правда досягла решти країни? Чи духовна земля в тій місцевості дала такі ж рясні плоди, як і в Західній Україні?

На початку 1900-х років брат Трумпі, Дослідник Біблії зі Швейцарії, приїхав працювати інженером у вугледобувний район на сході України. Він був першим з відомих нам Дослідників Біблії в тій місцевості. У 1920-х роках завдяки його проповідницькій діяльності в селі Любимівський Пост, що поблизу Харкова, утворилася група Дослідників Біблії.

У 1927 році інший брат із Західної Європи також приїхав працювати інженером на шахті, що на хуторі Калинівка. З собою він привіз повну валізу біблійної літератури, з якою проповідував серед невеличкої групи баптистів, котрі дуже зацікавилися надією на Царство. Через деякий час цей брат повернувся додому, однак після нього залишилася невеличка група Дослідників Біблії. У «Вартовій Башті» за 1927 рік повідомлялося, що 18 чоловік на хуторі Калинівка відзначали Спомин. У поблизькому селі Єпіфанівка на Спомин прийшло 11 осіб. Окрім цього, у той же рік ще 30 чоловік були присутні на Спомині в Любимівському Посту.

Брати із всесвітнього центру в Брукліні звертали особливу увагу на те, як розвивалися події в Радянському Союзі, намагаючись легалізувати працю проповідування про Царство. З цією метою брат Джордж Янґ з Канади прибув у СРСР 1928 року. Під час свого перебування він відвідав місто Харків, де організував і провів невеличкий триденний конгрес з місцевою групою Дослідників Біблії. Пізніше протидія з боку органів влади змусила його залишити країну. Він писав, що в той час групи Дослідників Біблії існували також в Києві та Одесі.

Брат Янґ повідомив Брукліну про ситуацію в Радянському Союзі. За рекомендацією брата Янґа, український брат Даниїл Старухін був призначений, щоб представляти Дослідників Біблії не лише в Україні, а й у цілому СРСР. Кілька років перед візитом Джорджа Янґа брат Старухін зміг захистити Біблію в дискусії з Анатолієм Луначарським, який тоді був наркомом освіти. У листі до Дж. Ф. Рутерфорда із всесвітнього центру в Брукліні Джордж Янґ написав: «Даниїл Старухін ревний і діяльний. Коли йому було лише 15 років, він дискутував зі священиком про Біблію. Священик так розізлився на нього, що взяв свій хрест і вдарив ним хлопця по голові, а той непритомний впав на підлогу. У нього й досі є шрам на голові. Даниїла мали повісити, але оскільки він був неповнолітнім, то його лише кинули у в’язницю на чотири місяці». Хоча брат Старухін намагався зареєструвати місцевий збір і отримати дозвіл друкувати в Україні біблійну літературу, проте радянська влада цього не дозволила.

У кінці 1920-х і в 1930-х роках радянська влада енергійно насаджувала атеїзм. Релігію висміювали, а тих, хто проповідував іншим про свою віру, вважали «ворогами народу». Після рясного врожаю 1932 року комуністи вилучили у селян в Україні все продовольство. Понад шість мільйонів чоловік вимерло внаслідок штучно створеного голоду.

Звіти показують, що невеликі групи слуг Єгови зберегли свою непорочність у ті тяжкі часи, хоча не мали жодного контакту з братами із-за кордону. Деякі з них через свою віру провели чимало років у в’язницях. Подружжя Трумпі та Гаузерів, Даниїл Старухін, Андрій Савенко, сестра Шаповалова — це імена лише кількох осіб, які зберегли непорочність. Ми впевнені, що Єгова ‘не забуде діло їхнє та працю любові, яку вони показали в його ім’я’ (Євреїв 6:10).

Час суворих випробувань

У кінці 1930-х років кордони багатьох країн Східної Європи сильно змінилися. Фашистська Німеччина та Радянський Союз розширювали сфери свого впливу, щоб поглинути слабші країни.

У березні 1939 року Угорщина з підтримкою фашистської Німеччини окупувала Закарпаття. На діяльність Свідків Єгови наклали заборону, і всі Зали Царства були закриті. Влада брутально поводилася з братами і багатьох вкинула до в’язниць. Більшість Свідків з українських сіл Великий Бичків та Кобилецька Поляна були ув’язнені.

Коли 1939 року радянська влада прийшла на територію Галичини та Волині, то західні кордони України одразу ж закрили. Таким чином було втрачено зв’язок з польським філіалом. Після того як почалася Друга світова війна, організація стала діяти підпільно. Брати збиралися меншими групами, які називали «кı́лками», і обережніше проводили своє служіння.

З часом на територію України вдерлися фашисти. Під час німецької окупації духівництво почало підбурювати людей проти народу Єгови. У Галичині піднялася хвиля лютого переслідування. У будинках Свідків Єгови вибивали вікна, братів жорстоко били. Якось зимою декотрих братів змусили стояти кілька годин у холодній воді через те, що вони відмовлялися робити на собі знак хреста. Дехто із сестер отримав 50 ударів палицею. Чимало братів загинули, але до смерті залишилися непорочними. Наприклад, гестапо закатувало Іллю Говучака, повночасного служителя з Карпатських гір. Католицький священик доніс на нього в гестапо через те, що брат Говучак ревно проповідував про Боже Царство. Це був час суворих випробувань. Однак слуги Єгови зберігали непохитність.

Свідки Єгови допомагали одні одним, навіть наражаючи своє життя на небезпеку. У місті Станіславі (тепер Івано-Франківськ) одна єврейка та її дві дочки стали Свідками. Вони жили в єврейському гетто. Брати дізналися, що фашисти планують розстріляти всіх євреїв у місті, і організували для тих трьох сестер втечу. Ризикуючи власним життям, Свідки переховували цих сестер-єврейок протягом усієї війни.

Упродовж Другої світової війни брати в Західній Україні тимчасово втратили контакт з організацією і не знали, в якому напрямку йти. Деякі вважали, що початок війни означав початок Армагеддону. Поширення таких поглядів ви́кликало серед братів неправильне розуміння, яке існувало певний час.

Зерна сіються на полі бою

Друга світова війна принесла в Україну горе і спустошення. На три роки країна перетворилася в суцільне поле бою. У той час як лінія фронту переміщалася територією України спочатку на схід, а потім знову на захід, багато міст і сіл були зруйновані вщент. Протягом війни загинуло близько десяти мільйонів мешканців України, серед них — п’ять з половиною мільйонів цивільного населення. Бачачи жахіття війни, багато людей розчарувалися в житті й стали нехтувати моральними принципами. А втім, навіть за таких обставин дехто пізнавав правду.

У 1942 році Михайла Дана, молодого хлопця із Закарпаття, який до Другої світової війни любив послухати Свідків Єгови, призвали до військової служби. Під час стройового навчання католицький священик роздавав солдатам релігійну брошуру, в якій обіцялося небесне життя кожному, хто вб’є принаймні одного комуніста. Така інформація спантеличила молодого солдата. У час війни він знав одного священика, який вбивав людей. Це допомогло йому переконатися, що правда у Свідків Єгови. Після війни, повернувшись додому, він знайшов Свідків і охрестився наприкінці 1945 року.

Згодом брату Дану довелося зазнати й жахіть радянських в’язниць. Після звільнення його призначили старійшиною, а тепер він служить головуючим наглядачем одного із закарпатських зборів. Пригадуючи брошуру, про яку йшлося раніше, він з іронією каже: «Я не вбив жодного комуніста. Тому не сподіваюся небесного життя, але плекаю надію жити вічно в Раю на землі».

Родюча земля приносить плід у концтаборах

Як вже згадувалося на початку, родючий ґрунт може давати рясні плоди. З цієї причини під час фашистської окупації з України вивозилися родючі чорноземи. Вагон за вагоном наповнювали родючим ґрунтом з Центральної України і вивозили в Німеччину.

Проте в інших вагонах, які прямували в Німеччину, було також те, що згодом стало, образно кажучи, доброю землею. Близько два з половиною мільйона хлопців і дівчат були вивезені з України до Німеччини на примусову працю. Чимало з них опинилися пізніше в концентраційних таборах. Там деякі познайомилися з німецькими Свідками, які були ув’язнені за християнський нейтралітет. Навіть у концтаборах Свідки не припиняли ділитися з іншими доброю новиною, і це вони робили устами й ділами. Одна ув’язнена пригадує: «Свідки сильно відрізнялися від інших у концтаборі, оскільки були дуже приязними і оптимістично налаштованими. Їхня поведінка виявляла, що вони хочуть сказати іншим в’язням щось дуже особливе». У ті роки багато українців пізнало правду від німецьких Свідків у концтаборах.

Анастасія Казак познайомилася з правдою в концтаборі у Штутгофі (Німеччина). У кінці війни кілька сотень в’язнів, серед яких була також Анастасія та 14 Свідків, були перевезені баржею до Данії. Там датські брати розшукали їх і подбали про їхні фізичні та духовні потреби. Того ж року Анастасія охрестилася у віці 19 років на конгресі в Копенгагені і повернулася додому, в Східну Україну. Там вона почала ревно сіяти зерна правди. Трохи згодом за проповідницьку діяльність сестру Казак засудили на 11 років.

Ось яку пораду вона дає молодим людям: «Хоч би що сталося у вашому житті: випробування, переслідування чи інші труднощі — ніколи не здавайтеся. Не припиняйте просити Єгову про допомогу. Як навчило мене життя, він ніколи не лишає тих, хто йому служить» (Псалом 94:14).

Труднощі війни

Війна — це час жорстокості й бездушності, вона приносить із собою нестатки, страждання і смерть не тільки військовим, а й цивільним. Свідки Єгови не захищені від жахів війни. Хоча вони живуть у світі, однак не є його частиною (Івана 17:15, 16). Наслідуючи свого Провідника, Ісуса Христа, вони непохитно дотримуються політичного нейтралітету. Така позиція Свідків в Україні, як і деінде, вирізняє їх як справжніх християн. Світ шанує героїв війни, як живих, так і померлих, а Єгова шанує тих, хто із сміливістю засвідчує свою відданість йому (1 Самуїла 2:30).

Наприкінці 1944 року радянські війська знову ввійшли на територію Західної України і оголосили тотальну мобілізацію. Тоді ж загони українських партизан почали воювати проти німецьких та радянських військ. Жителів Західної України змушували приєднуватися до партизанських загонів. Така ситуація стала для слуг Єгови новим випробуванням щодо збереження нейтралітету. За відмову воювати декотрі брати загинули.

Іван Максим’юк та його син Михайло пізнали правду від Іллі Говучака. Під час війни вони відмовилися взяти до рук зброю і за це були схоплені партизанами. Перед тим партизани захопили в полон радянського солдата. Вони наказали Івану Максим’юку вбити полоненого, сказавши, що тоді відпустять Івана на волю. Коли брат Максим’юк відмовився, вони садистично замордували його. Михайла, сина цього брата, вбили таким же чином. Від рук партизан загинув також Юрій Фреюк та його 17-річний син Микола.

Інші брати були страчені за те, що відмовлялися йти в радянську армію (Ісаї 2:4). Ще інших засудили до 10-річного терміну ув’язнення. У в’язницях брати мали дуже мало шансів вижити, оскільки в післявоєнний період в Україні голодували навіть ті, хто був на волі. У 1944 році Михайла Дасевича посадили у в’язницю за відмову йти в армію. Перед тим як Михайла засудили на 10 років, його шість місяців тримали під слідством. Це довело брата Дасевича до стану цілковитого виснаження. Медична комісія у в’язниці призначила йому «висококалорійне харчування»: на кухні до його порції каші почали додавати чайну ложку олії — це була вся їжа, яку він отримував. Брат Дасевич вижив і 23 роки служив у Комітеті країни: спочатку цілого Радянського Союзу, а згодом — України.

У 1944 році семеро братів з одного буковинського збору відмовилися йти воювати, і за це всі вони отримали від трьох до чотирьох років ув’язнення. Четверо з них загинули голодною смертю у в’язниці. Того ж року п’ятеро братів із сусіднього збору були засуджені на десять років ув’язнення в сибірських таборах. Лише один з них повернувся додому живим, інші померли в Сибіру.

У «Щорічнику за 1947 рік» (англ.) про ці події писалося ось що: «Коли 1944 року нацистського монстра відкинули на захід, то всіх чоловіків... на Західній Україні мобілізували, щоб забезпечити перемогу Росії у війні. І знову наші брати зберегли вірність вічному заповіту та залишилися нейтральними. Чимало з них за свою вірність Господу втратили життя, а інших — цього разу понад 1000 — знову заслали на схід у рівнини цієї неосяжної країни».

Хоча відбулося таке велике переселення, Свідки Єгови зростали числом. У 1946 році Спомин на Західній Україні відвідало 5218 осіб, і серед них — четверо помазанців.

Тимчасове полегшення

Після закінчення Другої світової війни наші брати, які пережили всі труднощі й залишилися вірними Богу, почали енергійно проповідувати звістку надії та підбадьорювати тих, хто повернувся з поля бою. Солдати, а також колишні полонені поверталися додому розчарованими, але з бажанням знайти зміст у житті. Тому чимало людей з радістю пізнавали біблійну правду. Приміром, наприкінці 1945 року в селі Біла Церква, що на Закарпатті, 51 особа охрестилася в річці Тисі. А в кінці року в тому ж зборі налічувалося вже 150 вісників.

У ті часи між українцями із Західної України та поляками зі Східної Польщі розвинулася взаємна ненависть. Виникли численні українські та польські військові формування. Деколи ці групи винищували цілі села, в яких жили представники іншої національності. Шкода, але в цій різні загинули також деякі наші брати.

Згодом, за договором, укладеним між Радянським Союзом та Польщею, близько 800 000 поляків із Західної України були репатрійовані до Польщі, а коло 500 000 українців зі Східної Польщі переселилися до України. Серед переселенців було багато Свідків. Вийшло так, що перемістилися цілі збори, і брати отримали нові теократичні призначення, розглядаючи репатріацію як можливість проповідувати у нових територіях. У «Щорічнику за 1947 рік» говорилося: «Все це переміщення людей з місця на місце посприяло швидкому поширенню правди на теренах, які за звичайних обставин було б тяжко досягнути. Таким чином навіть такі нелегкі обставини відіграли свою роль у прославленні імені Єгови».

Коли закрилися західні кордони України, брати доклали зусиль, щоб організувати діяльність Свідків Єгови як в Україні, так і в цілому СРСР. Павло Зятек ще раніше був призначений слугою краю в Україні, а також у цілому Радянському Союзі. Згодом ще двох ревних братів, Станіслава Бурака та Петра Токара, призначили допомагати йому. Вони жили таємно в будинку однієї християнської сестри у Львові й друкували там літературу, щоб духовна пожива надходила до братів у СРСР. Привозити літературу з Польщі, а потім перекладати й друкувати її у Львові було дуже ризиковано. Час від часу деяким братам і сестрам вдавалося отримати дозвіл, щоб відвідати родичів у Польщі. Тоді, повертаючись додому, вони таємно привозили літературу. Певний час літературу перевозив машиніст поїзда, який опускав її в металевому ящику в паровий котел!

У кінці 1945 року брата Зятека заарештували і засудили до 10 років ув’язнення. Замість нього обов’язки слуги краю став виконувати брат Бурак.

Знову переслідування

Якось у червні 1947 року один брат у Львові ніс літературу, щоб передати її іншим Свідкам. Його зупинили на вулиці й заарештували. Органи держбезпеки запропонували йому юридично зареєструвати нашу організацію, якщо він дасть адреси Свідків, яким регулярно носив надруковану літературу. Брат довірливо назвав їм адреси близько 30 братів, у тому числі брата Бурака, який у той час був слугою краю. Відтак усіх їх заарештували. Той брат згодом щиро покаявся і визнав, що необдумано довірився органам держбезпеки.

Заарештованих братів перевели в київську в’язницю для подальшого слідства і слухання справи. Невдовзі брат Бурак помер у в’язниці. Перед своїм арештом він встиг зв’язатися зі слугою округу (області) Миколою Цибою з Волині та передати йому повноваження здійснювати працю нагляду в Україні та в цілому Радянському Союзі.

Це було вперше, що радянські органи держбезпеки заарештували за одним разом так багато відповідальних братів, а також працівників підпільних друкарень. Органи влади СРСР вважали нашу літературу антирадянською. Свідків фальшиво звинувачували у тому, що вони хочуть повалити радянський лад, тож багатьох засудили до смерті. Однак потім смертні вироки замінювали на 25-річне ув’язнення у виправно-трудових таборах.

Термін покарання ці брати мали відбувати в Сибіру. Коли деякі з них запитали адвоката, чому їх відсилають так далеко, він жартівливо відповів: «Мабуть, вам треба і там зайнятися проповідуванням про вашого Бога». Наскільки ж правдивими виявилися з часом його слова!

У період з 1947 до 1951 року було заарештовано багатьох відповідальних братів. Свідків затримували не лише за друкування літератури, а й за те, що вони не йшли в армію, не голосували на виборах та не заохочували своїх дітей вступати у піонерську та комсомольську організації. Лише належність до організації Свідків Єгови була достатньою підставою для ув’язнення. Часто на суді виступали фальшиві свідки. Як правило, це були сусіди або колеги по роботі, яких залякали або підкупили органи держбезпеки.

Подеколи посадові особи виявляли співчуття, хоча й приховано. Івана Симчука заарештували і посадили в одиночну камеру на шість місяців. У камері панувала цілковита тиша, навіть з вулиці не долітав жоден звук. Під час слідства брату Івану допоміг слідчий, сказавши, як відповідати: «Не кажи, де і від кого ти отримував друкарські машинки та літературу! Не відповідай на ці запитання!» А коли брата забирали на допити, слідчий казав: «Іване, не здавайся. Не здавайся, Іване».

По деяких селах Свідкам Єгови забороняли вішати на вікна фіранки. Це було для того, аби сусіди та міліціонери могли бачити, чи не читають Свідки свою літературу і чи не проводиться у них зібрання. Незважаючи на це, брати знайшли спосіб, як харчуватися духовно. Деколи «сцена» для ведучого вивчення «Вартової башти» була дещо особлива. Проводячи зібрання і читаючи «Вартову башту», брат сидів під столом, накритим скатертиною, яка сягала підлоги. «Аудиторія» сиділа довкола столу, уважно слухаючи та даючи коментарі. Ніхто не підозрював, що люди за столом проводять релігійне зібрання!

Свідчення у судах

Михайла Дана, про якого згадувалося раніше, заарештували наприкінці 1948 року. Тоді він вже був одружений, мав однорічного сина, а його дружина чекала ще однієї дитини. Під час суду прокурор вимагав 25-річного ув’язнення. У своєму останньому слові, з яким брат Дан звернувся до суддів, він використав слова з Єремії 26:14, 15: «Ось я в вашій руці: робіть мені як добре, і як правдиве в ваших очах! Тільки справді пізнаєте ви, якщо ви вб’єте мене, що ви невинну кров спровадите на себе й на це місто та на мешканців його, бо Господь справді послав мене до вас говорити в ваші вуха всі ці слова». Таке застереження вплинуло на суддів. Вони послухалися поради і винесли вирок: десять років ув’язнення та п’ять років заслання у віддалені території Росії.

Брат Дан був засуджений як зрадник батьківщини. Коли він дізнався про це, то запитав суддів: «Яку батьківщину я зрадив, якщо народився в Україні під урядом Чехословаччини, жив за угорського правління, тепер на нашу територію прийшла радянська влада, а сам я за національністю румун?» Звісна річ, це запитання лишилося без відповіді. Після суду брат Дан отримав радісне повідомлення, що у нього народилася дочка. Думки про сім’ю допомагали йому терпіти приниження, яких він зазнавав у в’язницях і таборах Східної Росії. У кінці 1940-х років чимало наших братів з України, Молдови та Білорусі померли від голоду в радянських в’язницях. Сам брат Дан схуд на 25 кілограмів.

