Життєпис

Ми працювали пліч-о-пліч

РОЗПОВІЛА МЕЛБА БЕРРІ

Другого липня 1999 року мій чоловік і я були присутні на великому конгресі Свідків Єгови; ми робили це вже тисячі разів за 57 років нашого подружнього життя. Тієї п’ятниці Ллойд виголошував кінцеву промову на обласному конгресі на Гаваях. Раптом він зомлів. Попри всі зусилля повернути його до життя, мій чоловік померa.

ЯКІ ж дорогоцінні християнські брати й сестри на Гаваях, що зібралися навколо мене й допомогли пережити цю трагедію! Ллойд допоміг багатьом з них, як й іншим людям по цілому світі.

Протягом майже двох років, що пройшли з часу його смерті, я думаю про проведені разом з ним безцінні роки — багато з них у закордонному місіонерському призначенні, а також у всесвітньому центрі Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк). Я теж пригадую своє дитинство в Сіднеї (Австралія) і ті труднощі, з якими зіткнулися ми з Ллойдом, коли захотіли одружитися на початку Другої світової війни. Проте спершу дозвольте розповісти, як у 1939 році я стала Свідком і познайомилася з Ллойдом.

Як я стала Свідком

Я мала люблячих і турботливих батьків, яких звали Джеймс і Генрієтта Джонс. Мені було лише 14, коли в 1932 році я закінчила школу. Світ перебував тоді в стані Великої депресії. Я почала працювати, щоб допомогти своїй сім’ї, в якій жили також мої дві молодші сестри. Протягом кількох років у мене була добре оплачувана робота: я наглядала за працею малої групки молодих жінок.

Тим часом, у 1935 році, моя мама отримала публікації від одного Свідка і незабаром переконалася, що знайшла правду. Усі члени нашої сім’ї вважали, що вона сходить з розуму. Але якось до рук мені попала брошурка «Де Знаходяться Померші?», і мене заінтригувала її назва. Тому я потайки її прочитала. З цього моменту змінилося все! Я відразу почала ходити з мамою на зібрання, яке називалося взірцевим вивченням і відбувалося в середині тижня. У брошурці «Взірцеве вивчення» — а зрештою таких брошурок було три — містилися запитання і відповіді, а також біблійні вірші, що лежали в основі цих відповідей.

Десь у той же час, у квітні 1938 року, до Сіднея приїхав Джозеф Ф. Рутерфорд, представник всесвітнього центру Свідків Єгови. Його публічна промова стала першою промовою, на якій я була присутня. Спочатку планувалося, що її виголосять у сіднейській ратуші, але противникам вдалося перешкодити винайняти це приміщення. Замість цього промову було виголошено на значно більшому спортивному майдані Сіднея. Такий опір набув розголосу, і тому прийшло понад 10 000 чоловік — надзвичайно велика кількість, якщо зважити на те, що тоді в Австралії було лише 1300 Свідків.

Невдовзі після цього я вперше взяла участь у проповідницькому служінні — без будь-якої підготовки. Коли наша група приїхала на територію для проповідування, то ведучий брат сказав мені: «Он там твій будинок». Я настільки хвилювалася, що, коли якась жінка відчинила двері, запитала: «Скажіть, будь ласка, котра година?» Вона пішла в кімнату, подивилася на годинник, прийшла й сказала. На цьому все і скінчилося. Я повернулася до машини.

Проте я не піддалась і згодом регулярно ділилася з іншими звісткою про Царство (Матвія 24:14). У березні 1939 року я символізувала своє присвячення Єгові, охрестившись у ванні нашої сусідки Дороті Гатчінґс. Оскільки братів було мало, то незабаром після хрещення мені доручили виконувати певні обов’язки у зборі, які зазвичай призначають нашим християнським братам.

Як правило, ми проводили зібрання у приватних домах, але час від часу орендували якийсь зал для публічних промов. Якраз тоді з промовою приїхав до нашого маленького збору один вродливий молодий брат з Бетелю. Я не знала, що в нього була ще й інша причина відвідати нас — довідатися більше про мене. Саме так я і познайомилася з Ллойдом.

Зустріч із сім’єю Ллойда

Невдовзі після цього я вирішила служити Єгові повночасно. Однак коли подала заяву на піонерське служіння (почала займатися повночасною проповідницькою діяльністю), то мене запитали, чи не хотіла б я служити в Бетелі. Отже, у вересні 1939 року — того ж місяця, коли почалася Друга світова війна,— я стала членом родини Бетелю в Стратфілді, околиці Сіднея.

У грудні 1939 року я поїхала на конгрес до Нової Зеландії. Оскільки Ллойд був родом з Нової Зеландії, то він також вирушив туди. Ми плили на одному пароплаві й ліпше познайомилися один з одним. Ллойд організував так, щоб я зустрілася з його мамою, батьком та сестрами на конгресі у Веллінгтоні, а пізніше в їхньому домі у Крайстчерчі.

