Країни колишньої Югославії

КОЛИШНЯ Югославія — це край розмаїття. На півночі вона межувала з країнами Центральної та Східної Європи, на півдні — з Грецією і Туреччиною, а на заході — з Італією. Тут переплелись різні культури, мови і релігії. Однак при згадці про Югославію на думку спадають повідомлення про конфлікти й ворожнечу. Починаючи з 1914 року, коли було вбито ерцгерцога Франца Фердінанда, й аж до недавніх етнічних чисток на Балканському півострові постійно проливалась кров. Народи, які населяли цей регіон, боролися за незалежність своїх республік. У результаті Югославія розпалась. Тепер на її території існують такі держави, як Боснія і Герцеговина, Македонія, Сербія, Словенія, Хорватія і Чорногорія.

У похмурій історії політичної, етнічної та релігійної ворожнечі в Югославії є світлі сторінки, що розповідають про любов, єдність і довіру. Свідки Єгови подолали упередження й ворожість, які роздирали Балкани. Ці люди походять з різних народів, але їх об’єднує вірність Божому Царству.

ПОЧАТОК

З чого почалась діяльність Свідків Єгови в колишній Югославії? Насамперед згадаємо перукаря на ім’я Франц Бранд, який походив з округу Воєводина, що на півночі Югославії. Добру новину він почув у молоді роки в Австрії, куди поїхав на пошуки роботи. У 1925 році Франц повернувся в рідне місто. Там він приєднався до кількох осіб, які читали і обговорювали «Виклади Святого Писання», котрі хтось із них отримав від родичів зі США.

Члени цієї групи зрозуміли, що необхідно проповідувати, і переклали сербською мовою дві брошури, в яких пояснювались деякі біблійні вчення. На жаль, вони навіть не почали їх розповсюджувати. Річ у тім, що один відомий брат, який повстав проти організації і сформував власну секту, переконав усіх, крім Франца, залишити Дослідників Біблії.

Франц переїхав у словенське місто Марибор, де влаштувався на роботу перукарем. Він поділився доброю новиною з власником перукарні Річардом Тауцем, і той пізнав правду. Тепер вони проповідували в перукарні разом, за що їх називали перукарями, які вірять у Біблію. Клієнти слухали дуже уважно — хто б наважився поворухнутися чи бодай слівце промовити, коли його голять гострим лезом! Серед клієнтів був політик на ім’я Джуро Джамонія та Рудольф Калле, власник майстерні з ремонту друкарських машинок. Ці чоловіки зробили швидкий духовний поступ та невдовзі охрестилися. Джуро полишив політику і допоміг заснувати Товариство Дослідників Біблії «Маяк» у королівстві Югославія. Завдяки юридичному статусу цього Товариства брати могли вільно проповідувати й проводити зібрання.

«ФОТО-ДРАМА» ПРОКЛАДАЄ ШЛЯХ

У 1931 році швейцарський філіал Свідків Єгови доручив Джуро і ще одному братові показати «Фото-драму сотворення» у великих містах Югославії. Зали були переповнені. «Фото-драма» розпалила в людей інтерес до біблійних істин. У Мариборі проводились зібрання словенською і німецькою мовами. У Загребі та околицях утворилися групи, які збирались для обговорення публікацій на хорватській мові.

Згодом брати взялися за нелегку на той час справу — переклад журналу «Вартова башта» словенською і хорватською мовами. Перекладений текст одна сестра передруковувала під копірку. За один раз можна було отримати тільки двадцять примірників журналу. З часом брати придбали мімеограф, і за один раз вони друкували вже 200 примірників «Вартової башти».

Взявши достатньо журналів, брати і сестри вирушали поїздом у різні куточки Югославії. У Словенії вісники брали в оренду вантажівку з відкритим кузовом і наймали водія. Він відвозив їх до місця, де вони планували проповідувати, і цілий день чекав на них. У ті часи вісники Царства не були навчені, як проповідувати, тому деколи говорили надто різко. І все ж Єгова благословляв їхні зусилля, допомагаючи знаходити тих, «хто був схильний прийняти правду, яка веде до вічного життя» (Дії 13:48).

— Це допоможе, обов’язково допоможе! — вигукнув священик.

— Якщо він на небі,— заперечив я,— йому не потрібні ваші служби, і, якщо він у пеклі, вони йому теж не потрібні.

— А якщо він у чистилищі? — не відступав священик.

— Послухайте,— звернувся я до нього,— ви знаєте, що я досить заможний. Я готовий хоч зараз піти до нотаріуса і все своє майно переписати на вас. Тільки доведіть мені з Біблії, що людина має безсмертну душу, що існує пекло, чистилище і що Бог — це Трійця.

Священик люто глянув на мене, запалив цигарку і пішов геть».

ПЕРШІ ПІОНЕРИ

Завдяки відданому служінню багатьох братів і сестер у 1930-х роках в Югославії світло правди почало сяяти ще яскравіше. Наприклад у Словенії, Грете Штаудінгер, Катарина Конечник, а згодом Кароліна Стропник розпочали служіння, яке пізніше стали називати піонерським служінням у час відпустки. На південь від Словенії, в місті Мостар, столиці Герцеговини, диригент оркестру Альфред Тучек пізнав правду і став піонером. Молодий двадцятитрьохрічний чоловік із Загреба (Хорватія), Душан Мікич, отримав брошуру «Де Знаходяться Померші?». Він зробив швидкий духовний поступ, охрестився і також розпочав піонерське служіння. Невдовзі до цих піонерів приєдналися ревні брати і сестри з Німеччини.

У той час як в Югославії поширювалась добра новина, в Німеччині діяльність Свідків Єгови заборонили. Швейцарський філіал призначив до Югославії приблизно двадцять досвідчених піонерів, серед яких були: Мартін Петцінґер, Альфред Шмідт, Вінко і Жозефіна Платайс та Віллі й Елізабет Вільке. Ці саможертовні брати і сестри не знали словенської чи сербо-хорватської мови, але вони ревно проповідували, використовуючи картки зі свідченням. Таким чином піонери закладали підвалини для майбутнього росту.

ТРУДНОЩІ ПІОНЕРСЬКОГО СЛУЖІННЯ

Відданість Єгові та любов до людей допомагали цим піонерам переборювати неабиякі труднощі. Чимало проблем виникало через незнання мови та брак грошей. Крім того, піонерам було нелегко добиратися туди, де вони мали проповідувати. Іноді їм доводилось за будь-якої погоди йти сорок кілометрів по бездоріжжю, щоб дістатись у якесь віддалене село. Одна піонерка згадує, що від села до села йшла босоніж, аби не зношувати взуття. А Мартін Петцінґер, який згодом став членом Керівного органу, із захопленням розповідав про те, як ходив селами з важким рюкзаком, наповненим літературою, і проповідував усім охочим.

Подорожувати стало легше, коли брат із Швейцарії купив для піонерів велосипеди. Вони їздили в служіння на цих велосипедах протягом кількох десятиліть.

Хоча люди в Югославії загалом дуже гостинні, дехто переслідував піонерів. Священики, особливо в маленьких селах, користувалися неабиякою владою. Іноді вони намовляли дітей іти за піонерами і кидати в них каміння. Місцеві урядовці, підбурені священиками, конфісковували в піонерів літературу та брали їх під арешт.

Якось Віллі Вільке разом з дружиною і Грете Штаудінгер проповідували в одному з віддалених хорватських сіл. Вони розповсюджували брошуру «Справедливий Володар», на обкладинці якої був зображений Ісус Христос. Раптом Віллі почув голосні крики з майдану. «Підійшовши ближче, я жахнувся,— згадує Віллі,— бо побачив, що навколо моєї дружини зібралося не менше як двадцять озброєних серпами людей. А неподалік інші селяни спалювали наші брошури».

— Ми не хочемо, щоб Петер був королем,— відповіли всі в один голос.

— Ми теж,— сказала Грета.

Люди здивувалися і, показавши на обкладинку брошури, запитали: «Тоді, чого ж ви агітуєте за нього?»

Тепер Грета все зрозуміла. Рік тому, в 1934-му, вбили короля Югославії Александра I, і сісти на престол мав його син Петер. Але селяни не хотіли мати над собою сербського короля. Побачивши наші брошури, вони подумали, що на обкладинці зображений король Петер!

Коли все з’ясувалося, піонери докладно розповіли про царя Ісуса Христа. Дехто з тих, хто спалив брошури, тепер просив нові. Брати і сестри були дуже щасливими, адже вони відчули на собі захист Єгови.

Піонери мали зважати на місцеві звичаї. У мусульманських селах Боснії вони проповідували з великою обережністю, щоб не образити людей. Наприклад, гнів у мусульманина викликало навіть те, що хтось дивився в очі його дружині.

У ті часи в Югославії було зовсім мало зборів і груп. Траплялося, що після цілого дня, проведеного в служінні у віддаленому селі, піонери не мали де переночувати. Щоб найняти кімнату для ночівлі, їм бракувало грошей. Жозефіна Платайс пригадує: «В одному селі ніхто не хотів взяти нас до себе на ніч, бо всі боялися католицького священика. Коли ми виходили з села, вже сутеніло. І тут ми побачили велике дерево, під яким лежало багато сухого листя,— ось і постіль для нас! Замість подушки ми поклали під голову мішок з одягом, а велосипед Вінко прив’язав мотузкою собі до ноги. Прокинувшись вранці, ми знайшли неподалік колодязь і вмилися. Єгова не тільки захищав нас, але й давав усе необхідне».

Піонери у всьому помічали турботу Єгови. Вони відмовлялися від комфортного життя, аби проповідувати добру новину.

ДО МАКЕДОНІЇ

Піонери Альфред і Фріда Тучек подорожували зі Словенії в Болгарію. У місті Струмиця, що в Македонії, вони проповідували власникові одного магазину, Димітару Йовановичу, і дали йому деякі публікації. Через місяць, повертаючись з Болгарії, Тучеки зайшли до цього чоловіка. Коли з’ясувалося, що він нічого не прочитав, вони попросили повернути публікації, аби дати їх тим, хто справді їх цінує. Димітару стало цікаво, і він пообіцяв усе прочитати. З публікацій він зрозумів, що знайшов правду, і став першим охрещеним Свідком у Македонії.

Димітар поділився доброю новиною з двома братами, Алексою і Костею Арсовими. Невдовзі в Македонії було вже троє Свідків. Вони пропонували людям послухати записи промов на фонографі, а також давали журнали. Один з них потрапив до рук методистського пастора, а він дав його Тушо Сарчеву, молодому чоловікові, який теж був методистом. Тушо із захопленням прочитав журнал і попросив пастора приносити йому нові номери. З публікацій Тушо дізнався, що не можна брати гроші за проповідування доброї новини, і розповів про це пастору. Після цього пастор перестав приносити йому літературу. Тоді Тушо знайшов у журналах адресу філіалу в Мариборі і написав листа з проханням надсилати йому біблійні публікації. Брати з філіалу попросили Димітара, Алексу та Косту відвідати Тушо. Невдовзі в Струмиці утворилася група.

У 1935 році брати перенесли філіал з Марибора до столиці Югославії, Белграда. Нагляд доручили Францу Бранду і Рудольфу Калле.

ЗАБОРОНА

Про активність братів у проповідуванні в ті часи свідчить брошура, яку 1933 року видала католицька церква. У ній була детально описана проповідницька діяльність Свідків і передрікалось, що невдовзі ця праця припиниться. Як же помилялись автори брошури!

Ревне служіння кількох піонерів на півночі Югославії викликало незадоволення духівництва. Священики ще більше розгнівалися, коли суд відмовив їм у проханні обмежити проповідування про Царство. Згодом один єзуїтський священик зі Словенії став міністром внутрішніх справ. В одній з його перших постанов ішлося про розпуск Товариства Дослідників Біблії «Маяк», і в серпні 1936 року діяльність Свідків Єгови була офіційно заборонена. Представники влади закривали Зали Царства і конфісковували літературу. На щастя, брати дізналися про це заздалегідь, тому їм вдалось сховати майже всю літературу. Для того щоб продовжувати свою діяльність, брати відкрили в Белграді маленьке видавництво «Кула стражара» («Вартова Башта») і проводили зібрання по домах.

Наклавши заборону на діяльність Свідків, уряд намагався припинити проповідування. Головний удар було спрямовано проти повночасних служителів, через що німецькомовні піонери зіткнулися з важкими випробуваннями. Багато з них приїхали в Югославію після того, як проповідування заборонили в інших європейських країнах. Тепер діяльність Свідків була заборонена і в Югославії. Піонерів арештовували й кидали в тюрми, але вони не втрачали ревності в служінні. Одна сестра розповідає: «У тюрмі нам не завжди дозволяли бачитися з відвідувачами, але Єгова нас ніколи не залишав. Якось до нас не пускали брата, який прийшов побачитися з нами. Тоді він почав голосно розмовляти з охоронцем. Почувши його голос, ми дуже підбадьорились».

У ті неспокійні часи потрібно було неабиякої мужності, щоб перекласти і розповсюдити брошуру «Суддя Рутерфорд викриває п’яту колону», в якій розповідалося про співпрацю католицької церкви з нацистським урядом. Цю брошуру переклали сербською, хорватською та словенською мовами, і кожною з них надрукували по 20 тисяч примірників. Розповсюдження брошури було заборонено. Крім того, усіх іноземних піонерів вислали з країни, а видавцям брошури головний прокурор погрожував ув’язненням терміном від 10 до 15 років. Ризикуючи свободою, кілька вісників швидко розповсюдили 60 тисяч брошур.

«Люди в ті часи дуже цінували книжки і любили читати,— згадує Ліна Бабич, яка пізнала правду наприкінці Другої світової війни і тісно спілкувалася з вірними братами і сестрами.— Ми мали бути дуже обережними, тому я переписувала публікації у свій зошит. При обшуку на ці записи ніхто не звертав би особливої уваги».

ТОЛСТОЙ ЧИ ЄГОВА?

Напередодні війни в одному з найбільших зборів Югославії відбувся розкол. Дехто почав обстоювати погляди російського письменника і філософа Льва Толстого. Він був православним, але потім дійшов висновку, що християнські релігії зіпсовані і що вони спотворили вчення Христа. Деякі брати перейняли недовіру Толстого до всіх релігійних організацій, тому в них розвинулось невдоволення організацією Єгови. Брат, який брав провід у загребському зборі, зловживаючи своїм становищем, переконав майже усіх вісників у слушності поглядів Толстого. Цей брат мав такий авторитет, що понад шістдесят вісників, тобто більша частина збору, вирішили зректись організації Єгови.

Дізнавшись про це, Рудольф Калле відразу виїхав з Белграда до Загреба, щоб зустрітися зі збором. Він звернув увагу присутніх на основні біблійні вчення, які Єгова відкрив через вірного і розсудливого раба (Матв. 24:45—47). Потім він запитав: «Хто навчив вас цих істин? Толстой чи організація Єгови?» Процитувавши Ісуса Навина 24:15, брат Рудольф попросив тих, хто хотів залишитися в організації Єгови, підняти руку. Таких було тільки двоє.

«Мені стало неймовірно боляче»,— пригадував Рудольф.

Здавалося, що все, чого було досягнуто в цьому зборі, зійшло нанівець.

Тоді Рудольф попросив двох вірних вісників вийти на сцену і промовив: «Нас залишилося всього троє. Тепер Єгову в цьому місті представляємо лише ми. Я прошу всіх інших вийти. Йдіть своєю дорогою. Ми будемо служити нашому Богу, Єгові, а ви служіть своєму Толстому. У нас більше немає нічого спільного».

На якусь мить запала тиша. Потім присутні стали одне за одним піднімати руки і казати: «Я теж хочу служити Єгові». Врешті-решт з приміщення вийшли лише невірний слуга збору та кілька його послідовників. Усе, що сталося, зміцнило вірних служителів Єгови і підготувало їх до суворіших випробувань.

ВИПРОБУВАННЯ У ВОЄННІ ЧАСИ

Шостого квітня 1941 року німецька армія напала на Югославію. В результаті повітряних атак були пошкоджені будівлі філіалу в Белграді. Німецькі війська розділили Югославію на зони контролю. Через воєнні дії брати з Бетелю в Сербії на якийсь час втратили зв’язок з братами в Словенії, Хорватії та Македонії. Найважче було братам на півдні Македонії, тому що вони не могли відновити зв’язок з організацією аж до кінця війни.

Так становище Свідків у Югославії несподівано дуже погіршилось. Попереду на них чекали суворі випробування та пересіювання, і вони мали довести всю глибину своєї віри і любові до Єгови та його організації.

Філіал у Белграді закрили. Тепер біблійну літературу отримували із Загреба (Хорватія). Братам у той час загрожували не штрафи та ув’язнення, а концтабори і смертні вироки, тому їм, як ніколи раніше, потрібно було діяти обережно.

Після початку війни фашисти поділили Югославію на зони контролю; в країні з’явились концтабори. У концтаборах Хорватії тримали і винищували представників кількох етнічних меншин, а також усіх, хто не належав до католицької церкви або виступав проти нацистського режиму. Нацисти побудували трудові і концентраційні табори і в Сербії. У концтабір у Борі за свою нейтральну позицію потрапили понад 150 братів з Угорщини. Свідки Єгови в інших частинах Югославії теж зазнавали переслідувань з боку нацистів. Тому брати проповідували здебільшого неформально. Вісників просили носити з собою тільки Біблію і якусь одну публікацію, а також радили їм, що говорити в разі арешту. Брати і сестри збиралися маленькими групами, і ніхто не знав, де проходитиме зібрання наступного разу.

Ввозити літературу в країну було небезпечно, тому її почали підпільно друкувати. У різних місцях брати ночами друкували журнали і брошури. Оскільки вони робили це за власний рахунок, їм доводилось багато працювати, щоб заробити достатньо грошей. Користуючись своїми зв’язками, брати завжди діставали все необхідне для друку. Хоча в країні вирувала національна й релігійна ворожнеча, Свідки зберігали єдність і спільно жертвували кошти на виготовлення та перевезення біблійних публікацій. Як же їм вдавалося доставляти літературу ізольованим групам?

Стеван Станкович, залізничник сербського походження, охоче допомагав братам, хоч би якої національності вони були. Ризикуючи життям, Стеван таємно переправляв літературу з Хорватії до окупованої Сербії. Одного разу поліція знайшла в його чемодані літературу. Поліцейські хотіли знати, звідки вона в нього. Стеван нічого не сказав і нікого не зрадив. Його забрали в тюрму на допит, а потім перевели в горезвісний концтабір Ясеноваць. Там цей вірний християнин загинув.

Міховил Балкович, розсудливий і винахідливий брат, працював сантехніком у Хорватії. Він перевозив літературу і підбадьорював братів та сестер. «Якось,— розповідає його внук,— дідусь довідався, що поїзд, яким він їхав, мають обшукувати. Тому він вийшов на одну зупинку раніше. Майже все містечко було загороджене колючим дротом, тож дідусь пройшов через лазівку у винограднику. У рюкзаку він ніс літературу, на яку зверху поклав продукти і дві пляшки ракії (горілки). Обережно крадучись виноградником, дідусь пройшов повз бункер і раптом почув наказ: “Стій! Хто іде?” Коли він зупинився, один із солдатів запитав: “Що несеш?”

— Трохи борошна, квасолі, трошки картоплі,— відповів він.

Задоволений солдат сказав: “Іди, старий”.

Так дідусеві вдалося зберегти літературу і принести її братам».

Міховил був дуже сміливим чоловіком. Йому часто доводилось подорожувати теренами, які контролювалися ворогуючими військами. Не раз Міховил стикався з партизанами-комуністами, хорватськими фашистами (усташами) та сербськими повстанцями (четниками)a. Він безстрашно проповідував їм, розповідаючи про біблійну надію на майбутнє. Для цього Міховилу потрібна була неабияка мужність, адже його могли в будь-який момент вбити. Міховила кілька разів арештовували, допитували і кидали в тюрму.