Переслідування сестер в Україні

Не лише брати зазнавали переслідувань і були засуджені відбувати довгі терміни ув’язнення за радянського режиму, також від брутального поводження страждали наші сестри. Наприклад, Марія Томілко пізнала правду в концентраційному таборі в Равенсбрюці під час Другої світової війни. Згодом вона повернулася в Україну і почала проповідувати в Дніпропетровську. За проповідницьку діяльність у 1948 році її засудили до 25-річного ув’язнення.

Інша сестра, яка була засуджена на 20 років ув’язнення, згадує: «Під час слідства мене посадили в камеру зі злочинницями. Але я не боялася їх, а проповідувала цим жінкам. Як не дивно, вони уважно слухали мене. У камері було дуже тісно. Ми спали на підлозі, впритул одна до одної, як оселедці в бочці. Перевернутися на інший бік можна було лише всім одночасно і по команді».

У 1949 році баптистський пресвітер з міста Запоріжжя подав у місцеві органи держбезпеки донос на п’ятьох сестер, яких згодом заарештували. Їх звинуватили в поширенні антирадянської пропаганди та засудили до 25-річного ув’язнення у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна. Сім років вони відбували своє покарання далеко на півночі Росії, поки не звільнилися за амністією. Лідія Курдас, одна з тих сестер, пригадує: «Нам дозволяли писати лише два листи в рік, і ці листи піддавалися суворій цензурі. Весь той час ми не мали літератури». Проте сестри залишилися вірними і продовжували проповідувати добру новину про Царство.

Допомога молдовським братам

Навіть у ті важкі часи Свідки виявляли любов одні до одних. У 1947 році в сусідній Молдові лютував сильний голод. Хоча брати в Україні самі були бідні, вони не залишилися байдужими до труднощів своїх співвіруючих у Молдові й надіслали їм борошна. Свідки із Західної України запросили багатьох братів з Молдови жити у своїх домівках.

Один брат, який у той час жив у Молдові, згадує: «Я був сиротою і мав отримувати від держави 200 грамів хліба щоденно. Але оскільки я не належав до піонерської організації, то хліба мені не давали. Ми дуже раділи, коли брати із Західної України вислали нам борошно, і кожен вісник отримав по 4 кілограми».

Спроби юридичної реєстрації в СРСР

У 1949 році троє старійшин з Волині (Микола Пятоха, Ілля Бабійчук та Михайло Чумак) звернулися до органів влади з проханням юридично зареєструвати нашу діяльність. Невдовзі після того заарештували брата Чумака. Микола Пятоха, один з двох позосталих братів, згадує, що коли прохання було надіслано вперше, то відповіді вони не отримали. Тому вони подали в Москву друге прохання. Документи перевели до Києва. Посадові особи прийняли братів і сказали їм, що реєстрація стане можливою лише тоді, коли Свідки Єгови співпрацюватимуть з ними. Брати, звичайно, не погодилися поступитися своєю нейтральною позицією. Незабаром тих братів також заарештували і засудили до 25 років ув’язнення.

У спеціальній записці, надісланій з Москви місцевій владі на Волині, говорилося, що релігійний «культ» Свідків Єгови є «яскраво вираженим антирадянським рухом і тому не підлягає реєстрації». Місцевому уповноваженому Ради у справах релігійних культів наказувалося стежити за Свідками Єгови і повідомляти про них органи держбезпеки.

Релігійні провідники співпрацюють з органами влади

У 1949 році баптистський пресвітер на Закарпатті звернувся до місцевих посадових осіб, скаржачись, що Свідки переманюють до себе його людей. Через його донос Михайла Тілняка, старійшину місцевого збору, заарештували і засудили до 10 років ув’язнення. Вдома у нього залишилася дружина з двома маленькими дітьми.

Такі дії релігійних провідників допомогли деяким щирим людям зрозуміти і гідно оцінити працю Свідків Єгови. У 1950 році одна молода баптистка Василина Бібен із Закарпаття дізналася, що керівник її церкви доніс владі на двох Свідків. Тих Свідків заарештували і засудили до шістьох років ув’язнення. Після звільнення вони повернулися додому, однак не виказували ворожості до пресвітера. Василина зрозуміла, що ці Свідки дійсно люблять своїх ближніх. Це справило на неї таке сильне враження, що вона почала вивчати зі Свідками Біблію та охрестилася. Василина каже: «Я вдячна Єгові, що знайшла шлях, який веде до вічного життя».

Виселення до Росії

Біблійні істини, які проголошували Свідки Єгови, були несумісними з ідеологією комуністичного уряду. Добре організовані Свідки таємно друкували і поширювали літературу, яка підтримувала Боже Царство. Окрім того, вони також поширювали біблійні вчення серед сусідів та родичів. З 1947 до 1950 року органи влади заарештували понад 1000 Свідків. Однак вони і далі зростали числом. Тому 1951 року органи влади підготували таємний план, за допомогою якого хотіли знищити Божий народ. Вони вирішили виселити решту Свідків у місцевість за 5000 кілометрів на схід — у Сибір.

Восьмого квітня 1951 року понад 6100 Свідків із Західної України були виселені до Сибіру. Рано-вранці вантажівки із солдатами зупинялися біля будинків Свідків і давали кожній сім’ї лише дві години, щоб зібрати речі. Можна було брати лише цінності та особисті речі. Виселенню підлягали всі, хто був удома: чоловіки, жінки, діти. Жодні причини, як-от похилий вік або погане здоров’я, до уваги не бралися. Надзвичайно швидко, буквально за один день людей завантажили у товарні вагони і відправили до Сибіру.

Органи влади не розшукували тих, кого не застали вдома. Декотрі брати, що залишилися, звертались до посадових осіб з проханням об’єднатися зі своїми виселеними сім’ями. Органи влади не відповідали на такі прохання та не повідомляли, куди виселено їхніх родичів.

Окрім українських Свідків, були виселені також брати з Молдови, Західної Білорусі, Литви, Латвії та Естонії. Загалом було виселено близько 9500 Свідків з цих шести республік. Під військовою охороною їх вивозили у товарних вагонах, які люди називали «телятниками», оскільки зазвичай у таких вагонах перевозили худобу.

Ніхто зі Свідків не знав, куди їх везуть. Під час довгої подорожі вони молилися, співали пісень та допомагали одні одним. Дехто вивішував назовні вагонів полотнини з написами: «Ми Свідки Єгови з Волині» або «Ми Свідки Єгови з Львівщини» тощо. По дорозі на зупинках вони бачили поїзди з подібними написами, які свідчили, що там везуть Свідків з інших місцевостей Західної України. Це допомогло братам зрозуміти, що влада виселяла Свідків також з інших регіонів. Такий «телеграф» зміцняв братів під час довгої подорожі до Сибіру, що тривала від двох до трьох тижнів.

Виселення вважалося довічним. Згідно з планами уряду, Свідки Єгови ніколи не мали повернутися із Сибіру. Вони мусили регулярно з’являтися у місцевих органах влади для реєстрації, хоча не були формально ув’язненими. Якщо хтось не з’являвся, то таку людину засуджували до кількох років позбавлення волі.

Після того як Свідки прибули на місце, деяких лишали просто в лісі й давали в руки сокири, щоб вони могли побудувати собі житло і якось влаштуватися. Аби перезимувати перші зими, Свідки часто викопували землянки, які накривали дерном.

Григорій Мельник, який зараз служить старійшиною в Криму, згадує: «Після арешту моєї старшої сестри 1947 року мене почали часто викликати на допити в органи влади. Там мене били палицями. Деколи примушували стояти під стіною по 16 годин. Це вони робили для того, щоб змусити мене дати фальшиві свідчення проти моєї старшої сестри, яка була Свідком. Тоді мені було 16 років. Оскільки я відмовився свідчити проти неї, місцева влада погано до мене ставилась і хотіла мене позбутися.

Тому, коли прийшов 1951 рік, мене, двох молодших братів і сестру вислали до Сибіру, хоча ми були сиротами. Наші батьки померли, а старші брат і сестра відбували у в’язницях 10-річний термін покарання. У 20 років на мої плечі лягла серйозна відповідальність: дбати про двох молодших братів і сестру.

Я часто пригадую перші два роки в Сибіру, коли ми їли тільки картоплю і пили чай. Чай ми пили з тарілок, бо чашки в той час були для нас предметами розкоші. Але духовно я почувався дуже добре. У перші ж дні після приїзду почав проводити зібрання. Згодом ми стали проводити і Школу теократичного служіння. Мені було нелегко виконувати такі обов’язки, адже я ще й важко працював фізично, щоб забезпечити молодших братів і сестру». Незважаючи на такі труднощі, сім’я Мельників зберегла вірність Єгові та його організації.

Прагнучи перешкодити спілкуванню місцевих людей зі Свідками, які мали прибути, влада пустила чутку, що в Сибір приїжджають людожери. Одна група Свідків, яка прибула на місце, повинна була чекати кілька днів, поки їх розселять у поблизьких селах. Вони сиділи на березі скутої льодом річки Чулим. Хоча це було у квітні, однак на землі лежало ще багато снігу. Брати розклали багаття, грілися, співали пісень, молилися й ділились враженнями від подорожі. Їх дивувало, чому місцеві жителі не підходять до них. Селяни позачиняли двері й вікна в своїх домівках і не запрошували Свідків до себе. Лише на третій день найсміливіші із селян озброїлися сокирами, підійшли до Свідків і почали розмовляти з ними. Спочатку вони дійсно повірили, що приїхали людожери! Проте згодом побачили, що це неправда.

У 1951 році влада планувала виселити Свідків також із Закарпаття. На станції навіть підігнали порожні товарні вагони. Однак з невідомих причин виселення братів з тої території не відбулося. У час заборони Закарпаття стало однією з основних територій, де продукувалася література для всього Радянського Союзу.

Єдність збереглася

Оскільки більшість братів були виселені до Сибіру, то багато з тих, хто лишився, втратили зв’язок з організацією. Приміром, Марія Гречина з Чернівців шість років не мала зв’язку з організацією та співвіруючими. А втім, вона й далі покладалася на Єгову й залишалася вірною. З 1951 року до середини 1960-х по багатьох зборах довелося взяти на себе керівництво сестрам, бо майже всі брати були в Сибіру.

Михайло Дасевич, очевидець тих подій, пригадує: «Мене не виселили до Сибіру, оскільки списки на виселення готувалися, коли я був ще у Росії — відбував термін покарання. Невдовзі після того, як я повернувся в Україну, більшість Свідків з моєї місцевості виселили. Тож я розшукував позосталих братів і сестер, які втратили зв’язок з організацією, і формував їх у групи книговивчення та збори. Вийшло так, що я почав виконувати обов’язки районного наглядача, хоча ніхто не призначав мене на це. Щомісяця я відвідував усі збори й збирав звіти, а ту літературу, яку ми мали, передавав із збору в збір. Часто наші сестри виконували обов’язки слуг збору, а в деяких місцевостях і працю слуг обводу (району), оскільки братів не було. Для того щоб убезпечити себе, ми часто проводили зустрічі слуг збору нашого району вночі на кладовищі. Ми знали, що люди через страх перед померлими не прийдуть туди і не потурбують нас. Здебільшого на зустрічах ми розмовляли пошепки. Якось під час однієї з таких зустрічей двоє чоловіків, які проходили повз кладовище, раптом стрімголов побігли, бо ми, мабуть, шепотіли надто голосно. Вони, певно, подумали, що то розмовляють померлі!»

Після виселення Свідків 1951 року Микола Циба, тодішній слуга краю, продовжував таємно працювати в бункері, друкуючи біблійну літературу. У 1952 році органи держбезпеки знайшли й заарештували його, і він провів багато років у в’язниці. Брат Циба залишився вірним до своєї смерті 1978 року. Окрім нього, було заарештовано багато інших братів, які допомагали йому.

У той час брати не мали зв’язку з організацією за кордоном. Внаслідок цього вони не отримували вчасно поточної літератури. Якось кільком братам вдалося дістати румунські журнали «Вартова башта» за 1945—1949 роки. Місцеві брати переклали їх українською та російською мовами.

Свідки Єгови в Україні, які були на волі, сильно турбувалися ситуацією ув’язнених співвіруючих. Вони доклали старанних зусиль, щоб скласти списки тих, хто сидів у в’язницях, і надсилали їм теплий одяг, їжу та літературу. Приміром, Свідки Єгови Закарпаття підтримували братів з 54 в’язничних таборів по цілому Радянському Союзу. Багато зборів мали додаткову скриньку для пожертв, яка називалася «На добрі надії». Гроші, зібрані в ці скриньки, використовувались для допомоги ув’язненим братам і сестрам. Ці вірні й саможертовні брати на волі дуже підбадьорювалися, коли отримували з в’язниць теплі листи подяки, а також звіти про проповідницьке служіння.

Обставини поліпшуються

Після смерті радянського вождя Йосифа Сталіна, ставлення влади до Свідків дещо поліпшилося. У 1953 році в СРСР вийшла амністія, і деяких братів було звільнено. Згодом утворилася урядова комісія, яка переглядала справи і винесені у них вироки. Внаслідок цього чимало братів випустили на волю, а іншим скоротили термін ув’язнення.

Протягом наступних кількох років більшість ув’язнених Свідків були звільнені. Але амністія не поширювалася на тих, хто був виселений 1951 року. У деяких в’язницях і таборах тих, хто пізнав правду в ув’язненні, було більше, ніж Свідків, яких посадили туди за теократичну діяльність. Такий ріст підбадьорював братів і переконував, що Єгова благословляє їх за непохитність, виявлену в той тяжкий час.

Після звільнення чимало братів змогли повернутися додому. Тоді Свідки докладали великих зусиль, щоб знайти своїх одновірців, котрі втратили зв’язок з організацією. Володимир Волобуєв, який мешкав у Донецьку, розповідає: «До мого наступного арешту 1958 року я зміг розшукати і допомогти близько 160 Свідкам, які не мали зв’язку з організацією».

А втім, проголошення амністії не означало, що брати отримали більше свободи у проповідуванні. Багато братів і сестер невдовзі після звільнення були знову заарештовані й отримали довгі терміни покарання. Наприклад, Марія Томілко з Дніпропетровська відбула тільки 8 років з 25-річного терміну ув’язнення і була звільнена за амністією в березні 1955 року. Проте вже через три роки її знову засудили на десять років ув’язнення і п’ять років заслання. За що? У судовому вироку, винесеному в її справі, написано: «[Вона] зберігала й читала літературу та рукописи... єговістського змісту» та «проводила активну роботу, поширюючи антирадянське єговістське віровчення серед свого оточення». Через сім років її звільнили за інвалідністю. Сестра Томілко витримала різні випробування і до цього часу залишається вірною Єгові.

Ніколи любов не перестає

Влада докладала особливих зусиль, роз’єднуючи сім’ї Свідків Єгови. Часто органи держбезпеки ставили Свідків перед вибором: Бог або сім’я. Проте здебільшого люди Єгови доводили свою вірність Богу навіть у найсуворіших випробуваннях.

Нуцу Бокоч із Закарпаття був арештований за ревну проповідницьку діяльність. Ось що пригадує його дружина Ганна: «Під час перебування у в’язниці мій чоловік зніс чимало знущань. Він провів шість місяців в одиночній камері, де не було ліжка, а тільки один стілець. Його жорстоко били і морили голодом. За кілька місяців він схуд так, що важив лише 36 кілограмів, половину своєї нормальної ваги».

Його вірна дружина залишилася сама з маленькою дочкою на руках. Представники органів влади змушували брата Бокоча поступитися вірою і почати співпрацювати з ними. Йому наказали вибирати: або сім’я, або смерть. Брат Бокоч не зрадив своєї віри і залишився вірним Єгові та його організації. Він провів у в’язниці 11 років, після звільнення активно виконував обов’язки християнського старійшини, а потім і районного наглядача аж до смерті 1988 року. Часто слова Псалма 91:2 додавали йому сил: «Охороно моя та твердине моя, Боже мій»,— я надіюсь на Нього!»

Поміркуйте ще над одним прикладом сильної витривалості, який продемонстрував Юрій Попша, роз’їзний наглядач із Закарпаття. Його заарештували через десять днів після весілля. Замість медового місяця йому довелося провести десять років у мордовській в’язниці в Росії. Його вірна дружина Марія 14 разів приїжджала до нього, кожен раз долаючи відстань близько 1500 кілометрів в один бік. Зараз брат Попша служить старійшиною в одному з місцевих зборів на Закарпатті, а його кохана Марія вірно і з любов’ю підтримує чоловіка.

Інший приклад витривалості у тяжких випробуваннях показала подружня пара із Запоріжжя, Олексій та Лідія Курдаси. Їх арештували в березні 1958 року, через 17 днів після народження їхньої доньки Галини. Разом з ними заарештували ще чотирнадцятьох Свідків з тієї місцевості. Брата Курдаса засудили на 25 років виправно-трудових таборів, а його дружину — на 10 років. Їх розлучили: Олексія вислали у мордовські табори, а Лідію з маленькою донечкою — до Сибіру.

Ось як сестра Курдас описує свою подорож з України до Сибіру, яка тривала три тижні: «Це було просто жахливо. Нас шістьох: мене з донькою, Надію Вишняк з немовлям, яке лише кілька днів перед тим народилося у в’язниці під час слідства, а також ще двох наших сестер — помістили у камеру-вагон, розраховану тільки на двох в’язнів. Ми поклали дітей на нижню полицю, а самі протягом усієї подорожі сиділи навпочіпки на верхній полиці. Годували нас хлібом, солоним оселедцем та давали води. Їжу приносили лише на чотирьох дорослих ув’язнених. На дітей ми не отримували жодних продуктів харчування.

Коли ми прибули до місця призначення, мене з дитиною помістили у в’язничну лікарню. Там я зустріла кількох наших сестер і розповіла їм, що слідчий погрожував забрати дитину і віддати її в дитячий будинок. Сестрам якось вдалося повідомити про мою розпачливу ситуацію місцевим братам. Через деякий час до мене в лікарню приїхала 18-річна дівчина, наша сестра Тамара Буряк (тепер Равлюк), щоб забрати мою доню Галинку. Тамару я бачила вперше. Мені було дуже боляче віддавати свою любу дівчинку людині, яку я навіть не знала, хоча вона й була моєю духовною сестрою. Але сестри у таборі потішали мене, розповідаючи про вірність сім’ї Буряків. Моїй Галинці було п’ять місяців і 18 днів, коли я віддала її Тамарі. Аж через сім років я знову об’єдналася з донечкою!

У 1959 році в СРСР вийшла нова амністія. Вона поширювалася на матерів, які мали дітей до семи років. Але начальники у в’язниці сказали, що застосують до мене цю амністію тільки тоді, коли відмовлюсь від своєї віри. Я не погодилася і тому далі залишилася у таборі».

Брат Курдас звільнився у 1968 році, коли йому було 43 роки. Він відсидів за правду 15 років, у тому числі 8 років у в’язниці суворого режиму. Кінець кінцем він повернувся в Україну до своєї дружини й доньки. Урешті вони знову були разом. Зустрівшись із своїм батьком, Галинка сіла йому на коліна і сказала: «Татку! Десять років я не могла сидіти в тебе на колінах, тож тепер буду надолужувати втрачений час».

Згодом родина Курдасів постійно переїжджала з місця на місце, бо органи влади змушували їх змінювати місце проживання. Спочатку вони мешкали в Східній Україні, потім у Західній Грузії, а згодом на Північному Кавказі. Зрештою вони перебралися до Харкова, де щасливо живуть донині. Галина вже заміжня, і всі вони вірно служать Богу Єгові.

