ПОВАГА

Почуття шани, прихильне ставлення, що ґрунтується на визнанні чиїхось заслуг, становища, влади, високих позитивних якостей когось, чогось; вияв цього почуття. Виявляти повагу — значить шанувати. Мовами оригіналу думка про пошану, повагу і належний страх передається кількома словами. (Див. ПОШАНА, ЧЕСТЬ; СТРАХ.)

До Єгови та його представників. Єгова є Творцем усього, тому він достойний найбільшої пошани від усіх його розумних створінь (Об 4:11). Така пошана відображається в їхній цілковитій слухняності йому — слухняності, яка ґрунтується на любові до нього і вдячності за все, що він для них зробив (Мл 1:6; 1Ів 5:3). Шанувати Єгову також означає використовувати найліпше, що в них є, задля правдивого поклоніння (Пр 3:9).

Той, хто привласнює те, що належить Творцеві, виявляє зневагу до святого. Так поводились Хофні і Пінхас, сини первосвященика Ілія. Вони забирали собі найліпші частки з кожного приношення для Єгови. Оскільки Ілій не почав рішуче протидіяти своїм синам, можна сказати, що він шанував їх більше, ніж Єгову (1См 2:12—17, 27—29).

У той час як люди виявляють пошану до Єгови, вірно слухаючись його та підтримуючи правдиве поклоніння, він шанує людей, благословляючи і винагороджуючи їх (1См 2:30). Наприклад, коли цар Давид, який вірно служив Єгові, захотів побудувати храм, в якому б стояв святий ковчег угоди, Єгова вшанував його, уклавши з ним угоду про царство (2См 7:1—16; 1Хр 17:1—14).

Глибокої поваги заслуговували пророки, особливо Божий Син, Ісус Христос, оскільки вони були представниками Єгови. Натомість ізраїльтяни зневажали їх словами та вчинками і декому з них навіть заподіяли смерть. Найбільшим виявом зневаги до представників Єгови було вбивство його Сина. Через це в 70 р. н. е. Єгова покарав невірний Єрусалим, використавши для цього римські війська (Мт 21:33—44; Мр 12:1—9; Лк 20:9—16; пор. Ів 5:23).

У християнському зборі. Чоловіки, на яких було покладено особливий обов’язок навчати у зборі, заслуговували, аби одновірці підтримували їх і співпрацювали з ними (Єв 13:7, 17). Вони важко трудилися на користь збору і тому були «гідні подвійної шани», зокрема добровільної матеріальної підтримки (1Тм 5:17, 18; див. СТАРІЙШИНА, СТАРШИЙ ЧОЛОВІК).

Однак пошани від своїх одновірців заслуговували всі християни. Апостол Павло радив: «Першими виявляйте одне одному пошану» (Рм 12:10). Оскільки кожен християнин чудово знав свої слабкості й недоліки, було правильно, аби він вважав інших вищими за себе, шануючи і високо цінуючи їх за вірне служіння (Флп 2:1—4). Достойних вдів, які були у скруті, збір шанував, піклуючись про них матеріально (1Тм 5:3, 9, 10).

У сім’ї. Дружина має виявляти глибоку повагу, тобто належний страх, до свого чоловіка, голови сім’ї (Еф 5:33). Так вона покаже, що визнає становище, яким його наділив Бог. Чоловік, а не жінка, був створений першим і є «образом і славою Бога» (1Кр 11:7—9; 1Тм 2:11—13). Чудовий приклад того, як поважати свого чоловіка, залишила Сарра. Вона називала Авраама «паном» не тільки при інших, але й «у своєму серці» (1Пт 3:1, 2, 5, 6; пор. Бт 18:12).

Якщо говорити про чоловіків, апостол Петро закликає їх: «Так само продовжуйте жити з ними [вашими дружинами], керуючись знанням. Віддавайте їм пошану як посудині слабшій, жіночній, бо і вони є спадкоємицями незаслуженого дару життя» (1Пт 3:7). Тому одружені помазані християни мали зважати на те, що їхні дружини, як і вони, були співспадкоємицями з Христом (пор. Рм 8:17; Гл 3:28), і шанувати їх, враховуючи, що вони фізично слабші.

Стосовно своїх дітей батьки є Божими представниками, уповноваженими виховувати, виправляти і навчати їх. Тому батьки варті пошани й поваги (Вх 20:12; Еф 6:1—3; Єв 12:9). Така пошана включає не лише слухняність своїм батькам. Якщо необхідно, дорослі діти повинні з любов’ю піклуватися про них, коли вони постаріють. (Пор. Мт 15:4—6.) Християн, які не піклувалися про своїх літніх батьків, що потребували допомоги, у зборі вважали гіршими за невіруючих (1Тм 5:8). Апостол Павло писав Тимофію, що збір не повинен брати на себе обов’язок підтримувати вдів, які мали дітей чи внуків, здатних дбати про них (1Тм 5:4).

До правителів та інших людей. Повагу треба виявляти також тим, хто займає високе становище. Християни шанують таких людей не заради їхньої прихильності, а тому, що це воля Бога. Навіть якщо ці люди непорядні (пор. Лк 18:2—6; Дії 24:24—27), їх усе одно треба поважати з огляду на те, яке становище вони обіймають (Рм 13:1, 2, 7; 1Пт 2:13, 14). Подібно раби мали вважати своїх власників гідними всієї шани і виконувати їхні доручення, аби про Боже ім’я не говорили зневажливо (1Тм 6:1).

Коли хтось вимагає від християнина обґрунтувати свою надію, він має робити це «з лагідністю та глибокою повагою [букв. «страхом»; пор. NW; Ог.; Кул.]». Навіть тим, хто намагається образити християнина, він повинен відповідати спокійно і лагідно, а не роздратовано і грубо. Хоча християнин не піддається страху перед людьми, він має виявляти до них глибоку повагу, або належний страх, так ніби стоїть перед Богом Єговою та Господом Ісусом Христом (1Пт 3:14, 15). Він може брати приклад з ангелів, які, хоча й переважають людей силою та могутністю, не звинувачують їх образливими словами (2Пт 2:11).