Наприкінці війни, пізнього вечора 9 листопада 1944 року, партизани обшукали дім Міховила, конфіскували літературу і забрали його з собою. Він більше не повернувся. З часом стало відомо, що його обезголовили.

Йосип Сабо ще хлопчиком розвозив велосипедом літературу в Славонії (регіон Хорватії). До багажника він прилаштував ящик, в який клав літературу, а зверху прикривав її, скажімо, грушами. У ті часи в’їзд майже в кожне село був перекритий і контролювався вояками.

— Що у тебе в ящику? — запитували в Йосипа.

— Груші для мого дядька,— відповідав він. Тоді вояки брали кілька груш і пропускали його. Що ближче він був до місця призначення, то менше груш залишалося. Тому Йосип їхав закинутими стежками, щоб у нього не відібрали останні груші і не виявили літературу.

ВІРНІ ДО СМЕРТІ

Лестан Фабіян, муляр із Загреба, проповідував Івану Северу, Франьо Дравану та Філіпу Хузаку-Гумбазиру. Усі вони через півроку охрестилися, почали проповідувати і проводити зібрання. Ввечері 15 січня 1943 року військовий патруль прийшов у дім Івана Севера, щоб арештувати його, Франьо Дравана і ще одного брата, Філіпа Ілича. Військові обшукали дім, конфіскували всю літературу і забрали братів.

Довідавшись, що сталося, Лестан разом з Філіпом Хузаком-Гумбазиром пішов до мами і сестри Франьо, щоб підбадьорити їх. Партизани дізналися про це й арештували Лестана і Філіпа. Усі п’ятеро братів на основі Біблії пояснили, що вони служать тільки Єгові та є солдатами Христа. Оскільки вони відмовились воювати, партизани винесли їм смертний вирок і тримали під вартою.

Одної ночі братів розбудили, зірвали з них одяг і повели в ліс. По дорозі їм ще раз запропонували взяти до рук зброю. Вояки хотіли зламати рішучість братів, намагаючись використати їхні почуття до рідних. Наприклад, вони нагадали Філіпу Хузаку-Гумбазиру, що в нього вагітна дружина і четверо дітей. Він сказав, що цілком впевнений, що Єгова подбає про них. У Франьо Дравана не було дружини й дітей, тому вояки запитали, на кого він залишає матір і сестру.

Прибувши на місце, партизани змусили братів стояти на морозі. Через деякий час почалася страта. Спочатку розстріляли Філіпа Хузака-Гумбазира. Після цього вони запитали, хто передумав. Брати були непохитні. Тоді вони розстріляли Франьо, Івана й Лестана. Залишився тільки Філіп Ілич, і він пішов на компроміс, погодившись приєднатися до партизан. Однак через три місяці він дуже хворим повернувся додому і розповів усе, що сталося. Життя, яке він намагався врятувати будь-якою ціною, в нього передчасно відібрала хвороба.

Жертвами переслідування стало також чимало братів і сестер у Словенії. Серед них був Франц Дрозг, 38-річний коваль, який відмовився воювати. За це 8 червня 1942 року нацисти стратили його в Мариборі. Очевидці страти розповіли, що перед розстрілом йому на шию повісили табличку з написом «Я не з цього світу» (Ів. 17:14). Про міцну віру Франца свідчить його лист, написаний за кілька хвилин до смерті: «Любий Руперте! Сьогодні мене стратять. Не сумуй за мною. Передай вітання всім домашнім. Побачимось у Божому Царстві».

Органи влади постійно намагалися зупинити працю проповідування, але Єгова довів, що він — Бог спасіння. Поліція часто проводила рейди і змушувала людей ставати в шеренги для перевірки документів. Усіх, хто здавався підозрілим, забирали в тюрму. Одночасно проводився обшук помешкань. Брати не раз пересвідчувалися, що Єгова охороняє їх, тому що поліцейські обминали їхні доми, думаючи, що вже робили там обшук. Принаймні у двох випадках у помешканнях братів було дуже багато літератури і стояли мімеографи. Знову й знову вісники, які проповідували в той небезпечний час, переконувалися в правдивості слів, записаних у Біблії: «Єгова дуже ніжний у виявах почуттів та милосердний» (Як. 5:11).

ЗАСУДЖЕНІ НА СТРАТУ

У 1945 році закінчилась Друга світова війна — одна з найкровопролитніших в історії людства. Брати сподівалися, що поразка Гітлера та його союзників принесе полегшення і свободу проповідування, оскільки новий, комуністичний, уряд обіцяв свободу друку, слова і віросповідання.

Однак у вересні 1946 року було арештовано п’ятнадцять братів і три сестри. Серед них — Рудольф Калле, Душан Мікич та Едмунд Стропник. Слідство тривало п’ять місяців. Свідків обвинувачували в антинародній та антидержавній діяльності, яка загрожувала існуванню Югославії. Їм закидали, що вони запроданці Америки і що, прикриваючись проповідуванням про Боже Царство, вони намагаються зруйнувати соціалістичний лад та відновити капіталізм. Активно виступав проти братів католицький священик. Він заявляв, ніби вони американські шпигуни, котрі тільки вдають із себе віруючих.

У суді брати сміливо захищалися і давали свідчення про Єгову та його Царство. Вєкослав Кос, молодий брат, сказав: «Ваша честь, моя мати змалку прищеплювала мені біблійні знання, і я поклоняюсь Богові так, як вона мене навчила. Під час німецької окупації маму посадили у в’язницю. Двоє моїх сестер і брат сповідували ту ж релігію, що й мама. Але їх вважали комуністами, тому кинули в Дахау і там розстріляли. За цю ж саму релігію мене тепер звинувачують у фашизмі». Суд звільнив Вєкослава з-під варти.

З іншими суд був не таким поблажливим. Трьом братам присудили розстріл, а решті — ув’язнення терміном від одного до п’ятнадцяти років. Дізнавшись про такий вирок, брати з усього світу почали діяти. Свідки зі США, Канади, Великобританії та Європи написали тисячі листів і вислали сотні телеграм з протестом на адресу уряду Югославії. Навіть деякі урядовці виступили на захист наших братів. Завдяки цьому смертний вирок замінили двадцятирічним ув’язненням.

Однак переслідування не закінчилися. Через два роки в Словенії за проповідування арештували Янеза Робаса і його дружину Марію, а також Йо Маролта та Франчішку Вербец. У звинуваченні говорилося: «“Єговістська секта”... вербує нових членів, яких підбурює проти існуючого соціалістичного ладу і військової служби». Суд звинуватив братів у тому, що вони намагалися послабити обороноздатність країни, та засудив їх до каторжних робіт терміном від трьох до шести років.

У 1952 році в країні відбулися політичні зміни і всіх в’язнів звільнили. Брати продовжували звіщати добру новину про Царство. Єгова виконав свою обітницю: «Жодна зброя, що зроблена буде на тебе, не матиме успіху, і кожнісінького язика, який стане з тобою до суду, осудиш» (Ісаї 54:17).

І все ж влада намагалась послабити рішучість братів. У засобах масової інформації говорили, що вони психічно хворі та божевільні фанатики. Через безперервний потік звинувачень на адресу Свідків і постійний страх, що їх вистежать, дехто з братів став надто підозріливим. Коли вірних Свідків звільняли з тюрми, у зборі їх вважали таємними агентами. Однак Єгова зміцняв збори, послуговуючись відданими і зрілими братами.

Наприкінці Другої світової війни уряд Югославії очолив Йосип Броз Тіто. Відтак влада почала нарощувати військову міць країни. Вважалося, що, відмовляючись від служби в армії, людина виступає проти уряду.

ВИПРОБУВАННЯ ВІРНОСТІ

Під час Другої світової війни мешканців одного хорватського містечка змусили прийти на збори і слухати проповідь католицького священика. Серед присутніх був дев’ятирічний Ладислав Форо. Коли проповідь закінчилась, Ладислав з цікавості заглянув за лаштунки сцени і побачив, як священик знімав рясу. Він був у формі уста́ша, а на поясі мав патронташ, на якому висіла граната. Потім, взявши шаблю, священик вийшов на вулицю, сів на коня і вигукнув: «Брати, рушаймо! Несімо християнство невірним! Якщо хтось буде проти, ви знаєте, що робити».

Ладислав розумів, що така поведінка не личить людям, які служать Богові. Невдовзі після цього він разом зі своїм дядьком почав приходити на таємні зібрання Свідків Єгови. Хоча це гнівило батьків, хлопець продовжував ходити на зібрання і робив духовний поступ.

У 1952 році, коли Ладислава призвали на військову службу, він заявив, що є християнином, тому не може воювати. Під час численних допитів його змушували дати військову присягу. Одного разу його привели до бараків, де зібрали 12 тисяч призовників, які мали дати присягу. Ладислава поставили перед усіма і повісили йому на плече рушницю. Він одразу скинув її. У гучномовець оголосили, що Ладислава розстріляють, якщо він зробить це ще раз. Коли він знову відмовився, його повели до глибокої ями, що залишилась після вибуху бомби. Ладислава зіштовхнули в яму, і пролунала команда стріляти. Солдати двічі вистрілили і повернулись до бараків. Однак вони не вбили Ладислава.

Цієї ж ночі Ладислава витягли з ями й відіслали в тюрму в Сараєво. Там йому дали прочитати листа, в якому говорилося, що, доки він гниє в тюрмі разом зі злочинцями, його співвіруючі йдуть на компроміс. Йому знову й знову повторювали це, намагаючись зламати його волю. Ладислав міркував так: «Чи я служу Єгові через якусь людину? Ні. Чи я опинився тут, щоб догодити якійсь людині? Ні. Чи моє життя залежить від того, що скажуть, подумають або зроблять інші? Ні!»

Такі роздуми допомогли Ладиславу залишатися непохитним упродовж чотирьох років ув’язнення. Згодом він служив районним наглядачем. Його завжди віддано підтримувала дружина — вірна християнка Аніца.

РЕЄСТРАЦІЯ, ЯКА НЕ ПРИПИНИЛА ПЕРЕСЛІДУВАННЯ

Після розриву з Радянським Союзом у 1948 році Тіто надав більше повноважень місцевим органам влади і поступово розширив свободу громадян. Хоча уряд далі був соціалістичним, ставлення до релігії пом’якшилось.

Урядовці запросили на зустріч представників Свідків Єгови та запропонували їм написати новий статут, щоб знову легалізувати їхню діяльність. Брати склали статут, і 9 вересня 1953 року Свідків Єгови в Югославії зареєстрували.

У той час як у країнах комуністичного блоку братів відправляли в заслання, Свідки в Югославії могли збиратися у визначених владою залах. Крім того, брати в Македонії почали одержувати літературу і відновили зв’язок з Бетелем у Загребі. Однак право проповідувати від дому до дому брати отримали аж через 38 років після реєстрації.

Юридичне визнання не захистило братів від проблем. Оскільки вони залишалися політично нейтральними, влада вважала їхню проповідницьку діяльність пропагандою. По всій країні діяла таємна поліція, з якою співпрацювали інформатори, тому проповідувати було досить важко. Під час проповідування братів і сестер могли арештувати або оштрафувати. Свідки з Югославії писали: «Арешти і судові переслідування продовжуються. Особливо багато братів арештовують у Словенії, де вплив католицької церкви найсильніший. Там поліція та її агенти стежать за багатьма Свідками, аби зловити їх, коли вони вивчають з кимось Біблію. Але брати рішуче настроєні підкорятися Богові, а не людям».

«ОБЕРЕЖНІ, ЯК ЗМІЇ»

Проповідуючи в селах Словенії, брати і сестри спочатку запитували людей, чи вони продають яйця. Коли ціна була невисока, вісники купували їх, щоб не викликати підозр. Набравши достатньо яєць, вони починали запитувати про дрова. Якщо це було слушно, вісники переводили розмову на Біблію (Матв. 10:16).

В околицях Загреба (Хорватія) брати регулярно опрацьовували територію, але робили це дуже обережно. Наприклад, вони заходили тільки в кожний десятий будинок. Ті, кого призначили проповідувати в першому будинку, заходили в перший, одинадцятий, двадцять перший, тридцять перший і так далі. Завдяки такому методу багато людей почули правду про Єгову. Однак через труднощі, з якими було пов’язане проповідування від дому до дому, брати свідчили здебільшого неформально.

У Сербії брати збиралися по домах. Дамир Поробич розповів про те, як після Другої світової війни в домі його бабусі проводилися зібрання. «Приходило від п’яти до десяти людей,— згадує він.— Дім бабусі ідеально підходив для зібрань, тому що мав входи з двох вулиць. Тож брати і сестри приходили і виходили, не привертаючи до себе зайвої уваги».

Вероніка Бабич народилася в Хорватії. Її рідні почали вивчати Біблію в середині 1950-х років. Охрестившись 1957 року, Вероніка з чоловіком переїхала в Сараєво. Міліца Радишич зі Славонії (область Хорватії) охрестилася в 1950 році. Разом із сім’єю вона теж переїхала в Боснію. Ці дві сім’ї почали проповідувати про Царство на теренах Боснії. Як і в інших регіонах Югославії, тут їм потрібно було діяти дуже обережно. «На нас заявляли в поліцію і конфісковували літературу,— розповідає Вероніка.— Нас арештовували, допитували, стягували з нас штрафи і погрожували ув’язненням. Але ми не піддавалися страху і не втрачали мужності. Навпаки, усе це тільки зміцняло нашу віру в Єгову».

«Якось,— пригадує Міліца,— до Залу Царства прийшов чоловік, який цікавився правдою. Його тепло прийняли, і впродовж певного часу він навіть жив у братів. Він був дуже активним на зібраннях. Але потім наша дочка в себе на роботі побачила, що він прийшов на зустріч таємної поліції. Тоді ми зрозуміли, що його підіслали стежити за нами. Як тільки ми дізналися, ким насправді є цей чоловік, він перестав ходити на зібрання».

ПЕРШІ ЗАЛИ ЦАРСТВА

До того як Свідків зареєстрували, їх могли арештувати за те, що вони збиралися разом для проведення зібрань. Але навіть коли їм дозволили збиратися відкрито, знайти місце для зустрічей було важко, тому що багато людей не любили Свідків і відмовлялися здавати їм в оренду приміщення. Тож брати вирішили купувати будівлі для проведення зібрань.

Невдовзі брати знайшли в центрі Загреба (Хорватія) майстерню і переробили її на чудовий Зал Царства на 160 місць, а до нього добудували невелике приміщення для друкування літератури. У цьому ж Залі Царства проводились конгреси. У 1957 році тут пройшов перший конгрес, на який прибули Свідки Єгови зі всієї Югославії. Через кілька років брати купили в центрі Загреба, на вулиці Камауфова, будинок, у якому аж до 1998 року діяв Бетель.

У 1957 році брати купили будинок у Белграді (Сербія), який використовувався і як Зал Царства, і як Бетель. Потім у Любляні (Словенія) брати придбали стайню і зробили з неї Зал Царства. У 1963 році в Сараєві брати перебудували гараж на Зал Царства, в якому збирався перший у Боснії і Герцеговині збір. Деякі з цих будівель потребували значного ремонту, але брати не жаліли ані своїх сил, ані коштів, і Єгова благословив їхню роботу.

ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАХОДИ ПРИСКОРЮЮТЬ ДУХОВНИЙ РІСТ

Для зміцнення і підбадьорення зборів у 1960 році були призначені роз’їзні наглядачі. Деяких братів попросили служити районними наглядачами по вихідних. У вихідні дні ці брати приїжджали в збори, щоб підбадьорювати вісників та сприяти єдності.

Хенрик Ковачич, член комітету філіалу в Хорватії, згадує: «Протягом року ми з дружиною присвячували вихідні районному служінню. Згодом ми почали повночасне роз’їзне служіння. Брати жили дуже бідно, і нам часто доводилось зупинятися в домах, де не було води і змивних туалетів. Але брати були вдячні за те, що ми приїжджали, і завжди гостинно, з любов’ю приймали нас. Вони уступали нам свої ліжка та ділились останнім. Ми не хотіли нікого обтяжувати, тому під час візиту в деякі збори кожної ночі ночували в різних домах».

«Я із задоволенням згадую час, коли по вихідних служив районним наглядачем. Хоча, сказати по правді, таке служіння було нелегким,— розповідає Шандор Палфі, який тепер служить у комітеті країни в Сербії.— Брати з нетерпінням чекали на нас. Вони були бідними, але віддавали нам найліпше. Вони вважали приїзд районного наглядача дуже важливою подією».

Мілош Кнежевич служив районним наглядачем і водночас керував роботою філіалу в Югославії. Крім того, в часи комуністичного правління він успішно надавав братам юридичну допомогу.

ПЕРШІ ВІСНИКИ В МАКЕДОНІЇ

У 1968 році один молодий чоловік із Кочані, що в Македонії, навчався в Загребі, де почув правду з Біблії. Повернувшись додому, він почав ділитися доброю новиною з родичами і друзями.

«Цим молодим чоловіком був мій двоюрідний брат,— розповідає Стоян Богатинов, перший Свідок у Кочані.— Я працював офіціантом та іноді розмовляв з товаришами по роботі про релігію. Щойно закінчилась одна з таких розмов, як до нас зайшов поїсти чоловік, який був православним. Обслуговуючи його, я сказав, що хочу більше знати про Бога, і запитав, чи міг би він у своїй церкві дістати для мене Біблію. Він пообіцяв принести її і додержав слова. Як же я зрадів, отримавши “Новий Заповіт”. Того дня, відразу після роботи, я побіг додому читати його.

По дорозі я несподівано зустрів свого двоюрідного брата, який повернувся із Загреба. Він запросив мене до себе, але я сказав, що не можу прийти, бо хочу почитати Біблію. “Я для тебе дещо маю,— відповів брат.— Удома в мене є книжки, які допоможуть тобі зрозуміти Біблію”. Ми пішли до нього. Я дуже зрадів, коли побачив повну Біблію, брошури та кілька журналів “Вартова башта” хорватською мовою. Він дав мені деякі публікації, і я одразу почав їх читати. Те, про що я дізнався, глибоко зворушило мене. Я захотів познайомитися зі Свідками Єгови.

Коли двоюрідний брат знову зібрався до Загреба, я вирішив поїхати разом з ним. Там мене гостинно прийняв один Свідок, Івіца Павлакович. Я зупинився в нього на три дні. Весь цей час я засипа́в його питаннями, а він щоразу відповідав на основі Біблії. Це справило на мене велике враження. Я пішов на зібрання, і мені сподобалось, що між Свідками панують теплі, сердечні стосунки.

Ми з Івіцою побували в Бетелі у Загребі, де брати дали мені багато літератури. Я почувався дуже щасливим. Кілька днів у Загребі швидко промайнули, і я повернувся додому в Кочані зі своїм духовним скарбом. Свідків у наших місцях не було, тому я почав листуватися з Івіцою. Я ставив чимало запитань, на які він вміло відповідав. Дізнаючись дедалі більше, я ділився знаннями з дружиною і дітьми. Невдовзі всіх нас об’єднала правда. Поглиблюючи знання з Біблії, ми відчували велику радість і ревно проповідували добру новину родичам та друзям. Нас багато хто слухав. Однак незабаром почалися переслідування».

КОНГРЕС У НІМЕЧЧИНІ

Свідки в Югославії не перебували в такій ізоляції, як брати в інших комуністичних країнах, але їх було мало і вони прагнули відчути любов всесвітнього братства. Тому, коли стало відомо, що 1969 року заплановано провести міжнародний конгрес «Мир на землі» в Німеччині, брати звернулися до уряду з проханням дозволити їм поїхати на цей конгрес. Як же вони зраділи, отримавши дозвіл!