Величний приклад віри

Деколи суворі випробування тривали місяцями, роками і навіть десятками років. Подивімося на приклад одного брата. Юрій Копос народився і виріс неподалік мальовничого міста Хуста, що на Закарпатті. У 1938 році, коли йому виповнилося 25, він став Свідком Єгови. А вже 1940 року під час Другої світової війни його ув’язнили на вісім місяців за відмову служити в угорській армії, яка тоді підтримувала фашистський режим. У той час місцеві закони на Закарпатті не дозволяли страчувати осіб, які відмовлялися від військової служби з релігійних міркувань. Тому братів послали на фронт, де їх можна було стратити за законами фашистської Німеччини. У 1942 році брата Копоса разом з 21 Свідком, а також інших в’язнів вислали на передову лінію фронту біля Сталінграда (Росія). Там їх мали стратити. Проте щойно вони туди прибули, як радянські війська пішли в атаку і захопили в полон німецьких солдатів, а з ними й братів. Свідків вислали в радянський в’язничний табір, де вони перебували до свого звільнення 1946 року.

Брат Копос повернувся додому і почав активно проповідувати в рідній місцевості. За таку діяльність радянські органи влади засудили його до 25-річного ув’язнення у виправно-трудових таборах. Але через шість років він звільнився за амністією.

Після звільнення брат Копос, вже у віці 44 років, вирішив одружитися з Ганною Шишко. Вона також була Свідком і нещодавно вийшла з в’язниці, відбувши там 10-річний термін покарання. Вони подали заяву на реєстрацію свого шлюбу. Вночі перед самим весіллям їх знову арештували і засудили на 10 років ув’язнення в таборах. Проте вони витримали ці труднощі, а їхня любов знесла все, в тому числі затримку з одруженням на десять років (1 Коринтян 13:7). Нарешті вони одружилися 1967 року після того, як вийшли з в’язниці.

Але це ще не кінець історії. У 1973 році брата Копоса, якому тоді вже було 60, знову арештували і засудили на п’ять років ув’язнення в таборах та п’ять років заслання. Він разом зі своєю дружиною Ганною відбував термін заслання в Сибіру, за 5000 кілометрів від рідного міста Хуста. До тієї місцевості можна було дістатися тільки літаком: ані дорожнього, ані залізничного сполучення не існувало. У 1983 році брат Копос та його дружина повернулися додому, в Хуст. Ганна померла 1989 року, а він продовжував вірно служити Єгові до самої смерті 1997 року. Загалом брат Копос відсидів 32 роки: 27 років по різних в’язницях і ще 5 років у засланні.

Цей скромний і покірний чоловік провів майже третину століття в радянських в’язницях і трудових таборах. Його надзвичайний приклад віри чітко показує, що ворогам не під силу знищити непорочність вірних Божих слуг.

Тимчасовий розкол

Ворог людства, Сатана Диявол, використовує чимало засобів у боротьбі з правдивими поклонниками. Окрім того, що завдає фізичної шкоди, він намагається посіяти сумніви і чвари серед братів. Це особливо видно з історії Свідків Єгови в Україні.

У 1950-х роках Свідків нещадно переслідували. Органи влади постійно проводили обшуки, намагаючись знайти місця, де друкувалася література. Відповідальних братів заарештовували. Внаслідок цього деколи навіть через кожних кілька місяців керівництво на себе брали інші брати.

Побачивши, що Свідків Єгови неможливо примусити замовкнути, застосовуючи до них такі види покарання, як-от заслання, ув’язнення, фізичну наругу чи тортури, органи держбезпеки почали вдаватися до нових методів боротьби. Вони докладали зусиль, щоб розколоти організацію зсередини, сіючи підозри серед братів.

У середині 1950-х органи держбезпеки припинили масові арешти активних і відповідальних братів, однак почали за ними шпигувати. Таких братів регулярно викликали в установи держбезпеки. Їм обіцяли гроші й блискучу кар’єру, якщо вони погодяться співпрацювати з органами. Коли людина відмовлялася від співпраці, її чекало ув’язнення та приниження. Кілька осіб, які мали слабку віру, пішли на компроміс через страх або пожадливість. Формально вони залишалися в організації, проте інформували органи держбезпеки про діяльність Свідків Єгови. Також вони слухняно виконували їхні вказівки, виставляючи невинних братів зрадниками в очах інших вірних Свідків. Усе це призвело до того, що серед братів запанувала атмосфера підозр.

Павло Зятек сильно постраждав через недовіру і безпідставні підозри. Цей скромний і ревний брат провів чимало років у виправно-трудових таборах і віддав усе своє життя служінню Єгові.

У середині 1940-х років брат Зятек виконував обов’язки слуги краю. Його заарештували, і він відбув 10 років у в’язниці на Західній Україні. У 1956 році він звільнився і 1957 року знову почав виконувати обов’язки слуги краю. Комітет країни в той час складався, окрім брата Зятека, ще з восьми братів: четверо були із Сибіру, а інші четверо — з України. Ці брати здійснювали нагляд за працею проповідування про Царство по цілому СРСР.

Через великі відстані і неослабне переслідування братам було важко підтримувати зв’язок та регулярно зустрічатися. З часом поширилися чутки і плітки про брата Зятека та інших членів Комітету. Говорилося, ніби брат Зятек співпрацює з органами держбезпеки, побудував собі великий будинок на гроші, які мали піти на працю свідчення, і немов би його бачили у військовій формі. Хтось записав такі наклепи у зошит і вислав обласним і районним наглядачам у Сибіру. Жодне з цих звинувачень не було правдивим.

Зрештою в березні 1959 року деякі районні наглядачі в Сибіру перестали надсилати звіти про служіння в Комітет країни. Ті, хто відділився, зробили це, не порадившись із всесвітнім центром. Також вони не виконували вказівок місцевих братів, призначених здійснювати нагляд. Це призвело до розколу Свідків Єгови в СРСР, який тривав кілька років.

Брати, що відділилися, переконали інших районних наглядачів зайняти таку ж позицію. Внаслідок цього щомісячні звіти про польове служіння надсилалися не призначеному Комітету країни, а братам, які відокремилися від організації. Більшість братів у зборах навіть не знали, що їхні звіти про служіння не доходять до Комітету країни, тож таке відокремлення практично не вплинуло на діяльність зборів. Брат Зятек кілька разів їздив до Сибіру, після чого деякі райони знову почали надсилати звіти про служіння в Комітет країни.

Повернення в теократичну організацію

Першого січня 1961 року брата Зятека заарештували в поїзді у той час, як він повертався зі службової подорожі до Сибіру. Знову він отримав 10-річний термін ув’язнення, але цього разу в «особливому» трудовому таборі в Мордовії. Чим же цей табір був «особливим»?

Відбуваючи терміни покарання в різних виправно-трудових таборах, брати використовували кожну можливість проповідувати іншим в’язням, чимало яких стали Свідками. Це непокоїло владу. Тому вона вирішила зібрати всіх активних Свідків в один табір, щоб вони не могли проповідувати. Наприкінці 1950-х років понад 400 братів і близько 100 сестер були переведені з різних виправно-трудових таборів Радянського Союзу в два табори в Мордовії. Серед в’язнів були брати з Комітету країни, а також районні та обласні наглядачі, котрі відділилися від каналу зв’язку Єгови. Коли ці брати побачили, що брата Зятека також ув’язнили, вони зрозуміли, що не мають підстав вірити, ніби він співпрацює з органами держбезпеки.

Тим часом у зв’язку з арештом брата Зятека обов’язки слуги краю почав виконувати Іван Пашковський. У середині 1961 року брат Пашковський зустрівся з відповідальними братами з Польщі і пояснив їм, що між братами в СРСР виникло поділення. Він попросив, аби Натан Норр із всесвітнього центру в Брукліні написав листа на захист брата Зятека. Згодом 1962 року брат Пашковський отримав листа до Свідків Єгови в СРСР, датованого 18 травня 1962 року. У ньому зокрема говорилося: «Повідомлення, які час від часу доходили до мене, вказують, що ви, брати в СРСР, продовжуєте зберігати сильне бажання бути вірними служителями Бога Єгови. Але дехто з вас зіткнувся з труднощами, намагаючись зберегти єдність між братами. Я думаю, що це через несприятливі для спілкування умови та навмисне поширення фальшивих історій тими, хто ворогує з Богом Єговою. Тому я пишу, аби повідомити вам, що Товариство визнає брата Павла Зятека і братів, котрі з ним співпрацюють, як відповідальних християнських наглядачів у СРСР. Слід ухилятися як від компромісів, так і від крайнощів у поглядах. Ми повинні виявляти здоровий глузд, поміркованість, гнучкість, а також незламність щодо Божих принципів».

Цей лист, а також факт, що брата Зятека засудили до десяти років ув’язнення, допомогли об’єднати народ Єгови в СРСР. Чимало братів з опозиції, котрі перебували у в’язницях і таборах, почали об’єднуватися з організацією. Вони зрозуміли, що брат Зятек не був зрадником і що всесвітній центр повністю підтримує його. У листах до своїх сімей і друзів ці ув’язнені брати заохочували старійшин місцевих зборів налагоджувати зв’язок з братами, які залишилися вірними, і починати здавати звіти про служіння. Протягом наступних десяти років більшість братів, які відокремилися, послухалися цієї поради, хоча, як ми побачимо, цілковите об’єднання братів залишалося й далі нелегким завданням.

Вірність і відданість у в’язничних таборах

Життя у виправно-трудових таборах було нелегким. І все ж ув’язненим Свідкам завдяки їхній духовності часто велося ліпше, ніж іншим в’язням. Вони мали літературу і могли спілкуватися із зрілими співвіруючими. Все це сприяло доброму духу й духовному росту. В одному з в’язничних таборів сестри настільки майстерно ховали літературу в землі, що ніхто не міг її знайти. Якось в’язничний наглядач сказав, що двір табору треба перекопати на два метри вглиб і пересіяти землю, щоб очистити територію від «антирадянської літератури». Ув’язнені сестри настільки ретельно вивчали журнали, що навіть тепер, коли минуло 50 років, декотрі напам’ять можуть процитувати уривки з тих «Вартових башт».

Попри тяжкі часи брати й сестри зберігали вірність і відданість Єгові і не поступалися біблійними принципами. Марія Гречина, яка п’ять років провела у виправно-трудових таборах за проповідницьку діяльність, розповідає таке: «Коли ми отримали «Вартову башту» зі статтею «Невинність через шанування святости крови», то вирішили не обідати у в’язничній їдальні, коли там даватимуть м’ясо. Часто м’ясо, яке готували у таборах, було з кров’ю, яку належно не спускали. Коли в’язничний начальник дізнався, чому Свідки не завжди ходять обідати, то постановив змусити нас поступитися своїми принципами. Він наказав, щоб м’ясо давали щодня на сніданок, обід і вечерю. Два тижні ми нічого не їли, за винятком хліба. Але ми цілковито покладалися на Єгову, розуміючи, що він все бачить і знає, скільки можемо знести. У кінці другого тижня такого «харчування» начальник змінив своє ставлення і вирішив давати овочі, молоко і навіть трохи масла. Ми побачили, що Єгова дійсно турбується нами».

Що допомагало зносити випробування

Порівняно з іншими в’язнями брати зберігали надзвичайно позитивне і спокійне ставлення до життя. Це допомагало їм зносити всі нещастя, яких вони зазнавали в радянських в’язницях.

Брат Олексій Курдас, який відсидів у в’язницях багато років, пригадує: «Зносити випробування мені допомагала глибока віра в Єгову та його Царство, участь в теократичній діяльності у в’язниці та регулярні молитви. Ще мені допомагала впевненість у тому, що я поводжуся так, як подобається Єгові. Також я намагався постійно чимось займатися. Нудьга — це бич всіх в’язниць. Вона руйнує особистість людини і може довести навіть до психічних хвороб. Тому я завжди займав себе теократичними справами. Також у в’язничній бібліотеці я замовляв усі наявні книжки про світову історію, географію та біологію. У книжках я шукав місця, які підтримували мої життєві погляди. Таким чином я зміцнював свою віру».

У 1962 році Сергій Равлюк провів три місяці в одиночній камері. Він не мав права розмовляти з жодною людиною, навіть з охоронцями. Щоб не втратити здоровий глузд, він почав пригадувати всі біблійні вірші, які знав. Він згадав понад тисячу біблійних віршів і записав їх на шматках паперу грифелем олівця. Грифель ховав у щілині підлоги. Також він пригадав більше 100 назв статей з «Вартової башти», які колись вивчав. Ще він вирахував дати проведення Спомину на наступні 20 років. Усе це допомогло йому залишитися здоровим не лише психічно, а й духовно. Він зберіг свою віру живою й сильною.

«Послуги» в’язничних охоронців

Всупереч переслідуванню, яке чинили органи держбезпеки, наша література проходила всі перешкоди, досягаючи братів навіть у в’язницях. Охоронці знали, що брати отримують літературу, тому час від часу проводили в камерах ретельні обшуки, заглядаючи буквально в кожну шпаринку. Також, намагаючись знайти літературу, охоронці регулярно переводили в’язнів з камери в камеру. В’язнів ретельно обшукували і конфісковували у них літературу, якщо знаходили. Як же братам вдавалося приховати публікації?

Переважно брати ховали літературу в подушках, матрацах, черевиках та під одягом. У деяких таборах вони переписували журнали «Вартова башта» надзвичайно дрібними літерами. Коли в’язнів переводили в інші камери, брати загортали мініатюрні журнали в целофан і ховали під язик. Таким чином вони змогли зберегти свою мізерну духовну поживу і продовжувати духовно харчуватися.

Василь Бунга відсидів у в’язниці за правду багато років. Разом з товаришем по камері він зробив у ящику з інструментами подвійне дно. Там вони ховали копії деяких публікацій, які були таємно передані у в’язницю. Ці брати були в’язничними теслями, і їм давали ящик з інструментами, коли треба було виконати якісь теслярські роботи. Отримавши ящик, вони витягали журнали для переписування. Після робочого дня журнали знову клалися в ящик. В’язничний охоронець тримав ящик за двома дверима з трьома замками, оскільки теслярські інструменти, як-от пили, стамески тощо, могли використовуватися в’язнями як зброя. Тому під час обшуків, які проводилися з метою виявити біблійну літературу, охоронці навіть і не думали перевіряти надійно зачинений ящик з інструментами, який зберігався разом з особистими речами начальника в’язниці.

Брат Бунга придумав, як ховати оригінали публікацій також в іншому місці. Оскільки у нього був поганий зір, то він мав кілька пар окулярів. Однак в’язням дозволялося мати при собі лише одну. Інші окуляри зберігалися в спеціальному місці, і в’язні, якщо потрібно, могли отримати їх. Брат Бунга виготовив спеціальні футляри для своїх окулярів і клав у них мініатюрні примірники журналів, переписані дрібним шрифтом. Якщо братам потрібно було зняти копію з журналів, брат Бунга просто просив охоронців принести йому іншу пару окулярів.

Часом виникали такі ситуації, що, здавалося, тільки ангели могли захистити літературу від рук охоронців у в’язниці. Брат Бунга пригадує, як Чеслав Казлаускас приніс у в’язницю 20 шматків мила. У половині з них всередині були наші публікації. Охоронець вибірково проштрикнув десять шматків мила, однак не потрапив у жодний, начинений літературою!

Наполеглива праця об’єднання

Починаючи з 1963 року, брати з Комітету країни вже могли регулярно надсилати звіти про служіння в Бруклін. Також стало можливим отримувати публікації на мікрофільмах. У той час в цілому СРСР існувало 14 районів, і 4 з них були на території України. Оскільки Божий народ зростав числом, то невдовзі в Україні було сформовано сім областей. Задля безпеки кожна область називалася жіночим іменем. Область у Східній Україні називалася Алла, Волинь — Устина, Галичина — Люба, на Закарпатті були області, які називалися Катя, Христина й Маша.

Тим часом КДБ (Комітет державної безпеки) і далі намагався зруйнувати єдність Свідків. Начальник управління КДБ у доповідній записці написав своєму шефу: «Нами ведеться робота для припинення ворожої діяльності єговістських ватажків, для компрометації їх в очах одновірців, створення в їхньому середовищі атмосфери недовіри з метою посилення розколу, що існує в секті. Проведені органами КДБ заходи дозволили розколоти цю секту на два ворожих угруповання: одне з них об’єднує послідовників ватажка єговістів Зятека, який тепер відбуває покарання, а друге складається з прихильників так званої «опозиції». Ця обставина створила сприятливі умови й передумови для внесення ідейного розброду в середовище рядових учасників і для подальшого розкладення організаційних єговістських ланок». Потім у листі визнається, що зусилля КДБ наштовхувалися на перешкоди. Далі там говориться: «Найбільш реакційна частина єговістських ватажків вживає кроки для протидії нашим заходам, намагається усіляко зміцнити організаційні єговістські ланки». Авжеж, брати продовжували виконувати працю об’єднання і Єгова благословляв їхні зусилля.

КДБ подав братам, що відокремилися, фальшивий лист, нібито від брата Норра, в якому підтримувалася ідея створення відокремленої незалежної організації Свідків Єгови. У тому листі, який розповсюдили по цілому СРСР, подавалося посилання на випадок, коли Авраам і Лот відділилися один від одного, як приклад припустимого відокремлення від організаційного каналу.

Вірні брати надіслали примірник цього листа в Бруклін, і 1971 року отримали відповідь, в якій цей лист називався відвертою фальшивкою. У листі до братів, які все ще були відділені від решти Божого народу, брат Норр написав ось що: «Єдина лінія зв’язку, яку використовує Товариство,— це та, що проходить через призначених наглядачів у вашій країні. Жодні інші особи у вашій країні, окрім призначених наглядачів, не мають права брати на себе керівництво серед вас... Правдиві служителі Єгови — це об’єднана група. Тому я щиро сподіваюся і молюся, аби всі ви повернулися до єдності християнського збору під керівництвом призначених наглядачів і щоб ми могли об’єднано брати участь у справі свідчення».

Цей лист зробив багато доброго для об’єднання братів. І все ж деякі намагалися незалежно встановити контакт із всесвітнім центром, оскільки не довіряли каналу зв’язку, що існував. Тож ці брати, котрі відокремилися, вирішили зробити перевірку. Вони послали у Бруклін купюру в десять карбованців і попросили братів розрізати її навпіл і вислати назад в Україну: одну частину поштою, а іншу — через канал зв’язку, який використовувався всесвітнім центром.

Отож одну половинку надіслали поштою. Друга половинка була передана через кур’єра членам Комітету країни. Вони у свою чергу віддали її місцевим відповідальним братам на Закарпатті, які потім зустрілися з братами, що відокремилися. А втім, деякі з тих братів далі вважали, що члени Комітету країни співпрацюють з органами держбезпеки, і тому не довіряли їм.

Зрештою більшість братів, що відокремилися, повернулися до організації. Зусилля Сатани та КДБ знищити за допомогою незгод організацію Свідків Єгови в СРСР виявилися безуспішними. Люди Єгови зростали числом і зміцнювалися, наполегливо виконували працю об’єднання і сіяли зерна правди у нових територіях.

Василь Калін сказав: «Вони використовували різні методи, намагаючись відбити у нас бажання вести християнське життя. Але ми продовжували проповідувати іншим виселеним особам, які не вірили в Бога. Їх виселили з різних причин і за різні злочини. Багато з них зацікавилися нашою звісткою. Досить часто бувало, що ці люди зрештою ставали Свідками Єгови. Вони приєднувалися, хоча знали, що нас переслідують як органи держбезпеки, так і місцева влада».

Християнське життя у час заборони

Розгляньмо коротко, як здійснювалося християнське служіння у перші десятиріччя заборони. Діяльність Свідків Єгови була під забороною на території всієї України з 1939 року. Проте праця свідчення і діяльність збору далі продовжувалися, хоча братам треба було виявляти неабияку обережність, проповідуючи іншим. Наприклад, зацікавленим особам ніколи спочатку не говорилося, що до них приходять Свідки Єгови. Часто біблійні вивчення проводилися з використанням лише Біблії. Багато людей пізнало правду таким чином.

