УЧИТЕЛЬ, НАВЧАТИ

Учитель — це той, хто усно або за допомогою власного прикладу передає іншим знання і досвід. Умілий вчитель зазвичай пояснює нову інформацію, наводить докази або ж використовує якийсь інший метод, щоб допомогти слухачам сприйняти і запам’ятати почуте.

Бог Єгова, Творець усього, є для своїх слуг Величним Учителем (1Цр 8:36; Пс 27:11; 86:11; 119:102; Іс 30:20; 54:13). Саме́ творіння вчить, що існує всезнаючий Бог. Це творіння є широким полем для досліджень і спостережень, але до сьогодні воно вивчене лише поверхово (Йв 12:7—9). Також за допомогою особливих виявлень Бог Єгова навчав людей про своє ім’я, наміри і закони. (Пор. Вх 4:12, 15; 24:12; 34:5—7.) Ці виявлення записані у Божому Слові, Біблії, і на них ґрунтується правдиве вчення про Божу волю (Рм 15:4; 2Тм 3:14—17). Крім того, роль вчителя виконує Божий дух (Ів 14:26).

Навчання ізраїльтян. В Ізраїлі за Божим наказом відповідальність навчати дітей лежала на батьках (Пв 4:9; 6:7, 20, 21; 11:19—21; Пс 78:1—4). А вчителями цілого народу були пророки, левіти, особливо священики, та інші мудреці. (Пор. 2Хр 35:3; Єр 18:18; див. НАВЧАННЯ.)

Пророки. Пророки навчали народ про риси та наміри Єгови, викривали лихі вчинки ізраїльтян і наставляли їх на правильну дорогу. Часто пророки спочатку передавали навчання усно, а пізніше його записували. (Пор. 1См 12:23—25; Іс 7:3, 4; 22:15, 16; Єр 2:2.) Навчаючи народ, вони ставили запитання (Єр 18:13, 14; Ам 3:3—8; Ог 2:11—14), наводили приклади (2См 12:1—7; Іс 10:15; Єр 18:3—10), загадували загадки (Єз 17:2) та виконували дії, що мали символічне значення (1Цр 11:30—32; Єр 13:4—11; 19:1—12; 27:2; 28:10—14; Єз 4:1—5:4).

Священики і левіти. Священики і левіти мали обов’язок навчати ізраїльський народ Божого закону (Лв 10:11; 14:57; 2Хр 15:3; 35:3). Вони робили це по-різному. Кожного суботнього року, під час Свята наметів, увесь Закон читали перед цілим народом — чоловіками, жінками, дітьми і чужинцями (Пв 31:9—13). Інколи левіти спонукували народ висловлювати свою згоду з проголошеними законами Бога і так закарбовували їх у серцях слухачів. (Пор. Пв 27:14—26.) Священики та левіти не тільки читали Закон, але й, безсумнівно, пояснювали його значення. (Пор. Не 8:8.) З присудів, які вони виносили, народ навчався принципів Божої справедливості (Пв 17:8—13; 1Хр 26:29; 2Хр 19:8—11).

Книжники. Під час земного служіння Ісуса відомими вчителями Закону були книжники. Проте вони не розуміли справжніх проблем та потреб людей. Книжники, подібно до фарисеїв, надавали більшої ваги формальним правилам і традиціям, ніж милосердю, справедливості та вірності. Вони робили Закон обтяжливим для народу (Мт 23:2—4, 23, 24; Лк 11:45, 46). Навчання цих вчителів було не таким дієвим, яким могло би бути, адже вони поводилися зверхньо з простими людьми і не подавали гідного наслідування прикладу. (Пор. Мт 23:3, 6, 7; Ів 7:48, 49; див. КНИЖНИК.)

Завдяки чому навчання Ісуса було надзвичайно дієвим?

Юдейські релігійні провідники називали Ісуса «Учителем [грец. Діда́скалос]», але, очевидно, робили це нещиро. І все-таки багато інших людей, як віруючих, так і невіруючих, вважали його вчителем (Мт 8:19; 9:11; 12:38; 19:16; 22:16, 24, 36; Ів 3:2). Охоронці, яких послали арештувати Ісуса, були настільки вражені його навчанням, що повернулись ні з чим і сказали: «Ми ще ніколи не бачили людини, яка б говорила так, як він» (Ів 7:46). Ісус «навчав як той, хто має владу, а не як... книжники» (Мт 7:29). Джерелом його навчання був Бог (Ів 7:16; 8:28). Ісус подавав інформацію просто, використовував незаперечну логіку, запитання, які спонукували до роздумів, влучні образні вислови та сповнені змісту приклади про те, що було добре знайоме слухачам (Мт 6:25—30; 7:3—5, 24—27; див. ПРИКЛАДИ). Також Ісус використовував наочні приклади: одного разу він помив ноги своїм учням, щоб навчити їх служити один одному (Ів 13:2—16).

