СУБОТА

День, виділений Богом для відпочинку від щоденної роботи. Єгова впровадив суботу як знак між ним та ізраїльським народом (Вх 31:16, 17). Єврейський відповідник вислову «суботній день», йом гашшабба́т, походить від дієслова шава́т, що означає «відпочивати; припиняти» (Бт 2:2; 8:22). Грецькою мовою «суботній день» — це ге геме́ра ту сабба́ту.

Щотижнева субота, яка тривала 24 години, була запроваджена в 1513 р. до н. е., коли ізраїльтяни мандрували пустелею. Це відбулося другого місяця після їхнього виходу з Єгипту (Вх 16:1). Єгова сказав Мойсею, що чудом даватиме народу манну і що шостого дня її буде вдвічі більше. Коли так і сталося, всі провідники громади прийшли та розповіли про це Мойсеєві. Тоді він оголосив, що ізраїльтяни повинні щотижня відзначати суботу (Вх 16:22, 23). Народ мав дотримуватися цього наказу і в подальшому, про що свідчать слова Єгови, записані у Вихід 16:28, 29.

Невдовзі, після того як біля гори Сінай була офіційно укладена Закон-угода, щотижнева субота стала невід’ємною частиною цілої системи субот (Вх 19:1; 20:8—10; 24:5—8). Ця система включала багато різних субот: 7-й день, 7-й рік, 50-й рік (Ювілей), 14 нісана (Пасха), 15 нісана, 21 нісана, 6 сівана (П’ятидесятниця), 1 етаніма, 10 етаніма (День примирення), 15 етаніма і 22 етаніма.

З Повторення Закону 5:2, 3 і Вихід 31:16, 17 видно, що до виходу з Єгипту Божі служителі не відзначали суботи. У цих віршах написано: «Єгова уклав угоду не з нашими прабатьками, а з нами», «Ізраїльтяни мають дотримуватися суботи з покоління в покоління... Субота — знак між мною та ізраїльським народом на віки». Якби ізраїльтяни ще раніше дотримувалися суботи, вона не могла б служити нагадуванням про те, що Єгова звільнив їх з Єгипту (Пв 5:15). Те, що деякі ізраїльтяни всупереч чіткій вказівці пішли сьомого дня збирати манну, показує, що відзначення суботи було для них чимось новим і незвичним (Вх 16:11—30). Про це свідчить і той факт, що ізраїльтяни не знали, як діяти, коли після введення Закону стався перший випадок порушення суботи (Чс 15:32—36). В Єгипті ізраїльтяни були рабами, тому, навіть якби в той час існував закон про суботу, вони не могли б його дотримуватися. Фараон обурився, коли Мойсей попросив звільнити ізраїльтян лише на три дні, щоб вони могли принести Богові жертву. Тим більше він не дозволив би їм відпочивати кожен сьомий день (Вх 5:1—5). Очевидно, поділ часу на тижні з семи днів існував ще за патріархів, але немає доказів того, що вони якось вирізняли сьомий день. Все ж число сім було особливим, оскільки воно часто символізувало повноту (Бт 4:15, 23, 24; 21:28—32). Єврейське слово шава́, яке означає «клястися», очевидно, має той самий корінь, що й слово, яке означає «сім».

Суботу вважали священним днем (Пв 5:12), днем відпочинку та радості для всіх — ізраїльтян, слуг, чужинців і тварин. Цього дня ніхто не мав працювати (Іс 58:13, 14; Ос 2:11; Вх 20:10; 34:21; Пв 5:12—15; Єр 17:21, 24). Окрім щоденного «постійного цілопалення», в суботу складали також особливе цілопалення, хлібне приношення і виливну жертву (Чс 28:9, 10). У святині замінювали хліби представлення, і нова група священиків приступала до своїх обов’язків (Лв 24:5—9; 1Хр 9:32; 2Хр 23:4). В суботу не зупинялося служіння священиків (Мт 12:5) і навіть обрізали немовлят, якщо це був восьмий день їхнього життя. Пізніше в євреїв з’явилася приказка: «У святині немає суботи», тому що того дня священики не припиняли виконувати свої обов’язки (Ів 7:22; Лв 12:2, 3; Edersheim A. The Temple. 1874. P. 152).

Згідно з рабинськими джерелами, за днів Ісуса кожної п’ятниці приблизно о дев’ятій годині, тобто 15:00, лунали три сигнали сурми, які повідомляли про наближення суботи. Тоді всі припиняли будь-яку роботу і торгівлю, запалювали суботній світильник і вдягалися в святковий одяг. Наступні три сигнали сурми означали, що субота почалася. Група священиків, яка закінчувала служіння в храмі, складала ранкове приношення, а та, що її заступала, складала вечірнє. Обидві групи проводили суботу у святині. Кожна група священиків давала первосвященику половину своєї порції хліба. Священики, які були чистими, їли цей хліб у суботу в самому храмі. Голови родів з групи, що приступала до служіння, за допомогою жеребкування вирішували, в який день тижня служитиме кожен рід і хто виконуватиме священицькі обов’язки в суботу (Лв 24:8, 9; Мр 2:26, 27; Edersheim A. The Temple. 1874. P. 151, 152, 156—158).