Заборона нашої діяльності

У суботу 18 січня 1941 року до філіалу під’їхало приблизно шість чорних лімузинів з представниками влади, котрі мали накласти арешт на нашу власність. Оскільки я працювала у маленькій приймальні біля входу в Бетель, то побачила їх першою. Десь за 18 годин до їхнього приїзду нам у Бетелі вже повідомили про заборону, тому майже всю літературу та документи було забрано з філіалу. Наступного тижня п’ятьох членів родини Бетелю, включаючи і Ллойда, відправили до в’язниці.

Я знала, що ув’язнені брати найбільше потребують духовної поживи. Щоб підбадьорити Ллойда, вирішила писати йому «любовні листи». Я починала в типовому для такого листа стилі, але потім переписувала цілі статті з «Вартової башти» і підписувалась як його кохана. Через чотири з половиною місяці Ллойда звільнили.

Шлюб і подальше повночасне служіння

У 1940 році мама Ллойда відвідала Австралію, і він сказав їй, що ми хочемо одружитися. Вона відмовляла його, бо здавалося, що кінець системи речей ось-ось настане (Матвія 24:3—14). Він також говорив про свій намір приятелям, але вони щоразу радили йому не робити цього. Зрештою якось у лютому 1942 року Ллойд тихенько взяв мене та чотирьох Свідків, які присягнули тримати це в таємниці, до бюро запису актів громадянського стану, і ми одружилися. Тоді в Австралії Свідки Єгови ще не могли самі оформляти шлюби своїм співвіруючим.

Хоча нам як подружній парі не дозволили продовжувати служіння в Бетелі, але запропонували спеціальне піонерське служіння. Ми з радістю прийняли призначення до провінційного містечка Уоґґа-Уоґґа. Проповідницька діяльність все ще була під забороною; нас ніхто не підтримував матеріально, і тому ми дійсно мали покласти свого тягаря на Єгову (Псалом 55:23).

У сільських місцевостях ми їздили на тандемі, тобто на двомісному велосипеді, зустрічали милих людей і довго розмовляли з ними. Мало хто погоджувався на біблійне вивчення. Проте один крамар настільки цінував нашу працю, що давав нам фрукти та овочі кожного тижня. Ми провели в Уоґґа-Уоґґа шість місяців, і нас знову запросили до Бетелю.

Родину Бетелю примусили залишити філіал у Стратфілді в травні 1942 року, і бетелівці роз’їхались по приватних домах. Вони переїжджали з дому в дім майже кожні два тижні, щоб їх не виявили. Коли в серпні ми з Ллойдом повернулися до Бетелю, то приєдналися до братів в одному з цих місць. Наше призначення полягало в тому, що протягом дня ми працювали в одній з підпільних друкарень. Зрештою в червні 1943 року було знято заборону з нашої діяльності.

Підготовка до закордонного служіння

У квітні 1947 року нам дали заповнити попередні заяви для навчання в Ґілеаді — біблійній школі Товариства «Вартова башта», яка розташовувалася в Південному Лансінгу (штат Нью-Йорк). Тим часом нас призначили відвідувати і духовно зміцняти збори в Австралії. Через кілька місяців ми отримали запрошення до 11-го класу Ґілеаду. У нас було лише три тижні, щоб залагодити всі свої справи і спакувати речі. У грудні 1947 року, залишивши родину і друзів, ми поїхали до Нью-Йорка разом з 15 іншими австралійськими Свідками, яких запросили до того ж класу.

Дуже швидко пролетіли ті декілька місяців у школі Ґілеад, і ми отримали місіонерське призначення до Японії. Оскільки оформлення наших документів, потрібних для такої поїздки, зайняло трохи часу, то Ллойда знову призначили служити роз’їзним наглядачем Свідків Єгови. Ми відвідували збори, що були між містом Лос-Анджелес і мексиканським кордоном. Ми не мали машини, тому щотижня Свідки люб’язно перевозили нас від одного збору до іншого. На території того величезного району тепер існує три англійські та три іспанські області, в кожній з яких є приблизно по десять районів!

І ось — а сталося це в жовтні 1949 року — на переробленому військовому кораблі ми відправились у подорож до Японії. Одну частину корабля виділили для чоловіків, а іншу для жінок і дітей. За день до прибуття в Йокогаму нас застав тайфун. Він розвіяв хмари, і наступного дня, 31 жовтня, коли зійшло сонце, ми побачили в усій красі гору Фудзіяму. Яке ж то було грандіозне вітання з нашим новим призначенням!