Конгрес відбувався на стадіоні в Нюрнберзі, де кілька десятиліть тому Гітлер, який погрожував знищити Свідків Єгови, проводив військовий парад. Програма конгресу перекладалась багатьма мовами. Для делегатів з Югославії брати підготували неподалік від стадіону спортивне поле. Посеред нього стояла велика сцена, по один бік від якої програма звучала сербо-хорватською мовою, а по інший — словенською. Цей восьмиденний конгрес поглибив знання і дуже зміцнив віру наших братів.

Свідки Єгови з усіх куточків Югославії замовили поїзди й автобуси. Один брат, який їхав у Німеччину з Хорватії, пригадує: «Ми раділи, що побачимось з нашими братами та сестрами, і з гордістю вивішували у вікнах нашого вагону плакати, на яких писали, що їдемо на конгрес “Мир на землі”».

Велику радість братам принесла зустріч з Натаном Норром і Фредеріком Францом зі всесвітнього центру. «Ми ледве стримували свої почуття,— згадує один делегат,— коли вони прийшли привітати нас». Благословення, які отримали югославські брати, були набагато більшими, ніж усі ті жертви, на які їм довелось піти, щоб побувати на конгресі. «Я витратила на дорогу двомісячну зарплату,— розповідає Мілосія Симич із Сербії.— Крім того, було важко відпроситись з роботи на десять днів. Я не знала, чи за мною збережуть робоче місце, але вирішила обов’язково поїхати. Конгрес справив на мене незабутнє враження. Пройшло вже сорок років, але й досі, коли я згадую про нього, сльози самі навертаються мені на очі». Відчувши єдність міжнародного братства, Свідки зі всіх куточків Югославії були готові зустріти нові випробування.

СЛУЖІННЯ ЮГОСЛАВСЬКИХ ПІОНЕРІВ

На початку 1930-х років піонери з Німеччини дуже посприяли поширенню доброї новини в Югославії. Коли кількість місцевих вісників зросла, дедалі більше братів і сестер починали піонерське служіння. Досвідчені піонери зі Словенії переїжджали в ті частини Югославії, де було менше Свідків. Цим братам і сестрам доводилось вивчати інші мови та пристосовуватись до культурних особливостей.

«Я переїхала до Приштини, найбільшого міста в Косові,— згадує Йоланда Коцянчич.— Тут говорили албанською та сербською мовами. Ні я, ні Мінка Карловшек не знали цих мов, але почали проповідувати і згодом поступово їх вивчили. У першому домі, до якого ми прийшли, нас зустрів чоловік. Він жив разом з овдовілою матір’ю, яка мала чеське походження. Ми почали говорити словенською, вставляючи сербські слова: “Ми хотіли говорити до вашої сім’ї про добру новину з Біблії”. “Заходьте,— сказав він,— мама чекає на вас”.

Ми ввійшли в дім, і Ружица, мати цього чоловіка, швидко вийшла до нас. Вона пояснила, що два тижні тому просила Єгову прислати когось, хто міг би розповісти їй про нього. Сестра цієї жінки, Свідок Єгови з Чехії, не раз казала їй молитись до Єгови про допомогу. Ружица була переконана, що наш прихід — це відповідь на її молитву. Вона вчила нас сербської мови, а ми навчали її біблійної правди. Студенти, які жили в неї на квартирі, також приєдналися до вивчення Біблії. Один з них дав нам словник албанської мови, який нам дуже пригодився».

Ще хлопцем Зоран Лалович з Чорногорії отримав Біблію від одного піонера із Загреба (Хорватія). Через п’ять років, у 1980-му, з ним почав вивчати Біблію спеціальний піонер, який приїхав із Сербії. «Мені було дуже важко порвати з друзями, з якими ми розважались у диско-клубах,— каже Зоран,— але врешті-решт я зробив духовний поступ і через декілька місяців охрестився в Белграді (Сербія). Оскільки братів було зовсім мало, мені відразу після хрещення доручили виступити з промовою. Ми почали проводити в Подгориці всі зібрання».

ХРЕЩЕННЯ В РИСОВИХ ПОЛЯХ

Стоян Богатинов з Македонії охрещував братів і сестер. Він пригадує: «Ми не мали ванн, а річки були дуже мілкими. Але в наших околицях розкинулось багато рисових полів, до яких через канали надходила вода. Деякі з цих каналів були глибокими, і вода в них була досить чистою. Пригадую перше хрещення в рисових полях. Коли ми йшли через поле до каналу, хтось гукнув до мене: “Стояне, у тебе стільки працівників!”

“Так, так,— відповів я,— роботи багато”. Тільки люди не знали, що ми працюємо на духовних жнивах, які почалися в Македонії».

Брати з Македонії не мали можливості підтримувати належний зв’язок з філіалом і мало знали про організацію. Стоян Стоймилов почав ходити на зібрання в Німеччині і, коли повернувся в Македонію, був радий зустріти Свідків у Кочані. «Коли я розповів братам, як у Німеччині проводяться зібрання,— згадує він,— вони одразу попросили мене провести вивчення “Вартової башти” і виступити з публічною промовою. Я сказав, що ще не охрещений, але вони наполягали, кажучи, що ліпше за мене цього ніхто не зробить. Тож я виконав їхнє прохання. Згодом ми з дружиною охрестилися на рисових полях».

Веселин Ілієв, який служить старійшиною в Кочані, розповідає: «Ми мало знали про теократичний порядок, але дуже любили правду». Згодом Єгова допоміг усе виправити. Брати почали отримувати більше літератури, і це посприяло поширенню правди про Царство та зміцненню зборів.

ВІДНОСНА СВОБОДА ВІДКРИВАЄ НОВІ МОЖЛИВОСТІ

Відтоді як Югославія почала провадити незалежну від Радянського Союзу політику, люди в країні отримали таку свободу, якої не було за «залізною завісою». Наприкінці 1960-х років Югославія першою з комуністичних країн скасувала візи і спростила прикордонний контроль. Завдяки цьому брати з півночі Югославії почали доставляти літературу в країни, що межували з Радянським Союзом і проповідування в яких все ще було заборонене.

Спочатку літературу в Югославію привозили з Німеччини. Джуро Ландич, який служить у комітеті філіалу в Хорватії, розповів, що аж до розпаду Радянського Союзу в його домі був склад літератури. Він пригадує: «Ми ховали публікації в днищі та крилі нашої машини. Зрозуміло, машину могли конфіскувати, а нас посадити в тюрму. Але ми йшли на ризик, знаючи, як зрадіють брати, коли отримають духовну поживу».

Сестра Мілосія Симич, яка привозила літературу з Сербії до Болгарії, розповіла такий випадок: «Мені ніколи не говорили, кому я маю доставити літературу. Я мала тільки адресу. Ось що трапилось одного разу. На автобусі я приїхала в місто і знайшла потрібний будинок, але вдома нікого не було. Я обійшла цілий квартал і повернулась до будинку з іншого боку. Мені ніхто не відчинив. Намагаючись не викликати підозри, я поверталася сюди разів з десять. Увесь час нікого не було. Як же я зраділа, коли дізналась, що мені дали неправильну адресу.

Я не могла просто викинути літературу, адже витратила стільки зусиль, щоб її передрукувати. Тож вирішила відвезти публікації назад до Сербії, де вони ще стали б у пригоді. У мене був квиток в обидва кінці, але я не мала грошей, щоб заїхати на вокзал. Зазвичай, коли я привозила літературу, брат, який забирав її в мене, давав гроші на дорогу до вокзалу. Ми робили так тому, що ввозити в країну можна було тільки певну суму грошей. Підходячи до каси, я молилася, щоб квитки продавала жінка. Але в касі сидів чоловік. Та коли підійшла моя черга, його змінила жінка. В обмін на квиток я запропонувала речі, в які загортала літературу. Так я придбала квиток, щоб доїхати до вокзалу».

На початку 1980-х років брати в Албанії та Македонії перекладали літературу і відсилали рукописи в маленький офіс у Белграді. Використовуючи копіювальний папір, сестра Мілосія друкувала на машинці вісім аркушів за раз. Це була нелегка робота, адже Мілосії без знання мови доводилось розбирати текст, написаний від руки.

НЕПОХИТНІСТЬ МОЛОДИХ БРАТІВ

Хоча в країні було проголошено свободу релігії, уряд вважав, що, відмовляючись іти до війська, Свідки загрожують єдності Югославії. Тому брати зазнавали переслідувань. Під час Другої світової війни багато хто зберіг вірність ціною свого життя. Але протягом наступних трьох десятиліть не всі виявляли таку ж міцну віру. Деякі брати приходили на зібрання і проповідували, але коли їх призивали на військову службу, вони йшли в армію і знаходили цьому виправдання.

За відмову служити у війську молодим братам загрожувало до десяти років ув’язнення. Крім того, їх могли ув’язнювати кілька разів, аж доки їм не виповниться тридцять років. Дехто з тих, хто відмовився йти на компроміс, були новоохрещеними. Майже всі вони тепер беруть провід у зборах.

НЕЗАБУТНІЙ МІЖНАРОДНИЙ КОНГРЕС

Брати в Югославії ще ніколи не проводили міжнародних конгресів. Уявіть, як вони зраділи, коли дізналися, що Керівний орган запланував провести в 1991 році міжнародний конгрес «Люблячі Божу свободу люди» в Загребі (Хорватія).

Однак перед хорватськими братами постав важкий вибір. Відтоді як Хорватія проголосила свою незалежність від Югославії, над країною нависла загроза війни. Чи проводити конгрес за таких умов? Адже не можна було ризикувати безпекою як іноземних, так і місцевих делегатів. Брати багато молилися, зважували всі за і проти й нарешті вирішили почати підготовку до конгресу.

Член Керівного органу Теодор Ярач приїхав до Хорватії за декілька тижнів до конгресу, щоб допомогти в його підготовці. Оскільки в Загребі скасували всі масові заходи, увага громадськості була прикута до того, що відбувалося на стадіоні «Динамо». Час проведення конгресу наближався, а ситуація в країні ставала дедалі напруженішою. Брати щодня аналізували ситуацію та знову і знову запитували себе, чи слід продовжувати підготовку до конгресу, чи ліпше його відмінити. Вони наполегливо молилися до Єгови про керівництво. Ситуація в країні стабілізувалась, і з 16 по 18 серпня 1991 року брати змогли провести конгрес.

У той напружений час ця подія була справжнім чудом. Сусідні країни балансували на межі збройного конфлікту, а Свідки Єгови в Хорватії зустрічали тисячі делегатів міжнародного конгресу «Люблячі Божу свободу люди»b. Багато хто втікав з країни, а брати і сестри з п’ятнадцяти країн з’їжджалися сюди, об’єднані узами братерської любові і прагненням Божої свободи. Чимало делегатів прибули літаками зі США, Канади та інших країн Заходу. Через загострення ситуації аеропорт у Загребі закрили, тому літаки сідали в Любляні (Словенія). До Загреба брати і сестри діставалися автобусом. Своєю мужністю делегати конгресу дали чудове свідчення місцевим жителям, а їхня присутність дуже підбадьорила югославських братів. Найбільше Свідків — приблизно три тисячі — приїхало з Італії. Теплі, сердечні почуття делегатів конгресу зігрівали, немов полум’я (1 Фес. 5:19).

Приїзд п’ятьох членів Керівного органу на конгрес особливо зміцнив віру братів. Досі багато хто із захватом згадує промови Кері Барбера, Ллойда Беррі, Мілтона Геншеля, Теодора Ярача та Лаймана Суїнґла. Цих братів не зупинила неспокійна ситуація в регіоні. Завдяки своєму багаторічному досвіду в служінні вони змогли підтримати братів підбадьорливими промовами.

З огляду на політичну нестабільність влада побоювалась міжетнічних конфліктів серед делегатів, які приїхали на конгрес з усієї Югославії. Такі страхи розвіялися, коли представники влади побачили, що на конгресі панує мир, злагода і любов. З кожним днем кількість поліцейських на стадіоні зменшувалась.

Цей незабутній конгрес показав, що Свідки Єгови — справді міжнародна організація. Згодом, під час тяжких випробувань, спогади про конгрес допомагали братам зберігати єдність. Автобуси, на яких брати із Сербії і Македонії їхали додому, були одними з останніх транспортних засобів, що пройшли контрольно-пропускний пункт між Хорватією і Сербією. Одразу після цього кордон закрили. Кажуть, що тоді й почалась війна.

Республіки, які входили до складу Югославії, кілька років добивалися незалежності. У цей бурхливий період безліч людей постраждали, тисячі втратили життя. Що довелось пережити в той час нашим братам і сестрам? Як звістка про Царство поширюється в незалежних країнах колишньої Югославії в наші дні? Про це дізнаємося далі.

Боснія і Герцеговина

«Шістнадцятого травня 1992 року Сараєво здригалося від вибухів мінометних снарядів, які, розриваючись, осипали місто осколками. Дві міни влучили в будинок, у якому ми ховались. Серед нас, тринадцяти чоловіків і жінок, були хорвати, серби та боснійці — представники тих народів, які в цей момент вбивали одне одного. Але нас об’єднувала правдива релігія. На світанку, коли вогонь послабився, ми покинули будинок, щоб знайти інший сховок. І знову, як напередодні ввечері, ми благали Єгову про захист, і він почув нас» (Халім Цурі).

Сараєво, в якому жило понад 400 тисяч чоловік, опинилося в найдовшій і найстрашнішій за всю новітню історію облозі. Як наші брати і сестри пережили етнічні й релігійні конфлікти, які розривали країну? Перш ніж дізнатися про це, довідаймось більше про Боснію і Герцеговину.

Ця країна розташована в центрі колишньої Югославії між Хорватією, Сербією і Чорногорією. Тут живуть дуже гостинні люди, які дорожать культурними та сімейними традиціями. Вони мають звичай ходити одне до одного в гості, щоб почастуватися смачною турецькою кавою, і люблять посидіти у «кафічі» (кав’ярні). У Боснії і Герцеговині живуть боснійці, серби і хорвати. Зовнішньо вони досить схожі. Мало хто вважає себе дуже побожним, проте конфлікти виникали саме на релігійному ґрунті. Більшість боснійців є мусульманами, серби належать до Сербської православної церкви, а хорвати — до католицької.

На початку 1990-х років релігійна нетерпимість і міжнаціональна ненависть переросли в жорстокі етнічні чистки. Вояки виганяли мирних мешканців з маленьких сіл і великих міст, щоб створити так звані етнічно чисті території, на яких залишались представники тільки однієї релігії. Під час цих подій наші брати і сестри, які дотримувались нейтральної позиції, зазнали багатьох випробувань. У Боснії, як і в інших країнах колишньої Югославії, більшість людей сповідує релігію своїх батьків, причому дуже часто про релігійне походження свідчить прізвище. Коли хтось ставав Свідком Єгови, вважалося, що він зрадив своїй сім’ї і традиціям. Але наші брати пересвідчились у тому, що відданість Єгові — найкращий захист.

МІСТО В ОБЛОЗІ

Як згадувалось раніше, Свідків Єгови з Югославії глибоко зворушила атмосфера любові та єдності, яка панувала на конгресі «Люблячі Божу свободу люди». Цей незабутній конгрес додав братам сил, які знадобилися їм під час тяжких випробувань. Боснійці, серби і хорвати мирно жили в Сараєво. Але одного дня військо оточило місто і вже ніхто, в тому числі наші брати і сестри, не міг покинути його. Політична ситуація ускладнювалась, тому важко було уявити, скільки триватиме облога.

«У місті голод,— писав Халім Цурі, старійшина з Сараєва.— На місяць людина отримує лише кілограм — два борошна, 100 грамів цукру і півлітра олії. Кожен вільний клаптик землі засаджують овочами. Усі дерева в місті пішли на дрова. Тепер люди зривають паркет, розпалюють з нього вогонь, аби приготувати їжу чи зігрітися. Використовують усе, що горить, навіть старе взуття».

Коли Сараєво взяли в облогу, Ліляна і Ненад Нінковичі опинилися в пастці і вже не могли побачитися з двома своїми доньками. «У нас була звичайна сім’я. Ми виховували дітей, мали квартиру, машину,— каже Ліляна.— І раптом усе змінилося».

Однак вони не раз відчували на собі захист Єгови. «Двічі наше помешкання обстрілювали всього через кілька хвилин після того, як ми виходили з дому,— веде далі Ліляна.— Хоч як було важко, ми отримували радість від простих речей. Наприклад, ходили в парк і збирали на салат листя кульбаби, щоб було з чим їсти рис. Ми навчилися задовольнятись малим і були вдячними за все, що мали».

МАТЕРІАЛЬНА ДОПОМОГА І ДУХОВНА ПІДТРИМКА

У місті майже не було води. Вона з’являлася в будинках лише зрідка. Тому мешканці міста мусили ходити по воду за п’ять кілометрів, ризикуючи потрапити під кулі снайперів. Люди годинами стояли в довгих чергах за водою, а потім з трудом несли свою тяжку ношу додому.

Халім Цурі розповідає, як випробовувалась віра братів: «Коли ставало відомо, що на короткий час у домах з’явиться вода, всі планували помитися, випрати одяг і запасти якомога більше води. Іноді цей довгоочікуваний момент збігався в часі з проведенням зібрання. Доводилось вибирати: або йти на зібрання, або залишатися вдома, щоб набрати води».

Попри труднощі брати на перше місце ставили духовні справи. На зібраннях можна було не тільки отримати духовну поживу, але й дізнатись про те, кого ув’язнили, поранили чи вбили. «Ми були, наче сім’я,— розповідає Мілутін Паїч, який служить старійшиною.— Після зібрань нікому не хотілось іти додому. Найчастіше ми довго не розходились і годинами говорили про біблійні істини».

Життя було вкрай важким, братам не раз загрожувала смерть. Але вони ніколи не припиняли служити Богові. І, хоча війна пошматувала країну, служителі Єгови дедалі більше зближались одне з одним і зі своїм небесним Батьком. Діти бачили відданість батьків, і це допомагало їм розвивати відданість Єгові.

Містечко Бихач, що на кордоні з Хорватією, майже чотири роки було відрізане від світу. З нього нікого не випускали, і ніхто не міг в нього потрапити, щоб завезти гуманітарну допомогу. Осман Шачирбегович, єдиний на той час брат у цьому містечку, розповідає: «Найважче було на початку війни. Не через труднощі, а через те, що ми зіткнулися з чимось новим, чого ніколи не бачили. Коли почалися обстріли, всі, як не дивно, відчули полегшення, адже зрозуміли, що не кожна граната вбиває. Деякі гранати взагалі не розривались».

Оскільки ніхто не знав, доки триватимуть воєнні дії, філіали в Хорватії та Австрії організували зберігання гуманітарної допомоги в Залах Царства і домах братів та сестер в Сараєві, Зениці, Тузлі, Мостарі, Травнику та Бихачі. Під час боїв будь-яке місто могли оточити та ізолювати. Тоді запаси провіанту швидко вичерпувались. Але навіть у такому випадку ніщо не могло похитнути братерську єдність Свідків Єгови. На тлі жахливих етнічних і релігійних конфліктів, що охопили країну, це було чимось особливим.

РЕВНІ, АЛЕ ОБЕРЕЖНІ

Люди страждали від нестачі найнеобхіднішого. Крім того, їм повсякчас загрожувала смерть від куль снайперів, що розмістилися навколо Сараєва і час від часу стріляли в мирних жителів. Місто постійно перебувало під мінометним вогнем. У містах, які тримали в облозі, було небезпечно виходити на вулицю. Усі жили в страху. Виявляючи мудрість і мужність, брати не припиняли ділитись доброю новиною про Царство з людьми, котрі вкрай потребували потіхи.

«Під час одного з найстрашніших обстрілів Сараєва,— розповідає один старійшина,— всього за день розірвалися тисячі мін. Це була субота, і брати телефонували старійшинам та запитували, де проходитиме зустріч для проповідування».

