Батьки навчили нас любити Бога

РОЗПОВІЛА ЕЛІЗАБЕТ ТРЕЙСІ

Озброєні чоловіки, котрі того дня вже підбурили проти нас натовп, тепер витягли маму й тата з машини. Ми з сестрою залишилися одні на задньому сидінні й не знали, чи побачимо колись батьків знову. Що призвело до такого жахливого випадку, який стався 1941 року коло міста Селма (штат Алабама, США)? І який це мало зв’язок з навчанням, котре ми отримали від своїх батьків?

МОГО тата, Дюі Фаунтена, виховував на фермі в Техасі один родич (татові батьки померли, коли він був ще немовлям). Вирісши, батько пішов працювати на нафтові родовища. У 1922 році, коли йому було 23, він одружився з Вінні, гарненькою молодою техаскою, та почав подумувати про те, щоб десь оселитися та обзавестись потомством.

Він побудував дім у лісистій місцевості на сході штату Техас недалеко від містечка Гаррісон. Там він вирощував безліч різних культур, у тому числі бавовну й кукурудзу. Батько також розводив усіляких свійських тварин. З часом у тата з мамою народилися діти: в травні 1924 року — Дюі молодший, у грудні 1925-го — Едвена, а в червні 1929 року на світ з’явилась і я.

Батьки пізнають біблійну правду

Мама й тато вважали, що розуміють Біблію, оскільки належали до церкви Христа. Але 1932 року Дж. У. Кук залишив татовому братові Монро Фаунтену видані Товариством Вартової башти книжки «Визволеннє» та «Правительство». Прагнучи поділитися з моїми батьками тим, чого він сам навчався, Монро часто приходив до нас на сніданок, читав статтю з «Вартової башти», а тоді «випадково» забував забрати журнал із собою. Коли він ішов, мама й тато прочитували журнал.

Якось у неділю вранці дядько Монро запросив тата до сусіда на біблійне вивчення. Він запевняв тата, що містер Кук зможе відповісти на всі його запитання з Біблії. Повернувшись після вивчення, тато схвильовано сказав родині: «Я отримав відповіді на всі свої запитання й довідався багато чого іншого! Я думав, що все знаю, але коли містер Кук почав пояснювати, що таке пекло, що таке душа, який намір Бог має щодо землі та як Боже Царство всього цього досягне, то я почав усвідомлювати, що, по суті, не знаю абсолютно нічого про Біблію!»

Наш дім був свого роду громадським центром. До нас приходили родичі й друзі; вони робили м’які цукерки фадж та попкорнові кульки. Після цього мама грала на піаніно, а ми співали. Поступово замість таких зустрічей почали проводитись обговорення на біблійні теми. Хоча ми були ще дітьми й розуміли далеко не все, проте в наших батьків була настільки очевидна сильна любов до Бога й до Біблії, що з часом кожен з нас розвинув подібну любов.

Інші сім’ї також відкрили двері своїх домів для щотижневих біблійних обговорень, які зазвичай зосереджувались навколо якоїсь теми з останнього номеру «Вартової башти». Коли такі зустрічі мали проводитись у домі якої-небудь сім’ї з сусіднього містечка Епплбі або Накодочес, то в погоду й негоду ми влазили гуртом у наш Форд «Модель А» та їхали туди.

Діють згідно з тим, чого навчилися

Нашим батькам не треба було багато часу, аби зрозуміти, що треба діяти. Любов до Бога вимагала ділитися тим, чого вони навчалися, з іншими (Дії 20:35). Але такий крок — публічно свідчити про свою віру — був для наших батьків справжнім викликом, оскільки з природи вони були сором’язливими, скромними людьми. Проте їх спонукувала любов до Бога, і це в свою чергу допомагало їм вчити нас теж глибоко довіряти Єгові. Тато висловився про це так: «Єгова робить проповідників зі збирачів гороху!» У 1933 році мама й тато символізували своє присвячення Єгові водним хрещенням у ставку біля Гендерсона (штат Техас).

На початку 1935 року тато написав листа до Товариства Вартової башти, в котрому поставив багато запитань щодо християнської надії на вічне життя (Івана 14:2; 2 Тимофія 2:11, 12; Об’явлення 14:1, 3; 20:6). Відповідь надійшла безпосередньо від Джозефа Ф. Рутерфорда, який був тоді президентом Товариства. Замість того щоб відповісти на запитання, брат Рутерфорд запросив тата на конгрес Свідків Єгови, котрий мав відбутися в травні у місті Вашингтоні.