Праця з японцями

Наближаючись до доків, ми побачили сотні темноволосих людей. «Які вони галасливі!» — подумали ми, почувши дуже сильний шум голосів. Кожен з них носив черевики на дерев’яній підошві, якими стукотів по дерев’яних причалах. Переночувавши в Йокогамі, ми сіли в поїзд і поїхали до місця нашого місіонерського призначення — в місто Кобе. Там Дон Хаслет, наш однокурсник по Ґілеаду, який прибув у Японію на декілька місяців раніше, винайняв будинок, котрий став місіонерським домом. Це був чудовий, побудований у західному стилі великий двоповерховий будинок — абсолютно пустий.

Щоб було на чому спати, ми зрізали у дворі високу траву і постелили її на підлогу. Так почалося наше місіонерське життя: в нас було тільки те, що взяли із собою в багажі. Для обігріву і приготування їжі ми дістали малі вугільні печі, які називалися хібачі. Якось уночі Ллойд побачив, що двоє співмісіонерів, Персі та Ілма Ізлоб, втратили свідомість від чадного газу. Він відчинив вікна, впустив свіжого холодного повітря й завдяки цьому привів їх до тями. Одного разу зомліла й я, коли готувала їжу на вугільних печах. До цього треба було призвичаїтись!

Найважливішим для нас було вивчити японську мову, і ми вчили її по 11 годин на день протягом місяця. Після цього розпочинали служіння з одного або двох написаних речень. Першого ж дня я зустріла дуже милу жінку, Мійо Такаґі, яка приязно мене прийняла. Під час повторних відвідин ми з нею старалися користуватися японсько-англійськими словниками, аж поки не розпочали чудове біблійне вивчення. У 1999 році на присвяченні розширеного філіалу в Японії я знову побачила Мійо та багато інших близьких мені людей, з якими вивчала Біблію. Пройшло 50 років, але вони, як і раніше, є ревними вісниками Царства, і роблять все, що в силах, у служінні Єгові.

Першого квітня 1950 року на відзначання Спомину Христової смерті в Кобе прибуло приблизно 180 чоловік. На превелике здивування, наступного ранку прийшло 35 осіб, щоб брати участь у польовому служінні. Кожен місіонер взяв із собою у служіння трьох або чотирьох з цих новоприбулих. Мешканці розмовляли не зі мною,— бо я була іноземкою, котра їх майже не розуміла,— а з тими японцями, які були на Спомині й супроводжували мене. Ми провели багато розмов, але я зовсім не мала уяви, про що вони говорять. Мені приємно зауважити, що декотрі з цих новозацікавлених здобули добре знання і продовжують проповідницьку працю аж до сьогодні.

Багато привілеїв і призначень

Ми з Ллойдом продовжували місіонерську працю в Кобе до 1952 року, поки нас не призначили в Токіо, де він став наглядати за філіалом. З часом у зв’язку з роботою йому доводилося їздити по цілій Японії та в інші країни. Пізніше, протягом одного з візитів до Токіо, Натан Г. Норр, представник з усесвітнього центру, сказав мені: «Між іншим, чи знаєш, куди твій чоловік збирається поїхати в наступну зональну подорож? До Австралії і Нової Зеландії». Він додав: «Ти можеш також поїхати, якщо заплатиш за свій квиток». Яка ж це була радісна мить! Адже минуло дев’ять років з того часу, як ми залишили дім.

Ми блискавично написали листи своїм сім’ям. Моя мама допомогла мені купити квиток. Оскільки ми з Ллойдом виконували призначені нам обов’язки, то в нас не було грошей, аби відвідати свої сім’ї. Тому це було відповіддю на мої молитви. Можете собі уявити, як зраділа мама, побачивши мене. Вона сказала: «Я буду збирати гроші для вас, щоб ви знову могли приїхати через три роки». Ми поїхали, пам’ятаючи про ці слова, але, на жаль, наступного липня вона померла. Якою радісною, я думаю, буде наша зустріч у новому світі!

До 1960 року моїм єдиним призначенням була місіонерська праця, проте потім я отримала лист, в якому повідомлялося: «Починаючи з цієї дати, твоїм призначенням буде праця в пральні та прасування білизни для всієї родини Бетелю». На той час наша родина складалася лише десь з дванадцяти чоловік, тому я могла виконувати цю роботу і, крім того, займатися місіонерським служінням.

У 1962 році наш будинок у японському стилі знесли, і наступного року на цьому ж місці побудували новий шестиповерховий дім Бетелю. Мене призначили допомагати молодим новим бетелівцям підтримувати чистоту в їхніх кімнатах і прибирати за собою. Зазвичай хлопців в Японії не навчали виконувати жодної хатньої роботи. Головна увага зверталася виключно на здобуття світської освіти, а вдома за них все робили їхні матері. Незабаром ці хлопці усвідомили, що я не була їхньою мамою. З часом багато з них зробили поступ і отримали нові, відповідальні призначення в організації.

