Зебра. Дикий кінь Африки

ВІД НАШОГО КОРЕСПОНДЕНТА В АФРИЦІ

ТИСЯЧА зебр вільно біжить африканським степом. Здіймаються смугасті боки, шиї з густою гривою схиляються у такт енергійних рухів. Скрізь розноситься тупотіння копит по пересохлій землі. Клубочиться така руда хмара, що її помітиш навіть здалека. Це біжать вільні дикі тварини.

Ніби за якимось невидимим сигналом вони сповільнюють рух, зупиняються і починають міцними щільними зубами скубти суху траву. Усе стадо насторожі, час од часу котрась тварина, дослухаючись, піднімає голову і втягує ніздрями повітря. Аж ось усі напружились: вітер приніс здалека відгомін левиного реву. Зебри його ні з чим не сплутають. Нашорошивши вуха, з травою в зубах, вони дивляться туди, звідки донеслося протяжне ревіння. Не побачивши прямої загрози, похилили голови і пасуться далі.

Щойно сонце стало припікати, стадо рушило. Тепер неприборканий гурт коней жене до річки. Тварини зупиняються на високому березі й дивляться вниз на повільні коричневі води, пирхають і б’ють копитами, здіймаючи пил. Вони вагаються, адже там на них може чигати небезпека. Все ж спрага перемагає, і зебри, підштовхуючи одна одну просуваються до переду. Один стрибок — і вони опиняються біля води. Усі по черзі п’ють і вертаються на відкриту місцевість.

Надвечір стадо помалу простує у високій траві. Споглядаючи на африканський степ, ока не відвести від силуетів зебр на тлі призахідного сонця.

Смугасті та з товариською вдачею

Щодня африканські дикі коні повторюють одне й теж. Шукаючи поживу і воду, зебри ніколи на довго не зупиняються. Ось вони на пасовищі — чисті та вгодовані, під смугастою шкірою виграють міцні м’язи. Смуги в зебри неповторні, кажуть навіть, що немає двох однакових візерунків. Своїм контрастним забарвленням вони сильно відрізняються від місцевих тварин. Зебри дуже симпатичні, і без них годі уявити дику Африку.

У зебр товариська вдача. Партнери залишаються разом усе життя. У великому стаді може бути до кількох тисяч тварин, але вони поділяються на родинні союзи, в кожному з яких є жеребець і його кобили. У цих союзах порядок панує завдяки суворому розподілу прав. Головна самиця визначає напрямок пересування родини і йде попереду, а інші кобили з лошатами простують за нею вервечкою згідно ієрархії. Однак головна роль все-таки належить самцеві. Якщо він хоче змінити напрямок руху родини, то підштовхує провідну самицю.

Смугасті коні дуже люблять, коли їх чистять, тому нерідко можна побачити, як вони труть і пощипують одне одному боки, лопатки й спини. Взаємна турбота про зовнішній вигляд починається вже через кілька днів після народження лошат, і це, напевно, зміцняє узи між окремими тваринами. Коли поряд немає охочих почистити зебрі спину, вона чухається, качаючись у пилюці, або треться об дерево, термітник тощо.

Боротьба за виживання

На зебру постійно чатують вороги. Леви, гієнові собаки, гієни, леопарди і крокодили — усі вони ласі на цього коня, що важить 250 кілограмів. Під час бігу зебра розвиває швидкість до 55 кілометрів за годину, але деколи хижаки, заздалегідь причаївшись, захоплюють її зненацька. Леви чигають у засідці, крокодили ховаються у мутній воді, а леопарди чекають під покровом темряви.

Вижити зебрам допомагає їхня пильність і згуртованість. Коли вночі більшість засинає, деякі тварини не сплять, а стережуть табун. Якщо вартовий помітить, що наближається хижак, то своїм тривожним пирханням попередить усіх про небезпеку. Часто, коли хвора або стара тварина не встигає за стадом, зебри спеціально сповільнюють рух або чекають, поки вона наздожене їх. У разі небезпеки жеребець безстрашно встає між хижаком і кобилами, кусає і копає ворога, щоб інші тим часом могли втекти.