Вимоги стосовно відзначення щотижневої суботи відрізнялися від вимог стосовно відзначення субот, або «святих зборів», якими вважалися свята (Лв 23:2). Просто кажучи, у щотижневу суботу було більше обмежень. Заборонялося виконувати будь-яку роботу, окрім служіння у святині. Не можна було навіть збирати дрова чи запалювати вогонь (Чс 15:32—36; Вх 35:3). Крім того, існувало обмеження на пересування, яке, очевидно, ґрунтувалося на законі з Вихід 16:29. День примирення теж був часом відпочинку від усієї праці (Лв 16:29—31; 23:28—31). Під час інших свят заборонялося виконувати важку роботу, вести торгівлю та займатися діловими справами, але можна було готувати їжу, робити святкові приготування і подібне (Вх 12:16; Лв 23:7, 8, 21, 35, 36).

Часом святковий день, який за Законом був суботою, збігався зі щотижневою суботою. Тоді його називали «великим» суботнім днем. Наприклад, у Біблії згадується, що одного разу на щотижневу суботу припало 15 нісана, яке саме по собі було суботнім днем (Ів 19:31).

Користь і важлива роль суботи. Завдяки тому що в суботу люди не виконували жодної роботи і дотримувались інших Божих вимог стосовно цього дня, вони могли не лише відпочити фізично, але й, що важливіше, показати свою віру і послух. Батьки мали нагоду закарбовувати Божі закони і заповіді в серцях та розумах дітей (Пв 6:4—9). Зазвичай у суботу люди поглиблювали знання про Бога й задовольняли духовні потреби. Це видно з історії про шунамітянку. Коли вона попросила у свого чоловіка дозволу поїхати до пророка Єлисея, той запитав: «Навіщо тобі їхати до нього? Хіба сьогодні новомісяччя або субота?» (2Цр 4:22, 23). Можна також бути певним, що розпорошені по всьому краю левіти використовували суботу, аби навчати Закону ізраїльський народ (Пв 33:8, 10; Лв 10:11).

Кожен ізраїльтянин мав обов’язок слухатись закону про суботу, оскільки його порушення вважалося бунтом проти Єгови і каралося смертю (Вх 31:14, 15; Чс 15:32—36). Те саме стосувалося цілого народу. Він міг далі жити на даній Богом землі тільки тоді, коли сумлінно дотримувався всіх суботніх днів і років. Порушення Божих вимог щодо суботи значною мірою призвело до занепаду й спустошення Юди. Воно тривало 70 років, поки земля не надолужила свої суботи (Лв 26:31—35; 2Хр 36:20, 21).

Заборони, впроваджені рабинами. Субота мала бути днем радості й духовного зміцнення. Але юдейські релігійні провідники, намагаючись якомога сильніше відрізнятися від язичників (особливо після повернення з вавилонської неволі), поступово перетворили суботу на тягар. Вони збільшили кількість заборон аж до 39 і впровадили безліч менших обмежень. Разом взяті, ці заборони заповнили два великих томи. Наприклад, заборонялось ловити бліх, бо це прирівнювалося до полювання. Тому, хто потрапив у біду, не слід було допомагати, якщо йому не загрожувала смерть. Також не дозволялося вправляти кістку або робити перев’язку при розтягненні. Через юдейських релігійних провідників цей день втратив свій початковий сенс, оскільки вони зробили людей рабами традиції. Субота більше не служила на благо людини і не прославляла Бога (Мт 15:3, 6; 23:2—4; Мр 2:27). Одного разу Ісусових учнів звинуватили в порушенні суботи через те, що вони зривали колоски, розтирали їх у руках і їли зерно. Очевидно, звинувачення ґрунтувалося на двох заборонах — збирати урожай і молотити (Лк 6:1, 2). Рабини мали приказку: «Навіть гріхи ідолопоклонника прощаються, якщо він суворо дотримується всіх законів про суботу».