Одна сестра пригадує: «Я бачила, що людям дуже потрібна правда. Завдяки цьому я не тільки знесла тяжкі випробування, але й мала радість».

Чимало місцевих жителів розуміли, що їм треба надіятися на Бога. «Не ми шукали людей, щоб надати їм духовну допомогу, а вони шукали нас,— писав один брат.— Вони просто приходили в Зал Царства і просили розпочати з ними біблійне вивчення».

Проповідування під час війни приносило добрі результати переважно тому, що люди помічали єдність правдивих християн. «Часто боснійські і сербські брати проповідували разом,— розповідає Нада Бешкер, яка багато років служить спеціальною піонеркою.— Це привертало увагу. Коли люди бачили, що хорватська сестра і сестра, яка раніше була мусульманкою, вивчають Біблію з сербкою, вони переконувались, що Свідки Єгови відрізняються від інших».

Сьогодні ми бачимо, які добрі плоди принесло ревне проповідування братів і сестер у Боснії, адже багато Свідків пізнало правду під час війни. Наприклад, збір у Баня-Луці зріс удвічі, хоча сто вісників переїхали в інші збори.

ВІРНА СІМ’Я

Наші брати завжди були дуже обережними. І все ж дехто загинув через «час і випадок» (Еккл. 9:11, Моск.). Божо Джорем, серб за національністю, охрестився на міжнародному конгресі в Загребі 1991 року. Після того як він повернувся в Сараєво, його за нейтральну позицію кілька разів садили в тюрму. Там над ним жорстоко знущалися. У 1994 році його засудили до чотирнадцяти місяців ув’язнення. Найважчим для Божо було те, що його розлучили з дружиною Хеною і п’ятирічною донечкою Магдаленою.

Невдовзі після звільнення Божо з тюрми сталося нещастя. Якось по обіді, коли все було спокійно, він із сім’єю вийшов з дому, щоб неподалік провести біблійне вивчення. Раптом тишу порушив вибух. Хена і Магдалена загинули на місці, а Божо помер у лікарні.

ХРИСТИЯНСЬКИЙ НЕЙТРАЛІТЕТ

Оскільки в країні панував дух нетерпимості, до всіх, хто займав нейтральну позицію, ставились вороже. Збір у Баня-Луці складався переважно з молодих братів, від яких очікувалося, що вони будуть воювати. За відмову йти до війська їх жорстоко били.

Осман Шачирбегович пригадує: «Поліцейські нас часто допитували і називали боягузами, які не хочуть захищати своїх рідних».

— Звичайно,— відповідали поліцейські.

— Ви б поміняли його на гармату?

— Так.

— А гармату поміняли б на танк?

— Ясне діло.

ГУМАНІТАРНА ДОПОМОГА

Брати в сусідніх країнах знали, в якому важкому становищі опинилися Свідки в Боснії, але протягом довгого часу не могли допомогти їм. Згодом, у жовтні 1993 року, органи влади повідомили, що в країну можна ввезти гуманітарну допомогу. Незважаючи на небезпеку, брати вирішили скористатися цією нагодою. 26 жовтня з Відня (Австрія) до Боснії виїхало п’ять вантажівок, які везли 16 тонн продуктів і дров. Чи вдасться братам проїхати через місцевості, де продовжувались запеклі бої?c

Водіям, які везли гуманітарну допомогу, загрожувала смертельна небезпека. «Того ранку я виїхав пізно,— пригадує один з них,— і переді мною вже було кілька вантажівок з гуманітарною допомогою. Коли ми під’їхали до контрольно-пропускного пункту, усі вантажівки зупинилися для перевірки документів. Раптом почувся постріл, і ми побачили, як куля влучила у водія, котрий не був Свідком».

У Сараєво пропускали тільки водіїв вантажівок, тому іншим братам, котрі їхали з ними, довелося чекати за містом. Але вони хотіли підбадьорити братів і сестер у Сараєві, тож встановили з ними телефонний зв’язок і виголосили публічну промову, якої ті дуже потребували. Під час війни роз’їзні наглядачі, бетелівці та члени комітету країни дуже часто ризикували своїм життям, щоб рятувати братів і сестер від буквальної і духовної смерті.

Упродовж чотирьох років не було можливості провезти допомогу братам у Бихачі. Хоча до ізольованого міста не вдавалося доставити продукти, брати все-таки отримували духовну поживу. Як? Вони мали доступ до телефону і факсу, завдяки чому періодично отримували «Наше служіння Царству» та «Вартову башту». Брати передруковували ці публікації і давали один примірник на сім’ю. Коли почалась війна, у місті було тільки троє охрещених вісників. Дванадцять неохрещених вісників два роки з нетерпінням чекали слушної нагоди, аби символізувати своє присвячення Єгові хрещенням у воді.

Кілька років поспіль Свідки в Боснії були відрізані від світу. Осман Шачирбегович пригадує: «Люди, з якими я вивчав Біблію, ніколи не були на конгресі і на зустрічі з районним наглядачем. Ми часто говорили з ними про час, коли зможемо об’єднатися з нашими братами».

Уявіть, з якою радістю 11 серпня 1995 року брати і сестри в Бихачі зустрічали два автомобілі, на яких було добре видно напис: «Свідки Єгови. Гуманітарна допомога». У місто, що тримали в облозі, вперше в’їхали приватні автомобілі з допомогою. Вони прибули саме тоді, коли брати відчули, що в них вже майже не залишилось сил — ані фізичних, ані емоційних.

Сусіди Свідків спостерігали за тим, як брати допомагали одні одним, наприклад, лагодили вікна. «Це справило велике враження на моїх сусідів,— говорить Осман,— адже вони знали, що я не маю грошей. Вони досі про це говорять». Тепер збір у Бихачі налічує 34 ревних вісники і 5 піонерів.

НЕЗАБУТНЯ ПОДОРОЖ

Знову і знову брати ризикували життям, щоб привезти продукти і літературу в охоплені війною боснійські міста. Але одна подорож була особливою. Зранку 7 червня 1994 року із Загреба (Хорватія) вирушило три вантажівки. Разом з водіями їхали члени комітету країни та інші брати. Планувалося не тільки доставити допомогу, але й вперше за три роки провести в кількох містах спеціальний одноденний конгрес за скороченою програмою.

На початку війни в Тузлі було приблизно двадцять охрещених вісників. Як же здивувалися брати, коли на конгрес прийшло понад 200 чоловік! Тридцять осіб охрестилося. Сьогодні в цьому місті є три збори, до яких належить більше ніж 300 вісників.

У Зениці брати знайшли місце для проведення конгресу, однак не могли підшукати місця для хрещення. Нарешті, після довгих пошуків, їм вдалося роздобути бочку. Вона мала один недолік — запах від риби, яку в ній зберігали. Однак це не зупинило братів і сестер, котрі бажали охреститися, адже вони відгукнулися на запрошення Ісуса стати «ловцями людей», тобто символічними рибалками (Матв. 4:19). З промовою для тих, хто бажав охреститися, виступив брат Герберт Френзель, який служить членом комітету філіалу Хорватії. Ось що він розповів: «Брати і сестри дуже довго чекали цієї події, тож ніщо не могло стати їм на заваді. Охрестившись, вони відчули себе переможцями». Сьогодні в Зениці ревно проповідує 68 вісників.

Конгрес у Сараєві проводили поблизу перехрестя, яке обстрілювали снайпери. Братам вдалося безпечно прибути на конгрес, але вони зіткнулися з трудністю: треба було не тільки знайти місце для хрещення, а й придумати, як заощадити воду. Тому тих, хто хотів охреститися, поставили в ряд і охрещували від найменшого до найбільшого.

Для братів і сестер цей день був незабутнім. Жодні, навіть найжахливіші, події не могли затьмарити радість, яку їм приніс конгрес. Сьогодні у Сараєві діє три збори.

ПІСЛЯ ВІЙНИ

Коли відкрили в’їзд у країну, життя братів і сестер до певної міри полегшилось. Однак все ще тривали етнічні чистки. Людей насильно виселяли з їхніх домівок. Івіца Арабаджич, старійшина, який служить у Хорватії, пригадує, як його виселили з батьківського дому в Баня-Луці: «Прийшов озброєний чоловік і сказав, що тепер він буде жити в нашому домі. Його виселили з дому в Шибенику, що в Хорватії, тому що він серб. Тепер цей чоловік виганяв нас. За нашу сім’ю заступився військовий поліцейський, з яким я вивчав Біблію. Все одно ми мали поїхати, щоправда нам пообіцяли обмін: наш дім на дім серба. Важко було покидати дім, збір, в якому ми пізнавали правду. Але в нас не було вибору. Взявши з собою дещо з речей, ми вирушили до нашого “нового” дому в Шибенику. Проте виявилося, що його вже хтось зайняв. Ми не знали, що робити. На допомогу прийшли місцеві брати. Старійшина дозволив пожити в нього протягом року, щоб ми мали час залагодити наші справи».

Політична ситуація в Боснії і Герцеговині, де 40 відсотків населення сповідує іслам, досі залишається нестабільною. Після війни Свідки збудували кілька Залів Царства. Один з них, у Баня-Луці,— це не просто місце зустрічей, якого дуже потребували брати. Він символізує юридичну перемогу. У цій місцевості Сербська православна церква має великий вплив, тому брати багато років не могли отримати дозвіл на будівництво Залу Царства. Хоча після війни Свідків Єгови в Боснії зареєстрували, влада не дозволяла будувати Зал у Баня-Луці. Брати багато молилися, доклали чимало зусиль і врешті-решт отримали потрібні документи. Ця перемога стала юридичним прецедентом, завдяки якому в цій частині Боснії і Герцеговини можна буде зводити нові Зали Царства.

Оскільки тепер у Боснії і Герцеговині свобода віросповідання, 32 спеціальних піонери, багато з яких приїхали з інших країн, можуть допомагати в місцевостях, де мало вісників Царства. Ревне служіння цих спецпіонерів та вірність теократичному порядку — справжнє благословення для місцевих братів і сестер.

Лише десять років тому в Сараєві лунали постріли і братам доводилось ходити під кулями снайперів. А тепер з усіх куточків колишньої Югославії сюди з’їжджаються делегати конгресу. Попри спустошливі війни минулого століття служителі Єгови в цьому прекрасному гірському краю дедалі більше зміцнюють узи «нелицемірної братерської любові» (1 Пет. 1:22). У Боснії і Герцеговині правдивого Бога Єгову прославляє 1163 вісники в 16 зборах.

Хорватія

Після міжнародного конгресу, який 1991 року пройшов у Загребі, кордон між Хорватією і Сербією несподівано закрили. Головні дороги та мости були зруйновані або забарикадовані військами, тому багато делегатів зі східної Хорватії не могли повернутись додому. Чимало Свідків з інших частин країни взяли цих братів до себе, хоча самі жили бідно.

У Загребі день і ніч вили сирени, попереджаючи про бомбардування. Люди бігли у сховища, і дехто залишався там тижнями чи місяцями. Міська влада вирішила використовувати підвал Бетелю як бомбосховище. Всі, хто приходив сюди, отримували щось більше, ніж сховок. Одного дня, після того як почала вити сирена, люди вибігли з трамвая і кинулися в бетелівський підвал. Вони були стривожені, тому старійшина з Бетелю запропонував їм подивитися слайди про міжнародний конгрес, який відбувся в Загребі кілька місяців тому. Усі погодились і потім дуже дякували.

Через військові дії ходити на зібрання стало небезпечно, але брати цінували духовну поживу більше, ніж будь-коли. На жаль, деякі Зали Царства були пошкоджені кулями і гранатами. Проте брати і сестри «не покидали... спільних зібрань» (Євр. 10:25). Місто Шибеник півроку обстрілювали з мінометів, тому вісники не могли приходити до Залу Царства. Один старійшина розповідає: «Книговивчення і вивчення “Вартової башти” проводились у нашому домі за містом. Попри складні умови ми не припиняли служіння. Ми проповідували у своєму і в сусідніх селах. Усі впізнавали в нас Свідків Єгови. Люди розуміли, що ми не такі, як інші».

ХРИСТИЯНСЬКА ЛЮБОВ У ВОЄННИЙ ЧАС

Багато Свідків, які втратили доми, шукали підтримки, і збори охоче допомагали їм чим могли. Наприклад, у місті Осієк (Хорватія) брати тепло прийняли в Залі Царства сім’ю, яка за дуже складних обставин втекла з міста Тузла (Боснія). Брати і сестри зраділи, коли дізналися, що дружина є Свідком Єгови.

Місцева влада дозволила цій сім’ї поселитися в одному будинку, але він був старий та напівзруйнований. Дізнавшись про це, брати вирішили допомогти. Хтось приніс плитку, інші — вікно, а ще інші принесли двері і ліжко. В одну з кімнат можна було вселитися вже наступного дня. Однак зимою в цьому будинку було б дуже холодно. Тому брати склали список потрібних речей, і вісники приносили те, що мали. Вони були бідними, але змогли зібрати все необхідне — від ложок до покриття для даху.

Війна тривала, запаси продуктів швидко зменшувались, тому філіал робив усе можливе, аби допомогти братам матеріально і духовно. Співпрацюючи з Керівним органом, філіал вжив заходів, щоб зібрати для братів та сестер продукти харчування, одяг, взуття і ліки. Спочатку жертвували переважно місцеві брати, але потім вони вже не мали чим ділитися. Брати з Австрії, Італії та Швейцарії щедро жертвували одяг, ліки і біблійну літературу. І вдень, і вночі приїжджали вантажівки, водії яких ставили потреби своїх хорватських братів і сестер вище власної безпеки. Зі складу в Загребі речі відправляли у збори.

Коли брати в Хорватії вже мали все необхідне, постало питання, як доставити допомогу зборам у Боснії. Вантажівки з шістнадцятьма тоннами продуктів і дров виїхали до кордону з Боснією. Їхати було дуже небезпечно, адже всюди діяли військові угруповання. Вони могли відібрати вантаж і вбити тих, хто його перевозив.

Ось що розповів один брат: «Ми поїхали через ліс, минаючи один перевірочний пункт за іншим, а іноді ми їхали навіть вздовж лінії фронту. Незважаючи на небезпеку, ми щасливо прибули в Травник. Солдат, який почув, що ми прибули, побіг у дім, де зібралися наші брати. “Ваші люди вже тут з машинами!”—закричав він. Можете собі уявити їхню радість. Ми перенесли їжу в будинок і трошки поговорили, проте потрібно було їхати далі. Нас чекали в інших місцях».

У Бетель в Загребі надходило багато листів, в яких брати дякували за допомогу. «Дуже вам вдячні за наполегливу працю, за те, що ми регулярно отримуємо духовну поживу,— писали вісники одного збору.— Дякуємо вам за гуманітарну допомогу, адже брати і сестри тут справді її потребують. Від усього серця дякуємо вам за любов і турботу».

В іншому листі говорилося: «У нашому зборі є кілька братів-біженців. Дехто зовсім не має за що жити. Коли вони отримали допомогу і побачили, наскільки вона щедра, їм на очі навернулися сльози. Любов, щедрість і безкорисливість братів глибоко зворушила і підбадьорила їх».

У ті важкі часи докладалися неабиякі зусилля, щоб брати мали духовну поживу. А дух Єгови допоміг їм не тільки витримати жорстокі випробування, але й зміцнити віру (Як. 1:2—4).

ЗВІСТКА НАДІЇ

Матеріальну допомогу надавали різні організації, але тільки Свідки Єгови могли по-справжньому розрадити людей. Брати не чекали бездіяльно, доки закінчиться війна, а робили все, що в їхніх силах, аби проповідувати добру новину про Царство.

З міста Вуковар, що неподалік сербського кордону, яке найбільше постраждало під час війни, втекли майже всі мешканці, у тому числі наші брати і сестри. Але одна сестра, Марія, залишилась. Упродовж чотирьох років брати в Хорватії не могли налагодити з нею зв’язок, однак вона продовжувала ревно проповідувати тим небагатьом, що жили в місті. Її ревність була щедро винагороджена. Уявіть, як здивувалися хорватські брати, коли на обласний конгрес 1996 року з Вуковара приїхало двадцять осіб.

Звістка надії може змінювати життя. На початку війни один молодий військовий швидко просувався по службі в елітних військах хорватської армії. У 1994 році, коли він чекав на поїзд, йому дали буклет «Хто дійсно править світом?». Одразу прочитавши його, він дізнався, що за всі злочини несе відповідальність Сатана, а не Бог Єгова. Ця істина справила на молодого чоловіка велике враження. До війська він вступив тому, що хотів помститися за вбивство своєї 19-річної сестри і за смерть ще двох родичів, які загинули під час війни. Молодий чоловік планував поїхати в село, в якому жили вбивці, але те, що він прочитав у буклеті, змусило його задуматись. Він почав вивчати Біблію і впродовж кількох років докладав чималих зусиль, щоб змінитися. Зрештою в 1997 році він охрестився. Згодом він все-таки поїхав у село, де жили вбивці його рідних. Але не для того, щоб помститися, а щоб поділитися доброю новиною і розказати про милосердя Бога.

Завдяки ревному служінню вісників навіть за найгірших обставин чисельність Свідків у Хорватії росла. За час війни, яка тривала з 1991 до кінця 1995 року, кількість піонерів збільшилась на 132 відсотки, кількість біблійних вивчень — на 63 відсотки, а вісників — на 35. Єгова щедро благословив зусилля місцевих братів і сестер, котрі запопадливо проголошували біблійну правду.

САМОЖЕРТОВНІ СЛУЖИТЕЛІ

Незадовго до міжнародного конгресу, який відбувся в 1991 році, до Хорватії приїхали перші місіонери, випускники школи «Ґілеад» — Деніел і Хелен Нізан з Канади. Крім того, з європейських країн у Хорватію приїхало кілька сімейних пар, котрі вивчили хорватську мову.

Подружжя з Австрії, Хайнц і Ельке Полак, служили спеціальними піонерами в Данії, проповідуючи вихідцям з Югославії. У 1991 році їх запросили в Хорватію. Коли вони приступили до районного служіння, почалась війна. У перший район, в якому служили Хайнц і Ельке, входили охоплені війною узбережжя Далмації і частина Боснії. Хайнц розповідає: «Під час війни було важко відвідувати збори в Боснії. Їздити своїм автомобілем стало небезпечно, тому нам доводилось користуватись ненадійним громадським транспортом. Ми мали з собою лише найнеобхідніше — кілька чемоданів і друкарську машинку.

Нам часто допомагала винахідливість. Одного разу, коли ми їхали з Тузли до Зениці, наш автобус зупинили солдати. Вони наказали всім вийти, оскільки їхати далі було надто небезпечно. Але ми знали, як на нас чекають брати в Зениці, тому почали просити інших водіїв підвезти нас. Нарешті нам дозволили їхати в одній з машин у колоні бензовозів, водії яких мали відповідні документи. По дорозі ми проповідували водію, а він уважно нас слухав.

Нас знову зупинили, оскільки ми наблизилися до місця бою. Машини поїхали об’їзними дорогами, які були дуже розбиті і засипані снігом. Бензовози час від часу застрягали в снігу, тож водії допомагали один одному витягати машини. Потім ми потрапили під обстріл і були змушені втікати. Доїхавши до Вареша, що за 50 кілометрів від Зениці, ми залишились там на ніч.

Наш водій спав на сидіннях, а ми з Ельке тулились одне до одного ззаду в кабіні, щоб хоч трохи зігрітися. Мені здавалось, що це найдовша ніч у моєму житті. Коли наступного дня ми нарешті дісталися Зениці, брати зустріли нас з величезною радістю. Наші зусилля не були даремними! Хоча в місті не було ані води, ані світла, брати зробили все, щоб прийняти нас якнайліпше. Вони жили бідно, однак були духовно багатими і палко любили правду».

