Епафродит. Посланець филип’ян

«ПРИЙМІТЬ його в Господі з повною радістю, і майте в пошані таких»,— написав Павло до филип’ян. Без сумніву, кожен з нас був би вдоволеним, коли б християнський наглядач висловився про нас так похвально (Филип’ян 2:29). Але про кого говорив Павло? І що зробила ця людина, щоб заслужити такого теплого відгуку?

На перше питання можна відповісти одразу — про Епафродита. Аби відповісти на друге, розгляньмо обставини, що спонукали Павла написати ці слова.

Коло 58 року н. е. филип’яни почули, що розлючена юрба в Єрусалимі витягла Павла з храму й побила його, потім його заарештували органи влади й після затримки, не зробивши остаточного рішення, перевели в кайданах до Рима (Дії 21:27—33; 24:27; 27:1). Стурбовані його станом, филип’яни, мабуть, думали, що можна зробити для нього. Вони були бідними матеріально й мешкали далеко від Павла, тож не багато могли допомогти. Однак теплі почуття, котрі спонукували филип’ян підтримувати служіння Павла в минулому, й далі були в них, тим більше, що він опинився у складній ситуації (2 Коринтян 8:1—4; Филип’ян 4:16).

Филип’яни, мабуть, подумали, чи не міг би хтось з них відвідати Павла з подарунком і допомагати йому, якби він чогось потребував. Однак подорож була довгою й стомливою, а допомагати Павлові могло бути небезпечно! Йоахім Ґнілка зауважує: «Потрібно було мужності, щоб відвідати ув’язненого, тим більше такого, чий «злочин», мабуть, виглядав вельми невизначеним». Письменник Браєн Репске говорить: «Окрім цього, небезпечно було близько товаришувати з ув’язненим або співчувати йому чи його поглядам. (...) Випадкове слово або вчинок могли призвести до смерті не лише ув’язненого, але й помічника». Кого филип’яни могли послати?

Ми можемо добре уявити собі, що така подорож могла викликати занепокоєння й невпевненість, однак Епафродит (його не треба плутати з Епафрасом з Колос) бажав виконати цю нелегку місію. Судячи з його імені, яке містить у собі ім’я Афродити, можна припустити, що він був язичником, наверненим на християнство, сином батьків, відданих цій грецькій богині любові й родючості. Коли Павло написав филип’янам подяку за їхню щедрість, то міг по праву описати Епафродита як «вашого посланця і служителя в потребі моїй» (Филип’ян 2:25, Дерк.).

З того, що Біблія говорить про Епафродита, ми можемо зрозуміти: попри гідну похвали готовність віддати себе для служіння Павлу й своєму збору, Епафродит мав труднощі, які можуть бути й у нас. Розгляньмо його приклад.

«Служитель в потребі моїй»

Ми не знаємо подробиць, однак можемо собі уявити, що Епафродит прибув до Рима змучений після своєї подорожі. Він, мабуть, мандрував по Віа Еґнатіа, римській дорозі через Македонію. Можливо, він перетнув Адріатичне море, діставшись до «п’яти» італійського півострова, а потім пішов Аппієвою дорогою до Рима. Це була стомлива подорож (1200 кілометрів в один бік), вірогідно, вона тривала більше місяця. (Дивіться інформацію в рамці на сторінці 29).

З яким настроєм Епафродит вирушив у мандрівку? Його послали виконувати «приватне служіння», або леі·тоур·ґı́·а, для Павла (Филип’ян 2:30, НС). Це грецьке слово спочатку стосувалося праці для держави, яку громадяни виконували добровільно. Згодом воно стало означати вид служби, яку держава у примусовому порядку вимагала від особливо здібних громадян. Щодо вживання цього слова у Святому грецькому Письмі один філолог сказав: «Християнин — це людина, яка працює для Бога й людей, по-перше, тому що бажає цього усім серцем, а по-друге, тому що від нього цього вимагається, оскільки любов до Христа спонукує його». Дійсно, Епафродит виявив чудовий дух!

Він ‘наражав на небезпеку життя’

Павло вжив слово з мови азартних гравців, сказавши, що Епафродит ‘наражав [па·ра·бо·леу·са́·ме·нос] на небезпеку життя’, або буквально: «ставив на карту» своє життя заради служіння Христу (Филип’ян 2:30). Це не значить, що Епафродит робив щось нерозумне, скорше виконання священного служіння було пов’язано з ризиком. Може, він намагався виконувати свою місію допомоги у сувору пору року? Чи він хотів виконати її до кінця після того, як захворів десь по дорозі? У всякому разі, Епафродит «смертельно... був хворував». Мабуть, він мав залишитися з Павлом, аби служити йому, тому апостол, очевидно, хотів виправдати його передчасне повернення (Филип’ян 2:27).

Хоч би як там було, а Епафродит був мужньою людиною, готовою безкорисливо наражатися на небезпеку заради блага тих, що в потребі.

Нас може цікавити: «До якої міри я повинен допомагати своїм духовним братам за складних обставин?» Відповідь на це питання є однозначною для християн. Ісус сказав: «Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!» (Івана 13:34). Епафродит виконував своє служіння так, що «наблизився був аж до смерти». Він був прикладом людини, котра мала «думки», які Павло заохочував мати филип’ян (Филип’ян 2:5, 8, 30). Чи ми готові повестися так само?

Все ж Епафродит засумував. Чому?