Не обов’язкова для християн. Ісус був євреєм і перебував під Законом, тому дотримувався суботи, але так, як вимагало Боже Слово, а не фарисеї. Він знав, що Закон не забороняє робити добро в суботу (Мт 12:12). Однак натхнені Грецькі Писання вказують, що «Христос — кінець Закону» (Рм 10:4), а отже, християни «звільнені від Закону» (Рм 7:6). Ні Ісус, ні його учні не ділили закони на моральні та церемоніальні. Вони цитували не лише Десять заповідей, але й інші уривки Закону і вважали, що всі вони однаково обов’язкові для тих, хто під Законом (Мт 5:21—48; 22:37—40; Рм 13:8—10; Як 2:10, 11). Біблія прямо каже, що Христова жертва поклала «край... Закону, який складався із заповідей і постанов» і що Бог «зробив недійсним рукописний документ, який складався з різних постанов... та усунув його зі шляху, прибивши до стовпа мук». Отже, Бог «поклав край» цілому Закону Мойсея, «зробив недійсним» та «усунув... зі шляху» весь Закон, а не якусь його частину (Еф 2:13—15; Кл 2:13, 14). Відповідно, завдяки жертві Ісуса Христа вся система субот (всі суботні дні та роки) втратила силу разом з рештою Закону. Це пояснює, чому християни можуть «вважа[ти] всі дні однаковими» — чи то суботу, чи будь-який інший день — і не боятися чийогось осуду (Рм 14:4—6; Кл 2:16). Про тих, хто скрупульозно дотримувався «днів, місяців, пір і років», Павло написав: «Боюсь, що всі мої зусилля, витрачені на вас, були марні» (Гл 4:10, 11).

Після смерті Ісуса його апостоли ніколи не наказували дотримуватися суботи. Про неї не згадується ані у вказівках для християн, записаних в Дії 15:28, 29, ані в іншому місці. Також апостоли не встановлювали нової суботи, так званого Господнього дня. Ісус справді воскрес у день, який сьогодні називають неділею, але ніде в Біблії не говориться, що день його воскресіння є «новою» суботою або якимось святом, котре слід відзначати. Дехто, намагаючись довести, що неділю потрібно святкувати, посилається на 1 Коринфян 16:2 і Дії 20:7. Однак у першому уривку Павло лише каже християнам відкладати першого дня тижня (у багатьох країнах першим днем тижня є неділя) певну суму для нужденних братів у Єрусалимі. Ці гроші не потрібно було приносити в місце проведення зібрань, а тримати в себе вдома, поки не прийде Павло. Якщо ж говорити про Дії 20:7, то Павло зустрівся з братами в Троаді у перший день тижня лише тому, що наступного дня мав вирушати в дорогу.

Вищенаведені аргументи чітко доводять, що в I ст. християни не відзначали ані суботніх днів, ані років. І тільки 321 р. н. е. імператор Константин видав указ, згідно з яким днем відпочинку для всіх, крім землеробів, стала неділя (лат. цей день називався не Sabbatum [субота] чи dies Domini [день Господа], а dies Solis [день Сонця], що є давньою назвою, пов’язаною з астрологією та культом сонця).

Ввійти в Божий відпочинок. Як зазначено в Буття 2:2, 3, після шостого дня, або періоду, творення, Бог «сьомого дня почав відпочивати», тобто припинив на землі свою працю творення, описану в 1-му розділі Буття.

У 3-му та 4-му розділах Листа до євреїв апостол Павло пояснює, що ізраїльтяни в пустелі не змогли ввійти в Божий відпочинок, або суботу, через свій непослух і брак віри (Єв 3:18, 19; Пс 95:7—11; Чс 14:28—35). Ті ж, хто увійшов в Обіцяний край під проводом Ісуса Навина, насолоджувались миром та відпочинком, але не в тій мірі, в якій це стало можливо завдяки Месії. Їхній відпочинок був лише прообразом і тінню дійсності (ІсН 21:44; Єв 4:8; 10:1). Однак Павло сказав, що «для Божого народу все ще залишається суботній відпочинок» (Єв 4:9). Ті, хто слухається Христа і виявляє віру в нього, насолоджуються «суботнім відпочинком» «від своєї праці», тобто від діл, якими вони раніше намагалися довести власну праведність. (Пор. Рм 10:3.) Павлові слова показують, що Божий відпочинок (або субота) все ще тривав за його днів і християни входили в цей відпочинок. А отже, день Божого відпочинку триває вже тисячі років (Єв 4:3, 6, 10).

Ісус «має владу над суботою». Коли Ісус Христос був на землі, він сказав, що «має владу над суботою» (букв. «є Господом [або «господарем, паном»] суботи») (Мт 12:8). Буквальна субота, яка приносила ізраїльтянам відпочинок від важкої праці, була «тінню майбутнього, а дійсність — це Христос» (Кл 2:16, 17). Зокрема вона була тінню тієї суботи, над якою Ісус має владу. Як Пан над панами, він правитиме всією землею протягом тисячі років (Об 19:16; 20:6). Будучи на землі, Ісус виконав деякі зі своїх найдивовижніших чуд саме в суботу (Лк 13:10—13; Ів 5:5—9; 9:1—14). Це, очевидно, вказувало на те, яке полегшення відчують люди під час Тисячолітнього царювання Христа, коли він приведе їх до духовної та фізичної досконалості. Його правління нагадуватиме суботній відпочинок і для людства, і для землі (Об 21:1—4).