КНИГА

Єврейське слово се́фер (книга; лист; письмо) споріднене з дієсловом сафа́р (рахувати) та іменником софе́р (писар; переписувач) (Бт 5:1; 2См 11:15; Іс 29:12; 22:10; Сд 5:14, прим.; Не 13:13). Коли йде мова про офіційні документи, се́фер перекладається як «письмовий указ», «свідоцтво» або «угода» (Ес 9:25; Єр 3:8; 32:11). Грецьким відповідником слова «книга» є бı́блос; коли воно вжите у зменшувальній формі (біблı́он, букв. «книжечка»), то перекладається як «книга», «свідоцтво» чи «сувій» (Мр 12:26; Єв 9:19, Int; Мт 19:7; Лк 4:17). Від цього ж слова походить назва «Біблія». (Див. БІБЛІЯ.)

Стародавня «книга» могла являти собою одну чи кілька табличок з глини, каменю, воску, дерева, покритого воском, металу чи слонової кістки; також це міг бути глиняний черепок з написом (остракон). Рукописні сувої виготовляли зі скріплених між собою аркушів папірусу, пергаменту (шкіри тварин, як-от вівці або козла) або більш якісного матеріалу, велені (тонкого пергаменту зі шкіри молодих телят), а в пізніші часи — з лляного полотна чи лляного паперу. Зрештою книга почала складатися з рукописних або друкованих аркушів, зброшурованих в одне ціле за допомогою клею, ниток тощо.

На сувої зазвичай писали лише з одного боку (якщо це була шкіра, то з того боку, з якого усували шерсть). Іноді його намотували на дерев’яний держак. Читець лівою рукою тримав кінець сувою, а правою згортав прочитаний текст, обертаючи держак (це стосується єврейських текстів, з грецькими робили навпаки). Довгі сувої могли намотувати на два держаки, які людина тримала обома руками, читаючи текст посередині. Українське слово «том» своїми коріннями сягає латинського слова tomus і грецького то́мос, одне зі значень якого — «сувій».

Аркуші, з яких складався сувій, зазвичай були 23—28 см завдовжки і 15—23 см завширшки. Певну кількість таких аркушів склеювали між собою. Однак сувій з книгою Ісаї, знайдений біля Мертвого моря і датований II ст. до н. е., був виготовлений дещо інакше: його пергаментні аркуші зшиті лляними нитками. Усього таких аркушів було 17; висота аркуша становила в середньому 26,2 см, а ширина коливалася між 25,2 і 62,8 см. Загальна довжина цього сувою у тому вигляді, в якому він зберігся донині, становить 7,3 м. За часів Плінія сувої зазвичай складалися з 20 аркушів (імовірно, саме такі були в продажу). Єгипетський папірусний сувій з хроніками правління Рамзеса III (так званий Великий папірус Гарріса) був 40,5 м завдовжки. Євангеліє від Марка могло б поміститися на сувої завдовжки 5,8 м, а Євангеліє від Луки — 9,5 м.

Краї сувою підрізали, шліфували пемзою і фарбували, здебільшого в чорний колір. Для захисту від комах його занурювали в кедрову олію. Текст зазвичай писали лише на одному боці сувою, але якщо не вистачало місця, то використовували і зворотний бік. Сувої з присудами, які бачили у видіннях пророки Єзекіїль і Захарій та апостол Іван, були списані з обох боків. Це вказує на те, що присуди були масштабними, суворими і тяжкими (Єз 2:10; Зх 5:1—3; Об 5:1).

Важливі документи обв’язували шнурком і запечатували за допомогою шматочка глини чи воску, на якому автор або укладач залишав відбиток своєї печатки. Апостол Іван у видінні бачив сувій із сімома печатками, який Ягня взяло з руки того, хто сидів на престолі (Об 5:1—7).

У давніші часи кожен аркуш сувою міг містити до чотирьох стовпчиків тексту, а згодом — лише один. Текст у сувої Єремії теж був поділений на стовпчики. Щоразу, коли царю Єгоякиму прочитували три-чотири стовпчики, він відрізав їх і кидав у вогонь (Єр 36:23). Загалом 17 аркушів сувою книги Ісаї, знайденого біля Мертвого моря, містять 54 стовпчики, в кожному з яких в середньому по 30 рядків.

Ізраїльтяни користувалися сувоями приблизно до часу, коли з’явився християнський збір. Хоча стародавні хроніки Ізраїлю та Юди, а також натхнені записи пророків іноді названі книгами, насправді це були сувої (2Хр 24:27; 27:7; Єр 36:4, прим.; 36:6, 23).