«Це неможливо! — думав тато.— Ми фермери, і в нас 26 гектарів землі, засаджених овочами. У травні треба буде збирати врожай і везти все це на базар». Однак незабаром сталася повінь і змела геть усі його відмовки — урожай, паркани, мости. Отже, разом з іншими Свідками ми сіли в замовлений шкільний автобус та відправились за 1600 кілометрів у північно-східному напрямку на конгрес.

На конгресі мама й тато із захопленням вислухали чітке пояснення стосовно того, що представляє «велика громада», яка переживе «велику скорботу» (Об’явлення 7:9, 14, «Переклад короля Якова», англ.). Надія на вічне життя в раю була для мами й тата сильною спонукою протягом цілого їхнього життя; вони також заохочували нас, своїх дітей, «міцно вхопитися за справжнє життя», яке для нас означало обіцяне Єговою вічне життя на землі (1 Тимофія 6:19, НС; Псалом 37:29; Об’явлення 21:3, 4). І хоча я мала тоді всього-на-всього п’ять років, мені дуже сподобалось бути разом із сім’єю на цій радісній події.

Повернувшись після конгресу додому, наша сім’я знову засадила поле, і такого врожаю, як тоді, в нас ще не було. Це, звичайно, допомогло мамі й татові переконатися, що повна довіра до Єгови ніколи не залишається без нагороди. Вони почали виконувати особливий вид проповідницької праці, погодившись щомісяця проводити в служінні по 52 години. А коли надійшов новий сезон і треба було засаджувати поле, вони продали геть усе своє майно — все до останнього цвяха! Тато домовився, аби для нас п’ятьох зробили трейлер розміром 6 на 2,4 метра, а щоб тягнути його, він купив новісінький дводверний «Форд» седан. Дядько Монро зробив те саме і також разом із сім’єю перебрався в трейлер.

Батьки навчають нас правди

Тато з мамою стали піонерами, тобто повночасними служителями, в жовтні 1936 року. Ми цілою сім’єю почали проповідувати у східних округах Техасу, які рідко опрацьовувались вісниками доброї новини про Царство. Майже рік ми переїжджали з місця на місце, але в цілому нам справді подобалось таке життя. Мама й тато словом і прикладом вчили нас бути подібними до ранніх християн, котрі присвятили себе тому, щоб передавати біблійну правду іншим.

Будучи ще дітьми, ми особливо захоплювались нашою мамою, адже вона пішла на такі жертви, відмовившись від життя в нормальному домі. Проте з одною річчю вона ніколи не розставалась — зі своєю швейною машинкою. І добре робила. Мама вміла шити, і завдяки їй ми завжди були добре вдягнені. На кожний конгрес ми могли вдягнути нову, привабливу одежу.

Я добре пам’ятаю, як у нашу місцевість приїхав на обладнаній гучномовцями вантажівці Товариства Вартової башти Герман Дж. Геншель зі своєю сім’єю. Вони паркували машину в густозаселеній території, програвали невеличку записану промову, а тоді особисто відвідували людей і давали їм додаткову інформацію. Дюі молодшому подобалося спілкуватися з сином Германа, Мілтоном, котрому тоді було десь 15—16 років. Тепер Мілтон є президентом Товариства Вартової башти.

На конгресі, що проходив 1937 року в місті Колумбус (штат Огайо), охрестилась Едвена, а мамі й татові запропонували привілей служити спеціальними піонерами. У той час ця робота вимагала щомісяця проводити в проповідницькій праці щонайменше 200 годин. Озираючись назад, я усвідомлюю, наскільки мамин чудовий приклад допомагав мені підтримувати мого чоловіка, коли він виконував різні християнські обов’язки.

Коли тато почав проводити біблійне вивчення з одною сім’єю, він брав з собою нас, дітей, аби давати добрий приклад дітям у тій родині. Він просив нас знаходити й прочитувати біблійні вірші, а також відповідати на деякі з більш простіших запитань. Завдяки цьому багато дітей, з котрими ми вивчали, донині вірно служать Єгові. Крім того, це заклало міцний фундамент, на якому ми могли далі будувати любов до Бога.

