КАЯТТЯ

Дієслово «каятися» означає «змінити думку щодо певної поведінки, скоєного (або задуманого) вчинку, відчуваючи жаль і незадоволення» або «мати докори сумління і відчувати смуток через те, що було зроблено або не зроблено». Саме така думка часто передається єврейським словом наха́м. Це слово може означати «передумувати; бути у жалобі; каятися» (Вх 13:17; Бт 38:12; Йв 42:6), а також «знаходити потіху; заспокоюватися» (2См 13:39, прим.; Єз 5:13) чи «звільнятися [від ворогів]» (Іс 1:24). Незалежно від того, стосується це слово жалю чи потіхи, воно вказує на зміну думки або почуттів.

У грецькій мові думка про каяття передається двома дієсловами: метаное́о і метаме́ломай. Слово метаное́о складається з двох частин: мета́-, що означає «після», і ное́о (споріднене з нус — «розум; спосіб мислення; свідомість»), що означає «розпізнати; осягнути розумом; збагнути; усвідомити». Тому буквально це слово означає «знати після» (на відміну від «знати наперед») і вказує на зміну думки, наміру чи ставлення до чогось. Дієслово метаме́ломай у свою чергу походить від ме́ло — «дбати; цікавитися». Префікс мета́- (після) надає цьому слову значення «шкодувати; жалкувати» (Мт 21:29; 2Кр 7:8) або «каятися».

Отже, метаное́о стосується зміни погляду або способу мислення, відмови від учиненого або задуманого як від чогось небажаного (Об 2:5; 3:3), а метаме́ломай вказує на почуття жалю (Мт 21:29). В одному словнику сказано: «Н[овий] З[авіт] показує чітку різницю між [цими двома словами], і це свідчить про те, що його письменники добре розуміли їхню суть. А в елліністичній літературі межа між цими двома поняттями часто стирається» (Theological Dictionary of the New Testament / edited by G. Kittel, translated by G. Bromiley. 1969. Vol. IV. P. 629).

Звісно, зміна погляду може викликати зміну почуттів, так само як почуття жалю здатне цілковито змінити погляд людини або її наміри (1См 24:5—7). Тому, хоча ці два поняття мають різні значення, вони тісно пов’язані між собою.

Каяття у гріхах. Причиною, яка вимагає каяття, є гріх — недотримання Божих праведних норм (1Ів 5:17). Оскільки Адам продав своїх нащадків у рабство гріха, їм усім потрібно виявляти каяття (Пс 51:5; Рм 3:23; 5:12). Без каяття (після якого відбувається навернення) неможливо примиритися з Богом. (Див. ПРИМИРЕННЯ.)

Людина може розкаюватися через свій неправильний спосіб життя — через те що вона живе не згідно з наміром Бога і його волею, а згідно з нормами світу, який перебуває під владою Божого Противника (1Пт 4:3; 1Ів 2:15—17; 5:19). Також причиною каяття може бути якась одна грань життя людини, наприклад погана звичка, хоча загалом людина поводиться досить прийнятно; або ж це може бути якийсь проступок чи навіть неправильна схильність, прагнення або погляд (Пс 141:3, 4; Пр 6:16—19; Як 2:9; 4:13—17; 1Ів 2:1). Отже, грішною може вважатись як поведінка людини загалом, так і окремий вчинок.

Крім того, людина може відійти від праведності в більшій або меншій мірі. Тож сила її каяття має відповідати тому, наскільки сильно вона відійшла від праведності. Народ Ізраїля «зухвало збунтувався» проти Єгови і «чахн[ув]» (букв. «гнив») через свої провини (Іс 31:6; 64:5, 6; Єз 33:10). З іншого боку, апостол Павло писав, що може бути ситуація, коли «людина ступить на хибний шлях і не усвідомить цього»; у такому разі духовно зрілі брати мають «виправити її в дусі лагідності» (Гл 6:1). Єгова милосердний до своїх служителів і розуміє їхні слабкості, тож їм не слід постійно докоряти собі за помилки, яких вони допустилися через успадковану недосконалість (Пс 103:8—14; 130:3). Якщо вони докладають усіх зусиль, щоб іти дорогами Єгови, то можуть служити йому з радістю (Флп 4:4—6; 1Ів 3:19—22).

Каяття також потрібне тим, хто колись мав добрі стосунки з Богом, але покинув правильний шлях і втратив Боже схвалення та благословення (1Пт 2:25). Ізраїльтяни були «святим народом», який Єгова вибрав з-посеред усіх інших народів і з яким уклав угоду (Пв 7:6; Вх 19:5, 6); християн визнано праведними в очах Бога завдяки новій угоді, посередником якої є Ісус (1Кр 11:25; 1Пт 2:9, 10). Якщо хтось із них сходив з правильного шляху, то міг покаятися і так відновити стосунки з Богом та знову мати його благословення (Єр 15:19—21; Як 4:8—10). Для тих же, хто ніколи не мав таких взаємин з Богом, каяття є вкрай важливим кроком для того, щоб здобути Боже схвалення і надію жити вічно. Це можна сказати і про людей з язичницьких народів, які жили за часу, коли діяла Божа угода з Ізраїлем (Еф 2:11, 12), і про людей з різних народів, які не належать до християнського збору (Дії 11:18; 17:30; 20:21).

