Я пішла слідами своїх батьків

РОЗПОВІЛА ХІЛДА ПАДЖЕТТ

«Моє життя присвячене служінню Всевишньому,— говорилося в одному повідомленні преси,— і я не можу служити двом панам». Цими словами я пояснила в 1941 році представникам Міністерства праці Великобританії та Організації обов’язкової альтернативної служби причину, чому не погоджуюся з їхнім наказом працювати в госпіталі під час другої світової війни. Невдовзі мене визнали винною й засудили за відмову на три місяці ув’язнення.

ЩО Ж було причиною такого скрутного становища? Далеко не дитяча примха або бунтарство. Скорше тут був зв’язок з моїм дитинством.

Татова ревність щодо Царства

Я народилася 5 червня 1914 року в Горсфорті, поблизу міста Лідс, що у Північній Англії. Мої батьки, Аткінсон і Петті Паджетт, були вчителями в недільній школі та учасниками хору в невеличкій церкві ранніх методистів, в якій тато також грав на органі. Коли я була немовлятком, нашу сім’ю нічого не турбувало, за винятком одного. Тата непокоїла ситуація у світі. Він ненавидів війну, насилля і хотів дотримуватися біблійної заповіді: «Не вбивай» (Вихід 20:13).

У 1915 році уряд заохотив усіх молодих чоловіків добровільно вступити в армію, щоб не чекати призову. З важким серцем тато цілий день простояв під дощем у черзі, щоб записатися до армії. Але наступного дня відбулися докорінні зміни в його житті!

Виконуючи водопровідні роботи у великому будинку, він зав’язав розмову про світові події з іншими робітниками. Садівник дав йому невеличкий буклет «Збирання Господніх перел» (англ.). Тато взяв цей буклет додому і перечитав його декілька разів. «Якщо це правда,— сказав він,— тоді все інше — неправда». Наступного дня він звернувся за додатковою інформацією і впродовж трьох тижнів вивчав Біблію до світанку. Він знав: він знайшов правду! У його щоденнику запис за неділю 2 січня 1916 року говорить: «Зранку пішов до церкви, ввечері — до М. Т. Д. Б. [Міжнародного Товариства Дослідників Біблії, під такою назвою знали тоді Свідків Єгови в Англії], це мій перший візит до братів; ми вивчали Євреїв 6:9—20».

Незабаром почалось переслідування. Наші родичі та друзі з церкви почали думати, що тато несповна розуму. Але він вже вибрав свій шлях. Він жив зібраннями й вивченням, а в березні символізував своє присвячення Єгові через водне хрещення. Минуло декілька тижнів, і мати зрозуміла, що їй не стримати тата від зібрань. Вона, поклавши мене в дитячий візок, подалася за 8 кілометрів у Лідс і прийшла туди саме тоді, коли закінчилося зібрання. Можете уявити собі татову радість. Відтоді наша сім’я об’єдналася в служінні Єгові.

Татові обставини були не з легких: доброволець, який зголошується до війська і відтак за декілька тижнів відмовляється від військової служби через своє сумління. Коли його викликали, він відмовився взяти в руки рушницю, і в липні 1916 року відбулося перше із п’яти слухань його справи у військовому суді, який засудив його тоді до 90 днів ув’язнення. Після першого вироку тато мав двотижневий перепочинок, по якому відбувся ще один військовий суд, а тоді 90 днів ув’язнення. Опісля другого строку його перевели в медичний корпус королівської армії й 12 лютого 1917 року відправили військововантажним кораблем до Руана (Франція). У татовому щоденнику розповідається про те, що його перебування там з кожним днем виклика́ло в ньому дедалі сильнішу огиду. Він зрозумів, що піднімав на ноги воїнів лише для того, аби вони поверталися на поле бою.

Він знову відмовився співпрацювати. Цього разу військовий суд засудив його на п’ять років ув’язнення в британській військовій тюрмі в Руані. Коли тато попросив, щоб його перевели в цивільну тюрму як особу, котра відмовляється через своє сумління, за це його покарали, посадивши на три місяці на голодний пайок, опісля почали регулярно давати в’язничну норму, доки він не набрав ваги, і знову повторили всю процедуру. Його тримали в кайданах руками за спину вдень і руками вперед — вночі й під час обідів. На все життя в нього залишилися шрами на зап’ястях від кайданів, що були занадто малі й врізалися в тіло, завдаючи гнійних ран. Також його ноги в кайданах були прикуті ланцюгами до талії.

