Сила доброго прикладу

Я НАРОДИВСЯ у Вічито (штат Канзас, США) 10 грудня 1936 року і був найстаршим з чотирьох дітей. Мої батьки, Вільям і Джін, віддано служили Єгові. Батько був слугою громади (так тоді називався той, хто брав провід у зборі). Моя мама пізнала правду від своєї мами, Емми Вагнер. Емма навчала біблійних істин багатьох людей, зокрема Гертруд Стіл, яка чимало років служила місіонеркою в Пуерто-Рикоa. Тож багато хто став для мене добрим прикладом.

Одного суботнього вечора ми з батьком пропонували перехожим на вулиці журнали «Вартова башта» і «Вістник Потіхи» (тепер «Пробудись!»). Тоді мені було п’ять років. У той час країна була втягнута в Другу світову війну. П’яний лікар, який проходив біля нас, заявив, що батько ухиляється від військової служби, і почав обзивати його боягузом за те, що той дотримувався християнського нейтралітету. Лікар підійшов упритул до батька і сказав: «Ну, вдар мене, жалюгідний боягузе!» Я був наляканий, але водночас пишався своїм батьком, бо він продовжував пропонувати журнали людям, які зібралися. Потім підійшов солдат, і лікар закричав: «Зроби щось з цим боягузом!» Солдат побачив, що чоловік п’яний, і звернувся до нього: «Іди додому і проспись!» Вони обидва пішли. Згадуючи цей випадок, я дякую Єгові, що він наділив мого батька сміливістю. Батько мав дві перукарні у Вічито, і той лікар був його клієнтом.

Коли мені було вісім років, мої батьки продали свій дім та перукарні і збудували невеликий дім на колесах. Вони переїхали в штат Колорадо, щоб служити там, де була більша потреба у вісниках. Ми поселилися біля міста Гранд-Джанкшен, де батьки служили піонерами і працювали неповний робочий день на фермі і ранчо. Єгова поблагословив їхнє ревне служіння, і незабаром утворився збір. Там 20 червня 1948 року батько охрестив мене в гірському потоці разом з іншими, хто прийняв біблійну правду, в тому числі з Біллі Ніколзом і його дружиною. Згодом вони розпочали районне служіння, як і їхній син з дружиною.

Ми близько товаришували з багатьма братами й сестрами, які брали активну участь у праці Царства, особливо з сім’єю Стіл — Доном і Ерлін, Дейвом і Джулією та Сі і Мартою. Нам подобалося розмовляти з ними про духовне, і вони дуже вплинули на моє життя. На їхньому прикладі я побачив, що життя людини, яка ставить на перше місце справи Царства, дійсно змістовне і радісне.

Коли мені було 19 років, Бад Гейсті, друг нашої сім’ї, запропонував мені разом з ним служити піонерами на півдні США. Районний наглядач попросив нас переїхати в Растон (штат Луїзіана), де багато Свідків стало неактивними. Він сказав, що потрібно проводити всі зібрання незалежно від того, скільки людей приходитиме на них. Ми знайшли підхоже місце для зібрань і навели там порядок. Ми проводили всі зібрання, але якийсь час на них були присутні лише ми двоє. Один виступав з пунктом зібрання, а другий давав відповіді на всі запитання. І так по черзі. Коли в програмі був показ, ми обидва виходили на сцену, а в залі не було нікого. Зрештою на зібрання почала приходити одна літня сестра. З часом у залі вже було кілька людей, які вивчали Біблію, і дехто з неактивних вісників. Невдовзі у нас з’явився цілий збір.

Одного дня ми з Бадом зустріли служителя Церкви Христа, який наводив невідомі мені вірші. Це мене занепокоїло і спонукало глибше задуматися про свої переконання. Тиждень я засиджувався допізна, щоб знайти відповіді на запитання, які він порушив. Це допомогло мені добре засвоїти правду. Я з нетерпінням чекав зустрічі з іншим проповідником.

Незабаром районний наглядач попросив мене переїхати, щоб допомагати збору в Ель-Дорадо (штат Арканзас). Звідти я часто їздив у Колорадо, щоб з’явитися на призовну комісію. Якось я поїхав туди разом з іншими піонерами. У Техасі ми попали в аварію, і моя машина була дуже пошкоджена. Ми зателефонували одному братові, який приїхав і забрав нас до себе додому. Потім ми поїхали з ним на зібрання. Там брати зробили оголошення, що з нами стався нещасний випадок, і нам надали фінансову допомогу. Крім того, брат продав мою машину за 25 доларів.