Зібрання збору проводилися за подібних обставин. У багатьох місцевостях брати й сестри збиралися кілька разів у тиждень пізно ввечері або серед ночі. Вони затуляли вікна щільною тканиною, щоб їх не викрили, і проводили вивчення при світлі гасової лампи. Як правило, кожен збір отримував лише один примірник «Вартової башти», переписаної від руки. Згодом брати почали отримувати журнали, надруковані на ротаторах. Для вивчення «Вартової башти» вони зазвичай збиралися двічі на тиждень у приватних помешканнях. Працівники КДБ докладали неослабних зусиль, розшукуючи місця проведення зібрань Свідків, аби покарати відповідальних братів.

Свідки також використовували весілля та похорони як нагоди зібратися разом і підбадьорити одні одних добре підготовленими біблійними промовами. Часто на весіллях молоді брати і сестри читали вірші на біблійні теми й ставили костюмовані біблійні драми. Все це давало добре свідчення присутнім, котрі не були Свідками.

Упродовж 1940—1950-х років багатьох братів заарештовували і ув’язнювали лише за те, що вони були присутні на зібранні. Однак вже у 1960-х роках ситуація змінилася. Коли органи держбезпеки виявляли місце проведення зібрань, то зазвичай складали список усіх присутніх та штрафували господаря помешкання у розмірі половини місячної заробітної платні. Деколи такі заходи доходили до абсурду. Якось Микола Костюк з дружиною пішли у гості до свого сина. Щойно вони зайшли, як над’їхала міліція і почала складати список «усіх присутніх». Через деякий час син брата Костюка отримав повідомлення заплатити штраф за проведення «незаконного зібрання єговістів». Родина Костюків написала скаргу, оскільки жодне зібрання не проводилося. Органи влади скасували штраф.

Відзначання Спомину

Нелегко було зносити постійні труднощі. А втім, брати не знеохочувались і продовжували регулярно зустрічатися. Найтяжче було проводити Спомин. Працівники КДБ особливо пильнували за Свідками у час Спомину, оскільки знали приблизну дату відзначання. Вони сподівалися, що коли не спускатимуть зі Свідків ока, то виявлять місця святкування. Тоді-то органи держбезпеки і зможуть «познайомитися» з новими Свідками.

Брати знали про такі методи, і тому були надзвичайно обережними у день Спомину. Вони проводили святкування у місцях, які було важко знайти. Зацікавленим не говорили наперед про дату і місце відзначення. Здебільшого Свідки приходили до зацікавлених додому безпосередньо в день проведення Спомину й забирали їх у призначене місце.

Якось брати на Закарпатті відзначили Спомин у підвалі будинку однієї сестри. Оскільки підвал був підтоплений, то ніхто б не подумав, що люди можуть зібратися у воді по коліна. Але брати збудували підвищення над водою, і в підвалі можна було проводити Спомин. Хоча вони були змушені сидіти навпочіпки на підвищенні під низькою стелею, однак ніхто не турбував їх і вони змогли радісно відсвяткувати Спомин.

Іншого разу в 1980-х роках члени однієї християнської сім’ї, щоб бути присутніми на Спомині, пішли з дому рано-вранці. Лише ввечері вони зібралися разом з іншими братами для святкування у лісі. Дощ лив мов з відра, тож усі брати і сестри стали в коло під парасолями і тримали в руках запалені свічки для того, аби щось бачити. Після кінцевої молитви всі розійшлися по домівках. Прибувши додому, сім’я побачила, що ворота на їхнє подвір’я розчинені навстіж. Було зрозуміло, що їх розшукувала міліція або органи держбезпеки. Хоча члени тої сім’ї були змучені і змоклі, однак тішилися, що пішли з дому вранці і тому змогли відзначити Спомин та уникнути конфлікту з органами влади.

Братам у Києві було особливо важко знайти безпечне місце для святкування Спомину. Якось одного року вони вирішили провести Спомин на колесах. Один брат працював водієм автобуса на автотранспортному підприємстві, тож Свідки винайняли автобус. Проїжджаючи містом, автобус забирав лише Свідків, а потім виїхав за місто на лісову галявину. Всередині автобуса брати поставили невеличкий стіл з символами для Спомину. Також вони взяли із собою дещо з їжі. Раптом з’явилася міліція. Проте у неї не було підстав перешкоджати братам, оскільки все виглядало так, ніби вони просто вечеряють після робочого дня.

В інших місцевостях України міліція проводила у день Спомину облави в домах братів і сестер. Щойно сідало сонце, як біля будинків Свідків зупинялися машини з трьома-чотирма міліціонерами. Міліція перевіряла, чи брати не готуються до релігійного святкування. Свідки чекали таких облав. Вони одягали на святковий одяг старий і займалися звичайними домашніми справами. Таким чином у міліції складалося враження, ніби вони залишаються вдома і не планують відвідувати релігійного святкування. Як тільки облава закінчувалася, Свідки знімали старий одяг і йшли на Спомин. Місцеві органи влади були задоволені, що виконали свою роботу, а брати могли спокійно відзначати Спомин.

Місця сховку літератури

Пригадайте, що наприкінці 1940-х років Свідків Єгови засуджували до 25 років ув’язнення лише за те, що знаходили в їхніх домівках літературу. Після смерті Сталіна 1953 року термін покарання за це зменшився до десяти років. Згодом за володіння літературою зі Свідків стягували штрафи, а саму літературу конфісковували і знищували. Тож протягом заборони брати дуже ретельно продумували, де можна безпечно зберігати публікації.

Одні тримали літературу в домівках родичів, які не були Свідками, або у сусідів; інші загортали її в целофан і клали в металеві баки, а потім закопували на городах. Василь Ґузо, старійшина із Закарпаття, пригадує, що у 1960-х роках за «теократичну бібліотеку» йому служив карпатський ліс. Він клав літературу в молочні бідони, а потім закопував їх у лісі так, щоб покришки були на рівні землі.

Один брат, який провів 16 років в ув’язненні за свою християнську діяльність, пригадує: «Ми ховали літературу, де тільки було можливо: у бункерах, в землі, у стінах будівель, в скринях з подвійним дном, в собачих будах з подвійною підлогою. Також ми ховали літературу у віниках та качалках для тіста, які всередині були порожніми (там ми, як правило, зберігали звіти про служіння). Також були й інші місця: криниці, туалети, двері, дахи та дрова».

Підпільні друкарні

Хоча за Свідками слідкували і комуністичні шпигуни, і влада, однак духовна пожива продовжувала надходити до тих, хто жадав і прагнув праведності. Вороги правди не змогли усунути з СРСР нашу літературу і мусили це визнати. Наприкінці 1959 року в газеті радянських залізничників «Гудок» було вміщено повідомлення, що Свідки Єгови перевозять біблійну літературу в Радянський Союз повітряними кулями!

Безумовно, наша література не потрапляла в Україну на повітряних кулях. Її розмножували на місцях у приватних будинках. З часом брати зрозуміли, що практичніше і безпечніше друкувати літературу в добре схованих бункерах. Вони будували бункери в підвалах будинків та в пагорбах.

У 1960-х роках один з таких бункерів побудували в Східній Україні. Він був обладнаний вентиляцією та електрикою. Вхід у бункер замаскували настільки вдало, що якось міліціонери цілий день шукали бункер, ходячи якраз над ним і проштрикуючи ґрунт металевими щупами. Вони нічого не знайшли.

Одного разу органи держбезпеки з особливим завзяттям шукали підпільну друкарню. Вони здогадувалися, що в певному будинку друкується література, і хотіли схопити всіх причетних. Перед братами постала проблема: як приносити в будинок папір і як виносити звідти літературу? Зрештою вони знайшли вирішення. Один брат загорнув папір у дитячу ковдрочку і вніс пакунок, ніби немовля, в будинок. Всередині він лишив папір, а в ковдрочку загорнув надруковані журнали і потім виніс «дитину» з будинку. Працівники КДБ слідкували, як брат заходив і виходив з будинку, але нічого не запідозрили.

Літературу, що друкувалася в тому бункері, отримували брати в Донецьку, Криму, Москві та Ленінграді (тепер Санкт-Петербург). Декілька молодих братів збудували подібний бункер у місті Нововолинську. Ці брати так добре тримали місце його розташування в таємниці, що лише через дев’ять років після легалізації нашої праці в Україні дозволили братам оглянути його!

Подібний бункер діяв також далеко в карпатських горах. Брати підвели до нього воду з малого потічка, і вода обертала невеличкий генератор, який виробляв струм для освітлення бункера, але друкарський верстат приводився в рух руками. У тому бункері було надруковано дуже багато літератури. Коли працівники КДБ помітили, що в тій місцевості з’явилося більше літератури, вони почали шукати друкарню. Міліціонери перекопали чимало землі, шукаючи бункер. Вони навіть переодягалися як геологи і ходили по горах.

Коли брати зрозуміли, що бункер ось-ось можуть знайти, то Іван Дзябко запропонував, що буде наглядати за друкарнею, оскільки не був одружений. Якби його заарештували, то діти не лишилися би без батька. У кінці літа 1963 року бункер знайшли, а брата Дзябка застрелили в лісі неподалік. Місцева влада тішилася і навіть організовувала безкоштовні екскурсії для дорослих і дітей у «місце, де Свідки Єгови виходили на зв’язок з Америкою через радіопередавач». Хоча це було брехнею, проте цей сумний випадок дозволив дати свідчення всім людям у тій місцевості. Чимало осіб почали більше цікавитися нашою звісткою. На сьогодні в тій частині Карпат існує понад 20 зборів.

Цінність материнського виховання

У Свідків не лише конфісковували літературу, їх не тільки штрафували, ув’язнювали, катували і позбавляли життя, деяким з них довелося зазнати сильного горя, коли у них забирали власних дітей. Лідія Перепьолкіна мешкала у Східній Україні й мала четверо дітей. Її чоловік, офіцер внутрішніх військ, 1964 року подав на розлучення через те, що його дружина Лідія була Свідком. Суд вирішив позбавити сестру Перепьолкіну материнства. Її двійнят, дочку й сина, яким було по сім років, віддали чоловікові. З ними він перебрався за 1000 кілометрів, у Західну Україну. Суд постановив відіслати інших двох дітей у притулок для сиріт. Коли Лідії дали останнє слово, вона сказала судові: «Я вірю, що Єгова в силі повернути мені дітей».

Після процесу Лідія побачила керівництво Єгови та його опіку. З невідомих причин органи влади не відіслали позосталих двох дітей до сирітського притулку, а дозволили їм залишитися з нею. Потім сім років поспіль Лідія їздила до своїх інших дітей, двійнят. Хоча колишній чоловік не дозволяв їй бачитися з дітьми, проте вона не здавалася. Лідія приїжджала в місто, де мешкали діти, ночувала на залізничному вокзалі, аби тільки зустрітися з дітьми, коли вони йшли до школи. У ті дорогоцінні для неї хвилини вона розповідала їм про Єгову.

Минали роки, а Лідія ‘зі слізьми сіяла’ зерна правди в серцях своїх дітей. Згодом вона ‘жала зо співом’ (Псалом 126:5). Коли двійнятам виповнилося по 14 років, вони вирішили перейти жити до своєї матері. Лідія докладала неабияких зусиль, аби навчити дітей правди. І хоча двоє її дітей обрали інший шлях, проте Лідія та її двійнята вірно служать Єгові.

Зміна на краще

У червні 1965 року Верховний суд України постановив, що література Свідків Єгови не є антирадянською, а носить релігійний характер. Хоча це рішення було винесено в одній судовій справі, однак воно вплинуло на наступні судові рішення щодо Свідків по всій Україні. Органи влади припинили арештовувати людей за читання біблійної літератури, проте і далі ув’язнювали Свідків за проповідницьку діяльність.

Інша важлива зміна відбулася в кінці 1965 року. Уряд СРСР видав указ, за яким усі Свідки, виселені до Сибіру 1951 року, отримали свободу. Тепер вони могли вільно пересуватися в межах Радянського Союзу, хоча не могли вимагати повернення своїх будинків, худоби та іншого майна, конфіскованого під час виселення. Через труднощі з пропискою лише кілька Свідків змогли повернутися в попередні місця проживання.

Чимало братів, виселених до Сибіру 1951 року, оселилися в різних частинах СРСР, як-от: Казахстані, Киргизстані, Грузії та на Північному Кавказі. Багато перебралися в Східну та Південну Україну і там продовжували сіяти зерна правди.

Непохитні у випробуваннях

Хоча вищезгадані зміни дещо поліпшили ситуацію Свідків, однак КДБ не змінив свого ставлення до них. Працівники КДБ застосовували різноманітні методи, щоб змусити Свідків відмовитися від своєї віри. Приміром, один з таких методів полягав ось у чому: брата забирали з місця роботи й тримали кілька днів в управлінні КДБ або в готелі. Протягом затримання три-чотири працівники КДБ читали братові лекції, допитували, улещували і залякували його. Це вони робили по черзі, щоб брат не міг спати. Після цього брата відпускали, а через день-два знову затримували і все повторювалося спочатку. Такий самий метод працівники КДБ застосовували також до сестер, але не так часто.

Братів неодноразово викликали в управління КДБ. Змушуючи їх відмовитися від віри, служби держбезпеки сподівалися зробити з них нових агентів усередині організації. До того ж вони створювали моральний та психічний тиск на братів, які не погоджувалися поступитися своїми віруваннями. Наприклад, Михайло Тілняк, котрий багато років служив районним наглядачем у Закарпатті, пригадує ось що: «Під час однієї з розмов кадебісти, одягнені у військову форму, були особливо доброзичливі й приязні. Вони запросили мене пообідати в ресторані неподалік. Але я посміхнувся, поклав на стіл 50 карбованців (що тоді дорівнювало приблизно половині місячної зарплатні) і сказав, щоб вони поїли без мене». Брат Тілняк сповна усвідомлював, що вони хотіли зробити фотографію у той час, як він буде їсти й пити з людьми у військовій формі. Таку фотографію пізніше використовували б як «доказ» того, що брат Тілняк зрадив своїй вірі. Це могло посіяти серед братів підозри.

Багатьом довелося кілька десятиріч терпіти постійний тиск відмовитися від віри. Бела Мейсар із Закарпаття є прикладом цього. Уперше його заарештували 1956 року, і цей недосвідчений молодий брат ненавмисно підписався під певними твердженнями щодо нашої праці. Через це органи держбезпеки почали викликати декількох братів на допити. Пізніше брат Мейсар зрозумів свою помилку і благав Єгову, аби жодного з цих братів не ув’язнили. Вийшло так, що ніхто з них не був заарештований, хоча самого брата Мейсара засудили до восьми років позбавлення волі.

Повернувшись із в’язниці додому, він два роки не мав права виїжджати за межі села. Щопонеділка йому треба було з’являтися у відділенні міліції для реєстрації. Оскільки Бела відмовився піти на військову перепідготовку 1968 року, то його знову засудили на один рік. Після ув’язнення він повернувся додому і далі ревно служив Єгові. У 1975 році, коли йому було 47, його знову засудили.

Після п’ятирічного терміну покарання у в’язниці, брата Мейсара заслали на п’ять років у Якутію (Росія). Туди його везли літаком, оскільки наземного сполучення з тою місцевістю не існувало. Під час перельоту молоді конвоїри запитали його: «Діду, а чим ти такий небезпечний злочинець?» Відповідаючи їм, брат Мейсар розповів про своє християнське життя й дав їм ґрунтовне свідчення про Божий намір для землі.

Зрештою, коли він прибув у віддалену місцевість, за 600 кілометрів від Якутська, місцеві посадові особи боялися цього «особливо небезпечного злочинця», як про нього було написано в супровідних документах. Згодом, побачивши чудову християнську поведінку брата Мейсара, місцеве начальство сказало працівнику держбезпеки: «Якщо у вас будуть ще такі рецидивісти, то посилайте їх до нас».

Брат Мейсар повернувся додому 1985 року, вже у віці 57. Протягом 21 року, що він провів у в’язницях, його вірна дружина Реґіна жила сама вдома на Закарпатті. Незважаючи на такі великі відстані й немалі кошти, вона часто відвідувала свого чоловіка у в’язниці, в загальному подолавши для цього понад 140 000 кілометрів.

Навіть після звільнення міліціонери та працівники держбезпеки часто відвідували брата Мейсара вдома в селі Ракошино. Через такі візити якось трапилася смішна пригода. На початку 1990 року Теодор Ярач з Керівного органу разом з братами з Комітету країни відвідали закарпатське місто Ужгород. Повертаючись звідти до Львова, вони вирішили ненадовго зупинитися у брата Мейсара. Сестра, котра мешкала неподалік, занепокоїлася, коли побачила, як до скромної хати брата Мейсара під’їхали три автомобілі і з них вийшли дев’ятеро чоловіків. Це так її налякало, що вона побігла до іншого брата і, захекавшись, повідомила йому, що брата Мейсара знову прийшли арештовувати працівники КДБ! Як же вона втішилась, коли дізналася, що помилилась.

Організаційні зміни й удосконалення

У 1971 році Михайла Дасевича призначили слугою краю. Комітет країни у той час складався з трьох братів із Західної України, двох з Росії та одного з Казахстану. Кожен з них також служив роз’їзним наглядачем. Окрім цього, всі вони працювали на світських роботах, щоб забезпечувати свої сім’ї. Території, за якими наглядали ті брати із Західної України, були досить далеко від місць їхнього проживання. Степан Кожемба їздив на Закарпаття, Олексій Давидюк відвідував решту території Західної України, а також Естонію, Латвію та Литву. Брат Дасевич здійснював подорожі в Східну Україну, в Західну й Центральну Росію, на Північний Кавказ та у Молдову. Брати з Комітету країни регулярно відвідували свої території, проводили там зустрічі з районними та обласними наглядачами, підбадьорювали місцевих Свідків і збирали звіти про служіння.

Ті брати також мали зв’язок із кур’єрами, котрі приїжджали з-за кордону як туристи і привозили літературу та пошту. Від кінця 1960-х років до часу релігійної свободи у 1991 році противники не змогли перешкодити обміну поштою жодного разу.

У 1972 році Керівний орган дав вказівку підготувати письмові рекомендації для призначення братів старійшинами. Деякі брати не хотіли робити цього, побоюючись, що такі рекомендаційні списки можуть потрапити до рук міліції. Перед тим такі списки не складалися в жодному зборі. Часто Свідки не знали навіть прізвищ інших братів у зборі. Спочатку було рекомендовано служити старійшинами лише кількох осіб, оскільки багато братів не хотіли, щоб їхні прізвища з’явилися у списках. Але після того як такий розпорядок існував уже деякий час без поганих наслідків, інші змінили свою думку, були рекомендовані і взяли на себе відповідальність служити старійшинами у зборах.

Охорона Єгови під час обшуків

Якось рано-вранці міліціонери прийшли до будинку Василя та Надії Бунги, щоб провести обшук. Коли вони постукали у двері, сестра Бунга була вдома з чотирирічним сином, який спав. Зрозумівши, що прийшла міліція, сестра Бунга швидко вкинула до пічки звіти про служіння та інші папери, пов’язані з працею свідчення. Тоді вона відчинила міліції двері. Міліціонери швидко побігли до пічки, акуратно вийняли з неї обгорілі звіти і розклали їх на столі, підстеливши газету. На майже спаленому папері все ще було видно написане. Обшукавши весь будинок, всі міліціонери разом із сестрою Бунгою пішли до сараю, щоб провести обшук і там. У той час синочок сестри, прокинувшись, побачив на столі попіл від паперів і вирішив навести порядок. Він узяв спалені звіти і кинув їх у смітник. Потім знову ліг у своє ліжечко. Коли міліціонери повернулися, то були в шоці, бо побачили, що крихкі «речові докази» були повністю знищені!