Представники військової влади робили все можливе, щоб зломити його дух, але даремно. Від нього забрали Біблію і книжки. До нього не доходив жодний лист з дому, і він не міг послати листа. Після двох років він вирішив довести свою щирість, оголосивши голодовку. Сім днів він вперто не їв та не пив, і це закінчилось тим, що його, тяжкохворого, перевели до в’язничної лікарні. Він довів своє, хоча через це мало не поплатився життям. Через багато років він визнав, що не варто було так ризикувати життям і що цього він вже ніколи б не повторив.

Тато все ще перебував у в’язниці в Руані, коли в листопаді 1918 року закінчилась війна, але тільки на початку наступного року його перевели в цивільну в’язницю в Англії. Уявіть собі його радість, коли він одержав усі листи й пакунки від матері, які нагромадилися за весь цей час, а також коли йому повернули його дорогоцінну Біблію і книжки! Його забрали до уїнчестерської в’язниці, де він зустрівся з молодим братом, який пережив щось подібне в час війни. Брата звали Френк Платт, і він пізніше служив багато років у лондонському Бетелі. Вони домовилися зустрітися наступного дня, але несподівано Френка перевели в інше місце.

А 12 квітня 1919 року моя мати отримала телеграму: «Алілуя! Повертаюсь додому, дзвоню Лондон». Яка ж радість після трьох років випробувань, переживань і відокремлення! Тато спочатку думав подзвонити до братів з лондонського Бетелю і зустрітися з ними. Його сердечно прийняли на Крейвен Террес 34. Викупавшись, поголившись і вдягнувши позичений костюм та капелюх, тато повернувся додому. Чи ви можете уявити нашу зустріч? Тоді мені було вже коло п’яти років і я не пам’ятала його.

Першим зібранням, на яке тато прийшов після звільнення, був Спомин. Піднімаючись сходами до залу, він зустрів не кого іншого, як Френка Платта, котрого перевели в госпіталь у Лідс. Як же вони тішилися, розповідаючи про свої пригоди! Відтоді до самої виписки наш дім був другим домом Френка.

Вірне служіння мами

Увесь час, коли не було батька, мати працювала прачкою, щоб поповнити свої мізерні надходження від уряду. Брати були дуже добрими до нас. Що кілька тижнів один із старійшин збору вручав матері невеличкий конверт, в якому був анонімний дар. Мати завжди говорила, що любов братів наблизила її до Єгови й допомогла витримати скруту. Незважаючи на відсутність тата, вона вірно приходила на зібрання збору. Найважчим випробуванням для неї було те, що понад рік вона нічого не знала про тата. Додатковим тягарем для неї стала іспанка, котру як мама, так і я підхопили в 1918 році. Довкола помирало багато людей. Люди, які приходили допомагати своїм сусідам, заражалися цією хворобою і помирали. Безсумнівно, тодішні нестатки харчів послаблювали опірність людей до інфекції.

Слова апостола Петра підтвердилися на нашій сім’ї: «А Бог... удосконалить вас, хто трохи потерпів... упевнить, зміцнить, уґрунтує»! (1 Петра 5:10). Страждання моїх батьків вбудувало в них непохитну віру в Єгову та цілковиту впевненість у тому, що він дбає про нас і ніщо не може відокремити нас від його любові. Моїм особливим благословенням є те, що мене було так виховано у вірі (Римлян 8:38, 39; 1 Петра 5:7).

Служіння в юнацькі роки

Після татового звільнення служіння Царству стало основою нашого життя. Мені важко пригадати, щоб, за винятком через хворобу, ми пропустили зібрання. Невдовзі після повернення додому тато продав свою фотокамеру й мамин золотий браслет, щоб за отримані гроші поїхати на конгрес. Хоча ми не могли дозволити собі на відпустку, ми таки ніколи не пропускали таких конгресів, у тому числі в Лондоні.

Перших два або три роки після війни були часом відпочинку. Тато й мама використовували всі можливості товаришувати й спілкуватися з іншими. Мені пригадується, як ми відвідували братів та сестер і я, маленьке дівча, сиділа, малювала й креслила, а мої дорослі годинами розмовляли про нове розуміння правди. Їх дуже тішило й відсвіжало те, що вони вели розмови, співали пісні, збираючись довкола органа, і насолоджувалися товариством.