Причина його смутку

Поставте себе на місце Епафродита. Павло повідомляв: «Він побивався за вами всіма, і сумував через те, що ви чули, що він хворував» (Филип’ян 2:26). Епафродит знав, що брати з його збору дізналися про його хворобу й про те, що він не зміг допомагати Павлові так, як вони сподівалися. Фактично могло здатися, що Епафродит створив додаткові труднощі Павлу. Чи лікар Лука, товариш Павла, мусив полишити інші справи, щоб доглядати за Епафродитом? (Филип’ян 2:27, 28; Колосян 4:14).

Певно, через це Епафродит засумував. Може, він уявляв, що брати з його збору вважали його непридатним. Мабуть, він почував себе винним і тому «побивався», щоб побачити їх і переконати у своїй вірності. Павло вжив вельми сильне грецьке слово, а·де·мо·не́·о, «хворувати», аби змалювати стан Епафродита. За словами вченого Дж. Б. Лайтфута, це слово може вказувати на «стан спантеличення, неспокою і розпачу, котрий викликаний фізичним розладом або психічним виснаженням, наприклад, горем, соромом, розчаруванням, тощо». Це слово з’являється тільки ще один раз у Святому грецькому Письмі в описі гострих мук Ісуса у Гефсиманському саду (Матвія 26:37).

Павло вирішив, що найкраще буде відіслати Епафродита назад до филип’ян з листом, який би пояснював несподіване повернення їхнього посланця. Сказавши: «Я вважав за потрібне послати до вас брата Епафродита», Павло взяв на себе відповідальність за його повернення, розвіявши таким чином будь-які можливі підозри, що Епафродит підвів їх (Филип’ян 2:25). Аж ніяк це не було справедливим, адже Епафродит мало не втратив життя, виконуючи свою місію! Павло з теплотою радив филип’янам «прийняти його в Господі з повною радістю, і мати в пошані таких, бо за діло Христове наблизився був аж до смерти, наражаючи на небезпеку життя, щоб доповнити ваш нестаток служіння для мене» (Филип’ян 2:29, 30).

«Майте в пошані таких»

Авжеж, потрібно цінувати чоловіків і жінок такого ж складу розуму, як в Епафродита. Вони жертвують собою заради служіння. Подумайте про тих, хто віддав себе для служіння далеко від дому місіонерами, роз’їзними наглядачами або в одному з філіалів Товариства Вартової Бошти. Якщо вік чи погане здоров’я перешкоджають їм нині робити те, що могли колись, то вони заслуговують поваги й шани за всі роки свого вірного служіння.

А втім, тяжка хвороба може бути причиною депресії або почуття вини. Така людина хотіла б робити більше. Як прикро! Ті, хто є у такій ситуації, можуть навчитися від Епафродита. Зрештою, хіба він був винен, що захворів? Певно, що ні! (Буття 3:17—19; Римлян 5:12). Епафродит прагнув служити Богові й братам, однак хвороба стала на заваді.

Павло не докоряв Епафродитові за недугу, але сказав филип’янам підтримувати його. Також і ми повинні потішати братів, коли вони занепадають духом. Можна похвалити їх за приклад вірності у служінні. Те, що Павло цінував Епафродита й так добре відгукувався про нього, мабуть, потішило його, зменшивши смуток. Ми також можемо бути впевненими, що ‘не є Бог несправедливий, щоб забути діло наше та працю любови, яку показали в Ім’я Його ми, що святим послужили та служимо’ (Євреїв 6:10).

[Рамка на сторінці 29]

Незручності під час мандрівки

У наші дні подорож між двома великими містами Європи, подібна до мандрівки Епафродита, можливо, не вимагає великих зусиль. Таку відстань можна подолати у зручному кріслі літака за годину-дві. Зовсім по-іншому все це виглядало у першому сторіччі. У ті часи пересування з одного місця на інше було пов’язане з незручностями. Мандрівник міг пройти за день пішки 30—35 кілометрів, за всякої погоди й наражаючись на різні небезпеки, в тому числі на ‘розбійників’ (2 Коринтян 11:26).

А як щодо ночівлі та харчування?

Історик Мікеланджело Каяно де Асевейдо вказує на те, що вздовж римських доріг «були мансйонес, готелі з крамничками, стайнями та помешканням слуг, між двома мансйонес було кілька мутатйонес, або дорожніх зупинок, де можна було поміняти коней чи екіпаж і поповнити запаси». Ці таверни мали погану славу, оскільки туди вчащали представники найнижчих соціальних класів. Хазяї заїжджих дворів, окрім того, що грабували подорожніх, часто поповнювали свій прибуток за рахунок проституток. Ювенал, латинський поет-сатирик, пояснював, що коли якійсь людині доводилося зупинятися в таверні такого типу, то вона могла опинитися «у ліжку поряд з горлорізом, у компанії з грубіянами, злодіями та утеклими рабами, поряд з катами і трунарями... На всіх була одна чаша, ніхто не був один ні в ліжку, ні за столом». Інші письменники старовини скаржилися на погану воду й кімнати, які були переповнені, брудні, вогкі та повні вошей.

[Карта/Ілюстрація на сторінці 27]

Рим

[Ілюстрація]

Мандрівник за римських часів.

[Відомості про джерела]

Карта: Mountain High Maps® Copyright © 1995 Digital Wisdom, Inc.; Мандрівник: Da originale del Museo della Civiltà Romana, Roma