У 1969 році у будинку сім’ї Бунга знову проводили обшук. У той час брат Бунга був удома, і міліція знайшла звіти про служіння. Однак вони легковажно залиши їх на столі, а брат Бунга, скориставшись нагодою, знищив їх. За те, що він це зробив, його посадили до в’язниці на 15 діб. Потім органи держбезпеки змусили брата Бунгу змінити місце проживання, і він деякий час мешкав у Грузії, а згодом у Дагестані. Через деякий час він повернувся в Україну і залишався вірним до самої смерті 1999 року.

«Місіонерські подорожі», організовані органами держбезпеки

У 1960-х та 1970-х роках органи держбезпеки змушували багатьох активних братів переїжджати з місця на місце. Чому вони це робили? Місцеві органи влади не хотіли надсилати до Києва звіти з негативними результатами їхньої антирелігійної діяльності в області. Проводячи свої дослідження, місцева влада розуміла, що кількість Свідків Єгови зростає з кожним роком. Однак у своїх звітах Києву вони хотіли показати, що Свідки не зростають кількісно. Тому-то вони змушували братів вибиратися з їхніх місць проживання, аби можна було повідомити, що кількість Свідків Єгови в тій місцевості не збільшується.

Такі переїзди Свідків в інші території сприяли сіянню зерен правди. Здебільшого змушували переїжджати Свідків, які брали на себе керівництво. Таким чином представники влади «заохочували» тих ревних братів і сестер переселятися у території, де, як ми зараз кажемо, «більша потреба». Брати вірно служили в таких територіях, і з часом там утворювалися нові збори.

Приміром, Івану Маліцькому з Тернопільської області наказали вибратися з власної домівки. Він переїхав у Крим, а там тоді мешкало лише кілька братів. У 1969 році в Криму був лише один збір, а тепер їх налічується понад 60! Іван Маліцький і далі служить старійшиною в одному з них.

Останні роки заборони

У 1982 році, після зміни політичного керівництва у СРСР, в Україні прокотилася ще одна хвиля переслідування, яке тривало два роки. Здається, цього разу переслідування не проводилося за вказівкою керівників СРСР. Проте нові радянські керівники вимагали проведення змін і реформ у республіках. Аби продемонструвати свою запопадливість і старання у проведенні реформ, місцеві представники влади в деяких частинах України ув’язнили кількох відомих Свідків. Хоча ця хвиля переслідування не торкнулася більшості братів, однак деякі Свідки зазнали емоційних і фізичних страждань.

У 1983 році Івана Міґалі із Закарпаття засудили до чотирьох років позбавлення волі. Радянська влада конфіскувала у цього 58-річного старійшини все його майно. Під час обшуку в будинку брата Міґалі працівники КДБ знайшли 70 наших журналів. Цей скромний і миролюбний чоловік був добре знаний у своїй місцевості як проповідник Біблії. Два факти — те, що він володів літературою і проповідував,— були використані як підстави для його арешту.

У 1983—1984 роках у Східній Україні пройшло кілька групових судових процесів. Багатьох Свідків позбавили волі на чотири — п’ять років. Більшість братів відбували терміни свого покарання вже не в зимному Сибіру чи Казахстані, а в Україні. Деяких переслідували навіть у в’язниці, висуваючи проти них сфабриковані звинувачення в порушенні в’язничних правил. Це робилося з метою знайти підстави для продовження їхнього перебування у в’язниці.

Деякі начальники відсилали братів у психіатричні лікарні, сподіваючись, що там Свідки втратять здоровий глузд і перестануть поклонятися Богові. Але дух Єгови підтримував братів, які залишалися вірними Єгові та його організації.

Тріумф теократії

У другій половині 1980-х років опір чистому поклонінню дещо ослаб. У місцевих зборах почала зростати кількість вісників, і брати отримували більше літератури. Відвідуючи родичів за кордоном, деякі Свідки привозили звідти журнали й книжки. Брати, а особливо ті, хто сидів у радянських в’язничних таборах, вперше в житті тримали в руках оригінальні біблійні публікації. Деякі не могли повірити, що дожили до дня, коли оригінальний примірник «Вартової башти» пройшов через «залізну завісу».

Після багатьох років боротьби зі Свідками Єгови влада почала зрештою пом’якшувати своє ставлення до них. Братів тепер запрошували на зустрічі з цивільними представниками місцевих відділів у справах релігій. Деякі посадові особи висловлювали бажання зустрітися зі Свідками Єгови із всесвітнього центру в Брукліні. Зрозуміло, що спочатку брати вважали це пасткою. Але часи для народу Єгови дійсно змінювалися. У 1987 році влада почала звільняти ув’язнених Свідків. Пізніше, 1988 року, деякі Свідки спробували відвідати обласний конгрес Свідків Єгови у сусідній Польщі. У документах вони вказували, що їдуть відвідати своїх друзів та родичів. На їхнє здивування, влада дозволила їм поїхати за кордон! Польські брати щедро ділилися літературою з українськими гостями. По дорозі додому братів з України обшукували на кордоні, але у більшості випадків митники не конфісковували біблійну літературу. Так брати змогли привезти в країну Біблії та інші публікації.

Гостинні польські брати запросили ще більше Свідків з України приїхати до них наступного року. Отож, 1989 року тисячі братів і сестер відвідали три міжнародні конгреси в Польщі й привезли в Україну багато літератури. Того ж року, за згодою Відділу у справах релігій, Свідкам Єгови дозволили отримувати релігійну літературу з-за кордону поштою, але лише дві публікації у посилці. Брати з Німеччини почали регулярно надсилати посилки з книжками та журналами. Брати вже не розмножували журнали таємно в бункерах або вночі в підвалах, а отримували їх офіційно у місцевому поштовому відділенні. Це був ніби сон! Почуття багатьох братів і сестер, які були давно в правді, можна порівняти до почуттів євреїв після повернення в Єрусалим із заслання: «Були ми немов би у сні» (Псалом 126:1). Але прекрасний «сон» тільки починався.

Конгрес у Варшаві

У 1989 році брати з Брукліна порекомендували Комітету країни почати переговори з органами влади про реєстрацію нашого публічного служіння. Більше того, до братів в Україні приїхали з бруклінського Бетелю брати Мілтон Геншель та Теодор Ярач. Наступного 1990 року влада офіційно дозволила кільком тисячам Свідків Єгови відвідати конгрес у Польщі. Коли брати виробляли документи для поїздки, то з гордістю й блиском в очах вказували, що їдуть до Польщі не в гості до друзів або родичів, а відвідати конгрес Свідків Єгови!

Конгрес у Варшаві став для братів надзвичайно особливим. Сльози радості текли по їхніх щоках: це була радість від зустрічей зі співхристиянами, радість від того, що отримали кольорові публікації рідною мовою, та радість від можливості вільно зустрічатися одне з одним. Польські брати виявили сердечну гостинність до братів з України і подбали про всі їхні потреби.

Чимало колишніх в’язнів за віру вперше зустрілися разом на варшавському конгресі. Там змогли побачитися понад сто братів і сестер з «особливого» мордовського табору, де сиділо кілька сотень Свідків. Багато з них просто стояли й дивилися одні на одних зі слізьми радості на очах. Свідок з Молдови, який п’ять років сидів в одній камері з Белою Мейсаром, не впізнав його. Чому? «Я пам’ятаю тебе в смугастому в’язничному одязі, а зараз ти в костюмі з краваткою!» — вигукнув він.

Нарешті релігійна свобода!

У кінці 1990 року юридичні установи реабілітували деяких Свідків Єгови, повернувши їм усі права та привілеї. У той самий час Комітет країни сформував групу, яка представляла Свідків Єгови на зустрічах з урядовцями. Віллі Поль з німецького філіалу був головою цієї групи.

У результаті тривалих зустрічей з представниками уряду в Москві та Києві Свідки отримали довгоочікувану свободу. Релігійну організацію Свідків Єгови офіційно зареєстрували в Україні 28 лютого 1991 року. Це була перша реєстрація Свідків на території СРСР. Через місяць, 27 березня 1991 року, організацію Свідків Єгови зареєстрували також у Російській Федерації. Так через більше ніж 50 років заборон та переслідувань Свідки Єгови нарешті здобули релігійну свободу. Невдовзі після того, наприкінці 1991 року, Радянський Союз розпався, а Україна проголосила свою незалежність.

Добра земля приносить рясні плоди

У 1939 році на території теперішньої України було близько 1000 вісників Божого Царства, котрі сіяли зерна правди в родючу землю — людські серця. Протягом 52 років заборони брати пережили жахіття Другої світової війни, виселення до Сибіру, жорстокі побої, тортури та страти. А втім, протягом того періоду «добра земля» принесла плід, більший у понад 25 разів (Матвія 13:23). У 1991 році в 258 зборах України було 25 448 вісників, а в інших республіках колишнього СРСР близько 20 000 вісників, які переважно пізнавали правду від українських братів.

Така земля потребувала «добрив» у вигляді біблійних публікацій. Тому після юридичної реєстрації нашої праці розпочалися приготування для того, щоб могли надходити вантажі з літературою із Зельтерса (Німеччина). Перший такий вантаж прибув 17 квітня 1991 року.

Брати організували у Львові невеличкий склад літератури, з якого відправляли публікації вантажівками, поїздами і навіть літаками по всій Україні, а також у Росію, Казахстан та інші країни колишнього Радянського Союзу. Це посприяло подальшому духовному зросту. На початку 1991 року в Харкові, місті з двохмільйонним населенням, був лише один збір. У кінці літа 1991 року цей збір з 670 вісників розділився на вісім окремих зборів. Нині в Харкові діє понад 40 зборів!

Хоча СРСР розпався у 1991 році, але Комітет країни дбав про всі 15 республік колишнього Радянського Союзу до 1993 року. Того року на зустрічі з братами з Керівного органу було ухвалено рішення сформувати два комітети: один для України, а інший для Росії та решти 13 республік. До українського Комітету країни, у складі якого вже були Михайло Дасевич, Олексій Давидюк, Степан Кожемба та Ананій Грогуль, ввійшли ще троє братів: Степан Глінський, Степан Микевич та Роман Юркевич.

Тоді виникла потреба сформувати перекладацьку групу, яка б допомогла задовольняти чимраз більшу потребу в новій літературі українською мовою. Як згадувалося раніше, цю роботу виконували брати Еміль Зарицький та Моріс Саранчук разом зі своїми дружинами. Та маленька групка відданих справі працівників переклала чимало публікацій. Проте з 1991 року в Німеччині почала діяти збільшена група українських перекладачів. У 1998 році вони переїхали до Польщі, де працювали до остаточного переїзду в Україну.

Обласні конгреси

Після зустрічі з місцевими братами, яка відбулася 1990 року у Львові, брат Ярач оглянув міський стадіон і сказав: «Його можна буде використати для обласного конгресу наступного року». Брати тільки усміхнулися, думаючи, що це неможливо, оскільки наша організація ще не була зареєстрована і брати ніколи до того не організовували конгресів. А втім, саме наступного року організація отримала юридичну реєстрацію. У серпні 1991 року 17 531 особа відвідала обласний конгрес власне на тому стадіоні, а 1316 братів і сестер охрестилися! Щоб допомогти організувати конгрес, в Україну запросили польських братів.

У серпні планували провести ще один конгрес в Одесі. Але через політичні заворушення, які відбулися в Росії на початку тижня, коли мав проводитися конгрес, представники місцевої влади повідомили братам, що конгрес в Одесі не відбудеться. Брати продовжували звертатися з проханнями до посадових осіб міста і до кінця не припиняли приготувань, повністю покладаючись на Єгову. Насамкінець відповідальним братам сказали з’явитися за остаточним рішенням посадових осіб у четвер. Того дня пополудні брати отримали дозвіл проводити конгрес.

Як же радісно було побачити, що на стадіоні зібралися 12 115 Свідків, серед яких 1943 охрестилося! Через два дні після конгресу брати відвідали місцевих посадових осіб знову, щоб подякувати за дозвіл провести конгрес. Вони дали меру міста примірник книжки «Найбільша Людина, Яка будь-коли жила». Він сказав: «Я не був на конгресі, але знаю все, що там відбувалось. Я ніколи не бачив чогось ліпшого. Обіцяю, що коли вам буде потрібний дозвіл для проведення ваших зібрань, то я завжди з радістю дам його». Відтоді брати проводять обласні конгреси в прекрасній Одесі регулярно.

Видатний міжнародний конгрес

Іншою визначною подією став міжнародний конгрес «Божественне навчання», який відбувся у Києві в серпні 1993 року. На конгресі було 64 714 осіб, а це найбільша кількість присутніх з усіх конгресів, які будь-коли проводилися в Україні. На конгресі побували тисячі делегатів з 30 різних країн. Частини програми, які подавалися англійською мовою, синхронно перекладалися 16 мовами.

Усі були надзвичайно зворушені, коли побачили, як брати і сестри з цілого сектора стадіону встали й голосно відповіли «Так!» на запитання до хрещення! Протягом наступних двох з половиною годин у шести басейнах охрестилося 7402 особи. Це найбільша кількість охрещених на одному конгресі за всю сучасну історію Божого народу! Свідки Єгови завжди пам’ятатимуть цю видатну подію і дорожитимуть нею.

Але як такий великий конгрес змогли організувати брати й сестри лише з 11 місцевих зборів? Як і в попередні роки, роботу квартирного бюро допомогли налагодити брати з Польщі. Разом з місцевими братами вони уклали угоди з якомога більшою кількістю готелів та гуртожитків і навіть орендували річкові кораблі.

Найскладнішим завданням було отримати дозвіл для оренди стадіону. На ньому проходили не лише спортивні події, а й функціонував великий ринок у вихідні дні, і до того ще нікому не вдавалося отримати дозвіл, щоб закрити ринок. Однак дозвіл був отриманий.

Навіть міські влади сформували спеціальний комітет, щоб допомогти братам у підготовчих роботах. До комітету входили начальники таких міських служб, як-от: міліція, транспортна та туристична служби. Для перевезення делегатів конгресу був установлений унікальний розпорядок. Брати заплатили наперед за послуги громадського транспорту, і всі, хто мав плакетки, не платили за проїзд, а робили це на самому конгресі. Так брати і сестри могли швидко сідати у метро, трамваї та міські автобуси, коли добиралися на Республіканський стадіон (тепер Олімпійський), один з найбільших у Східній Європі, або коли верталися назад. Для зручності делегатів поблизу стадіону відкрилися додаткові хлібні магазини, щоб брати могли швидко купити їжі для наступного дня.

Начальника міліції настільки здивував порядок на конгресі, що він сказав: «Все, що ви робите, а також зразкова поведінка вразили мене більше, ніж ваше проповідування. Люди можуть забути почуте, але ніколи не забудуть побаченого».

Кілька жінок, котрі працювали на поблизькій станції метро, прийшли в адміністрацію конгресу, щоб подякувати делегатам за їхню взірцеву поведінку. Одна жінка висловилася так: «Ми працювали тут під час численних спортивних та політичних заходів, але таких увічливих і щасливих гостей, які цікавились також нами, побачили вперше. Всі вони з нами віталися, чого ніколи не було під час інших заходів».

Збори у Києві мали багато роботи і після конгресу, оскільки понад 2500 зацікавлених осіб, які хотіли більше навчитися, залишили свої адреси. Нині у Києві діє понад 50 зборів ревних Свідків!

В однієї групи братів, які подорожували на конгрес, вкрали всі їхні речі. Однак вони все одно бажали збагатитися духовно і тому продовжували свою подорож до Києва, прибувши на конгрес лише у тому, що мали на собі. Проте група братів з колишньої Чехословаччини привезла із собою додатковий одяг, для бідних братів і сестер. Коли про це дізналася адміністрація конгресу, то брати, яких пограбували, швидко отримали весь необхідний одяг.

Щедра допомога

Такі приклади безкорисливої любові не були поодинокими. У 1991 році Керівний орган попросив кілька філіалів у Західній Європі забезпечити їжею та одягом братів у Східній Європі, які мали у цьому потребу. Брати з вдячністю відгукнулися на цю можливість допомогти, і їхня готовність перевершила всі сподівання. Багато хто жертвував харчові продукти і вживаний одяг, інші купували новий. У філіали в Західній Європі надходили речі, запаковані в коробки, валізи та сумки. Кілька тонн продуктів і одягу надійшли автоколонами до Львова з Австрії, Данії, Італії, Нідерландів, Німеччини, Швеції та Швейцарії. Часто брати жертвували навіть свої вантажівки для праці Царства в Східній Європі. Також представники влади на кордонах дуже допомогли, давши необхідні документи, і тоді всі вантажі були довезені з якомога меншими труднощами.

Братів, які доставляли допомогу, вразило те, як їх приймали. Група з Нідерландів, яка їздила до Львова, повідомила про свою поїздку ось що: «За короткий час зібралося 140 братів, щоб розвантажити машини. Перед початком роботи ці покірні брати виявили, що покладаються на Єгову, звернувшись до нього у спільній молитві. Коли роботу було завершено, вони знову зібралися на молитву вдячності. Ми погостювали у місцевих братів, які були щедрі до нас, хоча самі мали небагато. Потім ці брати провели нас до головної дороги, де вони помолилися на узбіччі перед тим, як залишити нас.

Під час довгої подорожі додому ми мали багато що згадати: гостинність братів у Німеччині, Польщі та у Львові; їхню міцну віру і молитовний склад думок; той факт, що хоча вони і живуть у важких умовах, але гостинно дали нам нічліг і їжу; їхню єдність і близькість; їхню вдячність. Ми також думали про наших братів і сестер вдома, які виявили велику щедрість».

Один водій з Данії сказав: «З’ясувалося, що назад ми привезли більше, ніж відвезли туди. Любов та саможертовний дух, виявлені українськими братами, дуже підкріпили нашу віру».

Чимало пожертвуваних речей відправили в Молдову, Прибалтику, Казахстан, Росію та інші місця, де була велика потреба. Деякі речі були послані контейнером до Сибіру та в Хабаровський край, за 7000 кілометрів на схід. Листи зі словами глибокої вдячності від тих, хто отримав допомогу, були зворушливими, заохотливими та сприяли єдності. Так всі ще раз переконалися у правдивості Ісусових слів: «Блаженніше давати, ніж брати» (Дії 20:35).

У кінці 1998 року в Закарпатті сталося стихійне лихо. Згідно з офіційними повідомленнями, понад 6754 будинки було затоплено, а 895 — повністю зруйновано через селеві потоки. З числа зруйнованих будинків 37 належало Свідкам. Філіал у Львові негайно послав у ту місцевість вантажівку з продуктами харчування, питною водою, милом, ліжками та ковдрами. Пізніше брати з Канади та Німеччини надіслали одяг та побутові речі. Свідки з Польщі, Словаччини, Угорщини та Чеської Республіки забезпечили братів продуктами харчування, а також передали будівельні матеріали для відбудови зруйнованих будинків. Багато місцевих братів також допомагали у відновлювальних роботах. Свідки ділилися їжею, одягом та дровами не лише зі своїми співвіруючими, а й з іншими людьми. Вони допомагали очищувати подвір’я й поля та ремонтували будинки осіб, які не були Свідками.

Духовна допомога

Проте брати в Україні отримували не лише матеріальну допомогу. Після більше 50 років заборони українські Свідки не знали, як організувати працю свідчення в умовах свободи. Тому 1992 року з німецького філіалу були послані брати, щоб допомогти в організації праці в Україні. Вони заклали основу для діяльності майбутнього Бетелю. Потім прибули також брати з Канади, Німеччини та Сполучених Штатів, щоб допомогти в здійсненні нагляду за працею навчання.