Щодо мого виховання, батьки були дуже суворими. У школі я вирізнялася, навіть коли мені було 5 років, бо приносила свій «Новий Завіт», щоб читати його під час проведення в класі уроків катехізису. Пізніше мене виставили перед цілою школою як «ту, котра відмовляється через своє сумління», бо я не брала участі у святкуванні Пам’яткового Дняa. І я не шкодую, що мене так виховано. По суті, це мені стало охороною і допомогло не зійти з ‘вузької дороги’. Хоч би куди йшли мої батьки: на зібрання чи в служіння, я була з ними (Матвія 7:13, 14).

Мені особливо згадується неділя вранці, коли я вперше почала самостійно проповідувати. Мені було лише 12 років. Я пам’ятаю, як, будучи підлітком, у неділю вранці заявила, що залишуся вдома. Ніхто не обвинувачував мене за це й не змушував йти, отже я сиділа в саду і вивчала Біблію, але почувалася дуже ніяково. Через тиждень або два після цього я сказала татові: «Я, напевно, сьогодні піду з тобою!» Відтоді я вже не оглядалася.

Яким же чудовим був 1931 рік! І не тільки тому, що ми отримали нову назву — Свідки Єгови, але й тому, що я охрестилася на загальнонародному конгресі в палаці Александра в Лондоні. Я ніколи не забуду цього пам’ятного дня. На нас були довгі чорні шати, і мої шати були мокрі, бо вже побували на іншому кандидаті.

Моїм постійним прагненням з дитинства було стати колпортеркою, як тоді називали повночасних проповідників. Коли я підросла, то зрозуміла, що мені слід робити більше в служінні Єгові. Тому в березні 1933 року, у віці 18 років, я влилася в лави повночасних служителів.

Особливу радість нам приносили «піонерські тижні» у великих містах, на які збиралося до десятка повночасних служителів, що залишалися на тиждень у місцевих братів і працювали цілою групою. Ми вручали брошурки релігійним провідникам та іншим відомим людям. Щоб підходити до них, потрібно було відваги. Здебільшого до нас ставилися з презирством і багатьом з нас грюкали дверима перед самим носом. Але це не засмучувало нас, бо ми мали такий ентузіазм, що тішилися отримати ганьбу за Христове ім’я (Матвія 5:11, 12).

У Лідсі ми пристосували дитячий візок, трицикл, татів мотоцикл з коляскою, а пізніше і його машину, щоб возити грамофони з великими рупорами. Два брати приходили на вулицю з грамофоном, ставили музичний запис, щоб привернути увагу людей і спонукати їх вийти, а тоді вмикали п’ятихвилинну промову брата Рутерфорда. Після цього вони переходили на наступну вулицю, а ми, вісники, йшли слідом і пропонували біблійну літературу.

Багато років ми приходили щонеділі ввечері після зібрання на площу міської ради, де був ораторський майданчик, і підтримували своєю присутністю прослуховування запису якоїсь із годинних промов брата Рутерфорда, роздаючи листівки і знайомлячись із кожним, хто зацікавлювався. Там нас дуже добре знали. Навіть поліція поважала нас. Якось увечері ми зібралися як завжди і раптом до нас здалеку донісся барабанний бій та звуки оркестру. Незабаром цей парад десь із ста фашистів пройшов вулицею. Вони промарширували довкола нас і зупинилися з високо піднятими прапорами. Стихла музика й тиша запанувала саме тоді, коли прогримів голос брата Рутерфорда: «Нехай вони віддають честь своїм прапорам і славлять людей, якщо хочуть. А ми будемо поклонятися тільки нашому Богу Єгові та славитимемо тільки його!» Нас цікавило, що ж станеться тепер! Нічого не сталося, за винятком того, що вони отримали добре свідчення, а поліція заспокоїла їх і ми могли далі слухати публічну промову.

На той час ми почали використовувати грамофон і могли давати велике свідчення. Біля порога ми постійно дивилися на грамофон, щоб заохотити людей протягом п’яти хвилин слухати запис біблійної проповіді. Тепер господарі часто впускали нас у дім та з радістю запрошували знову приходити до них з іншими записами.