Коли Дюі молодший підріс, йому стало важко жити в такій тісній «квартирі» з двома молодшими сестрами. Отже, в 1940 році він вирішив виїхати й розпочати піонерське служіння разом з іншим Свідком. Згодом він одружився з Одрі Беррон. Так Одрі змогла також багато чого навчитися від наших батьків і від усього серця полюбила їх. Коли 1944 року Дюі молодший був ув’язнений за християнський нейтралітет, вона деякий час жила разом з нами в тісному трейлері.

У 1941 році на величезному конгресі в місті Сент-Луїс (штат Міссурі) брат Рутерфорд звернувся безпосередньо до дітей віком від 5 до 18 років, котрі сиділи спереду в спеціальному секторі. Ми з Едвеною слухали його спокійний виразний голос. У нас було таке враження, ніби люблячий батько навчає вдома своїх дітей. Він заохотив батьків: «Сьогодні Христос Ісус зібрав перед собою свій народ під угодою і з усією серйозністю наказує його членам навчати своїх дітей шляху праведності». Тоді брат Рутерфорд додав: «Нехай вони живуть з вами вдома, і навчайте їх правди!» На щастя, наші батьки власне так і робили!

На тому конгресі ми отримали нову брошурку, «На захист слуг Єгови» (англ.), в якому розглядалися виграні Свідками Єгови судові процеси, у тому числі справи, виграні у Верховному Суді США. Тато вивчав цю брошурку з цілою нашою сім’єю. Ми навіть не підозрювали, що це готувало нас до подій, котрі мали статися кілька тижнів пізніше в місті Селма.

Напад в Селмі

Уранці того дня, коли стався згаданий на початку жахливий випадок, тато вручив шерифу, меру міста й начальнику поліції Селми листа, в котрому пояснювалось наше конституційне право виконувати служіння і мати законний захист. Незважаючи на це, вони вирішили видворити нас із міста.

Наприкінці дня п’ятеро озброєних чоловіків підійшли до нашого трейлера та взяли маму, сестру й мене в заложники. Вони вчинили ґрунтовний обшук, намагаючись знайти які-небудь матеріали підривного характеру. Тато стояв назовні, і вони наказали йому чіпляти трейлер до машини. Увесь цей час вони тримали націленими на нього свої пістолети. У той момент мені не було страшно. Ті чоловіки вважали нас дуже небезпечними, і це здавалося настільки смішним, що ми з сестрою почали хихикати. Але швидко схаменулися, коли на нас зиркнув тато.

Коли ми були готові їхати, ті люди захотіли, щоб Едвена і я їхали в машині разом з ними. Тато стояв на своєму. Дуже конкретно й рішучо він відповів: «Тільки через мій труп!» Після переговорів нашій сім’ї дозволили їхати разом, а озброєні чоловіки їхали в своїй машині за нами. Коли ми від’їхали кілометрів за 25 від міста, вони посигналили, щоб ми припаркували машину коло обочини, а тоді забрали маму й тата з собою. Вони по черзі намагалися переконати батьків змінити погляди: «Киньте ту релігію. Поверніться на ферму й нормально виховуйте своїх дівчат!» Тато спробував апелювати до їхньої логіки, але все було марно.

Врешті-решт один з них сказав: «Забирайтесь геть, але якщо ви хоч коли-небудь знову повернетесь в округ Даллас, ми вб’ємо вас всіх до одного!»

Знову разом і вільні, ми проїхали кілька годин, а тоді припаркували машину на ніч. Ми запам’ятали номер машини тих людей, і тато швидко повідомив про те, що сталося, Товариству Вартової башти. Через декілька місяців їх розпізнали й заарештували.

Місіонерська школа Ґілеад

У 1946 році Едвена отримала запрошення до 7-го класу школи Ґілеад Товариства Вартової башти в Південному Лансінгу (штат Нью-Йорк). Один з викладачів, Альберт Шредер, згадав про її чудові риси своєму колишньому партнеру в піонерському служінні Білу Елроду, котрий тоді служив у Бетелі, всесвітньому центрі Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк)a. Едвену й Біла познайомили, і десь через рік після випуску з Ґілеаду вони одружилися. Протягом багатьох років вони були в повночасному служінні; п’ять з них вони разом провели в Бетелі. А тоді, в 1959 році, брат Шредер оголосив одного дня студентам 34-го класу Ґілеаду, що його дорогий друг став батьком двійні, хлопчика й дівчинки.