Після періоду вавилонського вигнання з’явилися синагоги, і в кожній з них зберігали і використовували сувої з книгами Писання; по суботах їх читали вголос (Дії 15:21). З такого сувою читав і сам Ісус; імовірно, той сувій був подібним до сувою книги Ісаї, знайденого біля Мертвого моря (Лк 4:15—20).

Кодекс. Схоже, що християни користувалися сувоями щонайменше до кінця I ст. н. е. Апостол Іван написав книгу Об’явлення приблизно в 96 р. н. е., і в 22-му розділі, 18-му і 19-му віршах, ця книга названа сувоєм. А втім, користуватися сувоями було досить незручно. Коли кодекс замість скріплених разом дощечок набув вигляду книжки, його перевага над традиційним сувоєм стала очевидною. Наприклад, для чотирьох Євангелій знадобився б сувій завдовжки 31,7 м. Водночас усі вони помістилися б в одному невеликому кодексі. До того ж кодекс був економічнішим, оскільки на його аркушах писали з обидвох боків. Його надійно захищала обкладинка, і, на відміну від сувою, у ньому можна було швидко і легко знайти потрібний уривок.

Факти свідчать про те, що християни за короткий час перейшли на кодекси, тобто книги з окремими сторінками, оскільки прагнули поширювати добру новину. Під час вивчення Писань і проповідування їм потрібно було знаходити чимало уривків, а швидко знайти необхідне місце в сувої було складно, якщо взагалі можливо.

У своїй праці Е. Гудспід відзначив, що християни якщо не винайшли книгу зі скріпленими сторінками, то принаймні користувалися нею найактивніше. Він пише: «У ранній церкві були люди, що надавали неабиякого значення ролі видавничої справи у греко-римському світі. Маючи палке бажання розповсюджувати християнську звістку по цілій землі, вони оволодівали всіма можливими методами оповіщення — від застарілих і майже віджилих до найновіших і найпрогресивніших. Вони повною мірою застосовували їх у пропаганді християнства. Зокрема, християни широко послуговувалися багатосторінковими книгами, які сьогодні використовуються повсюдно. Їхнє євангеліє не було езотеричним, таємним; навпаки, його треба було проголошувати з дахів. Вони втілювали в життя стародавній заклик пророків: “Звіщайте добру вість!” Написання окремих євангелій було дуже важливим. Але не менш важливим було зібрати їх разом і опублікувати як єдину збірку» (Goodspeed E. J. Christianity Goes to Press. 1940. P. 75, 76; див. також Encyclopædia Britannica. 1971. Vol. 3. Р. 922).

Спираючись на виклад професора Сандерса (University of Michigan Quarterly Review. 1938. P. 109), професор Гудспід у своїй книзі подає таблицю з класичними і християнськими працями II, III і IV ст. н. е. В ній порівнюється кількість знайдених сувоїв і кодексів у кожній з тих категорій (Goodspeed E. J. Christianity Goes to Press. 1940. P. 71).

Про ранніх християн як видавців книжок Е. Гудспід зазначає: «У таких справах вони не просто йшли в ногу з часом, але й випереджували його. Видавці наступних століть училися в них» (Там само. P. 78). Пізніше він додає: «Саме виготовлення і поширення Біблії посприяло застосуванню багатосторінкових книжок в літературних цілях у другому столітті, і саме завдяки Біблії було винайдено друкарство» (Там само. P. 99).

Професор Гудспід також висунув припущення: «Цікава фраза у II Тим. 4:13: “Принеси... сувої, особливо пергаменти” (грецькі слова бібліа і мембранас) — спонукує замислитись, чи під словом “бібліа” не маються на увазі сувої з юдейськими писаннями, а під словом “мембранай” — Євангелії і листи Павла у вигляді багатосторінкових книжок, недавно створених християнами. Аргументи професора Сандерса чітко показують, що на півночі Середземномор’я перші книжки, найімовірніше, виготовляли з пергаменту» (Там само. P. 81).

Палімпсести. Оскільки матеріали для письма були дорогими і дефіцитними, їх іноді очищали і використовували повторно (такі рукописи називають палімпсестами). Частину тексту з рукопису можна було стерти губкою або зішкребти. Існували спеціальні методи на випадок, якщо потрібно було усунути якнайбільше тексту. Для папірусів губку застосовували, якщо чорнила ще були досить свіжими; в інших випадках писали на зворотній стороні матеріалу або ж закреслювали старий текст. На деяких палімпсестах оригінальний текст став видимим внаслідок кліматичних та інших змін, завдяки чому його можна прочитати. Такими палімпсестами є і деякі біблійні рукописи. Серед них широко відомий кодекс Єфрема, на якому під текстом, датованим XII ст. н. е., виявили уривки Єврейських і Грецьких Писань, записані, як вважається, в V ст. н. е.