Після війни до Хорватії приїхало 50 спеціальних піонерів з Австрії, Італії, Німеччини та інших країн. Згодом прибуло декілька місіонерів. Ці ревні повночасні служителі дуже допомогли в праці проповідування і зміцненні зборів.

«НАВІТЬ НЕ ВІРИТЬСЯ, ЩО Я ДОЖИВ ДО ЦЬОГО ДНЯ!»

До кінця 1980-х перекладом щомісячного видання «Вартової башти» з німецької мови на хорватську займалися брати, що жили поза Бетелем. А з 1991 року цю роботу почала виконувати перекладацька група в Бетелі. З часом Керівний орган дозволив почати переклад Християнських Грецьких Писань. Доти брати користувалися застарілим і важкозрозумілим перекладом Біблії, зробленим 150 років тому. Перекладачі з македонської, сербської та хорватської груп мали тісно співпрацювати і таким чином ділитися пропозиціями та досвідом. Важливу роль у цій праці відігравала хорватська група.

П’ятниця 23 липня 1999 року стала незабутнім днем для Свідків Єгови в Боснії і Герцеговині, Македонії, Сербії, Хорватії та Чорногорії. Одночасно на всіх чотирьох обласних конгресах «Боже пророче слово» було оголошено про випуск «Християнських Грецьких Писань. Перекладу нового світу» хорватською і сербською мовами, а також про те, що розпочато переклад македонською мовою. Кілька хвилин бурхливі оплески не давали промовцям говорити. Чимало делегатів не могли стримати сліз радості. «Навіть не віриться, що я дожив до цього дня!» — сказав один старійшина, який вже давно служить Єгові. Про випуск повного перекладу Біблії хорватською, сербською та македонською мовами оголосили на обласному конгресі «Визволення близько!».

До 1996 року за діяльністю Свідків Єгови у Хорватії, Боснії і Герцеговині наглядав комітет країни, роботу якого координував австрійський філіал. У 1996 році для здійснення нагляду за проповідуванням у названих країнах було сформовано комітет філіалу, в який увійшло четверо братів. Єгова благословив такі організаційні зміни.

НОВІ ПРИМІЩЕННЯ ФІЛІАЛУ І ЗАЛИ ЦАРСТВА

У Хорватії, як і в інших країнах, поступово збільшувалась кількість вісників, а тому росла й бетелівська родина. Спочатку вона складалась з десяти добровольців, а потім — з п’ятдесяти. Оскільки приміщення Бетелю в Загребі були розраховані лише на чотири або п’ять пар, брати наймали квартири в сусідніх домах.

Невдовзі після того, як було сформовано комітет філіалу, Керівний орган доручив йому придбати ділянку для будівництва нового Бетелю. Місцеві добровольці і служителі міжнародної програми будівництва звели чудові приміщення, які протягом багатьох років мали служити справам Царства. 23 жовтня 1999 року відбулось присвячення філіалу і Залу Царства, а також комплексу з двох Залів Царства в центрі Загреба. На цю подію приїхали делегати з п’ятнадцяти країн. З промовою присвячення виступив брат Ґерріт Леш з Керівного органу. Наступного дня 4886 братів і сестер зібралися у великому спорткомплексі, аби послухати підбадьорливу програму. Це був незабутній день для Свідків Єгови у Хорватії. Дехто з них вірно служив Єгові вже протягом п’ятдесяти або й більше років, що припали на найважчий період новітньої історії країни.

У наш час у Хорватії здійснюється масштабна програма будівництва Залів Царства. До 1990 року чимало зборів проводили зустрічі в підвалах чи квартирах. Наприклад, збір у місті Сплит протягом двадцяти років збирався в маленькій кімнаті приватного будинку. У ній було тільки п’ятдесят стільців, а людей часом приходило вдвічі більше, тому багатьом доводилось стояти надворі. На конгреси, які проводили в цій же кімнатці, приходило сто п’ятдесят і більше осіб. Сьогодні у Сплиті є два Зали Царства, в котрих збирається чотири збори. Вісників тепер так багато, що для проведення конгресів брати орендують конференц-зал у готелі. Стіл будівництва Залів Царства, роботу якого координує Регіональне інженерне бюро в Зельтерсі (Німеччина), організовує будівництво зручних і гарних Залів Царства.

Молоді та старші брати і сестри виконали на будівництві величезний обсяг робіт. До сьогодні побудовано вже 25 Залів Царства і 7 реконструйовано. Усе це сприяє справам Царства та прославляє Єгову.

ПРАЦЯ ЦАРСТВА СТРІМКО ПРОСУВАЄТЬСЯ ВПЕРЕД

Коли 1991 року Хорватія здобула незалежність, уряд дотримувався закону про свободу віросповідання, який існував раніше. Новосформований уряд майже на 90 відсотків складався з католиків. Тому духівництво мало відчутний вплив на урядовців. І все ж, оскільки Свідки Єгови вже були зареєстровані і мали бездоганну репутацію, 13 жовтня 2003 року Міністерство юстиції ухвалило постанову про реєстрацію релігійної громади Свідків Єгови в Хорватії. Як же раділи брати і сестри, коли після стількох років випробувань їхнє право виконувати служіння було підтверджене законом країни.

На початку 1990-х років брати щороку проводили лише одну Школу піонерського служіння, на яку приїжджали піонери з усіх країн колишньої Югославії. А тепер в самій тільки Хорватії кожного року проводиться навчання кількох класів піонерської школи. У вересні 2008 року в Хорватії служив 5451 вісник у 69 зборах. А на Спомині було аж 9728 присутніх. Усе це свідчить про те, що кількість вісників у країні зростатиме.

Попри релігійну нетерпимість і життєві труднощі служителі Єгови в Хорватії з невгасимою ревністю проповідують добру новину про Боже Царство, і хоч би як лютував Сатана, їх ніщо не зможе зупинити (Об’яв. 12:12). Більшість людей поглинута життєвими клопотами. І все ж серед них є такі, що відчувають духовний голод і зітхають через занепад моралі (Єзек. 9:3, 4; Матв. 5:6). Свідки розшукують таких людей і навчають їх поклонятися правдивому Богу та говорити іншим: «Ходіть та зберімось на гору Господню, до дому Бога Якового, і доріг Своїх Він нас навчить, і ми підемо стежками Його» (Ісаї 2:3).

Македонія

«Прийди до Македонії та допоможи нам»,— сказав чоловік, який з’явився апостолу Павлу у видінні (Дії 16:8—10). Павло і його товариші зрозуміли, що Бог направляє їх проповідувати добру новину про Боже Царство у цій неопрацьованій території, і з готовністю відгукнулися на заклик. Невдовзі в Македонії вже було багато християнських учнів. Правдиве поклоніння швидко поширюється і в сучасній Македонії, яка займає невелику територію на півночі давньої Македонії.

Після Другої світової війни Македонія стала однією з республік Югославії. У 1991 році вона здобула незалежність. Через два роки Свідків Єгови офіційно зареєстрували в новоствореній державі. Тоді в Македонії організували офіс, за роботою якого наглядав австрійський філіал. У Скоп’є, на вулиці Алжирській, брати купили будинок, який став Бетелем. Сюди із Загреба (Хорватія) переїхала македонська перекладацька група.

Міхель Шібен разом з дружиною Діною приїхав з Німеччини, щоб служити в Македонії районним наглядачем. Сюди ж призначили Деніела і Хелен Нізан з Канади, які раніше служили в Сербії. Було сформовано комітет країни, і почав діяти Бетель.

ОБМЕЖЕННЯ НА ВВІЗ ЛІТЕРАТУРИ

Хоча Свідки Єгови отримали реєстрацію, ввозити в країну літературу було важко. У період з 1994 по 1998 роки уряд дозволяв ввозити лише один журнал на вісника. Тому для тих, хто вивчав Біблію, брати робили копії статей для вивчення з «Вартової башти». Журнали також отримували поштою з інших країн; крім того, в невеликій кількості їх привозили брати, які приїжджали в Македонію. Кілька років брати намагалися через суд отримати дозвіл на ввіз літератури, і нарешті верховний суд виніс рішення на користь Свідків, дозволивши їм ввозити літературу без обмежень.

У серпні 2000 року кількість вісників досягла 1024. Уперше в праці проповідування брало участь понад тисячу братів і сестер. Оскільки зросла кількість вісників і брати почали випускати більше публікацій македонською мовою, розширилась бетелівська родина. Виникла потреба в додаткових приміщеннях. Наступного року брати купили три сусідніх будиночки і знесли їх, щоб на їхньому місці побудувати дві нові будівлі. Сьогодні тридцять чотири члени родини Бетелю живуть і працюють у трьох сучасних будинках. На програму присвячення, яка відбулася 17 травня 2003 року, приїхав Гай Пірс з Керівного органу.

БУДІВНИЦТВО ЗАЛІВ ЦАРСТВА

Македонські брати і сестри зраділи, дізнавшись, що можуть брати участь у програмі будівництва Залів Царства у країнах зі складним економічним становищем. Щоб допомагати зборам у будівництві Залів Царства, було призначено будівельну бригаду з п’яти братів. З 2001 по 2007 роки ця бригада побудувала дев’ять Залів Царства. Відкинувши упередження, будівельники різних національностей працювали в мирі та єдності і цим дали чудове свідчення. На одного бізнесмена, який прийшов подивитися Зал Царства, велике враження справила висока якість роботи. Він сказав: «Тут усе зроблено з любов’ю».

Коли брати зводили новий Зал Царства в місті Штип, чоловік, що мешкав неподалік будівельного майданчика, скептично поставився до їхньої роботи. Йому здавалося, що ці молоді люди недосвідчені і тому навряд чи зможуть успішно завершити розпочату справу. А коли Зал був готовий, він приніс план свого будинку і вмовляв братів побудувати його. Цього чоловіка настільки вразила якість їхньої роботи, що він пообіцяв їм багато заплатити. Як же він здивувався, почувши, що брати будували Зал Царства не тому, що хотіли заробити, а тому що люблять Бога і ближніх.

«ПЕРЕКЛАД НОВОГО СВІТУ»

Тим часом інша невелика група братів і сестер займалась ще однією важливою справою — працею над «Перекладом нового світу Святого Письма» македонською мовою. Єгова благословив їхні наполегливі зусилля, і вже через п’ять років вони переклали всю Біблію. На обласному конгресі «Визволення близько!», який відбувся 2006 року, член керівного органу Ґерріт Леш зробив оголошення про випуск цього чудового перекладу. Багато хто не міг стримати сліз радості, довго не стихали оплески. Чимало братів і сестер, отримавши власний примірник «Перекладу нового світу» рідною мовою, починали читати його вже під час обідньої перерви.

Багато македонців з повагою ставляться до Біблії. Одним з них є Орхан, який шість років тому почав вивчати Біблію. Він був неграмотним, але навчився читати й писати. У цьому йому допоміг брат, який проводив з ним біблійне вивчення. Орхан охрестився три роки тому і за цей час вже шість разів прочитав Біблію.

Якийсь час Орхан був єдиним Свідком у місті Ресен. Багато людей схвально відгукувались про нього. Батьки хотіли, щоб їхні діти були схожі на Орхана, тому просили наших братів навчати їх. Так зростав інтерес до правди, і зрештою в місті почали проводити книговивчення. Один чоловік став неохрещеним вісником, а Орхан служить сталим піонером і є служителем збору.

«ПРИЙДИ ДО МАКЕДОНІЇ»

Двадцять п’ять відсотків населення Македонії розмовляє албанською мовою. Щоб проповідувати цим людям, у липні 2004 року з Албанії прибула подружня пара спеціальних піонерів. Незабаром стало очевидно, що цьому подружжю потрібна допомога, адже на півмільйона албаномовних жителів двох вісників було мало. Тому роком пізніше до них приєдналась ще одна подружня пара з Албанії. Ці спеціальні піонери почали допомагати сімом зацікавленим у місті Кичево — центрі албанської громади в Македонії. Весною на відзначення Спомину прийшла аж 61 особа. Промову було виголошено албанською і македонською мовами. Тепер у місті активно проповідує 17 ревних вісників, а на зібрання приходить 30 і більше людей.

У 2007 році Керівний орган схвалив проведення спеціальної кампанії, яка мала тривати з квітня по липень. Мета цієї кампанії полягала в тому, щоб донести звістку про Царство до албаномовного населення Македонії і проповідувати в територіях, де люди ще не чули доброї новини.

Взяти участь у кампанії охоче зголосилось 337 братів і сестер з семи країн. Яких результатів вони досягли? Ці вісники проповідували добру новину в понад 200 населених пунктах. Там мешкає приблизно 400 000 людей, більшість з яких ніколи не чули звістки про Царство. Протягом чотирьох місяців було розповсюджено 25 000 книжок і брошур та більше ніж 40 000 журналів. Брати і сестри провели в служінні 25 000 годин і розпочали понад 200 біблійних вивчень.

Один брат згадує: «Багатьом людям на очі наверталися сльози, коли вони чули, звідки і чому ми приїхали до них. Інші ж були до сліз зворушені тим, що́ прочитали в Божому Слові».

Чимало людей висловлювало свою щиру вдячність. Сестра, яка брала участь у кампанії, написала: «Одна вчителька сказала нам: “Нехай Бог благословить вас. Ви займаєтесь чудовою справою. Те, що я почула, дуже мене підбадьорило”».

«Нам так не хотілося залишати цю “місіонерську територію”,— розповідає один брат.— Ми бачили, наскільки люди потребують правди, і тому було надзвичайно сумно прощатися з нашими зацікавленими».

Одне подружжя ділиться: «Ми шкодуємо, що не спланували довшої відпустки, адже тут велика потреба у вісниках».

Виражаючи почуття багатьох, один брат сказав: «Я не пам’ятаю, коли нам було так добре разом. Ми стали, як сім’я».

Під час кампанії брати і сестри зайшли в гірське село, яке лежить неподалік міста Тетово і в якому Свідки Єгови ще ніколи не проповідували. Двоє вісників почали проповідувати по одній стороні вулиці, а двоє — по іншій. Вони зайшли лише в три будинки, а вся вулиця вже знала, що приїхали Свідки Єгови. Ця новина миттю облетіла село. Біля сестер зібралося багато жінок, які хотіли послухати їх. А на братів з нетерпінням чекало шістнадцятеро чоловіків. Вони винесли для вісників чотири стільці, а один чоловік навіть приготував їм каву. Брати і сестри дали усім літературу і, користуючись Біблією, почали розповідати про наміри Бога.

Селяни ставили чимало запитань та уважно слухали відповіді братів і сестер. Коли вісники мали повертатись додому, багато хто прийшов попрощатися з ними. Раптом брати побачили, що до них наближається стара жінка, погрожуючи палицею. «Зараз я вам покажу!» — вигукнула жінка. Що ж її так розгнівало? «Ви всім дали книжки, а мені ні! Я теж хочу мати велику жовту»,— сказала жінка і показала на книжку «Біблійні оповідання», яку отримав її сусід. Без вагань брати віддали їй останній примірник.

ПРОПОВІДУВАННЯ ЦИГАНАМ

У Македонії мешкає багато циган. Вони розмовляють македонською, хоча їхньою рідною є усна циганська мова — суміш декількох циганських діалектів. Відомо, що в столиці Македонії, Скоп’є, мешкає 30 000 циган. Це найбільша в Європі група циган, які живуть в одному місті. У Шуто Орізарі (передмістя Скоп’є) в комплексі з двох Залів Царства збирається три циганські збори. Двісті братів і сестер проповідують у плідній території, де на одного вісника припадає 150 осіб. Цей показник один з найкращих у країні. Про хороший відгук на добру новину серед циган свідчить кількість присутніх на відзначенні Спомину. У 2008 році їх було 708.

Що було зроблено, аби щирі й смиренні цигани могли пізнавати правду рідною мовою? Циганською було перекладено план спеціальної промови на 2007 рік. Її виголосив старійшина циганського походження, а слухало цю промову 506 присутніх. Вісники різних національностей — цигани, македонці й албанці — надзвичайно зраділи, коли на обласному конгресі 2007 року було оголошено про випуск брошури «Чого Бог вимагає від нас?» циганською мовою. Раніше вони проводили біблійні вивчення своєю мовою, проте користувались літературою на македонській. Тепер за допомогою цієї брошури братам і сестрам легше розвивати інтерес до правди у щирих циган.

Сьогодні 1277 вісників у 21 зборі старанно наслідують приклад апостола Павла. Вдячність македонян, котрі щиро прагнуть пізнати правду, доводить, що зусилля тих, хто відгукнувся на сучасний заклик «Прийди до Македонії!», не були марними.

Сербія

Сербія лежить у центрі Балканського півострова. Тут мешкають люди різних культур і національностей. У столиці Сербії, Белграді, 1935 року відкрився філіал, який наглядав за діяльністю Свідків у тодішній Югославії. Це посприяло організаційним змінам і кількісному росту вісників. У 1990-х роках сербські брати продовжували допомагати вісникам у країнах колишньої Югославії.

У той час як кордони балканських країн були закриті і ширилась релігійна та національна ненависть, Свідки різного походження мирно працювали в офісі в Загребі (Хорватія). Коли місто охопила націоналістична лихоманка, сербські брати були змушені виїхати з Хорватії. Тож з 1992 року публікації сербською мовою знову почали перекладатися в Белграді, як і приблизно п’ятдесят років тому.

Згодом виявилось, що сербські брати переїхали якраз вчасно. Річ у тім, що в Боснії, де велися важкі бої, вісники дуже потребували гуманітарної допомоги. Австрійський філіал зібрав усе необхідне. Але доставити допомогу в країну могли тільки сербські брати, тому що деякі райони Боснії перебували під контролем сербів.

Хоча в Сербії воєнні дії не велися, наслідки війни відчувалися і тут. Наприклад, у країні діяла заборона на ввезення товарів з-за кордону, тому виникали труднощі з отримуванням літератури, яка друкувалась у Німеччині. Коли нові журнали затримувались, брати вивчали старі. З часом вісники одержували всі випуски журналів.

«ВОНИ СТАЛИ... ОПОРОЮ»

«Коли 1991 року ми приїхали в Сербію,— розповідає випускник школи «Ґілеад» Деніел Нізан,— країна переживала політичну кризу. Попри все брати і сестри не втрачали ревності в служінні, і це зворушувало до глибини душі. Пригадую, як ми з дружиною вперше прийшли на спеціальний одноденний конгрес в Сербії. На ньому хотіло охреститися приблизно п’ятдесят осіб! Нас це дуже підбадьорило».

Деніел і Хелен Нізан допомогли в організації нового офісу в Белграді. Раніше офіс, в якому працювало десять осіб, розміщався на вулиці Мілорада Мітровича. На першому поверсі там був Зал Царства. Однак коли кількість перекладачів збільшилась, виникла необхідність у більших приміщеннях. Підшукавши місце для нового Бетелю, брати почали будівництво. Наприкінці 1995 року бетелівці переїхали в нові будинки.

Тимчасом як умови життя погіршувались, багато людей відгукувалось на добру новину. Оскільки зросла кількість вісників, виникла потреба в братах, які могли б здійснювати нагляд. Тож у Сербію призначили спеціальних піонерів з Італії — енергійних саможертовних повночасних служителів. Хоча їм було нелегко вивчати нову мову і у воєнний час пристосовуватися до незнайомого укладу життя, вони «стали... опорою» для братів у Сербії (Кол. 4:11).

Піонери з-за кордону багато в чому допомогли місцевим братам і сестрам. За словами Райнера Шольца, координатора комітету країни в Сербії, «вони ділилися своїм досвідом в організаційних питаннях», і це було найціннішим. Сьогодні в Сербії п’ятдесят п’ять зборів, у яких служать сімдесят спеціальних піонерів.

