Аполлос — красномовний вісник християнської правди

УСІ вісники Царства — давно вони вже члени християнського збору чи тільки віднедавна — повинні намагатися поліпшувати своє вміння проповідувати добру новину. Для цього потрібно поліпшувати своє знання Божого Слова й вміння передавати його іншим. Декотрим заради цього, можливо, доведеться справлятися з нелегкими завданнями, долати труднощі або ж робити зміни, щоб розширити свою діяльність.

Біблія подає декілька прикладів відданих людей давнини, які різними способами змогли зробити великий духовний прогрес і пожати нагороду за свої зусилля. Одним з них був Аполлос. Вперше Святе Письмо згадує його як людину з недостатнім розумінням християнських доктрин, але не мине й кілька років, як він вже буде роз’їзним представником збору першого сторіччя. Що допомогло йому зробити такий прогрес? Він мав риси, які всім нам варто наслідувати.

«Сильний в Писанні»

За словами біблійного письменника Луки, десь у 52 році н. е. «один... юдей, на ім’я Аполлос, родом з Олександрії, красномовець та сильний в Писанні, прибув до Ефесу. Він був навчений дороги Господньої, і, палаючи духом, промовляв і про Господа пильно навчав, знаючи тільки Іванове хрищення. І він сміливо став промовляти в синагозі» (Дії 18:24—26).

Олександрія (Єгипет) була другим за величиною містом у світі після Рима та одним з найважливіших культурних осередків тих часів як для євреїв, так і для греків. Очевидно, Аполлос здобув глибоке знання Святого єврейського Письма й розвинув красномовність у великій єврейській громаді цього міста. Важче сказати, де Аполлос дізнався про Христа. «Він, очевидно, був мандрівником, можливо, мандрівним торговцем,— припускає професор Ф. Ф. Брус,— і, напевно, зустрівся з християнськими проповідниками в якомусь із містечок». У всякому разі, хоча він правильно говорив і навчав про Ісуса, здається, йому свідчили ще до П’ятидесятниці 33 року н. е., оскільки він ‘знав тільки Іванове хрищення’.

Будучи Ісусовим предтечею, Іван Хреститель дав яскраве свідчення цілому ізраїльському народу й багатьох із них охрестив на знак покаяння (Марка 1:5; Луки 3:15, 16). За рядом істориків, знання єврейського населення Римської імперії про Ісуса здебільшого зводилось до того, що́ колись проповідував про нього на березі Йордану Іван. «Їхнє християнство залишилось на тому самому рівні, на якому воно було на зорі служіння нашого Господа,— говорять В. Дж. Конібер і Дж. С. Гаусен.— Вони не розуміли повністю глибокого значення смерті Христа; можливо, вони навіть не знали про Його воскресіння». Здається, що Аполлос також не знав про вилиття святого духу в П’ятидесятницю 33 року н. е. А втім, він мав достовірні відомості про Ісуса й не тримав їх лише для себе. По суті, він з відвагою шукав нагод говорити про те, що знав. Однак хоча він був ревним та завзятим, йому ще не вистачало точного знання.

Ревний, але смиренний

Лука веде далі: «Як Акила й Прискилла почули його, то його прийняли, і докладніш розповіли йому про дорогу Господню» (Дії 18:26). Акила й Прискилла, напевно, зрозуміли, що Аполлосова віра мала багато спільного з їхньою вірою, але, керуючись мудрістю, вони не намагалися прилюдно спростовувати його недостатнє розуміння. Ми можемо припустити, що вони провели декілька розмов з Аполлосом, аби допомогти йому. Як відреагував на це Аполлос, чоловік, «сильний в Писанні»? (Дії 18:24). Цілком можливо, що Аполлос деякий час проповідував публічно свою неповну звістку, аж поки не зустрівся з Акилою і Прискиллою. Зарозуміла людина могла б легко відкинути будь-яке виправлення, але Аполлос був смиренний і радів нагоді поповнити свої знання.

Скромність Аполлоса виявляється також у його готовності прийняти рекомендаційного листа від ефеських братів для збору в Коринті. Далі говориться: «А коли він схотів перейти до Ахаї, брати написали до учнів, нагадуючи, щоб його прийняли» (Дії 18:27; 19:1). Аполлос не вимагав, щоб його прийняли за особисті заслуги, але скромно дотримувався розпорядку в християнському зборі.

У Коринті

Аполлосове служіння в Коринті принесло чудові результати. У книзі Дій повідомляється: «Прибувши, помагав він багато тим, хто ввірував благодаттю, бо він переконував пильно юдеїв [«старанно доводив, що євреї помиляються», НС], Писанням прилюдно доводячи, що Ісус — то Христос» (Дії 18:27, 28).

Аполлос взявся за служіння в зборі, підбадьорюючи братів своєю підготовкою та ревністю. Що було запорукою його успіху? Безумовно, Аполлос мав природні здібності й відвагу дебатувати з євреями в присутності інших людей. Але найважливішим було те, що він наводив аргументи зі Святого Письма.