Ісус мав унікальні знання, оскільки в нього були тісні стосунки зі своїм Батьком і Богом ще до приходу на землю. Тож він знав Бога, як ніхто з людей, і завдяки цьому його навчання про Батька заслуговувало довіри. Ісус сказав: «Ніхто не знає усього про Сина — тільки Батько. Так само ніхто не знає усього про Батька — тільки Син і кожен, кому Син хоче відкрити його» (Мт 11:27; Ів 1:18).

Також Ісус добре знав Боже Слово. Коли його запитали, яка заповідь найбільша в Законі, він без вагань підсумував увесь Закон у двох заповідях, цитуючи Повторення Закону 6:5 та Левіт 19:18 (Мт 22:36—40). За часу земного служіння він цитував або згадував думки з близько половини Єврейських Писань: з Буття (Бт 2:24; Мт 19:5; Мр 10:7, 8), Вихід (Вх 3:6; Мт 22:32; Лк 20:37), Левіт (Лв 14:2—32; Мт 8:4), Числа (Чс 30:2; Мт 5:33), Повторення Закону (Пв 5:16; Мт 15:4; Мр 7:10), Першої Самуїла (1См 21:4—6; Мт 12:3, 4), Першої царів (1Цр 17:9; Лк 4:26), Йова (Йв 42:2; Мт 19:26), Псалмів (Пс 8:2; 110:1; Мт 21:16; 22:44), Прислів’я (Пр 24:12; Мт 16:27), Ісаї (Іс 6:9, 10; Мт 13:14, 15; Ів 12:40), Єремії (Єр 7:11; Мт 21:13; Мр 11:17; Лк 19:45, 46), Плач Єремії (Пл 2:1; Мт 5:35), Даниїла (Дн 9:27; Мт 24:15), Осії (Ос 6:6; Мт 9:13), Йони (Йн 1:17; Мт 12:40), Михея (Мих 7:6; Мт 10:21, 35, 36), Захарія (Зх 13:7; Мт 26:31) та Малахії (Мл 3:1; Мт 11:10).

До того ж досконалий приклад Ісуса додавав ваги його навчанню (Ів 13:15). Він не був схожим на книжників та фарисеїв, про яких говорив: «Все, що вони кажуть вам, робіть і дотримуйтесь цього, але не поводьтеся так, як вони, бо вони говорять, та не виконують того, що говорять» (Мт 23:3).

Навчання Ісуса заслуговувало довіри та було дієвим ще й завдяки тому, що він розумів людей і з любов’ю турбувався про них. Бог наділив його надприродною здатністю знати минуле та думки інших, і це робило його надзвичайно проникливим (Мт 12:25; Лк 6:8; Ів 1:48; 4:18; 6:61, 64; 13:11). Ісус «бачив серце кожного» (Ів 2:25). Він настільки співчував людям, що навіть жертвував відпочинком, аби їх навчати. Одного разу Ісус та його учні сіли у човен і попливли до віддаленого місця, щоб трохи відпочити. «А дехто бачив, як вони відпливають, і багатьом стало відомо про це. Тоді люди зі всіх довколишніх міст побігли за ними і навіть випередили їх. Отже, вийшовши, Ісус побачив численний натовп людей і пройнявся до них жалем, адже вони були як вівці без пастуха. І він почав їх багато чого навчати» (Мр 6:31—34).

Ісус з розумінням ставився до слухачів. Коли учні не розуміли прикладу, він терпеливо пояснював його (Мт 13:10—23). Враховуючи їхні обмеження, він не давав їм забагато інформації (Ів 16:4, 12). При потребі Ісус повторював майже те саме, що говорив раніше (Мр 9:35; 10:43, 44). У відповідях на запитання він часто наводив словесні та наочні приклади, які добре запам’ятовувались та спонукували роздумувати (Мт 18:1—5, 21—35; Лк 10:29—37).

Божий дух навчає. Під час трьох з половиною років земного служіння Ісус готував своїх апостолів, аби вони продовжували розпочату ним працю. Будучи недосконалими, вони просто не могли запам’ятати кожну подробицю з того, що розповідав Ісус. Але він пообіцяв: «Помічник, святий дух, якого Батько пошле в моє ім’я, навчить вас усього і нагадає все, що я говорив» (Ів 14:26). Це означало, що Божий дух навчить їх усього, що їм потрібно буде знати, аби виконати служіння. Зокрема він допоможе зрозуміти те, що вони раніше чули, але не розуміли. Святий дух мав нагадати апостолам все, що Ісус розповідав, коли був з ними. Крім того, святий дух мав навчити їх, тобто показати, чого насправді стосувалися Ісусові слова. (Пор. Ів 2:19—22; див. ПРАВДА, Дух правди.)