ГІПЕРІНФЛЯЦІЯ

Війна спричинила в Сербії гіперінфляцію, тобто винятково швидке зростання цін. За одним повідомленням, «протягом 116 днів, з жовтня 1993 року по 24 січня 1994 року, рівень інфляції зріс на 500 трильйонів відсотків». Міра Благоєвич, яка з 1982 року служить у Бетелі, згадує, що для того, аби купити лише трохи овочів, вона мусила нести на ринок цілу сумку грошей.

А сестра Гордана Сірішкі розповідає, що її мама на свою пенсію могла купити тільки рулон туалетного паперу. «Важко збагнути, як люди виживали, коли всі їхні гроші раптом перетворились у ніщо,— говорить Гордана.— На щастя, брати присилали нам допомогу з-за кордону. Втративши довіру і до банків, і до уряду, багато людей повірило в Бога, а брати і сестри дуже зблизились між собою».

ПЕРЕКЛАД БІБЛІЇ

Багато років перекладацькі групи з усієї Югославії працювали разом у Загребі (Хорватія). Після війни кожна група переїхала до своєї країни, але й далі підтримувала зв’язок з перекладачами в Загребі. Це було особливо важливо тоді, коли сербські перекладачі почали роботу над перекладом Християнських Грецьких Писань. Брати планували підготувати випуск цього перекладу до обласного конгресу 1999 року.

Коли переклад був майже завершений, над країною нависла загроза війни. Брати боялися, що з початком бомбардувань телефонний зв’язок перерветься і вони не зможуть вислати матеріали на друк до Німеччини. Тому у вівторок, 23 березня, вони працювали цілу ніч і рано-вранці відіслали всі файли в німецький філіал. Через кілька годин Белград почали бомбардувати. Хоча перекладачам довелося бігти у сховок, вони були задоволені, що змогли закінчити роботу. Як же вони раділи, коли через чотири місяці на конгресі в Белграді прозвучало оголошення про випуск Християнських Грецьких Писань. Незважаючи на те, що бомбардування продовжувалися і в місті часто пропадала електрика, перекладачі не припиняли працювати. Справді, це був дуже важкий час, але вони були раді, що з їхньою допомогою брати отримували необхідну духовну поживу.

Коли на конгресі, що відбувся в липні 1999 року, оголосили про випуск «Християнських Грецьких Писань. Переклад нового світу» сербською мовою, братів і сестер переповнила радість. Вони були вдячні за те, що тепер зможуть читати Боже Слово рідною мовою. Згодом, у 2006 році, на обласних конгресах Свідки отримали «Переклад нового світу Святого Письма» сербською мовою (кирилицею і латиницею).

ПЕРЕСЛІДУВАННЯ З БОКУ ЦЕРКВИ

Головною релігією Сербії є православ’я, тому чимало людей думає, що бути сербом значить бути православним. Вони не вважають сербом того, хто не сповідує православ’я. Все ж у 90-х роках багато людей відгукнулося на біблійну звістку. Наприкінці війни, у 1999 році, кількість вісників збільшилась майже вдвічі і сягла 4026 осіб.

Активна діяльність Свідків Єгови викликала гнів православної церкви. Духівництво вважало, що зможе зупинити проповідницьку працю, розпалюючи в парафіян дух патріотизму. Щоб знеохотити Свідків, противники вдавалися до насилля і маніпулювали законами. Для прикладу, двадцять одного брата тримали у в’язниці за нейтральну позицію. Більшість з них звільнили лише після війни. Вони були дуже вдячні Єгові за те, що він зміцнив їхню віру під час тяжких випробувань.

Несподівано 9 квітня 2001 року Міністерство внутрішніх справ заборонило ввозити в країну нашу літературу. Представники влади пояснювали це тим, що наші публікації негативно впливатимуть на молодь. У список забороненої літератури потрапила навіть Біблія.

Під впливом телепередач і статей з газет, у яких Свідків зображали в негативному світлі, люди іноді поводились дуже агресивно. Ось що розповів один спеціальний піонер: «Коли ми проповідували від дому до дому, на нас, бувало, накидалися з кулаками або жбурляли в нас каміння». Крім того, вандали пошкодили деякі Зали Царства. Сьогодні наші брати і сестри в Сербії мають законне право збиратися, але вони мусять бути обачними.

Незважаючи на всі ці труднощі, наші брати і сестри продовжують з ревністю проголошувати добру новину. Вони не ставляться до людей з упередженням, натомість виявляють справжню християнську любов. За останні роки в Сербії було проведено кілька проповідницьких кампаній, у яких брали участь Свідки Єгови з інших європейських країн. Під час своїх відпусток вони допомагали опрацьовувати непризначені території Сербії та Чорногорії. Все ж є ще чимало роботи, адже в місцевостях, де Свідки раніше не проповідували, живе приблизно три мільйони людей.

Сьогодні в мальовничій частині Белграда розмістився Бетель — комплекс з трьох будівель. Нагляд за діяльністю в Сербії та Чорногорії здійснюють три члени комітету країни. Тепер, згадуючи про Сербію, ми завжди будемо пам’ятати про братів і сестер, які з допомогою Єгови зберегли ревність і витривалість під час жорстокої війни.

Косово

У 1980-х роках стосунки між сербськими і албанськими громадами в Косові ставали дедалі гіршими і зрештою переросли в збройні конфлікти, які точилися в 1990-х роках. Унаслідок цього багато людей дуже постраждало. У той час наші брати і сестри виявили «нелицемірну братерську любов» до своїх одновірців різних національностей (1 Пет. 1:22). Крім того, вони слухалися наказу Христа «любити своїх ворогів і молитися за своїх гонителів» (Матв. 5:43—48). Це було не завжди легко.

«Мусульмани зазвичай не дуже добре ставляться до Свідків, які раніше сповідували мусульманство,— розповідає Саліу Абазі, колишній мусульманин, який розмовляє албанською.— До того ж наші рідні вважають, що, прийнявши нову релігію, ми знехтували ними. А через натягнуті стосунки між албанцями та сербами Свідкам, котрі сповідували іслам, нелегко проповідувати сербам».

Незважаючи на це, в будинку Саліу збиралося 30 осіб різних національностей. «У ті роки,— пригадує Саліу,— зібрання проводилися сербською мовою. Літературу ми отримували з Белграда. Якось у мій дім несподівано прийшли поліцейські. Саме в той момент ми спілкувалися з братами, які привезли літературу з Белграда. Я сказав поліцейським, що це мої брати, але вони не могли збагнути, як серби й албанці можуть бути братами». У 1998 році вісники орендували приміщення під Зал Царства в Приштині, найбільшому місті в Косові.

Навесні 1999 року Косово охопила міжнаціональна ворожнеча. «Сусід погрожував спалити мій будинок, якщо ми з сином не підемо воювати,— продовжує Саліу.— Через складну політичну ситуацію стосунки між людьми ще більше загострилися. Оскільки більшість не визнавала уряд Сербії, жодні закони не діяли. Люди вдавалися до насилля і робили все, що їм заманеться».

У таких умовах життя сербів у Косові ставало дедалі важчим. Під час конфлікту 1999 року тисячі сербів і албанців були змушені втікати до сусідніх країн. Попри повсюдну ворожнечу Саліу, ризикуючи життям, переховував у своєму домі сербських братів.

БІБЛІЙНА ПРАВДА СПОНУКУЄ ДО ЗМІН

«Між сербами й албанцями існувала сильна ненависть,— каже одна сестра.— Нам прищеплювали її з самого дитинства. Навіть після того, як ми пізнали правду, було нелегко позбутись цих почуттів. Багато братів і сестер мали зробити чималі зміни, щоб перейняти мислення Єгови. З Біблії я знала, що Єгова є любов, але через глибоко вкорінену ворожість намагалась уникати одну сестру в нашому зборі лише тому, що вона сербка. Однак, продовжуючи вивчати Біблію, я зрозуміла, що інші релігії роз’єднують людей, а правда з Божого Слова об’єднує їх». Чи Боже Слово допомогло цій сестрі одягнутися в нову християнську особистість? Вона розповідає: «Сьогодні я з радістю служу в одному зборі з моїми сербськими братами і сестрами» (Кол. 3:7—11; Євр. 4:12).

У цьому релігійно розділеному світі єдність правдивих християн дуже помітна. У той час як люди спалювали будинки своїх ворогів і кидали в них гранати, наші брати в липні 1998 року поїхали на обласний конгрес до Белграда (Сербія). В одному автобусі мирно подорожували албанці, хорвати, македонці і цигани. Дашурі Гаші, яка планувала охреститися на конгресі, розповідає: «Коли солдати зупинили автобус і зайшли всередину, вони не повірили своїм очам, побачивши, що поряд сидять люди різних національностей. І справді, попри міжнаціональні конфлікти ми були об’єднані, як один народ — народ Єгови».

Одна дівчина циганського походження почула правду ще в дитинстві від своєї тітки, котра жила за кордоном. Першою перешкодою, яку мала подолати дівчина, була неграмотність. Вона вивчала Біблію три роки, і любов до Єгови спонукала її навчитися за цей час читати і писати. Другою перешкодою була протидія з боку дідуся, з яким вона жила. «Щоб піти на зібрання, я непомітно втікала з дому»,— каже дівчина. Але коли вона поверталася, дідусь бив її. «Мені було дуже важко,— продовжує вона,— але я не хотіла здаватись. Я роздумувала про те, скільки страждань довелось знести Йову. Моя любов до Єгови була міцною, і я не припиняла вивчення». Тепер ця сестра служить піонером і проводить біблійне вивчення з двома неграмотними дівчатами. Вона так і не здобула освіти, але, навчаючись у Школі теократичного служіння, може вміло передавати знання іншим.

Адем Грайчевці був мусульманином. У 1993 році він пізнав правду в Німеччині. Пізніше, у 1999 році, він повернувся до рідного Косова, і, як багато інших Свідків, зіткнувся з протидією та упередженням з боку своєї родини. «Почавши вивчати Біблію,— згадує Адем,— я зрозумів, що правителем цього світу є Сатана і що він відповідальний за жорстокість, яка панує навколо». Батькові Адема не сподобалась нова релігія сина, тому він поставив його перед вибором: Єгова або сім’я. Адем вибрав Єгову, продовжував духовно зростати і сьогодні служить старійшиною в християнському зборі. З роками батько цього брата пом’якшав і тепер з повагою ставиться до рішення свого сина.

Син Адема, Аднан, у дитинстві зовсім не цікавився релігією. Він дуже захоплювався бойовими мистецтвами. Суперники по змаганнях навіть прозвали його Кілером. Коли правда зрештою торкнулася його серця, він полишив улюблене заняття. Аднан зробив духовний поступ і охрестився. «Невдовзі після хрещення я зважився на великі зміни в житті,— розповідає він.— У мене була хороша робота і непоганий заробіток. Проте я не служив Єгові від усього серця і виділяв на проповідування надто мало часу. Я зрозумів, що треба щось змінити, тому вирішив залишити роботу». Тож Аднан розпочав піонерське служіння. Невдовзі після цього його призначили служителем збору, а згодом запросили на навчання в перший клас Школи удосконалення служіння в Албанії. Тепер він служить старійшиною. Крім того, Аднана і його дружину Хедіє призначили спеціальними піонерами. Що Аднан думає про рішення, яке колись прийняв? «Я не шкодую, що почав повночасне служіння,— каже він.— Це найкраще рішення в моєму житті».

ОБ’ЄДНАНІ НАВЧАННЯМ ВІД ЄГОВИ

Сьогодні в Косові налічується шість зборів, котрі збираються в орендованих приміщеннях. Один з них, збір у місті Печ, дуже маленький; у ньому служить 28 вісників. У деяких зборах не вистачає старійшин і служителів збору, тому публічні промови виголошуються в них не щотижня. Але брати і сестри в цих зборах, подібно до вісників з міста Печ, регулярно збираються для вивчення журналу «Вартова Башта» і проведення інших зібрань.

Упродовж багатьох років, зокрема під час міжнаціональних конфліктів, про братів і сестер в Косові з любов’ю дбав комітет країни в Сербії. З огляду на зміну обставин Керівний орган у 2000 році доручив нагляд за проповідницькою працею в Косові філіалу в Албанії.

Донедавна більшу частину зборів Свідків Єгови в Косові складали серби, тому зібрання проводилися сербською мовою. А для тих, хто її не розумів, брати перекладали програму зібрань на албанську. Тепер ситуація змінилась. У країні є лише один сербськомовний збір, решта зборів проводять свої зібрання албанською. Але брати охоче перекладають програму зібрань для сербських Свідків. Спеціальні одноденні, районні та обласні конгреси проводяться обома мовами. Наприклад, програму обласного конгресу 2008 року, яка звучала албанською, перекладали сербською мовою. Ключові промови виголосили сербською мовою старійшини з Косова. Один брат каже: «Хоча серед людей навколо панує ненависть, ми почуваємось, як одна родина».

Більшість населення Косова — мусульмани, але вони з повагою ставляться до Біблії і з задоволенням розмовляють на релігійні теми. У листопаді 2008 року Свідки Єгови в Косові досягли нової найвищої кількості вісників — їх було 164. Покладаючись на Єгову, брати і сестри в Косові готові нести добру новину людям усіх національностей.

Чорногорія

Ця маленька країна — справжня перлина Середземномор’я. Вона межує з Албанією, Косовом, Сербією та Боснією і Герцеговиною. Чорногорія зачаровує красою і розмаїттям неповторних краєвидів. Її узбережжя, яке простягається на 293 кілометри, омивається Адріатичним морем. Каньйон річки Тара — один з найглибших і найдовших каньйонів у Європі. Озеро Шкодер, що є найбільшим на Балканах, славиться найбільшим у Європі пташиним заповідником. Зауважте, що всі ці чудеса природи вмістилися на клаптику землі, не більшому за третину території Швейцарії!

Однак земля Чорногорії бачила багато війн та страждань. Це не могло не відбитися на характері чорногорців, їхніх традиціях і культурі. У людях тут цінують сміливість, чесність, скромність, здатність пожертвувати собою і вміння поважати себе та інших. Загалом чорногорці дуже життєрадісні люди. Чимало з них прийняло добру новину про Царство і тепер віддано захищає біблійну правду.

ДУХОВНИЙ РІСТ

Мабуть, ніхто з присутніх на конгресі, який проводився 1991 року в Загребі (Хорватія), не міг забути єдності й любові, які панували серед братів і сестер, що зібралися зі всієї колишньої Югославії. «Відчувалося, що ось-ось вибухне війна, і їхати з Чорногорії до Хорватії було небезпечно,— пригадує Саво Черпньїч, який тоді тільки почав вивчати Біблію.— Я дивувався, що стільки автобусів без проблем приїхало на конгрес. Та найбільше мене зворушили мир і єдність, які панували серед Свідків. У перший день конгресу для охорони прислали сотні поліцейських, але потім усі зрозуміли, що делегати — люди мирні, і наступного дня на стадіон прийшло лише кілька охоронців».

До війни одна сімейна пара регулярно приїздила з Хорватії до Чорногорії, щоб проводити з Саво вивчення. Але з початком війни кордони закрили. Що ж буде з вивченням?

«Ті, що почали вивчати Біблію раніше, навчали інших,— розповідає Саво.— Перед війною вивчення Біблії по книжці «Ви можете жити вічно в Раю на землі» зі мною проводив охрещений брат. А коли обставини змінилися, вивчення зі мною продовжив інший зацікавлений. У 1992 році кількість присутніх на книговивченні і вивченні “Вартової башти” в місті Херцег-Нові вже становила 15 осіб». Саво, його дружина і дочка продовжували робити духовний поступ і 1993 року охрестилися. Сьогодні в Херцег-Нові, мальовничому місті на березі моря, є Зал Царства, в якому збираються 25 вісників.

На початку 1990-х років у столиці Чорногорії, Подгориці, була лише невелика група вісників. Оскільки вона росла, в 1997 році брати прийняли рішення побудувати Зал Царства. На ділянці, яку вони купили, стояла стіна, і брати вирішили залишити її як загорожу. По сусідству на першому поверсі жив офіцер поліції. Він попросив знести стіну, щоб у його темне помешкання потрапляло більше світла. Заради добросусідських стосунків брати погодились замість стіни поставити дротяний паркан і не пошкодували про це.

Коли інші сусіди почали шкодити братам, поліцейський попередив їх, що, коли вони спробують щось зробити із Залом Царства, їм це просто так не минеться. Тепер брати мають чудовий Зал Царства, будинок для спеціальних піонерів і велику стоянку, яку використовують для проведення конгресів.

Гірше складалися справи у місті Никшич. У 1996 році брати придбали земельну ділянку, але люди, що жили поруч, були проти будівництва Залу Царства. Побоюючись нападу, брати стерегли будинок день і ніч. Якось місцевий священик зібрав 200 людей, наказав їм озброїтись рушницями і палицями та взяти Зал штурмом. Стріляючи в повітря, ці люди увірвались на територію Залу Царства і почали його руйнувати. Поліцейські стояли неподалік і мовчки за цим спостерігали.

Оскільки вирішити справу мирно і спокійно не вдавалося, брати почали шукати іншу ділянку. Через чотири роки вони знайшли будинок і перебудували його під Зал Царства. Спочатку сусіди ніби не були проти, та через кілька місяців Зал Царства згорів. Все ж брати не здавалися. Вони знову взялися до роботи і відновили Зал. Відтоді жодних проблем уже не виникало.

Чотири збори в Чорногорії, в яких служить 201 вісник, діють під наглядом комітету країни в Сербії. Тут на одного вісника припадає 2967 осіб. Місцевим братам і сестрам допомагає 6 спеціальних піонерів. Загалом у чорногорців прийнято вважати, що релігія — це щось пов’язане з традиціями, а не з читанням Біблії. Однак Свідки Єгови в Чорногорії віддано продовжують звіщати добру новину.

Словенія

До 1991 року Словенія входила в склад Югославії і займала її північно-західну частину. Після того як Словенія здобула незалежність, економіка країни почала стрімко розвиватися, і 2004 року Словенія увійшла в Європейський Союз. Ця країна зовсім невелика, але на її території можна побачити найрізноманітніші краєвиди. Тут є величні гори та гірські озера, густі ліси, чудові вапнякові печери і прекрасне морське узбережжя. Менше ніж за годину з холодних гірських схилів можна потрапити в запашні зарості оливкових дерев і винограду, що розкинулись на узбережжі Адріатичного моря. А ще Словенія приваблює мандрівників багатством культурних та історичних пам’яток. Однак достоїнства цієї маленької країни не вичерпуються наявністю в ній національних парків та старовинних міст. Словенія має багату духовну спадщину.

ЗАЛИ ЦАРСТВА І ПІОНЕРИ

Ви, без сумніву, пам’ятаєте, що в місті Марибор проповідували «перукарі, які вірять у Біблію». Маленька група дослідників Біблії, яка там утворилася, проводила свої зустрічі в ресторані, який згодом отримав назву «Нові свет» (тобто «Новий світ»). Тепер Свідки в Словенії можуть поклонятися Єгові та вчитися в чудових Залах Царства. Оскільки в 1990-х роках у країні зросла кількість вісників і поліпшилась загальна ситуація, брати організували регіональний будівельний комітет. З 1995 року завдяки фінансовій допомозі наших братів і сестер з-за кордону Свідки в Словенії побудували та реконструювали 14 Залів Царства. У цій роботі брали участь понад 100 добровольців.

З ростом кількості вісників зростала кількість сталих піонерів: у 1990 році їх було 10, а в 2000-му — 107. Піонеркою стала і Аніка Крістіан, яка до пізнання правди була членом Центрального комітету комуністичної партії Югославії.