Хоча Аполлос справив великий вплив на коринтян, його проповідування таки призвело до несподіваних негативних наслідків. Чому? Як Павло, так і Аполлос зробили багато доброго, бо сіяли й поливали в Коринті насіння правди про Царство. Павло проповідував там коло 50 року н. е., десь за два роки перед приходом Аполлоса. Коли Павло писав своє перше послання до коринтян, коло 55 року н. е., серед них уже постали суперечки. Декотрі вважали Аполлоса своїм провідником, інші ж віддавали перевагу Павлові чи Петрові або трималися виключно Христа (1 Коринтян 1:10—12). Дехто казав: «Я Аполлосів». Чому?

Павло та Аполлос проголошували ту саму звістку, але вони були різними людьми. За визнанням самого Павла, він був «неук... словом», зате Аполлос — «красномовець» (2 Коринтян 10:10; 11:6). Аполлос мав здібності, завдяки яким його почали слухати декотрі євреї в Коринті. Він мав успіх, «старанно доводячи, що євреї помиляються», тимчасом як Павло напередодні полишив синагогу (Дії 18:1, 4—6).

Чи це могло стати причиною того, що дехто горнувся до Аполлоса? Ряд фахівців теоретизують, що через притаманне грекам захоплення філософськими дискусіями, декотрі могли віддавати перевагу більш цікавим проповідям Аполлоса. Джузеппе Річоті припускає, що «завдяки своїй яскравій, прикрашеній алегоріями мові він [Аполлос] завоював визнання багатьох людей, і вони віддавали перевагу йому, а не Павлові — простому й скромному оратору». Якщо деякі особи дозволяли саме таким власним уподобанням призводити до розбіжностей серед братів, то не важко зрозуміти, чому Павло гостро розкритикував те, що звеличується «мудрість премудрих» (1 Коринтян 1:17—25).

Така критика, однак, не натякає на тертя між Павлом та Аполлосом. Хоча декотрі безпідставно вигадують, що ці два проповідники були запеклими противниками в боротьбі за прихильність коринтян, Святе Письмо зовсім не говорить про це. Замість намагатися грати роль лідера якоїсь фракції, Аполлос покинув Коринт, повернувся до Ефеса й перебував з Павлом, коли той писав своє перше послання до того поділеного збору.

Між ними не було поділення або суперництва, але вони, очевидно, із обопільним довір’ям старалися розв’язати проблеми в Коринті. Можливо, Павло мав побоювання стосовно декотрих коринтян, але напевно не стосовно Аполлоса. Праця цих двох чоловіків була повністю злагоджена, а їхні вчення доповнювали одне одного. Як висловився сам Павло: «Я посадив, Аполлос поливав», бо вони обидва були «співробітники Божі» (1 Коринтян 3:6, 9, 21—23).

Коринтяни, як і Павло, мали глибоку пошану до Аполлоса й з нетерпінням чекали його наступного візиту. Але коли Павло попросив Аполлоса повернутися в Коринт, цей олександрієць відмовився. Павло говорить: «А щодо брата Аполлоса, то я дуже благав був його, щоб прийшов до вас... та охоти не мав він прибути тепер, але прийде, як матиме час відповідний» (1 Коринтян 16:12). Аполлос, можливо, не хотів повертатися через свої побоювання спричинити подальше поділення або просто тому, що був зайнятий.

Святе Письмо востаннє згадує про Аполлоса, кажучи, що він подався на Крит і, можливо, навіть трохи далі. І знову Павло виявляє особливу увагу своєму другові й співпрацівникові, прохаючи Тита забезпечити Аполлоса та його супутника Зину всім необхідним для подорожі (Тита 3:13). На цей час, десь після десятьох років виховання в християнстві, Аполлос зробив достатній прогрес, щоб виконувати працю роз’їзного представника збору.

Побожні риси, які сприяють духовному росту

Цей олександрійський проповідник залишив гарний приклад для всіх сучасних вісників доброї новини й для всіх, хто прагне робити духовний прогрес. Можливо, ми не такі красномовні, як він, проте ми можемо старатися здобути таке ж знання та вміння користуватися Святим Письмом, щоб допомагати щирим шукачам правди. Своїм прикладом ревності в праці, Аполлос «помагав... багато тим, хто ввірував» (Дії 18:27). Аполлос був смиренною, саможертовною людиною, яка виявляла готовність служити іншим. Він добре розумів, що в християнському зборі немає місця суперництву або честолюбству, бо всі ми «співробітники Божі» (1 Коринтян 3:4—9; Луки 17:10).

Ми можемо робити духовний прогрес, так само як робив Аполлос. Чи ми готові удосконалювати або розширяти своє священне служіння, даючи Єгові можливість повніше використовувати нас у його організації? Завдяки цьому ми будемо ревними дослідниками й вісниками християнської правди.