Теологічна дилема

«ПОНЯТТЯ про безсмертя душі та віра у воскресіння мертвих... це дві концепції цілком різних рівнів, між якими треба зробити вибір». У такій короткій формі Філіпп Меню висловився про дилему, яка постала перед протестантськими і католицькими теологами щодо стану померлих. Біблія говорить про надію на воскресіння «останнього дня» (Івана 6:39, 40, 44, 54). Але сподівання багатьох віруючих, говорить теолог Ґісберт Крешаґе, «опираються на безсмертя душі, яка відокремлюється від тіла під час смерті та повертається до Бога, а поняття про воскресіння здебільшого, якщо й не цілковито, зникнуло».

Через це, вважає Бернард Себ’юе, виникає суперечливе запитання: «В якому стані перебувають померлі в «період» між своєю смертю в тілі та остаточним воскресінням?» Здається, що протягом останніх років довкола цього питання не вщухають теологічні дебати. Що ж призвело до цього? І, що важливіше, яка є справжня надія для померлих?

Походження і розвиток цієї дилеми

Перші християни чітко розуміли це питання. Зі Святого Письма вони знали, що мертві нічого не відчувають, бо у Святому єврейському Письмі сказано: «Знають живі, що помруть, а померлі нічого не знають... Немає в шеолі, куди ти йдеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрости!» (Екклезіяста 9:5, 10). Ті християни мали надію на воскресіння під час майбутньої «присутності Господа» (1 Солунян 4:13—17, НС). Вони не вважали, що чекатимуть цього моменту десь у свідомому стані. Джозеф Рацінґер, теперішній префект Ватиканської конгрегації у справах віровчення, говорить: «Стародавня Церква взагалі не підтримує думки, що існує безсмертна душа».

А втім, у словнику «Нуово діціонаріо ді теолоґіа» вказується, що, читаючи праці отців церкви, як, скажімо, Августина або Амвросія, «ми з’ясовуємо щось нове про біблійну систему поглядів — про появу грецької есхатології, яка докорінно відрізняється від юдейсько-християнського віровчення». Базисом цього нового вчення стало «безсмертя душі, суд кожної людини, який приведе до нагороди або кари відразу після смерті». Отже, постає питання про «перехідний стан»: якщо душа переживає смерть тіла, що діється з нею, коли вона чекає на воскресіння «останнього дня»? Власне над цією дилемою б’ються теологи.

У шостому сторіччі н. е. папа Григорій I твердив, що після смерті ду́ші йдуть безпосередньо до місця свого призначення. Папа Іоанн XXII в XIV сторіччі був певний того, що померлі отримають свою кінцеву нагороду під час Судного дня. Папа Бенедикт XII, однак, спростував свого попередника. У папській буллі «Benedictus Deus» (1336 рік) він оголосив, що «ду́ші покійних входять у стан блаженства [небо], очищення [чистилище] або прокляття [пекло] відразу після смерті лише для того, щоб возз’єднатися зі своїми воскреслими тілами при кінці світу».

Попри суперечки і дебати, такий стан речей існує в церквах загальновизнаного християнства впродовж багатьох сторіч, хоча протестантські та православні церкви здебільшого не визнають чистилища. Однак, починаючи з кінця минулого сторіччя, щораз більше вчених вказують на небіблійне походження доктрини про безсмертя душі і внаслідок цього «сучасна теологія часто намагається говорити про людину як про щось неподільне, котре під час смерті цілковито зникає» («Релігійна енциклопедія», англ.). Тому тлумачам Біблії важко пояснити, що таке «перехідний стан». Чи про це говориться в Біблії, а може, в ній подається інша надія?

Чи вірив у «перехідний стан» Павло?

У «Катехізисі католицької церкви» (англ.) говориться: «Щоб воскреснути з Христом, ми мусимо померти з Христом: ми мусимо «покинути дім тіла й мати дім у Господа» [2 Коринтян 5:8]. Під час цього ‘відходу’, тобто смерті, душа відокремлюється від тіла [Филип’ян 1:23]. Вона возз’єднається з тілом у день воскресіння мертвих». Але чи натякав апостол Павло у вищенаведеному вірші, що душа переживає смерть тіла, а потім чекає на «Страшний суд», щоб возз’єднатися з ним?