Ненатхнені книги, які згадуються в Біблії. У Біблії згадується кілька книг, які не були натхнені Богом. Деякі з них біблійні письменники використовували як джерела; якісь, схоже, були збірками даних з державних архівів. Ось кілька прикладів.

Книга війн Єгови. Мойсей процитував її в Числа 21:14, 15. Ця книга, безсумнівно, містила достовірну історію війн, у яких брали участь служителі Єгови. Можливо, вона починалася з військової перемоги Авраама над чотирма царями, які, об’єднавшись, взяли в полон Лота і його сім’ю (Бт 14:1—16).

Книга Яшар. Вона згадується в Ісуса Навина 10:12, 13, де розповідається про те, як Ісус Навин попросив, аби сонце і місяць не рухались, поки не закінчиться бій з амореянами. Також її згадано в 2 Самуїла 1:18—27, де записана жалобна пісня про Саула і Йонатана, яка називається «Лук». З огляду на це вважається, що книга Яшар була збіркою віршів, пісень та інших текстів. Вони, безперечно, становили неабиякий історичний інтерес і були добре знаними серед євреїв.

Інші історичні тексти. Кілька інших ненатхнених історичних праць згадано в книгах Царів і Хронік. Серед них «літопис Ізраїлевих царів» (1Цр 14:19; 2Цр 15:31). Його аналогом був «літопис Юдиних царів», в якому розповідалося про царів південного царства, починаючи від Соломонового сина Реговоама. Цей літопис згадується 15 разів (1Цр 14:29; 2Цр 24:5). У 1 Царів 11:41 міститься посилання на записи про правління Соломона, названі «літописом Соломона».

Після вавилонського вигнання Ездра взявся за написання книг Хронік. У них він щонайменше 14 разів згадує сторонні джерела, як-от «Книгу Ізраїлевих царів», «літопис царя Давида» і «Книгу Юдиних та Ізраїлевих царів» (1Хр 9:1; 27:24; 2Хр 16:11; 20:34; 24:27; 27:7; 33:18). Крім того, Ездра посилається на написані раніше натхнені книги (1Хр 29:29; 2Хр 26:22; 32:32). З його слів видно, що існували й інші книги, які були написані пророками Єгови, але до складу Святого Письма вони не ввійшли (2Хр 9:29; 12:15; 13:22). Неемія звертає увагу на певний літопис (Не 12:23). Також у Біблії містяться згадки про перські урядові записи. До них входила інформація про заслуги перед царем, наприклад про те, як Мордехай попередив, що на царя готується замах (Езд 4:15; Ес 2:23; 6:1, 2; 10:2).

Мудрий автор книги Екклезіаста попереджає, що не варто захоплюватися світськими книжками, які суперечать Божій мудрості,— книжками, що не заохочують боятися правдивого Бога і дотримуватися його заповідей (Ек 12:12, 13). Такі книжки були, наприклад, в Ефесі, де процвітали спіритизм і демонізм. Прийнявши добру новину про Христа, деякі ефесяни позносили свої книжки з магії і прилюдно їх спалили. Вартість тих книжок становила 50 000 срібняків (якщо маються на увазі динарії, то ця сума дорівнює 37 200 дол.) (Дії 19:19).

У Вихід 17:14 говориться, що Єгова наказав Мойсею записати «в книзі» вирок, винесений амаликітянам. Це свідчить про те, що в 1513 р. до н. е. Мойсей вже писав свої книги, які стали першими серед натхнених Богом.

В деяких випадках під «книгою» мається на увазі Святе Письмо або його частини. «Книга угоди» — це, очевидно, закони, записані у Вихід 20:22—23:33 (Вх 24:7). В Євреїв 10:7 слово «сувій [букв. «сувій книги»]» стосується Єврейських Писань.

Переносне значення. Кілька разів слово «книга» вживається у переносному значенні. Це, зокрема, стосується висловів «книга, яку [Бог] написав» (Вх 32:32), «пам’ятна книга» (Мл 3:16) і «книга життя» (Флп 4:3; Об 3:5; 20:15). Схоже, що все це — різні назви одного поняття, пам’ятної «книги», в якій Бог записує імена тих, кого винагородить вічним життям (на небі або на землі). Ім’я людини необов’язково заноситься в цю «книгу» раз і назавжди, оскільки Біблія показує, що воно може бути «стерте» (Вх 32:32, 33; Об 3:5). Ім’я залишиться в «книзі», тільки якщо людина збереже вірність Богу. (Див. ЖИТТЯ.)

[Таблиця]

—

КЛАСИЧНІ

ХРИСТИЯНСЬКІ

Століття

Сувої

Кодекси

Сувої

Кодекси

—

III

291