Теж існувала потреба в досвідчених братах у проповідницькому полі. Спочатку прибули випускники Школи службового вдосконалення з Польщі і почали дбати про потреби місцевих зборів, а потім районів та областей. До того ж приїхало кілька подружніх пар з Канади та Сполучених Штатів Америки, які тепер допомагають у районній праці. Також районними наглядачами служать деякі брати з Італії, Словаччини, Угорщини та Чеської Республіки. Ці заходи допомогли багатьом зборам ліпше застосовувати біблійні засади у різних видах служіння.

Вдячність за біблійну літературу

У другій половині 1990 року були проведені спеціальні кампанії з розповсюдження літератури. Після кампанії з «Вістями Царства» № 35 у 1997 році до філіалу надійшло близько 10 000 купонів від зацікавлених осіб, які хотіли отримати брошуру «Чого Бог вимагає від нас?» або просили їх відвідати.

Люди в країні цінують нашу літературу. Братів, які прийшли в один пологовий будинок, попросили приносити щотижня по 12 примірників книжки «Секрет сімейного щастя». Для чого? Щоб цю книжку видавати кожному подружжю разом зі свідоцтвом про народження дитини!

За останні кілька років чимало людей познайомилися з нашими журналами і полюбили їх. Якось, проповідуючи у парку, Свідки запропонували журнал «Пробудись!» одному панові. Чоловік подякував і запитав: «Скільки він коштує?»

Добра освіта пришвидшує зріст

Після юридичного визнання розвиток організації прискорився. Проте існували певні труднощі. Спочатку деяким Свідкам було тяжко звикнути до проповідування від дому до дому, оскільки понад півстоліття вони свідчили лише неформально. Але з допомогою духу Єгови брати і сестри успішно пристосувалися до нового для них виду служіння.

Також стало можливим щотижня проводити усі п’ять зборових зібрань. Це відіграло важливу роль в об’єднанні вісників і спонукало їх до більшої діяльності. Брати швидко вчилися й прогресували у різних галузях служіння. Нові теократичні школи давали Свідкам добру освіту. Приміром, 1991 року в усіх зборах почала проходити Школа теократичного служіння, яка навчала Свідків проповідувати. У 1992 році Школа служіння Царству для старійшин та службових помічників надзвичайно допомогла братам навчитися, як брати провід у проповідницькому служінні, навчанні збору та пастирській праці.

У 1996 році в Україні почала діяти Школа піонерського служіння. За останні п’ять років понад 7400 сталих піонерів відвідали двотижневий курс цієї школи. Чи навчання справило на них позитивний вплив? Одна піонерка написала: «Я щаслива, що була глиною в руках Єгови і що він формував мене через цю школу». Інша піонерка сказала: «Після школи я почала «сяяти». Один клас піонерів написав: «Ця школа стала справжнім благословенням для всіх, хто її відвідав. Навчання у ній спонукало нас розвивати щиру зацікавленість людьми». Школа посприяла тому, що організація 57 місяців поспіль досягала найвищого числа сталих піонерів.

Оскільки економічна ситуація в країні нелегка, багатьох дивує, як піонери забезпечують свої потреби. Один піонер виконує обов’язки службового помічника і має троє дітей. Він каже: «Разом з дружиною ми ретельно плануємо свої витрати і купуємо лише найнеобхідніші для нашого життя речі. Ми живемо скромно, покладаючись на Єгову. Маючи правильний склад розуму, ми самі не раз дивуємося, як небагато нам потрібно, щоб зводити кінці з кінцями».

Школа службового вдосконалення розпочалася 1999 року. Майже сто братів відвідало цю школу протягом першого року. Через економічні труднощі багатьом було нелегко прибути на двомісячне навчання. Але очевидно, що Єгова підтримував братів.

Один брат, якого запросили на Школу службового вдосконалення, служив сталим піонером у віддаленій території. Він і його партнер у піонерському служінні зекономили достатньо грошей, щоб купити їжі й вугілля на зиму. Коли він отримав запрошення на школу, то вони з партнером постали перед вибором: купувати вугілля чи квиток на поїзд. Вони обговорили це питання і вирішили, що брат поїде на школу. Невдовзі після такого рішення сестра того брата, котра мешкає за кордоном, вислала йому в подарунок трохи грошей. Їх якраз вистачило, щоб поїхати на школу. Після закінчення школи той брат був призначений спеціальним піонером.

Такі освітні програми спорядили народ Єгови до ефективного проповідницького служіння та плідної діяльності у зборах. Вісники навчаються, як успішніше проповідувати, старійшини та службові помічники — як бути джерелом більшого підбадьорення у зборах. Унаслідок цього збори ‘зміцнюються у вірі й зростають кількістю’ (Дії 16:5).

Швидкий ріст приносить зміни

Від часу юридичної реєстрації кількість Свідків Єгови в Україні збільшилася в понад чотири рази. Надзвичайний ріст відбувся по різних місцевостях країни. Виникла велика потреба у кваліфікованих старійшинах. Часто збори розділяються, як тільки призначається другий старійшина. Деякі збори налічували до 500 вісників. Такий швидкий ріст вимагав змін в організаційних справах.

До 1960-х років над працею в Україні наглядав польський філіал, а потім допомагати й здійснювати нагляд почав німецький філіал. У вересні 1998 року Україна стала окремим філіалом під наглядом всесвітнього центру в Брукліні. У той час сформувався Комітет філіалу для управління та вирішення організаційних справ.

Через швидкий ріст також виникла потреба збудувати нові приміщення філіалу. На початку 1991 року Львів був центром розподілу літератури для 15 республік колишнього СРСР. Наступного року туди приїхали два подружжя з філіалу в Німеччині. Невдовзі у Львові почало діяти невеличке бюро. Через рік був придбаний будинок, в якому почали жити і працювати повночасні працівники бюро. На початку 1995 року кількість добровольців, котрі працювали в українському бюро, різко збільшилася. Тому виникла потреба знову переїхати, на цей раз уже до комплексу із шести Залів Царства, які використовувались також 17 зборами. Протягом того часу братів цікавило: «Коли і де ми побудуємо власний Бетель?»

Будівництво філіалу та Залів Царства

Ще 1992 року брати почали вести пошуки земельної ділянки, щоб побудувати приміщення для філіалу. За кілька років, що проминули, було розглянуто чимало ділянок. Брати постійно молилися до Єгови про цю справу, впевнені, що в належний час знайдуть підхожу територію.

На початку 1998 року таку ділянку знайшли у мальовничому сосновому лісі, п’ять кілометрів північніше Львова, в містечку Брюховичі. Ця ділянка розташована поблизу місця у лісі, де колись два збори проводили зібрання під час заборони. Один брат висловився так: «Я ніколи не думав, що через десять років після останнього зібрання у лісі я знову матиму можливість зустрітися з братами в тому ж лісі, але вже зовсім за інших обставин — на території нашого нового філіалу!»

У кінці 1998 року прибули перші міжнародні служителі. Брати з Регіонального інженерного бюро в Зельтерсі (Німеччина) почали напружено працювати над підготовкою креслень. Будівництво розпочалося на початку січня 1999 року після отримання дозволу від уряду. На будові працювали понад 250 добровольців 22 національностей. Також на вихідних допомагали до 250 місцевих Свідків.

Багато братів надзвичайно цінували унікальну можливість попрацювати на цій новобудові. Цілі збори орендували автобуси і приїжджали в Брюховичі, щоб попрацювати на вихідних. Часто вони подорожували цілу ніч, аби вчасно прибути на будову і допомогти. Після тяжкого робочого дня вони проводили ще одну ніч в автобусі, повертаючись додому. Всі були змучені, але щасливі й задоволені. Кожному хотілося приїхати ще. Одна група з 20 братів добиралася поїздом 34 години з Луганська, щоб попрацювати вісім годин на будові Бетелю! Заради цих восьми годин кожен з братів узяв два дні відпустки на світській роботі і витратив більше половини місячної зарплатні на те, щоб купити квитки на поїзд. Такий саможертовний дух підбадьорював усіх будівельників, а також родину Бетелю. Будова швидко просувалася вперед, і вже 19 травня 2001 року відбулося присвячення філіалу. На цій події були присутні представники з 35 країн. На спеціальному зібранні, яке пройшло наступного дня, було 72 023 присутніх: Теодор Ярач звернувся до аудиторії з 30 881 слухача, яка зібралася у Львові, а Ґерріт Леш промовляв до 41 142 осіб у Києві.

А що сказати про Зали Царства? Відтоді, як 1939 року кілька залів було зруйновано на Закарпатті, в Україні не було жодного офіційного Залу Царства до 1993 року. Але 1993 року на Закарпатті в селі Діброва лише за вісім місяців брати збудували гарний комплекс із чотирьох Залів Царства. Незабаром в інших областях України завершилося будівництво ще шістьох залів.

Через великий зріст вісників виникла ще більша потреба в Залах Царства. Однак через складні юридичні процедури, інфляцію та чимраз вищі ціни на будівельні матеріали у 1990-х роках брати збудували лише 110 Залів Царства. А потрібно було ще кілька сотень! Тому в 2000 році почала діяти нова програма будівництва Залів Царства, яка вже зараз допомагає задовольняти потребу в місцях для проведення зібрань.

Вперед у праці жнив!

У вересні 2001 року в Україні було 120 028 Свідків Єгови в 1183 зборах, які обслуговували 39 районних наглядачів! Зерна правди, котрі сіялися протягом тривалого часу, принесли добрі й рясні плоди. У деяких родинах росте вже п’яте покоління Свідків Єгови. Це виявляє, що «земля» тут справді добра. Чимало тих, хто ‘почув слово’, ‘зберегли його в щирому й доброму серці’. Протягом багатьох років брати ‘садили’ зерна, часто зі слізьми, інші ‘поливали’ родючу землю. Єгова все це зростив, а його вірні Свідки в Україні і далі «плід приносять... в терпеливості» (Луки 8:15; 1 Коринтян 3:6).

У деяких територіях України пропорційне відношення кількості Свідків до кількості населення просто вражає. Наприклад, у восьми румуномовних селах, що на Закарпатті, діє 59 зборів, організованих у три райони.

Релігійні та світські противники намагалися повиривати Свідків Єгови з української землі, застосовуючи до них виселення та жорстоке переслідування. Але їхні зусилля не увінчалися успіхом. Серця людей у цій країні виявилися родючою землею для зерен біблійної правди. Сьогодні Свідки Єгови тут збирають щедрий врожай.

Пророк Амос передрік такий час жнив, коли «хлібороб, прийшовши орати, застане ще женця» (Амоса 9:13, Кул.). Благословення Єгови роблять землю настільки родючою, що жнива тривають аж до часу, коли треба вже орати для наступного сезону. Свідки Єгови пересвідчилися у правдивості цього пророцтва. Дивлячись у майбутнє, вони впевнені, що їх чекають захопливі перспективи, адже Спомин 2001 року в цій країні відвідало більше чверті мільйона осіб.

Єгова обіцяє, як це записано Амоса 9:15: «Я посаджу їх на їхній землі, і не будуть їх більш виривати з своєї землі, яку Я їм дав». Продовжуючи сіяти зерна правди та збирати щедрий врожай, Божий народ з нетерпінням очікує часу, коли Єгова повністю сповнить цю обіцянку. А тим часом ми підіймаємо свої очі і бачимо, що поля вже пополовіли для жнив (Івана 4:35).

[Вставка на сторінці 140]

«Даниїла мали повісити, але оскільки він був неповнолітнім, то його лише кинули у в’язницю на чотири місяці».

[Вставка на сторінці 145]

«Свідки сильно відрізнялися від інших у концтаборі... Їхня поведінка виявляла, що вони хочуть сказати іншим в’язням щось дуже особливе».

[Вставка на сторінці 166]

Восьмого квітня 1951 року понад 6100 Свідків із Західної України були виселені до Сибіру.

[Вставка на сторінці 174]

«Часто наші сестри виконували обов’язки слуг збору, а в деяких місцевостях і працю слуг обводу (району)».

[Вставка на сторінці 183]

Замість медового місяця йому довелося провести десять років у в’язниці.

[Вставка на сторінці 184]

«Мені було дуже боляче віддавати свою любу дівчинку людині, яку я навіть не знала».

[Вставка на сторінці 193]

Побачивши, що Свідків Єгови неможливо примусити замовкнути, застосовуючи до них такі види покарання, як-от заслання, ув’язнення, фізичну наругу чи тортури, органи держбезпеки почали вдаватися до нових методів боротьби.

[Вставка на сторінці 207]

КДБ подав братам, що відокремилися, фальшивий лист, нібито від брата Норра.

[Вставка на сторінці 212]

Працівники КДБ особливо пильнували за Свідками у час Спомину, оскільки знали приблизну дату відзначання.

[Вставка на сторінці 231]

Вони вперше в житті тримали в руках оригінальні біблійні публікації.

[Вставка на сторінці 238]

«Все, що ви робите, а також зразкова поведінка вразили мене більше, ніж ваше проповідування. Люди... ніколи не забудуть побаченого».

[Вставка на сторінці 241]

«Любов та саможертовний дух, виявлені українськими братами, дуже підкріпили нашу віру».

[Вставка на сторінці 249]

Заради цих восьми годин кожен з братів узяв два дні відпустки на світській роботі і витратив більше половини місячної зарплатні на те, щоб купити квитки на поїзд.

[Рамка/Ілюстрації на сторінці 124]

Переклади Біблії протягом століть

Протягом певного часу на території України використовувався переклад Біблії староцерковнослов’янською мовою, зроблений у IX сторіччі. З плином часу мова змінювалася і цей переклад кілька разів перероблявся. У кінці XV сторіччя під наглядом архієпископа Геннадія була складена переглянута версія Біблії слов’янською мовою. Згодом цей текст ще раз переробили і підготували до друку. Це стало першим друкованим виданням слов’янської Біблії. Цей переклад відомий як Острозька Біблія, що була надрукована в Україні 1581 року. Навіть сьогодні спеціалісти вважають її визначною пам’яткою друкарства. Цей переклад послужив основою для пізніших перекладів Біблії українською та російською мовами.

[Ілюстрації]

Іван Федоров надрукував Острозьку Біблію в Україні 1581 року.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 141]

Інтерв’ю з Василем Каліним

Рік народження: 1947

Рік хрещення: 1965

Факти з біографії: був у засланні в 1951—1965 роках. Друкував літературу фотографічним методом з 1974 до 1991 року. Від 1993 року служить у філіалі в Росії.

Мій батько жив за різних урядів і під різними політичними устроями. Під час німецької окупації в Західній Україні, приміром, німці били мого батька через те, що вважали його комуністом. Чому вони це робили? Священик сказав німецьким офіцерам, що Свідки Єгови — комуністи, бо не ходять до церкви. Потім прийшла радянська влада. І знову мого батька, а також багатьох інших переслідували. Його називали американським шпигуном. Чому? Бо вірування Свідків Єгови відрізнялися від вірувань релігії, яка панувала у той час. Тому мого батька і всю його родину вислали до Сибіру, де він жив до самої смерті.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 147—151]

Інтерв’ю з Іваном Литваком

Рік народження: 1922

Рік хрещення: 1942

Факти з біографії: сидів у в’язниці в 1944—1946 роках. Відбував покарання у виправно-трудовому таборі з 1947 до 1953 року на далекій півночі Росії.

У 1947 році мене заарештували, бо я відмовився вплутуватися в політику. Посадили мене у в’язницю суворого режиму в Луцьку. У камері я міг лише сидіти не згинаючись, а руки мав тримати на колінах. Не міг я витягнути й ноги. Так просидів три місяці. Мене допитував чоловік у чорному пальто. Він хотів, щоб я виказав братів, які керували нашою працею. Йому було відомо, що я їх знав, але я все одно відмовився виказати їх.

П’ятого травня 1947 року військовий трибунал засудив мене до десяти років ув’язнення в табір суворого режиму. Оскільки я був молодим, то мене віднесли до так званої першої категорії. До цієї категорії зараховували молодих хлопців, як Свідків, так і світських людей. Нас везли в товарних вагонах у Воркуту, що на далекій півночі Росії. Там нас пересадили на пароплав, і ми пливли чотири дні аж до протоки Карські Ворота.

Це була тундра, рослинності там майже не було, з дерев росли тільки карликові берези. Звідти нас змусили йти пішки чотири дні й чотири ночі. Авжеж, ми були молоді. Нас годували сухарями і в’яленою олениною. Нам видали цю їжу, а також миски та теплі ковдри. Падав сильний дощ. Ковдри намокли і стали такими тяжкими, що їх неможливо було нести. Двоє осіб брали ковдру і викручували її, тоді її було легше нести.

Нарешті ми прибули у місце призначення. Я думав: «Ще трохи і буде якийсь дах, дах над головою!» Але ми вийшли на відкриту галявину, вкриту густим мохом. Охоронці сказали: «Розміщайтеся. Тут ви будете жити».

Деякі в’язні плакали, інші проклинали уряд. Я ані разу нікого не прокляв, лише мовчки молився: «Єгово, Боже мій, ти мій притулок і охорона. Будь моєю охороною і тут».

Наш табір обгородили мотузкою, бо не було дроту. Розставили вартових. Як звичайно, вартові щось собі читали, але попередили: коли хтось наблизиться до них на два метри, вони стрілятимуть. Прийшла ніч, і ми полягали спати на мох. На нас падав дощ. Я прокинувся вночі і бачив, як від тіл 1500 людей підіймається пара. Зранку я побачив, що з одного боку повністю змок. Під мохом була вода. Нам нічого не дали їсти, тільки сказали, що треба розчистити поле, аби міг приземлитися літак, який повинен привезти їжу. Охоронці мали спеціальний трактор з велетенськими колесами, щоб не застрягати. У ньому була їжа для охоронців, але в’язні нічого не отримали.

Ми працювали день і ніч, щоб розчистити поле для літака. Нам треба було очистити ділянку від моху. Маленький літачок привіз борошно. Борошно перемішували з окропом і давали нам їсти.

Праця була надзвичайно виснажлива. Ми укладали залізничну колію. В’язні, ніби живий конвеєр, переносили важкі каменюки. Взимку навіть удень було темно і дуже холодно.

Ми спали просто неба, простісінько неба. На нас лив дощ, було мокро, голодно і зимно, але ми були молодими, тому мали трохи сили. Охоронці казали не турбуватися, запевняли, що скоро у нас буде дах над головами. Кінець кінцем військовий трактор привіз достатньо брезенту, щоб зробити намети для 400 людей. Ми натягнули брезент, але спати все одно треба було на моху. Ми збирали траву, приносили її в тимчасові намети, де жили, а вона там гнила, перетворюючись на компост. У цій гнилі ми спали.

Потім розвелися воші. Вони загризали нас майже до смерті. Воші були не тільки на тілі, а й на одязі — дуже багато, великі й малі. То було жахливо. Приходиш з роботи, лягаєш, вони гризуть тебе, а ти чухаєшся і чухаєшся. Ти спиш, а вони тебе з’їдають. Ми сказали бригадиру: «Воші з’їдять нас живцем». Він відповів: «Нічого, скоро ми підсмажимо ті воші».

Начальники чекали теплішої погоди, бо тримався 30-градусний мороз. Потім трохи потепліло, і привезли переносну дезінфекційну станцію. На вулиці було мінус 20 градусів, а намет увесь у дірках. «Роздягайтеся,— сказали нам,— будете митися. Роздягайтеся. Будемо дезінфікувати ваш одяг».

Тож ми роздягалися догола в 20-градусний мороз у геть подертому наметі. На підлогу поклали дошки, і ми могли на них стояти. Сидячи на дошці, я подивився на своє тіло. Який жах! Потім глянув на чоловіка поряд. Те саме. Жодних м’язів. Все висохло. Від нас залишилися тільки шкіра і кості. Я навіть не міг залізти у вантажну машину. Повне виснаження. Однак мене знову зарахували до першої категорії — здоровий, молодий працівник.