Ми змогли дістатися до Вічито, де служив піонером близький друг нашої сім’ї брат Маккартні, якого називали Док. Його сини-близнюки Френк і Френсіс досі є моїми найкращими друзями. Вони продали мені свою стару машину за 25 доларів — саме стільки я отримав за розбиту машину. Тоді я вперше чітко побачив, як Єгова подбав про мої потреби, бо я ставив справи Царства на перше місце в житті. У той час сім’я Маккартні познайомила мене з гарною сестрою, на ім’я Бетел Крейн. Її мати Рут була ревним Свідком у Веллінгтоні (штат Канзас). Вона продовжувала піонерське служіння, навіть коли їй було вже за 90. Менш ніж за рік, у 1958 році, ми з Бетел одружилися і стали разом служити піонерами в Ель-Дорадо.

Наслідуючи добрі приклади, побачені в дитинстві, ми вирішили погоджуватися на будь-які завдання від організації Єгови. Нас призначили спеціальними піонерами у Волнат-Ридж (штат Арканзас). У 1962 році ми отримали запрошення навчатися у 37-му класі школи «Гілеад». Як же ми зраділи, коли дізналися, що в цьому класі також буде Дон Стіл. Після закінчення школи нас із Бетел призначили в Найробі (Кенія). Від’їжджаючи з Нью-Йорку, ми були засмучені. Однак смуток перетворився на радість, коли в аеропорту міста Найробі нас зустріли брати.

Ми швидко полюбили Кенію і чудове служіння там. Першими, з ким ми вивчали Біблію і хто прийняв правду, були Кріс і Мері Канайя. Вони й досі служать повночасно в Кенії. Наступного року нас призначили першими місіонерами в Уганду, в місто Кампала. То були надзвичайні часи, оскільки багато людей щиро прагнули пізнати правду і ставали нашими одновірцями. Проте після трьох з половиною років служіння в Африці ми повернулися до США, щоб виховувати дітей. У день від’їзду з Африки ми були засмучені значно більше, ніж тоді, коли їхали з Нью-Йорку. Ми дуже полюбили африканців і сподівалися, що колись повернемося туди.

Ми оселилися на заході штату Колорадо, де жили мої батьки. Невдовзі у нас народилася перша дочка, Кімберлі, а через 17 місяців — друга, Стефані. Ми дуже серйозно поставилися до батьківських обов’язків і почали прищеплювати правду своїм чудовим дівчаткам. Ми хотіли подавати нашим дітям добрий приклад, як колись інші подавали приклад нам. Але водночас ми усвідомлювали, що навіть добрий приклад не гарантує, що в дорослому віці діти служитимуть Єгові. Мій молодший брат і сестра полишили правду. Сподіваюсь, вони знову наслідуватимуть добрі приклади, які бачили у своєму житті.

Нам дуже подобалося виховувати своїх доньок, і ми постійно намагалися проводити час разом. Ми жили біля міста Аспен (штат Колорадо), відомого своїми гірськолижними курортами. Кожен з нас навчився їздити на лижах, щоб при нагоді кататися всією сім’єю. Під час такого відпочинку, сидячи на підйомнику, ми мали нагоду спілкуватися з нашими дівчатками. Також ми виїжджали з ночівлею на природу і приємно спілкувалися з ними біля багаття. Вже в юному віці вони ставили запитання: «Що я робитиму, коли виросту?» або «Яким має бути мій майбутній чоловік?» Ми старалися прищеплювати в розуми і серця наших дочок духовні цінності. Ми заохочували їх ставити собі за мету повночасне служіння і пояснювали, наскільки мудро буде вийти заміж за того, хто має таку саму ціль. Ми допомагали їм зрозуміти, що не варто одружуватися в надто молодому віці, і навіть придумали гасло: «Вийти заміж можеш ти не раніш ніж в 23».

Наслідуючи приклад наших батьків, ми докладали зусиль, щоб ходити на зібрання і регулярно проповідувати всією сім’єю. Ми запрошували деяких повночасних служителів пожити в нас удома. Крім того, ми часто з любов’ю розповідали дітям про свою місіонерську працю. Ми говорили, як було б чудово нам учотирьох поїхати до Африки. І наші доньки дуже цього хотіли.

Ми регулярно проводили сімейне вивчення, на якому відтворювали ситуації, які могли б трапитися в школі. Наші дівчата грали роль Свідків і мали відповідати на запитання. Таке навчання приносило їм радість і додавало впевненості. Коли вони трохи підросли, то іноді були незадоволені, що треба йти на сімейне вивчення. Одного разу я згарячу відправив їх до своїх кімнат, сказавши, що вивчення не буде. Вони були приголомшені, розплакалися і стали просити провести з ними вивчення. Тоді ми побачили, що наші зусилля приносять результат, адже діти почали цінувати духовне. Вони поступово розвивали любов до вивчення. Ми давали їм можливість вільно висловлюватися. Інколи було неприємно чути, що вони незгідні з якимось біблійним вченням. Але так ми знали, що́ в їхньому серці. Після того як ми це з ними обговорювали, вони погоджувалися з поглядом Єгови.