Значний внесок у проповідування доброї новини в Словенії зробили брати і сестри, які приїхали з інших країн. У 1992 році сюди прибули перші місіонери — Франко і Деббі Дагостіні. А коли вони отримали призначення в Африку, з Австрії приїхало інше подружжя місіонерів, Деніел і Карін Фрідл. Потім у Словенії почали служити випускники місіонерської школи «Ґілеад»: Джеффрі і Тоня Пауелл та Йохен і Міхаела Фішер. Вони, а також спеціальні піонери з Австрії, Італії та Польщі приїхали до Словенії, тому що глибоко любили Єгову та палко бажали допомагати людям.

КОМІТЕТИ ЗВ’ЯЗКУ З ЛІКАРНЯМИ

У 1994 році в Бетелі було створено відділ лікарняної довідки та два комітети зв’язку з лікарнями. Брати з цих комітетів мали офіційну зустріч з міністром охорони здоров’я. Після цього він організував нараду головних лікарів усіх лікарень Словенії, на якій брати розповіли про мету створення комітетів зв’язку з лікарнями та пояснили, чому Свідки Єгови відмовляються від переливання крові. Це посприяло ліпшому ставленню лікарів до пацієнтів, які відмовляються від переливання крові. Крім того, в медичних журналах вийшло кілька статей про методи безкровного лікування.

Роком пізніше в Словенії вперше провели операцію на відкритому серці без переливання крові. Про цю успішну операцію повідомлялося в засобах масової інформації. Хірург та анестезіолог написали наукову статтю. Таким чином у Словенії з’явилися нові перспективи лікування без застосування крові і набагато більше лікарів почали з повагою ставитись до переконань Свідків Єгови.

БУДІВНИЦТВО ФІЛІАЛУ

Після політичних змін, що відбулися 1991 року, Керівний орган прийняв рішення створити в Словенії офіс, який мав наглядати за проповідуванням у цій країні. У центрі Любляни, столиці Словенії, брати придбали одноповерховий будинок. Його відремонтували, і 1 липня 1993 року сюди переїхали служителі Бетелю. Спочатку їх було лише десятеро, але через десять років тут працювало вже тридцять п’ять добровольців. Тому брати орендували сусідній будинок і облаштували в ньому кухню, їдальню та пральню. Аби звільнити місце під робочі приміщення, бетелівців поселили в квартири поряд з Бетелем. У 1997 році офіс набув статусу філіалу.

Коли Керівний орган дозволив будівництво нового філіалу, брати почали шукати відповідну ділянку. Розглянувши приблизно сорок варіантів, вони вибрали земельну ділянку біля підніжжя гір, неподалік міста Камник, що за 20 кілометрів від столиці країни. Брати придбали ділянку; виконавши будівельні вимоги, отримали дозвіл на забудову, підписали контракт з будівельною фірмою та запросили служителів міжнародної програми. Здавалося, все готове для початку робіт.

Однак щойно про цей проект стало відомо, люди, які жили біля купленої ділянки, виступили проти будівництва. Того дня, коли мало розпочатися будівництво, вони забарикадували підходи до будівельного майданчика і витягли плакати з гаслами протесту. Через шість днів, біля дванадцятої години дня, на майданчик приїхало приблизно тридцять поліцейських, щоб захистити працівників, яких влада міста вислала знести барикади. Озлоблені люди ображали поліцейських. Оскільки спорудження об’єкту відклали, в цей час на будівельному майданчику не було ані братів, ані працівників будівельної фірми. Поступово хвиля протестів спала, і брати почали шукати мирних шляхів для вирішення проблеми.

Огорожу на будівельному майданчику руйнували три рази. Але через місяць будівництво все-таки почалося і продовжувалося вже без перешкод. Зрештою попри нападки противників усе вийшло на добре, адже про будівництво багато говорили і писали в засобах масової інформації: понад сто п’ятдесят повідомлень було надруковано в газетах і прозвучало в теле- і радіопередачах. Будівництво філіалу велося протягом приблизно одинадцяти місяців, і в серпні 2005 року бетелівці переїхали в нові приміщення.

Відтоді стосунки між братами й людьми, що живуть поблизу філіалу, цілком змінилися. Чимало мешканців побувало у філіалі. Один чоловік, який раніше виступав проти будівництва, згодом прийшов на екскурсію. Він розпитував, хто такі Свідки і для чого їм ці споруди. Йому показали приміщення. Чоловік звернув увагу на чистоту і був приємно здивований тим, наскільки тепло його прийняли. «Сусіди питають, чи я тепер на вашій стороні,— сказав він братам.— А я їм кажу: “Так, раніше я був проти Свідків, але тепер я за них, бо вони хороші люди”».

Дванадцятого серпня 2006 року Теодор Ярач з Керівного органу виголосив промову присвячення. Її слухало 144 делегати з 20 країн. На спеціальній зустрічі в Любляні він виступив перед 3097 присутніми, які приїхали зі Словенії, Хорватії та Боснії і Герцеговини.

ЧУДОВІ ПЕРСПЕКТИВИ

Цілковито покладаючись на свого небесного Батька, Свідки Єгови в Словенії впевнено дивляться в майбутнє. На обласному конгресі 2004 року вони отримали «Християнські Грецькі Писання. Переклад нового світу» словенською мовою. Завдяки тому що праці проповідування великою мірою сприяє новозбудований філіал і ревне служіння багатьох піонерів, Свідки Єгови в Словенії готові далі виконувати працю, яку їм доручив Христос (Матв. 28:19, 20).

Загалом Словенія — це католицька країна, але за часів комунізму чимало людей стало атеїстами. Багато словенців обтяжені клопотами і тривогами. А дехто, спокусившись мрією розбагатіти, пустився в гонитву за речами. Ще хтось захоплюється спортом та розвагами. І все ж у цій країні є чимало щирих людей, які цінують Божі обітниці, записані в Біблії.

Проповідування в Словенії приносить хороші результати. У серпні 2008 року в країні служило 1935 братів і сестер — найвища кількість вісників. Приблизно чверть з них служило піонерами. Тут проповідують албанською, англійською, китайською, хорватською, сербською мовами, а також словенською мовою жестів. Якщо колись добру новину в Словенії звіщали тільки двоє перукарів, то тепер достойних людей, які бажають служити правдивому Богу Єгові, шукає майже дві тисячі вісників різних національностей (Матв. 10:11).

У країнах колишньої Югославії відбулося чимало збройних конфліктів, які принесли людям безліч страждань. Але попри повсюдну релігійну ворожнечу і міжнаціональну ненависть Свідки Єгови виявляли справжню любов одне до одного. Так вони довели, що є правдивими учнями Христа, і звеличили правдиве поклоніння. Ця любов приваблює до чистого поклоніння дедалі більше людей і допомагає нашим братам та сестрам об’єднано служити Єгові (Ісаї 2:2—4; Ів. 13:35).

[Примітки]

[Вставка на сторінці 165]

Хоча в країні вирувала національна і релігійна ворожнеча, Свідки зберігали єдність

[Вставка на сторінці 173]

«Чи я служу Єгові через якусь людину? Ні. Чи моє життя залежить від того, що скажуть, подумають або зроблять інші? Ні!»

[Рамка на сторінці 144]

Колишня Югославія — країна розмаїття

Якщо запитати кількох людей про особливості Югославії, усі згадають щось своє. Але кожен скаже, що в цій країні жило сім народів, які сповідували різні релігії, розмовляли різними мовами і використовували різну абетку. Однією з головних відмінностей між ними була релігія. Понад тисячу років тому християнство поділилося на римо-католицьку та православну церкви. Такий поділ відіграв величезну роль в історії Югославії. Населення Хорватії і Словенії сповідує переважно католицизм, а Сербії і Македонії — православ’я. У Боснії люди сповідують іслам, католицизм та православ’я.

Єдності в країні не сприяли також різні мови. У країнах колишньої Югославії, за винятком Косова, говорять південнослов’янськими мовами. Завдяки схожості цих мов серби, хорвати та мешканці Боснії і Чорногорії можуть порозумітися між собою. Важче зрозуміти одне одного жителям Косова, Македонії та Словенії. З кінця XIX століття робилися спроби об’єднати подібні мови в країні, але вони припинилися після розпаду Югославії в 1991 році. Протягом останнього десятиліття кожен народ намагається відновити свою етнічну самобутність. Це виражається зокрема в тому, що жителі кожної країни використовують притаманні лише їхній мові слова і уникають слів, зрозумілих у споріднених мовах.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 148]

Годинникар поширює правду в Славонії

У 1930-х роках годинникар Антун Абрамович ходив по селах Хорватії, пропонуючи свої послуги. Якось він зупинився на ночівлю в одному заїзді і знайшов там брошуру Свідків. Прочитавши її, Антун одразу зрозумів, що знайшов правду. Тому він написав до філіалу і попросив прислати йому літературу. Незабаром цей чоловік присвятив своє життя Єгові. Відтоді, подорожуючи селами, Антун не тільки ремонтував годинники, але й ділився з людьми доброю новиною. Ремонт годинників був хорошим прикриттям для проповідування, адже діяльність Свідків була під забороною. У невеликому селі Привлака Антун познайомився з людьми, які всім серцем прийняли правду. З часом там утворився маленький збір. Потім вісники цього збору поширили добру новину в містечку Вінковці та його околицях.

Протягом Другої світової війни брат Абрамович допомагав підпільно друкувати літературу, яку розповсюджували по всій Югославії. У 1947 році за активне проповідування його разом з іншими чотирнадцятьма братами засудили до довгострокового ув’язнення. Після звільнення він служив районним наглядачем. Усе своє життя брат Антун залишався ревним служителем Єгови.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 151]

Диригент оркестру стає піонером

Багато років тому диригент Оркестру королівської охорони Альфред Тучек, який жив на території сучасної Боснії та Герцеговини, отримав біблійну літературу від свого колеги, Фріца Ґрьоґера. Приблизно в кінці 1920-х років Альфред звернувся до Товариства Дослідників Біблії «Маяк» у Мариборі з проханням дозволити йому служити сталим піонером. Згодом він став одним з перших піонерів в Югославії. Заради служіння Єгові Альфред відмовився від добре оплачуваної посади диригента військового оркестру і більше «не оглядався назад» (Луки 9:62). На початку 1930-х він подорожував країною разом з піонерами з Німеччини, щоб показувати «Фото-драму сотворення». Крім того, він сприяв налагодженню організованого проповідування, допомагаючи робити картки територій. У 1934 році Альфред одружився з Фрідою, піонеркою з Німеччини. Їх призначили служити в Сараєві (Боснія). Потім вони проповідували добру новину в Македонії, Чорногорії, Хорватії та Сербії. Спочатку Альфред і Фріда подорожували здебільшого велосипедами, а пізніше почали їздити мотоциклом. Хоча майже ніхто не цікавився доброю новиною і проповідування було під забороною, Альфред і Фріда розуміли, наскільки важливо донести звістку про Царство якомога більшій кількості людей.

[Рамка/Ілюстрації на сторінках 155, 156]

Підтримка в час хвороби

Мартін Петцінґер служив у кількох країнах Центральної Європи, а потім йому доручили нагляд за групою піонерів у Югославії. Трохи раніше він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, Гертруд Менде, ревною піонеркою з Німеччини. У той час не було медичного страхування, тому піонерам доводилось цілком покладатися на Єгову, і вони завжди отримували необхідну допомогу. У критичних ситуаціях Єгова спонукував доброзичливих людей допомагати їм. Ось що сталося, коли брат Петцінґер серйозно захворів, перебуваючи в Загребі.

Сестра Гертруд Менде розповідає: «У середині 30-х років і Мартін, і я отримали призначення служити в Сараєві. Але все пішло зовсім не так, як планувалося. Одного вечора Мартіну стало погано, а вночі температура в нього піднялася майже до 40 градусів. Вранці я пішла його провідати. Господиня будинку, де мешкав Мартін, сказала, що дуже переживає за нього. Ми намагались вилікувати його місцевим народним методом — поїли гарячим вином з великою кількістю цукру. Однак стан Мартіна не покращився. Тоді я взяла телефонний довідник і почала дзвонити усім лікарям, номери яких в ньому були, але ніхто не хотів прийти, кожен мав якісь відмовки.

За порадою власниці будинку я зателефонувала в лікарню і пояснила головному лікарю, що в Мартіна температура вже 40. Лікар поставився до нас зі співчуттям і вислав машину швидкої допомоги. Коли Мартіна несли до машини, господиня сказала мені: “Ти його більше не побачиш”.

Ситуація ускладнювалась тим, що нам бракувало грошей. Ми мали лише невеличку суму, яку нам пожертвували за літературу. Але цього ледве вистачало на саме необхідне. Ми не знали, що робити, і не знали, скільки коштуватиме лікування. Лікар Талер обстежив Мартіна і поставив діагноз: “У нього плеврит, потрібно робити операцію. Він одужає не скоро”.

Лікар Талер зрозумів, що в нас немає грошей. Він сказав: “Я хочу допомагати людям з такою вірою, як у вас”, і не взяв за операцію ні копійки. Пережити все це ми змогли тільки завдяки підтримці Єгови. Через хворобу Мартіна ми не поїхали до Сараєва і повернулися в Німеччину».

[Ілюстрація]

Мартін Петцінґер у Німеччині, 1931 рік

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 161, 162]

Вдень працювала, а вночі друкувала

ЛІНА БАБИЧ

Рік народження: 1925

Рік хрещення: 1946

Факти з біографії: у 1953 році, коли діяльність Свідків була легалізована, почала служити в Бетелі. Допомагала друкувати і розсилати літературу. Сьогодні служить у Бетелі в Загребі.

ВІДРАЗУ після звільнення з тюрми брати почали підготовку до друкування журналів. Братів було мало, а роботи — багато. Дізнавшись про це, я запропонувала свою допомогу, хоча й працювала повний робочий день. Прийшовши з роботи, я друкувала літературу до пізньої ночі.

У той час філіал не мав приміщень, де можна було б друкувати літературу. Тому одне старше подружжя, Петар і Єлена Єлич, запропонувало для друкування свою однокімнатну квартиру. Кімната була маленька — приблизно 20 квадратних метрів. На ліжко ми клали дерев’яну раму, обтягнуту лляним полотном, і складали на ній готові сторінки. Поряд з ліжком, на столі, стояв ручний мімеограф. Ми друкували приблизно 800 сторінок за годину. Це небагато в порівнянні з тим, скільки може надрукувати сучасний друкарський верстат. Але завдяки наполегливій праці та терпеливості ми виготовляли необхідну кількість літератури. Це приносило велике задоволення.

Нас дуже зворушувало терпіння Петара і Єлени. Вони допізна чекали, доки ми закінчимо роботу і заберемо з їхнього ліжка надруковані сторінки. Єличі ніколи не нарікали, а, навпаки, раділи, що підтримують працю проповідування. Єлена разом з іншими старшими сестрами, коли могла, допомагала збирати, зшивати і складати надруковані сторінки. Така допомога була безцінною.

У 1958 році ми придбали електричний мімеограф, що значно полегшило нашу працю. Коли 1931 року брати розпочали друкарську справу, вони друкували лише 20 примірників кожного журналу. А на початку 1960 років ця кількість зросла до 2400 журналів, крім того, їх друкували трьома мовами — хорватською, сербською (кирилицею) та словенською. Ми не могли виготовляти книжок, але могли друкувати багато брошур. У 1966 році нам вдалося виконати грандіозне завдання. Один місцевий друкар надрукував нам книжку «Речі, в яких Богові неможливо говорити неправду», що складалася з дванадцяти брошур. Для того щоб випустити книжку трьома мовами, було надруковано 600 тисяч брошур, і так ми отримали 50 тисяч книжок.

Тепер я служу в Бетелі у Загребі. Спогади про служіння приносять мені глибоке задоволення. Мені приємно бачити, як Єгова благословив проповідування в усіх країнах колишньої Югославії.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 176, 177]

«Завтра все може змінитись»

ІВІЦА ЗЕМЛЯН

Рік народження: 1948

Рік хрещення: 1961

Факти з біографії: його п’ять разів ув’язнювали за відмову йти до війська. Згодом служив районним наглядачем по вихідних, тепер служить старійшиною в Загребі.

МОЇ батьки були в правді, тому вдома завжди велися розмови на духовні теми. Коли мене призвали до війська, я прийшов на призовний пункт і сказав, що відмовляюсь від служби в армії, оскільки дотримуюсь нейтральної позиції. Відбувся суд, і мені винесли вирок — дев’ять місяців ув’язнення. Повернувшись із тюрми, я знайшов нову повістку з військкомату. І знову суд, знову вирок — один рік тюрми. Після звільнення я дізнався, що мені прислали третю повістку. Цього разу мене засудили до п’ятнадцяти місяців тюрми. На четвертий раз — до двадцяти місяців, а на п’ятий — до двох років. Загалом я відсидів у тюрмі понад шість років. Усе це відбувалося у 1966—1980 роках.

Двічі мене засилали на острів Голі-Оток, що в Адріатичному морі. Цей острів перетворили на тюрму для політичних в’язнів. До мене ставились, як до одного з них. Нашим завданням було «заповнювати море». Наповнивши дерев’яний ящик камінням, ми несли його з одного кінця острова в інший, щоб скинути каміння в море. Кожен такий ящик важив понад 100 кілограмів. Цією безглуздою справою ми займалися день у день.

Коли я потрапив на Голі-Оток вдруге, тут діяло нововведення — новеньких на місяць садили в одиночну камеру. Опинитися самому в замкненій камері було жахливо. Упродовж цього місяця я молився частіше, ніж будь-коли раніше. У мене не було ані Біблії, ані біблійних публікацій. Я дуже погано переносив ізольованість. Єдиним промінчиком світла для мене був лист від батьків. Однак слід сказати, що саме в цей період я відчув правдивість слів апостола Павла: «Коли я слабкий, тоді я сильний» (2 Кор. 12:10). Звільнившись і влаштувавшись на роботу, я відчув себе щасливим і сповненим сили.

В іншій тюрмі я мав піти до психолога. Цей чоловік був жорстокий, його слова глибоко ранили мене. Він кричав на мене, казав, що я ненормальний. Мені не дозволялося захищатись. Наступного дня він викликав мене і сказав зовсім іншим тоном: «Я думав про тебе і вирішив, що тобі не варто тут залишатись. Я підшукаю для тебе роботу за межами тюрми». На мій подив, він виконав свою обіцянку. Не знаю, чому він так зробив, але я переконався: ніколи не варто боятись і думати, що виходу немає. Завтра все може змінитись. Я вдячний Єгові за все, що допомогло мені наблизитись до нього.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 179]

А про футбол можна говорити?

ХЕНРИК КОВАЧИЧ

Рік народження: 1944

Рік хрещення: 1962

Факти з біографії: у 1973 році служив роз’їзним наглядачем по вихідних, з 1974 по 1976 рік служив роз’їзним наглядачем повночасно. Тепер член комітету філіалу Хорватії.

МИ НІКОЛИ не були впевнені, чи повернемося зі служіння додому. Нас часто арештовували і допитували. Нерідко ми стикалися з неправильним уявленням про нашу діяльність.

Одного разу в поліцейському відділку мені сказали, що нам можна говорити про Бога тільки у спеціально відведених для цього місцях, а не на вулицях і від дому до дому. Подібно до Неемії, я коротко помолився, просячи Єгову допомогти мені знайти правильні слова. Тоді я запитав слідчого: «А що, про футбол можна говорити тільки на стадіоні?» Слідчий сказав, що про футбол можна говорити будь-де. Я продовжив: «Значить і про Бога можна говорити будь-де, а не тільки в церкві чи в якомусь іншому місці для поклоніння». Мене і мого напарника допитували протягом п’яти годин, але врешті-решт відпустили додому.