Ісусові учні могли бути впевнені, що святий дух нагадає їм і навчить їх, що казати, коли їх приведуть і поставлять перед народними зборами, царями та іншими чоловіками, які обіймали високе становище. Святий дух, наче добрий друг, пригадував учням, що і як треба було казати. Завдяки цьому вони давали хороше свідчення і їхні противники не мали що сказати у відповідь (Мт 10:18—20; Мр 13:11; Лк 12:11, 12; 21:13—15). Саме тому, стоячи перед юдейським верховним судом, Синедріоном, Петро та Іван могли сміливо говорити про те, що зцілили кульгавого від народження чоловіка. Ніхто не очікував, що ці «неосвічені й прості» люди можуть так відверто говорити. Тож члени Синедріону стали дивуватись. Почувши Петрові слова, а також побачивши зціленого чоловіка, «вони не мали що відповісти» (Дії 4:5—14).

Оскільки усе Боже Слово написане під натхненням святого духу (2Тм 3:16), лише в ньому міститься навчання від духу. Тому навчання, яке суперечить Божому Слову, не повинне цікавити християн. Ось як про це писав апостол Іван: «Ви не потребуєте, щоб вас хтось навчав. Бо помазання від нього не є обманом, воно правдиве і навчає вас про все. Тому, як воно і навчило вас, залишайтеся в єдності з ним» (1Ів 2:27). Ці слова Івана були звернені до помазаних духом християн. Вони пізнали Бога Єгову та його Сина, Ісуса Христа, і були добре ознайомлені з Божою правдою. Отже вони не потребували вчителів з людей, які відкидали Батька і Сина. Такі вчителі лише відводили б їх від правди, якої навчав Божий дух і яка просто викладена у Святому Письмі (1Ів 2:18—26). З цієї причини Іван радив християнам не приймати у своїх домах вчителів-відступників і навіть не вітатися з ними (2Ів 9—11).

Доручення навчати людей і робити їх учнями. Після воскресіння Ісус Христос доручив своїм послідовникам робити людей учнями, хрестячи їх і навчаючи їх всього, що він наказав (Мт 28:19, 20). Ця масштабна проповідницька праця почалась у день П’ятидесятниці 33 р. н. е., коли приблизно 3000 євреїв та прозелітів визнали, що Ісус є обіцяним Месією, і охрестилися. Навчання цих нових учнів не закінчилося промовою Петра, після якої вони вирішили стати послідовниками Ісуса Христа. Їм потрібно було ще багато чого навчитися. Саме тому ті, хто з далеких країв прийшов до Єрусалима на свято П’ятидесятниці, залишились там, щоб віддаватися навчанню, яке отримували від апостолів. День у день вони приходили в храм, очевидно, щоб послухати апостолів. Інші євреї та прозеліти також почули там добру новину, і кількість тих, хто повірив, зрештою зросла до 5000 (Дії 2:14—4:4). Апостоли звіщали добру новину про Ісуса Христа не тільки привселюдно в храмі, але й від дому до дому (Дії 5:42; див. ПРОПОВІДНИК, ПРОПОВІДУВАТИ, «Від дому до дому»).

Згодом через переслідування послідовники Ісуса мусили розпорошитись і почали проповідувати неєвреям. Завдяки цьому праця підготовки учнів сягла віддалених місць (Дії 8:4—12; 11:1—26). У цих місцях, як і в Єрусалимі, християни часто проповідували і навчали привселюдно, щоб знайти тих, хто цікавився правдою. Потім новознайдені учні отримували подальше навчання. Наприклад, в Ефесі апостол Павло навчав привселюдно в синагозі. Коли ж з’явилась протидія, він залишив невіруючих євреїв і, взявши із собою учнів, виголошував промови у школі Тиранна (Дії 19:8—10). Також Павло навчав учнів у їхніх домах і шукав тих, хто цікавився правдою, навчаючи від дому до дому. Старійшинам ефеського збору він говорив: «Я не стримувався від того, щоб розповідати вам про все корисне і навчати вас привселюдно та від дому до дому» (Дії 20:20, 21; пор. Дії 18:6, 7 про служіння Павла у Коринфі; див. УЧЕНЬ).

Вчителі у християнському зборі. Завдяки діяльності апостола Павла та інших у багатьох місцях було засновано християнські збори, які щораз зростали. Членам цих зборів були потрібні вмілі вчителі, які б допомагали «дос[ягти] єдності у вірі та в точному знанні про Божого Сина і... ста[ти] дорослою людиною, досягнувши повноти зрілості Христа» (Еф 4:11—13). Це накладало велику відповідальність на християн, які служили учителями, адже від того, як вони виконували свої обов’язки, залежало життя їхніх одновірців. Вчителі були настільки важливими, що їх згадується третіми після апостолів та пророків у переліку тих, кого Бог призначив у зборі (1Кр 12:28). Не всі християни могли бути вчителями (1Кр 12:29), і жінки ніколи не виконували цих обов’язків. Апостол Павло писав: «Я не дозволяю жінці навчати чи мати владу над чоловіком» (1Тм 2:12). Навчати повинні були тільки наглядачі, тобто старійшини, призначені святим духом (Дії 20:17, 25—30; 1Тм 3:1, 2; 5:17).