Якось улітку, коли було дуже гаряче, під час екскурсії по філіалу одна зацікавлена побачила, як я чищу щіткою душові кімнати. Вона сказала: «Будь ласка, скажіть своєму завідувачу, що я хочу заплатити гроші, аби найняти якусь покоївку і щоб вона приходила сюди й виконувала цю роботу замість вас». Я подякувала їй за такий добрий намір і пояснила, що понад усе бажаю виконувати будь-яку працю, котру призначать мені в організації Єгови.

Десь у цей же час ми з Ллойдом отримали запрошення відвідати 39-й клас Ґілеаду! Який же великий привілей я отримала в 1964 році, коли мене, 46-річну особу, знову запросили до школи! Курс був розрахований спеціально для членів філіалів, щоб допомогти їм виконувати свої призначення. Після десятимісячних занять ми знову отримали призначення служити в Японії. До того часу в тій країні вже було понад 3000 вісників Царства.

Зріст відбувався так швидко, що в 1972 році там було вже понад 14 000 Свідків і тому побудували новий п’ятиповерховий філіал в Нумадзу, на південь від Токіо. Звідтіль відкривалася феєрична панорама гори Фудзіяма. На величезному новому друкарському верстаті ми щомісяця друкували понад мільйон журналів японською мовою. Проте для нас з Ллойдом надходив вже час для змін.

У кінці 1974 року Ллойд отримав листа з усесвітнього центру Свідків Єгови в Брукліні, в якому його запрошували служити в Керівному органі. Спочатку я подумала: «Ну все, ось і настав той час. Оскільки Ллойд мав небесну, а я земну надію, то ми рано чи пізно розлучимося. Можливо, він повинен буде поїхати до Брукліна без мене». Проте невдовзі я змінила свій погляд і в березні 1975 року охоче поїхала з Ллойдом.

Благословення у всесвітньому центрі

У Брукліні Ллойд так само багато думав про діяльність в Японії і завжди розповідав про випадки зі служіння в тій країні. Однак тепер була можливість робити ще більше. За останні 24 роки життя Ллойд брав активну участь у зональній праці, подорожуючи по цілому світі. Декілька разів я супроводжувала його в поїздках навколо світу.

Відвідини християнських братів в інших країнах допомогли мені зрозуміти умови, в яких живуть і працюють багато з них. Я ніколи не забуду обличчя десятилітньої дівчинки Ентелії, з якою зустрілася в північній Африці. Вона полюбила Боже ім’я і щоразу йшла півтори години в один кінець, щоб відвідати християнське зібрання. Незважаючи на суворі переслідування з боку сім’ї, Ентелія присвятила своє життя Єгові. Коли ми відвідали її збір, там ледь світила лише одна лампочка, яка висіла прямо над нотатками промовця, тоді як в місці зібрання було зовсім темно. Було надзвичайно зворушливо чути в тій темряві чудовий спів братів і сестер.

Одна з найрадісніших подій у нашому житті сталася в грудні 1998 року, коли ми з Ллойдом були серед делегатів обласного конгресу Свідків Єгови «Божа дорога життя», що відбувся на Кубі. Яке ж велике враження на мене справила вдячність і радість, котру висловлювали брати й сестри за те, що їх відвідали декотрі члени всесвітнього центру з Брукліна! Я зберігаю, як скарб, дуже багато спогадів про зустріч з дорогими мені людьми, які ревно підносять свої голоси на хвалу Єгові.

Як затишно бути з народом Божим

Хоча моєю батьківщиною є Австралія, я любила людей всюди, куди посилала мене організація Єгови. Так було в Японії, так є і сьогодні в Сполучених Штатах, де живу вже понад 25 років. Після смерті чоловіка я вирішила не повертатися до Австралії, але залишатися в бруклінському Бетелі, куди призначив мене Єгова.

Тепер мені за 80. Після 61 року повночасного служіння я все ще бажаю служити Єгові там, де він тільки захоче. Він так добре піклується про мене. Я високо ціную те, що впродовж понад 57 років свого життя була поруч з дорогим супутником, який любив Єгову. Я впевнена, що Єгова далі благословлятиме нас з Ллойдом, і знаю, що Він не забуде діло наше та працю любові, яку ми показали в Його ім’я (Євреїв 6:10).

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 25]

З моєю мамою в 1956 році.

[Ілюстрація на сторінці 26]

З Ллойдом і групою японських вісників на початку 1950-х років.

[Ілюстрації на сторінці 26]

З моєю першою зацікавленою в Японії, Мійо Такаґі, на початку 1950-х років і в 1999 році.

[Ілюстрація на сторінці 28]

З Ллойдом під час праці з журналами в Японії.