Таку сімейну згуртованість ілюструє цікавий випадок на африканському плато Серенгеті, свідком якого став природознавець Х’юго Ван-Лавік. Він розповів, що зграя гієнових собак погналася за стадом зебр і відокремила самицю з двома лошатами — одне зовсім маленьке, а друге річнячок. Поки решта зебр відбігала далі, мати і старше лоша хоробро відбивалися від собак. Потім собаки стали напирати агресивніше, і зебри почали стомлюватися. Здавалось, розв’язка певна. Ван-Лавік описує напружену ситуацію: «Раптом земля задрижала і, глянувши довкола, я, на своє здивування, побачив, що наближається десять зебр. За мить вони тісно обступили самицю з лошатами, почали кружляти, а тоді всі разом поскакали у напрямку, звідки прибігла група зебр. Собаки гналися за ними ще метрів з 50, але не змогли проникнути в середину кола і відстали».

Справи сімейні

Зебра-самиця захищає своє маля і спочатку тримає його окремо від решти стада. У цей період лоша прив’язується до матері. Воно запам’ятовує її неповторний чорно-білий візерунок і з часом завжди відрізнятиме мамин голос, запах і смуги та не підпустить до себе жодної іншої кобили.

Новонароджені зебри не мають таких смуг, як їхні батьки. Лошата вкриті рудувато-коричневими смужками, які лише згодом стають чорними. В особливо великих стадах лошата з різних родин бавляться всі разом. Вони бігають наввипередки й одне за одним, брикаються і метушаться проміж дорослими, а ті й собі можуть долучитися до гри. На своїх тоненьких ніжках лошата весело женуться за пташками або звірятами. Яке ж задоволення спостерігати за цією малечею: довгі стрункі ніжки, блискуча м’яка шкіра і великі чорні очі.

Дикі й прекрасні

Сьогодні великі стада диких зебр вільно кочують по просторах золотих степів Африки. Побачивши їх раз, довго не забудеш того захопливого видовища.

Чи ж можна заперечити, що зебри з їхніми неповторними візерунками чорно-білих смуг, безмежною відданістю родині та волелюбним і диким характером є особливими й чудовими створіннями? Те, що ми знаємо про цю тварину, допоможе відповісти на запитання, поставлене тисячі років тому: «Хто пустив осла дикого [«зебру», НС] вільним?» (Йова 39:5). Відповідь очевидна — це Творець усіх живих істот, Бог Єгова.

[Рамка на сторінці 14]

Чому зебра смугаста?

Прибічники еволюції з великим трудом пояснюють, чому у зебр таке забарвлення. Дехто каже, що смуги відлякують ворогів. Але очевидно, що леви та інші великі хижаки анітрохи їх не бояться.

Існує також думка, що смугами зебри приваблюють партнерів. Проте і це навряд, оскільки усі зебри — і самці, і самки — однаково смугасті і за цією ознакою їх не розрізниш.

Згідно з іще однією теорією, чорно-біле забарвлення розвинулося, щоб розсіювати жар африканського сонця. Але якщо це так, то чому ж не мають смуг інші тварини?

Ще одне поширене пояснення: смуги в зебри з’явилися для маскування. І справді, вчені виявили, що потоки жару, піднімаючись із розпеченої поверхні африканських рівнин, викривляють і розмивають силует зебри, тому її важко помітити здалека. Однак це не приносить багато користі, адже леви, головні вороги зебр, нападають лише зблизька.

Кажуть також, що, коли біжить ціле стадо, зебри здаються однією рухливою смугастою масою і це спантеличує левів, бо перешкоджає їм вирізнити окрему тварину. Проте, за результатами вивчення живої природи, леви так само майстерно й успішно полюють на зебр, як і на інших тварин.

Ще більше ускладнює справу те, що смуги іноді навіть шкодять зебрам. Уночі на залитих місячним сяйвом рівнинах їх видно краще, ніж тварин з однотонним забарвленням. Оскільки леви зазвичай полюють вночі, ця обставина, зрозуміло, зовсім не вигідна для зебр.

Так звідки ж у зебри смуги? Ключ до розгадки ось у цих простих словах: «Господня рука це вчинила» (Йова 12:9). Творець надав земним створінням особливих властивостей і рис, які корисні для них, але не зрозумілі для нас. Є й ще одна мета незбагненних особливостей будови живих створінь. Вони приносять втіху і задоволення людям. Багато наших сучасників зворушені красою творива і поділяють почуття Давида, який колись написав: «Які то численні діла Твої Господи,— Ти мудро вчинив їх усіх, Твого творива повна земля!» (Псалом 104:24).