Я думав, що скоро помру. Багато помирало, і всі молоді хлопці. Я молився Єгові, щоб він допоміг мені, бо не бачив жодного виходу. Деякі світські в’язні навмисне відморожували руку або ногу, а тоді відрубували, щоб отримати звільнення від роботи. Це було страшно, жахливо.

Якось, коли стояв біля вартової вишки, я побачив знайомого лікаря. З ним ми разом після арешту йшли по етапу, і я проповідував йому про Боже Царство. Він був ув’язненим, але звільнився по амністії. Я підійшов ближче і побачив, що він дійсно був вільним. Я покликав його. Здається, його звали Саша. Він подивився на мене і сказав: «Іване, це ти?» Коли він це вимовив, я заплакав, як дитина. «Негайно йди до медпункту»,— сказав він.

Я пішов у медпункт, і там мене відрахували з першої категорії працівників, але далі залишили в таборі. Оскільки тепер я належав до третьої категорії, то мене відправили у частину для тих, хто потребував відпочинку. Комендант сказав: «Я тебе сюди не запрошував. Ти сам прийшов. Поводься добре і виконуй свою працю». Мало-помалу я почав обживатися в тому місці. Вже не треба було так виснажливо працювати.

Мене звільнили 16 серпня 1953 року і сказали: «Тепер ти вільний». Ще мені сказали, що можу йти, куди хочу. Спочатку я пішов до лісу і подякував Єгові за охорону. Я пішов у лісок, впав на коліна і дякував Єгові за те, що він зберіг мене для майбутнього життя і для майбутньої праці на прославлення його святого імені.

[Вставка]

«Ще трохи і буде якийсь дах, дах над головою!»

[Вставка]

Я пішов у лісок, впав на коліна і дякував Єгові за те, що він зберіг мене для майбутнього життя.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 155, 156]

Інтерв’ю з Володимиром Левчуком

Рік народження: 1930

Рік хрещення: 1954

Факти з біографії: сидів у в’язниці з 1946 до 1954 року за політичну діяльність. Зустрівся зі Свідками Єгови в одному з трудових таборів у Мордовії.

Я був українським націоналістом. За це 1946 року комуністи засудили мене до 15 років у виправно-трудових таборах. Там були Свідки Єгови. Вони проповідували мені, і я відразу зрозумів, що це правда. Ми не мали Біблії, адже то був табір суворого режиму. Тож я почав шукати і збирати клаптики паперу. Назбиравши декілька клаптиків, я зробив невеличкий записник. Потім попросив братів процитувати всі вірші, які вони пам’ятали, і сказати, де вони записані в Біблії. Тоді я записав їх у свій записник. З таким же проханням я звертався до тих, хто приходив у табір пізніше. Якщо хтось знав у загальних рисах якесь біблійне пророцтво, то я також записував його. Я зібрав велику кількість біблійних віршів і використовував їх у своїй проповідницькій діяльності.

Коли я почав проповідувати, то розмовляв з багатьма такими ж, як я, молодими хлопцями. Я був наймолодшим, тоді мені було тільки 16 років. Я казав тим хлопцям: «Ми постраждали даремно. Ми, а також інші люди даремно ризикували своїм життям. Жодні політичні ідеї не доведуть до добра. Треба ставати по стороні Божого Царства». Я цитував їм вірші, які вивчив напам’ять зі свого записника. У мене була дуже добра пам’ять. Мені вдавалося швидко переконувати своїх ровесників, і вони починали приходити до нас, Свідків Єгови. Згодом вони теж стали братами.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 157]

Покарання, які застосовували проти Свідків Єгови

Виселення. Людей виселяли у віддалені території, зазвичай до Сибіру, де вони мусили мешкати і працювати. Вони не могли виїжджати за межі визначеної території. Раз у тиждень або в місяць вони мали приходити у місцеві органи влади для реєстрації.

Закрита в’язниця. У закритій камері сиділо від трьох до десяти в’язнів. Двічі або тричі на день вони отримували їжу. Раз у день або в тиждень їх виводили на прогулянку в двір в’язниці. Вони не працювали.

Виправно-трудові табори. Більшість таборів розташовувалися в Сибіру. Сотні в’язнів жили разом у бараках (в одному бараку зазвичай перебувало від 20 до 100 в’язнів). Вони працювали принаймні вісім годин у день на території табору або в іншому місці. Праця була тяжкою: в’язні будували фабрики, прокладали залізничні колії, вирубували дерева. На місце роботи і назад їх приводили під охороною. У межах табору після роботи в’язні могли пересуватися майже вільно.

[Ілюстрація]

Сибір (Росія). Діти виселених українських Свідків рубають дрова на паливо (1953 рік).

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 161, 162]

Інтерв’ю з Федором Каліним

Рік народження: 1931

Рік хрещення: 1950

Факти з біографії: був у засланні з 1951 до 1965 року. Сидів у в’язниці у 1962—1965 роках.

Коли я був у в’язниці під слідством, одного разу Єгова здійснив, як мені здавалося, чудо. Начальник КДБ (Комітету державної безпеки) прийшов з якимось папером. Обвинувач сів біля слідчого. Начальник КДБ сказав слідчому: «Дайте йому це! Нехай прочитає і побачить, що його брати в Америці нічого не варті!»

Вони дали мені той папір. Це була резолюція з конгресу. Я прочитав її один раз, а потім уважніше ще раз. Обвинувач почав нервуватися. Він сказав: «Громадянине Калін! Ви що, вчите це напам’ять?»

Я відповів: «Знаєте, спочатку я просто перебіг резолюцію очима. Хочу вдуматися у зміст». Всередині я плакав від радості. Закінчивши читати резолюцію, я віддав її і сказав: «Щиро вдячний вам, але насамперед Єгові, бо це він спонукав вас до цього. Сьогодні я сильно зміцнив свою віру, прочитавши цю резолюцію! Я приєднуюся до тих Свідків, які її ухвалили, і завжди прославлятиму Боже ім’я. Розповідатиму про нього людям у таборі й в’язниці — хоч би де був. Це моє покликання!

Хоч би як ви мене мучили, я не мовчатиму. У цій резолюції Свідки не заявляли, що готові до якогось повстання, а вирішили, що, незважаючи на найтяжче переслідування, служитимуть Єгові і пам’ятатимуть, що він допоможе їм бути вірними! Молюся до Бога Єгови, щоб у цей скрутний час він дав мені силу залишатися непохитним у вірі.

Я не захитаюся! Ця резолюція додала мені сил. Можете поставити мене до стінки, я не вагатимуся. Єгова може врятувати мене через воскресіння!»

Я побачив, що мої слідчі були розчаровані. Вони знали, що припустилися великої помилки. Резолюція повинна була послабити мою віру, але вона підкріпила мене.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 167—169]

Інтерв’ю з Марією Попович

Рік народження: 1932

Рік хрещення: 1948

Факти з біографії: провела у в’язницях і трудових таборах шість років. Допомогла більше десяти особам пізнати правду.

Коли мене заарештували 27 квітня 1950 року, я була на п’ятому місяці вагітності. Вісімнадцятого липня вони дали мені десять років. Мене засудили за проповідування, за те, що розповідала людям про правду. Нас було семеро засуджених: четверо братів і три сестри. Всім нам дали по десять років. Мій синочок народився 13 серпня.

Під час перебування у в’язниці, я не занепадала духом. Я навчилася з Божого Слова, Біблії, що це щастя постраждати як християнин, а не як вбивця чи злодій. Я була щаслива. У мене в серці була радість. Вони посадили мене в одиночну камеру, а я ходила по камері туди й сюди та співала.

Солдат відчинив віконечко і сказав: «У такому становищі ти ще співаєш?»

Я відповіла: «Я щаслива, бо не зробила нікому нічого поганого». Він просто закрив віконечко. Вони мене не били.

Вони сказали: «Відмовся від своєї віри. Подумай, в якому ти становищі». Вони мали на увазі те, що мені доведеться народжувати у в’язниці. Але я була щаслива, що вони засудили мене за віру в Боже Слово. Це сповнювало мене приємними почуттями. Я знала, що не є злочинницею, що страждаю за віру в Єгову. Це допомагало мені бути щасливою весь час. Ось так це було.

Пізніше, коли вже працювала в таборі, я обморозила руки. Мене поклали у лікарню. Там я сподобалася одній лікарці. Вона сказала: «У тебе погане здоров’я. Хочеш працювати зі мною?»

Звісна річ, начальнику табору це було не до вподоби. Він сказав: «Чому ви хочете, щоб саме ця жінка працювала з вами? Виберіть когось з іншої групи».

Лікарка відповіла: «Мені не потрібен хтось інший, у моїй лікарні мені треба мати добрих і чесних людей. Вона працюватиме зі мною. Я знаю, що вона нічого не вкраде і не почне вживати наркотики».

Вони довіряли нам. Вони ставилися з особливою повагою до віруючих. Вони бачили, які ми люди. Це було корисно і нам.

Зрештою лікарка переконала начальника. Він не хотів, щоб я йшла, бо добре різала дерево. Хоч би де працювали люди Єгови, вони завжди були чесними, сумлінними працівниками.

Примітка. Син Марії народився у вінницькій в’язниці. Протягом двох років він перебував у в’язничному сирітському будинку. Потім родичі відіслали його до батька, який тоді був виселений до Сибіру. Коли сестру Попович звільнили з в’язниці, її синові було шість років.

[Вставка]

«Я щаслива, бо не зробила нікому нічого поганого».

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 175]

Інтерв’ю з Марією Федунь

Рік народження: 1939

Рік хрещення: 1958

Факти з біографії: провела у засланні 1951—1965 роки.

Після того, як ми розмістились у вагонах і трохи заспокоїлися, поїзд рушив. Що ж ми робили? Ми знали пісні, тож почали співати. Ми переспівали всі пісні з пісенника, які знали.

Спочатку ми чули тільки спів, який лунав у нашому вагоні, але потім, коли наш поїзд зупинявся, аби пропустити інші, ми зрозуміли, що їдуть ще поїзди з нашими братами. З тих поїздів долинав спів. У них їхали брати з Молдавії, потім румунські брати з Буковини. Було багато поїздів. Поїзди обганяли один одного на різних станціях. Ми зрозуміли, що там теж були наші брати.

Ми пам’ятали багато пісень. Чимало пісень брати склали у вагонах. Пісні підбадьорювали нас і допомагали зберігати правильний настрій. Вони звертали наші думки до Єгови.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 177]

Інтерв’ю з Лідією Стащишин

Рік народження: 1960

Рік хрещення: 1979

Факти з біографії: дочка Марії Пилипів, інтерв’ю з якою поміщено на сторінках 208, 209.

Коли я була маленькою, мій дідусь був старійшиною і здійснював керівництво у зборі. Я пам’ятаю його розпорядок дня: він вставав уранці, мився, а потім молився. Тоді відкривав Біблію і ми всі разом читали щоденний вірш і цілий розділ з Біблії. Дідусь регулярно просив мене віднести важливі документи (в сумці або в щось загорнені) іншому старійшині, котрий мешкав на краю міста. Щоб дістатися до його будинку, мені треба було піднятися на пагорб. Мені не подобався той пагорб. Він був стрімким, і вилізти на нього було тяжко. Я казала: «Діду, я не піду! Будь ласка, можна мені не йти?»

Дідусь відповідав: «Ні, ти мусиш іти. Треба віднести документи».

Я говорила собі: «Не піду! Не піду!» Потім думала: «Ні, мушу йти, бо, можливо, від тих документів залежить щось важливе». У мене завжди були такі думки. Мені не хотілося йти, але я йшла. Я знала, що ніхто інший не може піти. Так було часто. Це була моя праця, мій обов’язок.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 178, 179]

Інтерв’ю з Павлом Рураком

Рік народження: 1928

Рік хрещення: 1945

Факти з біографії: відсидів 15 років у в’язницях і таборах. Тепер служить головуючим наглядачем в Артемівську, що на Східній Україні.

У 1952 році я сидів у таборі суворого режиму в Караганді. Там нас було десятеро братів. Час тягнувся дуже повільно, і це було тяжко. Хоча у нас були радість і надія, однак ми не мали духовної поживи. Після роботи ми зустрічалися і розмовляли, пригадували те, чого навчилися раніше від «вірного і мудрого раба» (Матв. 24:45—47).

Я вирішив написати своїй сестрі: розповісти про ситуацію в таборі і пояснити, як нам бракує духовного харчу. Оскільки у в’язниці такі листи писати заборонялося, то відіслати його було надзвичайно важко. Але врешті-решт сестра отримала мого листа. Вона підготувала посилку, поклавши у неї сухарі, а також Новий Завіт, і відправила її мені.

Режим у таборі був дуже суворий. Начальники не завжди віддавали посилки в’язням. Часто вони відкривали їх, щоб перевірити вміст. Усе ретельно переглядалося. Наприклад, вони відкривали консерви, щоб подивитися, чи нічого не сховано по боках або в подвійному дні. Вони навіть перевіряли сухарі.

Ось прийшов день, коли я побачив своє ім’я в списку тих, кому прийшли посилки. Я дуже зрадів, хоча навіть не міг подумати, що сестра поклала в посилку Новий Завіт. У той день чергував найсуворіший контролер, якого в’язні називали «Горить вода». Коли я прийшов за посилкою, він запитав мене: «Звідки чекаєш посилку?» Я назвав йому адресу сестри. Він узяв короткий ломик і відкрив ящик.

Коли він зняв кришку, я побачив між стінкою ящика та продуктами Новий Завіт! Я лише встиг проказати подумки: «Єгово, дай його мені».

На моє велике здивування, контролер сказав: «Забирай ящик. Швидко!» Не вірячи у те, що відбувається, я накрив ящик і поніс його в барак. Там я вийняв Новий Завіт і поклав його в свій матрац.

Коли я сказав братам, що отримав Новий Завіт, ніхто мені не вірив. Це було чудо від Єгови! Він підтримав нас духовно, адже в такій ситуації неможливо було щось дістати. Ми дякували нашому небесному Батьку, Єгові, за його милосердя й опіку. Ми почали читати і зміцнювати себе духовно. Якими ж вдячними ми були Єгові за це!

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 180, 181]

Інтерв’ю з Лідією Бзові

Рік народження: 1937

Рік хрещення: 1955

Факти з біографії: була у засланні з 1949 до 1965 року.

Коли я була підлітком, то дуже журилася, що з нами немає батька. Як і всі діти, ми любили свого тата. Я не встигла попрощатися з ним. Нас з Іваном не було, коли його забрали. Саме тоді ми збирали врожай проса.

Коли ми повернулися з поля, мама сказала, що батька заарештували. Я відчула порожнечу і біль. Але не було паніки, не було ненависті. Ми всі розуміли, що це могло статися в будь-який час. Нам завжди нагадували слова Ісуса: «Як Мене переслідували,— то й вас переслідувати будуть» (Ів. 15:20). Надто рано у своєму житті ми відчули на собі сповнення цього вірша. Ми знали його, як молитву «Отче наш». Також усвідомлювали, що оскільки ми не є частиною цього світу, то світ нас не любитиме. Те, що робила влада, було продиктовано її незнанням.

Коли ми жили під румунським урядом у Молдавії, тато знав, що його справу можна захищати у суді. Нам дозволили прийти на судове засідання. То був для нас щасливий день.

Батько дав чудове свідчення. Нікого не цікавили обвинувачення прокурора, а всі з відкритим ротом слухали свідчення батька. Він говорив годину й сорок хвилин, захищаючи правду. Тато дав дуже чітке й зрозуміле свідчення. На очах у працівників суду виступили сльози.

Ми пишалися, що батько зумів дати свідчення на суді, прилюдно оборонити правду. У нас не було почуття розпачу.

Примітка. У 1943 році німецька влада заарештувала батьків сестри Бзові й засудила їх до 25 років ув’язнення за гадану співпрацю з радянською владою. Десь через рік радянські війська ввійшли в ту територію й звільнили їх. Згодом її батько був знову арештований, на цей раз вже радянською владою. Загалом він провів у в’язниці 20 років.

[Вставка]

Як і всі діти, ми любили свого тата. Я не встигла попрощатися з ним.

[Рамка/Ілюстрації на сторінках 186—189]

Інтерв’ю з Тамарою Равлюк

Рік народження: 1940

Рік хрещення: 1958

Факти з біографії: виселена у 1951 році. Допомогла близько 100 особам пізнати правду.

Ось історія Галинки. У 1958 році, коли дівчинці було лише 17 днів, заарештували її батьків. Дитину разом з матір’ю відіслали до в’язничного табору в Сибіру. Протягом п’яти місяців, поки у матері було молоко, Галинка залишалася з нею. Потім матір відправили на роботу, а дитину віддали в дитбудинок. Наша сім’я жила в сусідній Томській області. Брати написали у наш збір листа, в якому просили, щоб хтось забрав маленьку дівчинку з дитбудинку і виховував її до звільнення батьків. Звичайно, коли прочитали цей лист, усі з сумом зітхнули. Це було так сумно і жахливо, що немовлятко опинилося в такій ситуації.

Нам дали певний час на роздуми. Минув тиждень. Ніхто не запропонував забрати дитину. Ми всі жили за тяжких умов. На другий тиждень мій старший брат сказав мамі: «Давайте візьмемо цю маленьку дівчинку».

Мама відповіла: «Що ти кажеш, Васю? Я вже стара і хвора. Ти ж розумієш, яка це велика відповідальність взяти чиюсь дитину. Це не тварина. Не корова і не теличка. Це — дитина. До того ж чиясь дитина».

Він сказав: «Тому-то нам і треба забрати її, мамо. Це дійсно не тварина. Уявіть собі дитину в табірних умовах! Вона така маленька, така безпомічна». Потім брат сказав: «Хіба ми не повинні розуміти, що може прийти час, коли нам скажуть: «Я був хворий, я був у в’язниці, я був голодний, а ви не допомогли мені»?»

Мама сказала: «Так, це може статися, але ж то велика відповідальність взяти чиюсь дитину. А коли з нею щось станеться у нас?»

Брат відповів: «А коли з нею щось станеться там?» Потім він показав на мене і промовив: «У нас є Тамара. Вона може поїхати туди і привезти дівчинку. Ми всі працюватимемо, щоб забезпечити дитину».

Отож, ми подумали і поговорили, а потім нарешті вирішили, що я таки поїду. Тож я поїхала у Маріїнський табір. Поїхала за маленькою дівчинкою. Брати передали зі мною літературу. Вони також дали мені фотоапарат, щоб сфотографувати матір, бо ми її не знали. Мені не дозволили взяти в табір фотоапарат, але літературу вдалося пронести. Я купила каструлю, поклала в неї літературу, а зверху залляла смальцем. Коли я проходила крізь ворота, охоронець не перевіряв, що було під смальцем. Так я передала у табір літературу.

Мені вдалося познайомитися з матір’ю дівчинки, Лідією Курдас. Я навіть переночувала у таборі, поки на дитину готувалися документи. Так я забрала Галинку додому. Коли ми приїхали, Галинці було п’ять місяців і кілька днів. Ми всі доглядали за нею, і все ж вона сильно захворіла. Приходили лікарі, але не могли виявити причини хвороби.

Лікарі думали, що це була моя дитина, тому сварили мене. «Що ти за матір? — казали вони.— Чому ти її не годуєш?» Ми боялися сказати, що взяли дитину з в’язниці, і не знали, як поводитися. Я плакала і мовчала. Лікарі кричали на мене, потім сварили маму, кажучи, що було рано віддавати мене заміж, що мене саму ще треба годувати молоком. Тоді мені було 18 років.

Галина так захворіла, що їй було важко дихати. Я пішла під сходи і молилася: «Боже Єгово, Боже Єгово, якщо ця дитинка має померти, забери замість її моє життя!»