Роки, присвячені вихованню наших дочок, спливли швидше, ніж ми очікували. Ми робили все можливе, щоб розвинути в дітей любов до Єгови, і в цьому нам допомагали вказівки від Божої організації. Нам було надзвичайно приємно, що після закінчення школи обидві наші доньки розпочали піонерське служіння та набули необхідних вмінь, щоб забезпечувати себе фінансово. Вони ще з двома сестрами переїхали до Клівленда (штат Теннессі), щоб служити там, де була більша потреба у вісниках. Ми дуже сумували за ними, але тішилися, що вони присвятили своє життя повночасному служінню. Потім я і Бетел знову почали піонерське служіння, що дало мені чудову можливість служити замісником районного наглядача і допомагати в підготовці та проведенні конгресів.

Перш ніж переїхати в штат Теннессі, наші доньки відвідали філіал у Лондоні. Там Стефані, якій тоді було 19 років, зустріла молодого бетелівця Пола Нортона. А Кімберлі познайомилася з бетелівцем Браєном Луелліном під час іншої поїздки до цього філіалу. Стефані вийшла заміж за Пола після того, як їй виповнилося 23. А Кімберлі вийшла заміж за Браєна наступного року, коли їй було 25. Тож вони одружилися «не раніш ніж в 23». Ми щиро раділи, що наші дочки вибрали таких хороших чоловіків.

Доньки казали, що ми і наші батьки подали їм добрий приклад. Це допомогло їм слухатися Ісусового наказу шукати найперше Царства, навіть коли вони мали фінансові труднощі (Матв. 6:33). У квітні 1998 року Пола і Стефані запросили навчатися у 105-му класі школи «Гілеад», і після цього їх призначили служити в Малаві (Африка). У той самий час Браєна і Кімберлі запросили служити в лондонському Бетелі. Згодом їх перевели до Бетелю в Малаві. Які ж ми були щасливі! Адже це найліпший шлях у житті для молодих людей.

Як я згадував на початку, у січні 2001 року мені зателефонував брат Марей, наглядач відділу координування перекладацької праці. Він пояснив, що брати організовують курс з поглибленого розуміння англійської мови для перекладачів по всьому світі. Мені вже було 64 роки, але вони хотіли, щоб я став одним з викладачів. Ми з Бетел молилися та розказали про цю справу нашим стареньким матерям, щоб довідатися про їхню думку. Вони обидві хотіли, щоб ми поїхали, хоч розуміли, що залишаться без нашої допомоги. Я зателефонував братам і повідомив, що ми з радістю приймаємо це чудове запрошення.

Пізніше в моєї мами виявили рак. Я сказав їй, що залишусь і допомагатиму своїй сестрі Лінді дбати про неї. «Нічого подібного,— відповіла мама.— Я почуватимусь гірше, якщо ти не поїдеш». Так само думала Лінда. Ми дуже цінували їхній дух саможертовності, а також підтримку наших друзів у цій території. Через день після нашого від’їзду в освітній центр Товариства «Вартова башта» в Паттерсоні, Лінда подзвонила і повідомила, що мама померла. Як і заохочувала нас мама, ми з головою поринули у наше нове завдання.

На нашу превелику радість, спочатку нас призначили у Бетель до Малаві, де служили наші доньки з чоловіками. Як же чудово було зустрітися всім разом! Потім ми проводили курс у Зімбабве, а тоді в Замбії. Через три з половиною роки нас попросили повернутися до Малаві, щоб записати розповіді Свідків, які зазнали переслідування, бо зберігали християнський нейтралітетb.

У 2005 році ми знову засмутилися, коли потрібно було повертатися додому в Базальт (штат Колорадо). Ми продовжуємо служити піонерами. У 2006 році Браєн і Кімберлі переїхали жити до нас по сусідству, щоб виховувати своїх двох донечок Маккензі та Елізабет. Пол і Стефані й далі служать у Малаві, Пол є членом комітету філіалу. Скоро мені буде 80 років, і мені дуже приємно бачити, як молодші брати, з котрими я співпрацював роками, тепер виконують обов’язки, які я колись мав. Ми відчуваємо велику радість. І цьому дуже посприяло те, що ми завжди намагалися наслідувати приклад інших і водночас подавати добрий приклад своїм дітям та внукам.