У 2 Коринтян 5:1 Павло говорить про свою смерть і про «земний мешкальний намет», який «зруйнується». Чи він мав на думці тіло, яке покидає безсмертна душа? Ні. Павло не вірив у те, що людина має душу, але вважав, що людина є душею (Буття 2:7; 1 Коринтян 15:45). Павло був християнином, помазаним святим духом, і мав ту саму надію, яку мали в першому сторіччі всі його брати,— надію, «приготовану в небі» (Колосян 1:5; Римлян 8:14—18). Тому він ‘бажав’ воскреснути у призначений Богом час на небі як безсмертне духовне створіння (2 Коринтян 5:2—4). Про цю надію він написав: «Всі перемінимось... при останній сурмі: бо засурмить вона — і мертві воскреснуть, а ми перемінимось!» (1 Коринтян 15:51, 52).

У 2 Коринтян 5:8 Павло говорить: «Ми ж відважні, і бажаємо краще покинути дім тіла й мати дім у Господа». Дехто вважає, що ці слова стосуються перехідного стану чекання. Такі особи також посилаються на Ісусову обіцянку, дану його послідовникам, що він йде приготувати для них місце, а потім ‘забере їх до Себе’. Але коли ця обіцянка мала сповнитись? Христос сказав, що це станеться, коли він ‘знову прийде’ під час своєї присутності в майбутньому (Івана 14:1—3). Так само в 2 Коринтян 5:1—10 Павло сказав, що спільною надією для помазаних християн було вспадкувати небесне житло. Це мало відбутися не шляхом якогось гаданого безсмертя душі, але завдяки воскресінню під час Христової присутності (1 Коринтян 15:23, 42—44). Тлумач Чарлз Массон доходить висновку, що 2 Коринтян 5:1—10 «можна легко зрозуміти, не вдаючись до здогадів про «перехідний стан».

У Филип’ян 1:21, 23 (Деркач) Павло говорить: «Для мене життя — Христос, а смерть — надбання. Вабить мене одне і друге, але часто маю бажання відійти і бути з Христом, бо це значно краще». Чи згадує тут Павло про «перехідний стан»? Дехто вважає, що так. Проте Павло говорить, що його вабили дві можливості: жити або померти. «Але часто маю бажання,— додає він, згадуючи про третю можливість,— відійти і бути з Христом». «Відійти», щоб перебувати з Христом відразу після смерті? Як ми вже побачили, Павло вірив, що вірні помазані християни воскреснуть під час присутності Христа. Тому він мав на увазі події в цей період.

Це можна зрозуміти з його слів, які знаходимо у Филип’ян 3:20, 21 і 1 Солунян 4:16. Такий ‘відхід’ під час присутності Ісуса Христа уможливив би Павлові отримати нагороду, яку приготував для нього Бог. Власне ця надія висвітлюється в його словах до молодого Тимофія: «Наостанку мені призначається вінок праведности, якого мені того дня дасть Господь, Суддя праведний; і не тільки мені, але й усім, хто прихід Його полюбив» (2 Тимофія 4:8).

Воскресіння — чудова біблійна істина

Перші християни вважали воскресіння подією, яка почнеться під час Христової присутності, і ця чудова біблійна істина додавала їм сили і сповнювала їх втіхою (Матвія 24:3; Івана 5:28, 29; 11:24, 25; 1 Коринтян 15:19, 20; 1 Солунян 4:13). Вони вірно чекали на цю майбутню радість, відкидаючи відступницькі вчення про безсмертя душі (Дії 20:28—30; 2 Тимофія 4:3, 4; 2 Петра 2:1—3).

Звичайно, Бог запланував воскресіння не тільки для християн, що мають небесну надію (1 Петра 1:3—5). Патріархи та інші старожитні Божі слуги вірили в те, що Єгова може воскресити мертвих до життя на землі (Йова 14:14, 15; Даниїла 12:2; Луки 20:37, 38; Євреїв 11:19, 35). Можливість повернутися до життя в земному раю існує навіть для тих мільярдів людей, які жили впродовж минулих століть і зовсім не знали Бога, бо «настане воскресення праведних і неправедних» (Дії 24:15; Луки 23:42, 43). Чи ж не викликає захоплення така надія?

Замість заохочувати нас повірити в те, що завжди існуватимуть страждання та смерть, Єгова вказує на час, коли «ворог останній — смерть» піде в забуття і вірне людство житиме вічно на відновленій до райського стану землі (1 Коринтян 15:26; Івана 3:16; 2 Петра 3:13). Як же радісно буде спостерігати за поверненням до життя наших улюблених! Наскільки ж ліпшою є ця непохитна надія від вигаданого безсмертя людської душі — доктрини, яка базується на грецькій філософії, а не на Божому Слові! Якщо основою вашої надії є Божі непохитні обіцянки, то ви також можете бути певними, що незабаром «не буде вже смерти»! (Об’явлення 21:3—5).

[Ілюстрація на сторінці 31]

Воскресіння — це чудова біблійна істина.