Наприкінці 1947 року, коли ми разом з батьками служили в місті Меридіан (штат Міссісіпі), нам прийшло запрошення відвідати 11-й клас Ґілеаду. Це було для нас повною несподіванкою, оскільки, згідно з вимогами, я була надто молодою, а мама й тато — надто старими. Але в нашому випадку зробили виняток, тож ми отримали незаслужений привілей додаткового біблійного навчання.

Місіонерське служіння разом з батьками

Нашим місіонерським призначенням була Колумбія, що в Південній Америці. Але в місіонерський дім у Боготі, де вже жило троє чоловік, ми приїхали лише в грудні 1949 року, тобто більше року після випуску. Спочатку тато був майже переконаний, що легше навчити місцевих жителів англійської, ніж його іспанської! У нас і справді вистачало випробувань, але які ж величезні ми мали благословення! У 1949 році в Колумбії було менше ста Свідків, а тепер їх понад 100 000!

Мама й тато прослужили в Боготі 5 років, а тоді їх направили в місто Калі. Щодо мене, то 1952 року я вийшла заміж за Роберта Трейсі, котрий також був місіонером у Колумбіїb. Ми пробули в тій країні до 1982 року, поки нас не призначили до Мексики, де ми й служимо дотепер. Мої батьки 1968 року були вимушені повернутися до Сполучених Штатів, аби трохи підлікуватись. Коли проблему зі здоров’ям було вирішено, вони продовжили служити спеціальними піонерами недалеко від міста Мобіл, що в Алабамі.

Догляд за батьками

Минали роки; у мами й тата були вже не ті сили, і вони потребували більшої підтримки та уваги. За їхнім проханням, їх призначили ближче до Едвени й Біла — в місто Атенс (штат Алабама). Згодом наш брат, Дюі молодший, подумав, що для цілої сім’ї було б добре жити разом у Південній Кароліні. Тож Біл, його сім’я, а також мама й тато переїхали до міста Грінвуд. Завдяки такому керованому любов’ю розпорядку ми з Робертом змогли продовжити місіонерське служіння в Колумбії, знаючи, що моїм батькам забезпечено добрий догляд.

Тоді, 1985 року, тато пережив інсульт, який позбавив його мови і прикував до ліжка. Ми зібралися на сімейну раду, аби обговорити, як було б найліпше доглядати за батьками. Було вирішено, що в основному про тата піклуватиметься Одрі, а найліпшою допомогою з нашої з Робертом сторони буде щотижня писати листи з підбадьорливими випадками зі служіння, а також якомога частіше відвідувати батьків.

Я досі пам’ятаю останній приїзд до тата. Він не міг виразно вимовляти слова, але коли ми сказали йому, що повертаємось до Мексики, то з величезними зусиллями й сповнений почуттів він насилу вимовив одне слово: «Адіос!» Отже ми знали, що в серці він підтримує наше рішення продовжувати місіонерське служіння. Тато помер у липні 1987 року, а через 9 місяців померла й мама.

Лист, який я отримала від своєї вже овдовілої сестри, добре висловлює глибину тої вдячності, яку кожний з нас відчуває до батьків. «Я дорожу своєю багатою духовною спадщиною, і в мене ніколи навіть думки не виникало, що, коли б батьки вирішили виховувати нас інакше, я була б щасливішою. Їхній приклад міцної віри, саможертовності та повної довіри до Єгови допоміг мені пережити дуже скрутні моменти в житті». На закінчення Едвена написала: «Я дякую Єгові за батьків, котрі словом і прикладом показали нам, якого щастя ми можемо зазнавати, якщо зосереджуватимемо своє життя навколо служіння нашому люблячому Богові, Єгові».

[Примітки]

[Ілюстрації на сторінках 22, 23]

Сім’я Фаунтен: (зліва направо) Дюі, Едвена, Вінні, Елізабет, Дюі молодший. Справа: Елізабет та Дюі молодший на крилі машини з гучномовцями Геншелів (1937 рік); справа внизу: 16-річна Елізабет під час праці з плакатами.