Оглядаючись на сорок років служіння, ми з дружиною Аною можемо сказати, що не проміняли б їх ні на що у світі. Ми мали честь допомогти пізнати правду сімдесятьом людям. Кожне призначення від Єгови збагачує наше життя.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 195, 196]

Ми обіцяли повернутись

ХАЛІМ ЦУРІ

Рік народження: 1968

Рік хрещення: 1988

Факти з біографії: займався питаннями, пов’язаними з наданням гуманітарної допомоги братам у Сараєві. Служить у комітеті зв’язку з лікарнями та є юридичним представником Свідків Єгови в Боснії і Герцеговині.

У 1992 році Сараєво потрапило в облогу. Якщо нова література не надходила, ми вивчали журнали, які в нас були. На старій друкарській машинці брати передруковували статті для вивчення. Хоча у зборі було тільки 52 вісники, на зібрання приходило понад 200 осіб, і ми проводили приблизно 240 біблійних вивчень.

У листопаді 1993 року, в найгірший період війни, народилася наша донька Аріяна. Це був дуже важкий час для народження дитини. Вода і світло пропадали на кілька тижнів. Меблі ми пускали на дрова. Дорога на зібрання була небезпечною для життя, тому що снайпери стріляли в кожного перехожого. Щоб не потрапити під кулі, ми перебігали вулиці і поспіхом перебирались через загородження.

Одного дня ми з дружиною, несучи нашу донечку, поверталися з зібрання. З нами був брат Дражен Радіші. Раптом почулась автоматна черга. Ми одразу попадали на землю, але одна куля влучила мені в живіт. Мене пронизав нестерпний біль. Люди зі своїх вікон бачили, що сталося, і кілька молодих чоловіків вибігли з будинків, щоб забрати нас у безпечне місце. Мене одразу відправили в лікарню, де лікарі хотіли терміново перелити кров. Я пояснив, що сумління не дозволяє мені погодитись на це. Лікарі наполягали, щоб я передумав, але моє рішення було незмінним, і я був готовий до будь-яких наслідків. Мою вимогу виконали і прооперували без переливання крові. Операція, яка тривала дві з половиною години, пройшла успішно.

Щоб видужати, я мав багато відпочивати, але поки йшла війна, про це годі було й думати. Тому ми вирішили поїхати до моїх родичів в Австрію. Вибратись із Сараєва можна було тільки через тунель під аеропортом. Тунель простягався на 900 метрів і був заввишки всього 120 сантиметрів. Дружина несла дитину, а я намагався нести багаж. Після операції я не міг піднімати нічого тяжкого, тож їй довелось допомагати мені.

Важко передати, яке полегшення ми відчули, перебуваючи в Австрії. Перед тим як покинути Сараєво, ми пообіцяли нашим братам і Творцю, що обов’язково повернемось. Звичайно, не хотілося розставатися з рідними, особливо з мамою. Ми пояснювали їм, що пообіцяли Богу повернутись у Сараєво, якщо він допоможе нам вийти з міста і трохи відпочити. Тепер ми не могли сказати йому: «Дякуємо, що допоміг нам сюди дістатись. Нам тут сподобалось, і ми хочемо залишитись». Крім того, ми були потрібні братам у Сараєві. Моя дружина Амра в усьому мене підтримувала.

У грудні 1994 року ми знову були в тунелі в Сараєві. Цього разу ми входили в місто. Побачивши нас, люди казали: «Що ви робите? Усі хочуть вирватися звідси, а ви повертаєтесь в оточене військами місто?» Немає слів, щоб описати радість від зустрічі з братами в Залі Царства. Ми ніколи не шкодували, що повернулися.

[Рамка на сторінці 210]

Острови Хорватії

Уздовж берегової лінії Хорватії, яка простягнулась на 1778 кілометрів, немов намистини, розкидані понад тисячу островів. Найменший з них має площу трохи більше 1 квадратного кілометра, а найбільший — 400 квадратних кілометрів. Лише приблизно п’ятдесят островів заселені.

На островах вирощують оливкові дерева, виноград, городину і займаються риболовлею. У Національному парку Корнаті, що розкинувся на 140 островах і рифах, можна знайти чудові місця для підводного плавання. Жителі островів Крапань та Зларин збирають корали і губки. На острові Хвар вирощують лаванду, займаються бджільництвом і видобувають розмаринову олію. На пустинному острові Паг пасуться череди овечок. Солона трава та інші рослини надають їхньому молоку особливого присмаку. З нього виготовляють знаменитий овечий сир.

Свідки Єгови докладають чималих зусиль, щоб поширювати на островах добру новину. Декому потрібно просто перейти на інший острів через міст, а хтось переправляється на острови поромом. Час від часу Свідки організовують спеціальні виїзди на острови і проповідують там по кілька днів. Розмовляти з остров’янами досить нелегко, оскільки вони говорять місцевим діалектом, якого не розуміють на материковій частині Хорватії.

Все ж мешканці островів відгукуються на добру новину. Наприклад, на острові Корчула вже є збір, що налічує 52 вісники. Братам, яких запрошують з промовою в цей збір, важко до нього добратися. Але завдяки їхнім зусиллям члени цього віддаленого збору відчувають себе частиною всесвітнього християнського братства (1 Пет. 5:9).

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 224]

«Я прийшла в тюрму на одинадцять днів раніше»

ПАВЛІНА БОГОЄВСЬКА

Рік народження: 1938

Рік хрещення: 1972

Факти з біографії: почала піонерське служіння 1975 року. У 1977 році стала першою в Македонії спеціальною піонеркою. Допомогла вісімдесятьом особам пізнати правду.

КОЛИ я проповідувала, люди часто викликали поліцію. Мене забирали у відділок, де допитували іноді впродовж кількох годин. Багато разів мене штрафували. У суді мене звинувачували в тому, що я — політичний ворог держави і поширюю антидержавну пропаганду із Заходу. Одного разу мене засудили до двадцяти днів ув’язнення, іншого разу — до тридцяти.

Двадцятиденний термін ув’язнення я повинна була відбувати саме тоді, коли мав проводитись обласний конгрес. На моє прохання відкласти час мого ув’язнення суд відповів відмовою. Тому я прийшла в тюрму на одинадцять днів раніше. Адміністрація в’язниці була просто приголомшена. Ніхто не міг повірити, що людина хоче потрапити в тюрму якнайшвидше. Тоді я розповіла про свої переконання. Вислухавши мене, працівники тюрми пообіцяли добре обходитись зі мною. А через одинадцять днів сюди прийшов поліцейський, щоб перевірити, чи я вже в тюрмі. Як же він здивувався, коли йому повідомили, що я вже одинадцять днів відбуваю покарання. Врешті-решт мені вдалося побувати на конгресі.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 232]

«Вони завжди віддавали найкраще»

ШАНДОР ПАЛФІ

Рік народження: 1933

Рік хрещення: 1964

Факти з біографії: під час Другої світової війни його батьки пізнали правду в концтаборі. Служив районним наглядачем по вихідних, а тепер служить членом комітету країни в Сербії.

ЧЕРЕЗ те що ми були угорцями, партизани кинули нас у концтабір. Проте це вийшло на добре, адже батьки там пізнали правду. Мене ж у підліткові роки релігія не дуже цікавила. Але завдяки брату Францу Бранду, який жив у нас кілька років, моє життя змінилося. Він попросив мене перекласти публікацію з угорської мови на сербську. Я погодився, думаючи, що принесу користь братам. Згодом я дізнався, що не було жодної потреби перекладати ту публікацію. Брат Франц просто хотів, щоб я її прочитав. Все ж ця хитрість спрацювала, і вже 1964 року я охрестився.

Велику радість мені приносило служіння роз’їзним наглядачем. Щоправда, доводилось зазнавати певних труднощів, адже брати і сестри жили бідно. Наприклад, я не раз спав в одній кімнаті з господарями. І все ж жертви не були даремними. Надзвичайно приємно було бачити, як раділи брати, коли я відвідував їхній збір. Вони завжди віддавали найкраще. Я дуже вдячний за це.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 236, 237]

«Де знайти цих людей?»

АГРОН БАШОТА

Рік народження: 1973

Рік хрещення: 2002

Факти з біографії: служив у Визвольній армії Косова, тепер є сталим піонером і служителем збору.

КОЛИ я бачив жахи війни, наприклад, як гинули маленькі діти, я дійшов висновку, що Бога немає. «Якщо Бог існує,— міркував я,— то чому він допускає такі страждання?» Моя віра похитнулася ще більше, коли я дізнався, що релігійні провідники мусульман підтримують війну проти сербів. Так я став атеїстом, хоча раніше був мусульманином. Наприкінці війни я вступив до Визвольної армії Косова, в якій за короткий час здобув особливе становище і загальне визнання. Отримавши необмежену владу над людьми, я став агресивним і зухвалим.

На жаль, це відчула на собі і моя дружина Меріта. Я вважав, що вона мусить виконувати мої накази і у всьому мені підкорятися. Під час війни дружина спілкувалася зі Свідками Єгови і мала деяку їхню літературу. Одного разу, перед тим як піти спати, вона сказала: «Візьми почитай. Це журнали про Бога». Я оскаженів: «Вона що, думає вчити мене про Бога?!» Щоб уникнути сварки, Меріта одразу пішла спати.

Залишившись наодинці, я вирішив прочитати брошуру «Чого Бог вимагає від нас?». Потім я прочитав брошуру «Час для справжнього підкорення Богові». Я був мусульманином і з подивом зауважив, що в ній цитується Коран. Ще я прочитав деякі «Вартові башти» і «Пробудись!». Вже пізньої ночі я пішов у спальню і розбудив дружину. «Звідки в тебе ці журнали? — запитав я.— Де знайти цих людей?»

Мене глибоко зворушило прочитане, але дружина сумнівалась у моїй щирості і боялася, щоб я не заподіяв лиха. Все ж тієї ночі ми подзвонили до однієї сестри та дізналися, коли і де відбудеться зібрання. Наступного ранку ми пішли на зібрання. Мене приємно вразила доброта і гостинність, з якими нас зустрічали брати. Я думав, що таких людей не буває. Свідки дійсно відрізнялися від інших. На зібранні в мене виникнуло запитання, і мені не терпілося почути на нього відповідь. Я навіть підняв руку, щоб запитати. Старійшини почали трохи хвилюватися, адже не знали, чому я так хотів поговорити з ними. Але коли вони все зрозуміли, то заспокоїлись. Я просто хотів дізнатися, як стати Свідком Єгови.

Того ж дня зі мною розпочали вивчення Біблії. Змінити стару особистість було нелегко. Я хотів кинути палити і порвати стосунки зі старими друзями. Звертаючись до Бога в молитві і відвідуючи зібрання, я зміг покаятися і одягнутися в нову особистість. Моє життя дуже змінилося. Нині ми з дружиною служимо сталими піонерами, а в 2006 році мене призначили служителем збору. Тепер я допомагаю іншим людям зрозуміти, чому Єгова допускає страждання і як він незабаром вирішить усі наші проблеми.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 249, 250]

«Єгова ніби засліплював їх»

ЯНЕЗ НОВАК

Рік народження: 1964

Рік хрещення: 1983

Факти з біографії: на три роки був ув’язнений за свої переконання. Тепер служить у комітеті філіалу в Словенії.

У ГРУДНІ 1984 року я отримав кілька повісток з наказом прибути у військкомат. Одну з них почепили мені на двері. У ній було сказано, що в разі неявки у військкомат мене заберуть туди силою. Тож я вирішив піти, щоб пояснити свою позицію. Пояснити нічого не вдалося, а військові вирішили будь-що зробити з мене вояка. Мені поголили голову, забрали одяг і дали військову форму. Коли я від неї відмовився, її одягнули на мене силою, втиснули мені в пальці ручку і змушували підписати згоду на службу в армії. Я нічого не підписав.

Я відмовлявся від участі в ранковій гімнастиці для солдатів і не салютував прапору. Чотири солдати приволокли мене на плац і сказали виконувати вправи. Але я навіть не поворухнувся. Тоді вони намагались силоміць підняти мені руки, аж доки не зрозуміли, наскільки безглуздо це виглядає. На мене націлили рушницю і погрожували застрелити. Іншим разом мене пробували підкупити кавою і тістечками.

Дехто, бачачи мою непохитність, починав кричати. Інші не тямили себе від гніву, коли я відмовився плюнути на портрет маршала Тіто, який тримали перед моїм обличчям. Мені намагались дати в руки зброю. Я не піддався, і мене звинуватили у військовому злочині, за що на місяць ув’язнили в казармі. Після цього в очікуванні вироку я кілька тижнів провів у тюрмі в Загребі (Хорватія). У камері всю ніч горіло червоне світло, а до туалету я міг піти, тільки якщо охоронець був у доброму гуморі.

Мене засудили до трьох років ув’язнення на острові Голі-Оток, що в Адріатичному морі. Сюди посилали найбільш небезпечних злочинців. Через жорстокість в’язнів тюрма на цьому острові зажила недоброї слави. Закувавши мої руки в кайдани, мене привезли сюди за те, що я відмовлявся воювати. Тут я зустрів четверо братів, яких ув’язнили за нейтральну позицію.

Нам не дозволили привезти з собою ані Біблії, ані будь-яких інших публікацій. Проте одна Біблія на острові була. Крім того, рідні передавали мені в коробці з подвійним дном «Вартову башту». Охоронці так і не знайшли нашої літератури і не дізналися, що ми проводили зібрання. Іноді, коли вони заходили, література лежала прямо перед ними, але Єгова ніби засліплював їх — вони нічого не помічали.

Через рік мене перевели в тюрму в Словенії. Ще будучи в’язнем, я одружився з Рахелою. Після мого звільнення ми почали піонерське служіння, а з 1993 року служимо в словенському Бетелі.

[Таблиця/Діаграма на сторінках 244, 245]

Визначні події з історії країн колишньої Югославії

1920-ті рр. У Мариборі (Словенія) утворюється невелика група для вивчення Біблії.

1930-ті рр. До Югославії приїжджають піонери з Німеччини.

1935 р. У Белграді (Сербія) засновано філіал для нагляду за проповідницькою працею.

1940

1941 р. Німеччина нападає на Югославію, після чого починаються жорстокі переслідування.

1950

1953 р. Свідки Єгови офіційно визнані, але уряд обмежує проповідування від дому до дому.

1960

1969 р. На цьому стадіоні в Нюрнберзі (Німеччина) відбувся міжнародний конгрес.

1970

1990

1991 р. Пройшов перший міжнародний конгрес у Загребі (Хорватія). Прибувають перші місіонери, випускники школи «Ґілеад». Під наглядом австрійського філіалу в Словенії починає діяти офіс. Вибухає війна.

1993 р. Свідки Єгови зареєстровані в Македонії.

1994 р. У Словенії створено комітет зв’язку з лікарнями.

2000

2003 р. Свідки Єгови офіційно визнані в Хорватії. У Македонії присвячено новий Бетель.

2004 р. Словенською мовою видано «Християнські Грецькі Писання. Переклад нового світу».

2006 р. У Словенії присвячено новий філіал. Хорватською, сербською і македонською мовами видано «Переклад нового світу Святого Письма». У Белграді (Сербія) сформовано китайськомовну групу.

2007 р. У Македонії перший раз було виголошено спеціальну промову на циганській мові. Випущено першу публікацію циганською мовою.

2010

[Діаграма]

(Дивіться публікацію)

Кількість вісників

Кількість піонерів

14 000

10 500

7000

3500

1940 1950 1960 1970 1990 2000 2010

[Карти на сторінці 147]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ЧЕСЬКА РЕСПУБЛІКА

АВСТРІЯ

ВІДЕНЬ

СЛОВАЧЧИНА

БРАТИСЛАВА

УГОРЩИНА

БУДАПЕШТ

РУМУНІЯ

БОЛГАРІЯ

ГРЕЦІЯ

АЛБАНІЯ

ТИРАНА

ІОНІЧНЕ МОРЕ

ІТАЛІЯ

АДРІАТИЧНЕ МОРЕ

КОЛИШНЯ ЮГОСЛАВІЯ

СЛОВЕНІЯ

ЛЮБЛЯНА

Марибор

Камник

ХОРВАТІЯ

ЗАГРЕБ

СЛАВОНІЯ

Осієк

Вуковар

Вінковці

Привлака

Ясеноваць

Шибеник

Сплит

УЗБЕРЕЖЖЯ ДОЛМАЦІЇ

Голі Оток

Паг

Корнаті

Зларин

Крапань

Хвар

Корчула

БОСНІЯ І ГЕРЦЕГОВИНА

САРАЄВО

Бихач

Баня-Лука

Тузла

Травник

Зениця

Вареш

Мостар

СЕРБІЯ

БЕЛГРАД

ВОЄВОДИНА

Бор

ЧОРНОГОРІЯ

ПОДГОРИЦЯ

Никшич

Херцег-Нові

Тара

Озеро Шкодер

КОСОВО

Печ

Приштина

МАКЕДОНІЯ

СКОП’Є

Тетово

Кочані

Штип

Кічево

Струмиця

Ресен

Примітка: за повідомленням ООН, «Косово проголосило незалежність від Сербії в лютому [2008 року]». З метою вирішення спірного питання про політичний статус Косова Генеральна Асамблея ООН звернулася за рекомендаційним висновком у Міжнародний суд.

[Сторінкова ілюстрація на сторінці 142]

[Ілюстрація на сторінці 145]

Франц Бранд

[Ілюстрації на сторінці 146]

Рудольф Калле і друкарська машинка

[Ілюстрація на сторінці 149]

Для проповідування у Словенії брати наймали вантажівку

[Ілюстрація на сторінці 154]

Перші піонери стикалися з багатьма труднощами

[Ілюстрація на сторінці 157]

Альфред і Фріда Тучек зі своїми велосипедами

[Ілюстрація на сторінці 158]

Рудольф Калле перед Бетелем у Белграді (Сербія)

[Ілюстрації на сторінці 168]

Франц Дрозг і його лист

[Ілюстрація на сторінці 180]

Справа: стайня, яку перебудували під Зал Царства (Любляна, Словенія)

[Ілюстрація на сторінці 180]

Внизу: один з перших Залів Царства у Загребі (Хорватія)

[Ілюстрація на сторінці 182]

Стоян Богатинов

[Ілюстрації на сторінках 184, 185]

Тло: міжнародний конгрес «Мир на землі», 1969 рік, Нюрнберг (Німеччина); зліва: делегати з Югославії їдуть на конгрес; справа: Натан Норр

[Ілюстрація на сторінці 188]

Джуро Ландич

[Ілюстрації на сторінці 192]

Виступає Мілтон Геншель; хрещення на міжнародному конгресі «Люблячі Божу свободу люди» 1991 року в Загребі (Хорватія)

[Ілюстрація на сторінці 197]

Ліляна з дочками

[Ілюстрації на сторінці 199]

Гуманітарна допомога, яку привезли з Австрії

[Ілюстрація на сторінці 200]

Сім’я Джорем у 1991 році

[Ілюстрація на сторінці 204]

Хрещення в бочці з-під риби. Зениця, 1994 рік

[Ілюстрації на сторінці 209]

Так зберігалася гуманітарна допомога в Загребі (Хорватія)

[Ілюстрація на сторінці 215]

Ельке та Хайнц Полак

[Ілюстрація на сторінці 216]

Комітет філіалу і Бетель у Хорватії

[Ілюстрація на сторінці 228]

Доставка гуманітарної допомоги в Боснію

[Ілюстрації на сторінці 233]

Філіал у Белграді і члени комітету країни

[Ілюстрація на сторінці 235]

Саліу Абазі

[Ілюстрації на сторінці 243]

Проповідування в Подгориці; Зал Царства в Подгориці

[Ілюстрація на сторінці 247]

Стародавнє місто Піран, Словенія

[Ілюстрація на сторінці 251]

Філіал у Любляні, Словенія, 2002 рік

[Ілюстрація на сторінці 253]

Новий філіал у Камнику, Словенія, 2006 рік

[Ілюстрація на сторінці 254]

Комітет філіалу в Словенії