Дитина почала задихатися на очах у лікарів. Вони сказали: «Це безнадійно, вона не виживе, не виживе». Вони повторювали це у моїй присутності, при мамі теж казали таке. Мама плакала. Я молилася. А дитина вижила. Вона залишалася з нами до звільнення її матері. Сім років Галинка була з нами і більше ніколи не хворіла, жодного разу.

Тепер Галина живе в Харкові. Вона наша сестра і сталий піонер.

[Вставка]

«Боже Єгово, Боже Єгово, якщо ця дитинка має померти, забери замість її моє життя!»

[Ілюстрація]

Зліва направо: Тамара Равлюк (раніше Буряк), Сергій Равлюк, Галина Курдас, Михайло та Марія Буряки.

[Ілюстрація]

Зліва направо: Сергій і Тамара Равлюки, Микола Куйбіда та Галина Куйбіда (раніше Курдас), Олексій та Лідія Курдаси.

[Рамка на сторінці 192]

Звіт районного наглядача (1958 рік)

Наскільки важким є становище братів, можна до певної міри зрозуміти з того, що практично за кожним братом шпигує по десять комсомольців. Людині, яка вимовить лише кілька слів про Царство Бога, загрожують сусіди, що готові зрадити, фальшиві брати, міліція, судові вироки до 25 років позбавлення волі в таборах або в’язницях, виселення до Сибіру, довічна примусова праця, арешти на тривалий час у темних в’язничних камерах.

А втім, вісники залишаються мужніми. Вони виявляють поправді безмежну любов до Бога Єгови, їхній склад розуму подібний до ангельського, вони і не думають здаватися у боротьбі. Вони знають, що виконують працю Єгови і що її кінець буде переможним. Брати усвідомлюють, кому зберігають вірність. Страждання заради Єгови — це радість для них.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 199—201]

Інтерв’ю з Сергієм Равлюком

Рік народження: 1936

Рік хрещення: 1952

Факти з біографії: відсидів 16 років у в’язницях та виправно-трудових таборах. Сім разів його змушували міняти місце проживання. Допоміг 150 особам пізнати правду. Інтерв’ю з його дружиною Тамарою подано на сторінках 186—189. Зараз Сергій служить старійшиною у зборі в Рогані, що поблизу Харкова.

Сім років я провів у Мордовії. Хоча це був табір суворого режиму, однак нам вдавалося розповсюдити багато публікацій. Деякі охоронці брали літературу додому, читали її самі, а потім давали своїм сім’ям та родичам.

— Що вам треба? — питав я.

— Щось почитати.

— Завтра буде обшук?

— Так. Завтра в п’ятому блоці.

— Добре, на одному з ліжок під рушником лежатиме «Вартова башта». Можете її взяти.

Проводився обшук, і він взяв оту «Вартову башту». Але охоронці не знайшли іншої літератури, бо ми наперед знали про обшук. Таким чином деякі з них допомагали нам. Їм подобалася правда, але вони боялися залишитись без роботи. Упродовж багатьох років, коли у таборі були брати, охоронці спостерігали за способом нашого життя. Розумні люди бачили, що ми не скоїли жодних злочинів. Але вони нічого не могли сказати, адже тоді їх вважали б прихильниками Свідків Єгови, і вони втратили б свою роботу. Тож вони до деякої міри підтримували нашу працю. Вони брали читати нашу літературу. Це допомагало охолодити вогонь переслідувань.

У 1966 році в Мордовії нас було 300 братів. Начальники знали дату проведення Спомину. Отже, вони вирішили перешкодити нам того року. Вони сказали: «Ви і так вже вивчаєте свою «Вартову башту», але ми покладемо край цьому Спомину. Ви нічого не зможете зробити».

Начальники загонів вирішили залишитися у своїх кабінетах до відбою. Всі були на своїх місцях: в’язничні наглядачі, адміністрація, начальник табору.

Ми вирішили вийти на центральну алею, де зазвичай зранку й ввечері робилася перекличка.Тут розділилися на групи по зборах і так гуляли по алеї. У кожній групі під час ходіння брат виголошував промову, інші ж слухали.

Ми не мали символів для Спомину, тому була лише промова. У той час в таборі не було помазанців. До 21.30, гуляючи алеєю, святкування закінчили всі групи.

Нам хотілося заспівати пісню разом, всім братам. Тож ми зібралися в одному місці, біля лазні, яка була найдалі від воріт з перевірочним пунктом. Уявіть собі 300 чоловіків, серед яких 80—100 на повний голос співають у нічній тайзі! Тільки подумайте, яка луна прокотилася від цієї пісні. Пам’ятаю, ми співали зі старого пісенника пісню номер 25: «Я помер за тебе». Всі знали ту пісню. Деколи навіть вартові на вишках кричали до нас: «Будь ласка, заспівайте 25 пісню!»

Коли ми почали співати вночі, весь персонал вибіг зі своїх кабінетів до лазні, щоб зупинити нас. Коли вони прибігли, то не могли нічого зробити, адже довкола тих братів, що співали, інші брати, які мовчали, сформували щільне кільце. Тож охоронці тільки несамовито бігали довкола нас, поки ми не закінчили співати. Потім всі розійшлися в різні боки. Охоронці не знали, хто співав, а хто ні. Вони не могли посадити в ізолятор всіх.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 203, 204]

Інтерв’ю з Віктором Поповичем

Рік народження: 1950

Рік хрещення: 1967

Факти з біографії: народився у в’язниці, син Марії Попович, інтерв’ю з якою поміщено на сторінках 167—169. Був заарештований 1970 року і провів чотири роки у в’язниці за проповідницьку діяльність. Під час триденного слухання його справи 35 осіб засвідчили, що брат Попович їм проповідував.

Ситуацію, в якій опинилися Свідки Єгови, не слід оцінювати лише в контексті людських стосунків. Переслідування Божого народу неможливо повністю пояснити, звинувативши уряд. Більшість службовців просто виконували свою роботу. Коли змінився уряд, чиновники змінили предмет своєї лояльності, але ми залишилися такими ж самими. Ми розуміли, що правдиве джерело наших страждань виявлено в Біблії.

Ми не вважали себе просто невинними жертвами тиранів. Що допомагало нам зносити випробування, так це чітке розуміння спірного питання, піднятого в Едемському саду,— спірне питання стосовно Божого права керувати людьми. Це питання мало вирішитися. Ми знали, що маємо можливість стати на бік володарювання Єгови. Ми зайняли рішучу позицію у цьому питанні. Вона була пов’язана не лише з особистими інтересами людей, а з інтересами Владики Всесвіту. У нас було більш піднесене розуміння справжнього спірного питання. Це зробило нас міцними і допомогло дотримуватися непорочності навіть за надзвичайно важких обставин. Ми бачили у всьому не просто людські стосунки.

[Вставка]

Переслідування Божого народу неможливо повністю пояснити, звинувативши уряд.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 208, 209]

Інтерв’ю з Марією Пилипів

Рік народження: 1934

Рік хрещення: 1952

Факти з біографії: поїхала до Сибіру 1951 року, щоб відвідати свою сестру, яка була туди депортована. У Сибіру Марія пізнала правду і згодом вийшла заміж за виселеного брата.

Коли помер батько, до нас у дім прийшли міліціонери. Їх було багато. Це були міліціонери як і з села, так і з району. Вони попередили нас, щоб не було пісень і молитов. Ми відповіли, що немає закону проти молитви. Довідавшись, коли відбудеться похорон, вони пішли.

Брати прибули раніше. Хоч нам заборонялося збиратися разом, але ми могли піти на похорон. Він почався раніше, бо ми знали, що прийде міліція. Якраз тоді, коли брат став молитися, приїхала вантажівка повна міліціонерів. Брат закінчив молитву, і ми пішли на кладовище.

Вони йшли за нами і дозволили зайти на кладовище. Коли брат проказував ще одну молитву, міліція намагалася його арештувати. Але ми, сестри, вирішили не віддати його їм. Міліціонерів було багато, тому ми згуртувалися довкола брата щільним кільцем. У замішанні, яке зчинилося після цього, одна із сестер вивела брата з кладовища, повела поміж будинками, а потім у село. Раптом вона побачила знайомого, який проїжджав на власному автомобілі. Брат сів у машину і поїхав. Міліція шукала його повсюди, але знайти не змогла.

Сестри часто захищали братів. Як правило, має бути все навпаки, але у той час було так. Сестрам доводилося захищати братів. Було багато подібних випадків.

[Вставка]

У той час було так. Сестрам доводилося захищати братів.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 220, 221]

Інтерв’ю з Петром Власюком

Рік народження: 1924

Рік хрещення: 1945

Факти з біографії: перебував у висилці з 1951 до 1965 року. Невдовзі після виселення син брата Власюка захворів і помер. Наступного року після народження іншого сина його дружина тяжко захворіла і померла. Брат Власюк лишився з маленькою дитиною на руках. У 1953 році він одружився вдруге, і його дружина допомагала йому виховувати дитину.

— Якої? — запитали брати.

— Такої, що перевезли вас сюди, а ви і тут навертаєте до себе людей!

— Ви зробите ще одну помилку,— сказали брати.

Другою великою помилкою було те, що, звільнивши нас за амністією, вони не дозволяли повертатися додому. «Їдьте куди хочете, лише не додому»,— казали. Згодом вони оговталися і зрозуміли, що дали маху. Через таку політику добра новина поширилася по всій Росії.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 227]

Інтерв’ю з Ганною Вовчук

Рік народження: 1940

Рік хрещення: 1959

Факти з біографії: виселена в 1951—1965 роках. У часі виселення до Сибіру їй було десять років. З 1957 до 1980 року працювала в підпіллі — друкувала біблійну літературу.

Працівники КДБ часто намагалися змусити нас виказати братів. Вони давали нам переглядати фотографії. Я завжди говорила: «Для вас я нічого не знаю. Для вас я нікого не знаю». Так ми постійно відповідали їм. Пізніше, невдовзі після мого одруження, я йшла містом і зустріла начальника КДБ міста Ангарська. Він часто викликав мене на допити і тому добре знав.

Він сказав: «Як так, що ти сказала про Степана Вовчука, що не знаєш того чоловіка? А тепер вийшла за нього заміж?»

Я відповіла: «Хіба ж не ви познайомили мене з ним, показавши фотографію?»

Він сплеснув руками і сказав: «Дивися! І тут ми винуваті!»

Ми засміялися разом. Це була радісна, щаслива мить мого життя.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 229, 230]

Інтерв’ю з Софією Вовчук

Рік народження: 1944

Рік хрещення: 1964

Факти з біографії: у засланні в 1951—1965 роках. Їй було сім років, коли її з матір’ю, сестрою і братом вислали до Сибіру.

Коли вони виселяли нас до Сибіру, то казали, що ми залишимося там назавжди. Ми навіть не могли подумати, що колись прийде свобода. Коли ми читали у «Вартовій башті», що в інших країнах проводилися конгреси, то молилися до Єгови, аби хоча один раз у житті відвідати такий конгрес. Дійсно, Єгова благословив нас. У 1989 році ми змогли побувати на міжнародному конгресі Свідків Єгови у Польщі. Неможливо передати словами той внутрішній захват і радість від перебування там.

Польські брати сердечно прийняли нас. Ми гостювали у них чотири дні. Побували на конгресі! Так приємно було більше навчатися про Єгову, отримувати повчання з Божого Слова. Ми були дуже щасливі, зі всіма ділилися своєю радістю. Хоча там були люди багатьох національностей, ми всі були братами! Коли гуляли по стадіону, нас переповнювало прекрасне почуття спокою. Після всіх тих років заборони, здавалося, що ми вже опинилися у новому світі. Ми не чули лайки, все було чистим і гарним. Після програми ми спілкувалися. Нікому не хотілося розходитися, всі розмовляли одні з одними. Були брати і сестри, які перекладали для нас, якщо ми не знали мови. Але навіть коли ми не розуміли слів, то все одно цілували одні одних. Це було велике щастя.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 243, 244]

Інтерв’ю з Романом Юркевичем

Рік народження: 1956

Рік хрещення: 1973

Факти з біографії: провів шість років у в’язниці за нейтралітет. Служить у Комітеті філіалу в Україні з 1993 року.

Правда спонукує людей допомагати іншим і підтримувати їх. Особливо ми відчули це 1998 року, коли у Закарпатті сталася велика повінь, і сотні, авжеж, сотні людей за одну ніч втратили свої домівки і майно.

Через два дні на місце події прибула група братів і було сформовано комітети допомоги. Вони визначали, яку допомогу треба надати кожній сім’ї, кожному селу. Особливо постраждали два села, Вари та Вишкове. Лише за два-три дні було розплановано, скільки кожна сім’я отримає допомоги і хто допоможе. Потім приїхали наші брати на вантажівках і почали відкидати лопатами багно.

Вони привезли сухі дрова, що здивувало місцевих мешканців. Світські люди були надзвичайно вражені. Одна сестра з Вишкова була в місці, де група братів відкидала лопатами багно. До неї підійшов журналіст і запитав: «Чи ви знаєте, хто ці люди?»

«Я не знаю їх добре,— відповіла вона,— бо ми розмовляємо різними мовами: румунською, угорською, українською та російською. Але я знаю одне — вони мої брати та сестри і вони допомагають мені».

Через два-три дні брати надіслали допомогу і подбали про потреби сімей, переселених в інші місцевості. Вже через півроку практично всі будинки Свідків були відбудовані, і наші брати й сестри були першими в тій території, хто повернувся і почав жити у нових будинках.

[Таблиця на сторінці 254]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Сталі піонери в Україні (1990—2001)

10 000

8000

6000

4000

2000

0

1990 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2001

[Таблиця на сторінці 254]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Свідки Єгови в Україніa (1939—2001)

120 000

100 000

80 000

60 000

40 000

20 000

0

1939 1946 1974 1986 1990 1992 1994 1996 1998 2001

[Примітка]

[Карти на сторінці 123]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

УКРАЇНА

ВОЛИНЬ

ГАЛИЧИНА

Львів

ЗАКАРПАТТЯ

БУКОВИНА

КИЇВ

Харків

Дніпропетровськ

Луганськ

Запоріжжя

Донецьк

Одеса

КРИМ

ЧОРНЕ МОРЕ

ТУРЕЧЧИНА

БОЛГАРІЯ

РУМУНІЯ

МОЛДОВА

ПОЛЬЩА

БІЛОРУСЬ

РОСІЯ

[Сторінкова ілюстрація на сторінці 118]

[Ілюстрація на сторінці 127]

Войтех Чехі.

[Ілюстрація на сторінці 129]

Перший конгрес у місті Бориславі на Галичині (серпень 1932 року).

[Ілюстрація на сторінці 130]

Конгрес у Солотвині на Закарпатті (1932 рік).

[Ілюстрація на сторінці 132]

Протягом 40 років Марія та Еміль Зарицькі вірно виконували своє призначення, перекладаючи для Товариства.

[Ілюстрація на сторінці 133]

Перший склад літератури в Україні розташовувався в цьому будинку в місті Ужгороді від 1927 до 1931 року.

[Ілюстрація на сторінці 134]

Група братів готова вирушити у служіння автобусом до місцевості поблизу Рахова (Закарпаття, 1935 рік): Войтех Чехі (1).

[Ілюстрація на сторінці 135]

Давня грамофонна платівка «Реліґія й християнство» українською мовою.

[Ілюстрація на сторінці 136]

Збір у Космачі (1938 рік): Микола Волочій (1) продав одного з двох своїх коней, щоб купити грамофон.

[Ілюстрація на сторінці 137]

Людвік Кініцький, якого з теплотою згадують як ревного проповідника, загинув вірним Єгові у нацистському концтаборі.

[Ілюстрації на сторінці 142]

Ілля Говучак (вгорі ліворуч) разом з Онуфрієм Рильчуком подорожує на проповідування в горах, він же (праворуч) разом з дружиною Параскою. Був замордований гестапівцями через намову католицького священика.

[Ілюстрація на сторінці 146]

Анастасія Казак (1) з іншими Свідками з концтабору в Штутгофі.

[Ілюстрації на сторінці 153]

Іван Максим’юк (вгорі разом з дружиною Євдокією) та його син Михайло (праворуч) відмовилися піти на компроміс і поступитися своєю непорочністю.

[Ілюстрація на сторінці 158]

Перші біблійні публікації українською мовою.

[Ілюстрація на сторінці 170]

У 20 років на плечі Григорія Мельника лягла серйозна відповідальність: дбати про двох молодших братів і сестру.

[Ілюстрація на сторінці 176]

Марія Томілко провела у в’язниці 15 років, але залишилася вірною.

[Ілюстрація на сторінці 182]

Нуцу Бокоч у в’язниці під час короткого побачення зі своєю донькою (1960 рік).

[Ілюстрації на сторінці 185]

Лідія та Олексій Курдаси (вгорі) були заарештовані, коли їхній доньці Галині було 17 днів, й ув’язнені в різних таборах; Галинка Курдас у віці трьох років (праворуч). Ця фотографія була зроблена 1961 року, коли її батьки були у в’язниці.

[Ілюстрація на сторінці 191]

У ніч перед весіллям Ганну Шишко та Юрія Копоса заарештували й засудили до десяти років ув’язнення в таборах. Вони одружилися через десять років.

[Ілюстрація на сторінці 191]

Юрій Копос провів майже третину століття в радянських в’язницях і виправно-трудових таборах.

[Ілюстрація на сторінці 194]

Павло Зятек віддав усе своє життя служінню Єгові.

[Ілюстрація на сторінці 196]

Лист за 18 травня 1962 року від брата Натана Норра до братів у СРСР.

[Ілюстрація на сторінці 214]

Література для України та інших частин Радянського Союзу друкувалася у бункерах, подібних до цього, що в Східній Україні.

[Ілюстрація на сторінці 216]

Вгорі: заросле лісом узгір’я в Карпатах, де Іван Дзябко працював у підпільному бункері.

[Ілюстрація на сторінці 216]

У центрі: Михайло Дьолог сидить біля місця, де колись був вхід у бункер, в який він постачав папір для Івана Дзябка.

[Ілюстрація на сторінці 216]

Праворуч: Іван Дзябко.

[Ілюстрація на сторінці 223]

Бела Мейсар провів 21 рік у в’язниці, протягом яких його вірна дружина Реґіна часто відвідувала його, в загальному подолавши для цього понад 140 000 кілометрів.

[Ілюстрація на сторінці 224]

Михайла Дасевича призначили слугою краю 1971 року.

[Ілюстрація на сторінці 233]

Документ від 28 лютого 1991 року про реєстрацію Свідків Єгови в Україні. Це була перша реєстрація Свідків на території СРСР.

[Ілюстрації на сторінці 237]

На міжнародному конгресі в Києві 1993 року охрестилося 7402 особи — це найбільша кількість охрещених на одному конгресі за всю сучасну історію Божого народу.

[Ілюстрація на сторінці 246]

Випускники першого класу Школи службового вдосконалення у Львові (початок 1999 року).

[Ілюстрація на сторінці 251]

Угорі: комплекс Залів Царства, де працювала родина Бетелю з 1995 до 2001 року.

[Ілюстрація на сторінці 251]

Посередині: будинок, який використовувала родина Бетелю у 1994—1995 роках.

[Ілюстрація на сторінці 251]

Унизу: Зал Царства у Надвірній — перший в Україні, побудований за новою програмою будівництва Залів Царства.

[Ілюстрації на сторінках 252, 253]

(1—3) Нещодавно присвячений філіал в Україні.

[Ілюстрація на сторінці 252]

(4) Комітет філіалу, зліва направо: (сидять) Степан Глінський, Степан Микевич; (стоять) Андрій Семкович, Роман Юркевич, Джон Дідур та Юрґен Кек.

[Ілюстрація на сторінці 253]

(5) Теодор Ярач виголошує промову на присвяченні українського філіалу 19 травня 2001 року.