Старійшини мали бути прикладом, гідним наслідування, і передавати точні вчення, завжди тримаючись натхненого Божого Слова. Ці вмілі вчителі, наче захисний мур, допомагали іншим не відпасти від правдивої віри — вони були напоготові, виправляючи християн, які стали жертвою неправдивих вчень, і вживали заходів, щоб вберегти збір від тих, хто поширював сектантство (1Тм 4:6, 7, 16; 6:2б—6; 2Тм 2:2, 14—26; 3:14—17; Тит 1:10, 11; 2:1, 6, 7; 3:9—11; пор. Об 2:14, 15, 20—24).

Старійшини (грец. пресбı́терой), які наполегливо працювали, навчаючи співхристиян, заслуговували поваги, пошани (пор. Єв 13:17) та навіть того, щоб їх з доброї волі підтримували матеріально. Це мав на увазі апостол Павло, коли написав: «Більш того, нехай кожна людина, яку навчають [«навчають усно», прим.] Божого слова, ділиться всіляким добром з тим, хто її навчає» (Гл 6:6). «Старійшини, які добре головують, гідні подвійної шани, особливо ті, що наполегливо працюють у слові й навчанні. Бо в Писанні сказано: “Не зав’язуй рота бику, коли він молотить зерно”, а також: “Робітник гідний своєї платні”» (1Тм 5:17, 18).

Чоловіки, які безкорисливо прагнули бути наглядачами, здатними навчати інших у зборі, «бажа[ли] доброго діла» (1Тм 3:1). Тому, коли учень Яків писав: «Нехай не багато з вас, брати мої, стають вчителями, бо ми знаємо, що ми, вчителі, отримаємо суворіший присуд», він не збирався відмовляти братів від того, щоб вони ставали вмілими вчителями (Як 3:1). Швидше цими словами Яків підкреслив, яка велика відповідальність лягає на плечі вчителів у зборі. Очевидно, деякі чоловіки виставляли себе вчителями, хоча їх не призначали на це становище і вони не відповідали потрібним вимогам. Яків, мабуть, мав на увазі людей, що були подібними до тих, про яких Павло писав Тимофію: «Деякі люди відвернулись від цього і втягуються в пусті балачки. Вони прагнуть бути вчителями закону, але не розуміють ані того, що говорять, ані того, на чому твердо наполягають» (1Тм 1:6, 7). Такі чоловіки, схоже, бажали видатного становища, яке, на їхню думку, належить тому, хто навчає одновірців. Однак Яків хотів виправити їхній погляд і показав, що насправді до вчителів збору вищі вимоги. Коли вони відповідатимуть перед Богом, від них вимагатиметься більше, ніж від християн загалом. (Пор. Рм 14:12.) Але це не означає, що вчителі, як і інші християни, не будуть спотикатись у слові (Як 3:2).

В якому розумінні всі християни мають бути вчителями. Порівняно небагато членів збору служили вчителями, проте усі християни повинні були розвивати вміння навчати інших того, у що вірили самі, принаймні в особистих розмовах. Цю думку наголошено у листі до християн з євреїв: «Хоча тепер ви вже мали б бути вчителями, ви знову потребуєте, щоб хтось від самого початку взявся навчати вас основ Божих священних слів». Оскільки євреї першими почули добру новину про Христа, вони мали б уже бути не духовними дітьми, а зразком християнської зрілості і вміння навчати (Єв 5:12—6:2). Пишучи вищезгадані слова, Павло, очевидно, мав на увазі вчителів у широкому розумінні слова, а не призначених чоловіків у зборі. Подібна думка міститься в його словах про те, що юдей, який має знання правди, «вихову[є] нерозумних, навча[є] малих дітей» (Рм 2:17—20). Однак Павло наголошував, що таке навчання прославлятиме Бога тільки тоді, коли вчитель узгоджує своє життя з тим, чого він навчає (Рм 2:21—24).

Християни також могли вчитися одне від одного. До прикладу, жінки похилого віку могли вчити молодих жінок, як «любити своїх чоловіків, любити своїх дітей, бути розсудливими, чистими, працьовитими господинями, виявляти великодушність і підкорятися своїм чоловікам, аби ніхто не говорив про Боже слово зневажливо». Таке навчання в особистих розмовах було особливо дієвим, якщо той, хто навчав, сам подавав хороший приклад (Тит 2:3—5; пор. 2Тм 1:5; 3:14, 15).