Дуже неспокійним і важким випав 1939 рік, бо раптово почалися переслідування і заворушення. Перед початком одного з наших конгресів брати зазнали нападів юрби й наруг. Тому в час конгресу вони склали план, аби групки братів у машинах їздили проповідувати в неспокійних районах, тимчасом як сестри та інші брати ходили туди, де було безпечніше. Працюючи з одною групою на вулиці, я пішла стежкою, щоб дістатися до будинків у глибині двору. Коли я вже була біля дверей, то почула якусь метушню — з вулиці доносився крик і якісь вигуки. Я вела розмову з людиною біля дверей доти, доки все стихло. Тоді я повернулася стежкою на вулицю і побачила, що, не знайшовши мене, брати й сестри дуже налякалися! Пізніше того ж дня, однак, зловмисники намагалися перешкодити проведенню нашого зібрання, але їх вивели наші брати.

Починається друга світова війна

На той час вже проводився набір у військо і багатьох молодих братів ув’язнювали на строк від 3 до 12 місяців. Тоді тато отримав додатковий привілей — відвідувати їх у в’язниці. Щонеділі він проводив у місцевій в’язниці вивчення «Вартової башти». Вечорами щосереди він приходив у тюремні камери до братів. Маючи такий великий і суворий тюремний досвід з часів першої світової війни, він особливо радів служити тим, хто мав подібні випробування. Він займався цим 20 років, до самої смерті в 1959 році.

У 1941 році ми стали призвичаюватися не звертати уваги на озлобленість і ворожість багатьох людей через нашу позицію нейтралітету. Було зовсім не легко стояти на вулицях з журналами й зносити це. Водночас ми з радістю допомагали біженцям, які оселялися в наших районах. Нам так приємно було спостерігати, як яснішали обличчя латвійців, поляків, естонців і німців, коли вони бачили «Вартову башту» або «Вістник потіхи» (тепер «Пробудись!») рідною мовою!

Відтак прийшло й моє випробування нейтральності в другій світовій війні. Я відчула на собі суворість в’язниці, коли мене тримали в тюремній камері по 19 годин на добу. Перших три дні були найважчими, бо я була сама. На четвертий день мене привели в комендатуру, де я побачила інших дівчат. Одна із них пошепки запитала мене: «За що тебе?» Я відповіла: «Ти здивуєшся, коли дізнаєшся». Вона здавленим голосом прошепотіла: «Ти СЄ?» Інша дівчина почула її та запитала нас обидвох: «Ви СЄ?», а потім ми втрьох кинулися в обійми одна одній. Ми вже не були самі!

Приємне повночасне служіння

Після в’язниці я продовжила повночасне служіння, і до мене приєдналася шістнадцятирічна дівчина, яка щойно закінчила школу. Ми переїхали до Ілклі, затишного містечка на краю Йоркширських долин. Шість місяців ми наполегливо розшукували відповідного місця, щоб проводити наші зібрання. Зрештою ми орендували невеличкий гараж, який переробили в Зал Царства. Нам на допомогу прийшов тато — провів світло й опалення. Він також декорував цей будинок. Багато років нас підтримував сусідній збір, щотижня призначаючи братів виголошувати публічні промови. Завдяки благословенню Єгови ми процвітали й росли і зрештою стали збором.

У січні 1959 року тато раптово розхворівся. Мене викликали додому, а у квітні він помер. Подальші роки принесли багато труднощів. Почало підводити здоров’я і пам’ять мами, що стало для мене справжньою боротьбою. Але дух Єгови допомагав мені йти далі, і я могла доглядати за нею аж до самої її смерті в 1963 році.

Усі ці роки Єгова давав мені дуже багато благословень. Їх забагато, щоб перерахувати. На моїх очах виріс мій рідний збір, що потім поділився на чотири збори, які висилали в поле вісників і піонерів, а навіть місіонерів у такі далекі краї, як Болівія, Лаос та Уганда. Мені не випало вийти заміж і мати свою сім’ю. Але це не засмучує мене, бо я була і є занадто зайнята. І хоча я не маю кровної родини, у мене багато дітей та онуків у Господі, аж стократ (Марка 10:29, 30).

Я часто запрошую молодих піонерів та інших молодих людей до себе додому, щоб насолоджуватися християнським спілкуванням. Ми спільно готуємося до вивчення «Вартової башти». Також ми розповідаємо випадки з проповідування і співаємо пісні Царства, як це колись робили мої батьки. Оточена веселими молодими людьми, я зберігаю ясні й позитивні думки. У моєму житті немає ліпшого заняття, ніж піонерське служіння. Я вдячна Єгові, що мала привілей йти слідами своїх батьків, і молюся, щоб служити Єгові цілу вічність.

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 23]

Хілда Паджетт зі своїми батьками, Аткінсоном і Петті.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Буклет, який розбудив татову зацікавленість правдою.