Каяття може виявляти як група людей, так і окремі особи. Наприклад, звістка, яку проповідував Йона, спонукала покаятися всіх жителів Ніневії — «від малого до великого», тобто царя, бо з погляду Бога всі вони чинили зло (Йн 3:5—9; пор. Єр 18:7, 8). Після повернення ізраїльтян з неволі Ездра спонукав їх покаятися. Тоді князі від імені народу визнали перед Богом колективну вину (Езд 10:7—14; пор. 2Хр 29:1, 10; 30:1—15; 31:1, 2). Християнський збір у Коринфі покаявся в тому, що поблажливо ставився до чоловіка, який чинив серйозний гріх. (Пор. 2Кр 7:8—11; 1Кр 5:1—5.) Навіть пророки Єремія та Даниїл не відокремлювали себе від народу, коли зізнавалися у гріхах Юди, які призвели до його падіння (Пл 3:40—42; Дн 9:4, 5).

Що потрібно для справжнього каяття. До каяття має спонукувати як розум, так і серце. Щоб усвідомити свою неправоту, людині треба визнати, що норми і воля Єгови є праведними. Вона не виявлятиме каяття, якщо не знає волі Єгови і його норм, нехтує ними або забуває про них (2Цр 22:10, 11, 18, 19; Йн 1:1, 2; 4:11; Рм 10:2, 3). Тому Єгова з милосердя посилав пророків і проповідників, щоб закликати людей до каяття (Єр 7:13; 25:4—6; Мр 1:14, 15; 6:12; Лк 24:27). Через християнський збір, який проголошує добру новину,— особливо з часу навернення Корнилія — Бог «скрізь звіщає всім людям, щоб вони покаялися» (Дії 17:22, 23, 29—31; 13:38, 39). Слово Бога (чи то в письмовій формі, чи в усній) переконує їх у тому, що Божі дороги правильні, а їхні — ні. (Пор. Лк 16:30, 31; 1Кр 14:24, 25; Єв 4:12, 13.) «Закон Єгови досконалий, він відновлює силу» (Пс 19:7).

Коли цар Давид, звертаючись до Єгови, сказав: «Я навчатиму беззаконників твоїх доріг, щоб грішники навернулись до тебе» (Пс 51:13), то, безперечно, мав на увазі грішників з-поміж ізраїльтян. Павло заохочував Тимофія не встрявати у сварки з членами християнських зборів, яким він служив, а «з лагідністю повчати тих, хто налаштований недоброзичливо», сподіваючись, що Бог «дозволить їм покаятись, і вони здобудуть точне знання правди», завдяки чому «отямляться і вирвуться з пастки Диявола» (2Тм 2:23—26). Отже, заклик покаятися може лунати як до тих, хто належить до Божого народу, так і до тих, хто до нього не належить.

Людина повинна усвідомити, що вона згрішила проти Бога (Пс 51:3, 4; Єр 3:25). Коли хтось відкрито зневажає Бога, нешанобливо вживає його ім’я або поклоняється іншим богам, скажімо, використовуючи зображення ідолів, то немає сумніву, що це гріх проти Бога (Вх 20:2—7). Але навіть коли хтось вважає, що його проступок є «особистою справою» або стосується лише його та іншої людини, він все одно мусить визнати, що згрішив проти Бога, виявив неповагу до нього. (Пор. 2См 12:7—14; Пс 51:4; Лк 15:21.) Зло, вчинене через незнання або ненавмисно, теж робить людину винною перед Всевладним Правителем, Богом Єговою. (Пор. Лв 5:17—19; Пс 51:5, 6; 119:67, прим.; 1Тм 1:13—16.)

Одним з основних обов’язків пророків було вказувати ізраїльтянам на їхні гріхи (Іс 58:1, 2; Мих 3:8—11), скажімо на те, що вони поклонялись ідолам (Єз 14:6), поводились несправедливо, гнобили своїх ближніх (Єр 34:14—16; Іс 1:16, 17), чинили розпусту (Єр 5:7—9) і покладалися не на Бога Єгову, а на людей та військову міць інших народів (1См 12:19—21; Єр 2:35—37; Ос 12:6; 14:1—3). Іван Хреститель та Ісус Христос заклика́ли юдейський народ до каяття (Мт 3:1, 2, 7, 8; 4:17). Вони викривали самовдоволення юдеїв та їхніх релігійних провідників, засуджували їх за прив’язаність до людських традицій та лицемірство, і тим самим виявляли, як сильно народ погруз у гріху (Лк 3:7, 8; Мт 15:1—9; 23:1—39; Ів 8:31—47; 9:40, 41).

Зрозуміти суть серцем. Щоб покаятися, людина має спершу «почути» виправлення і «побачити» свою провину, а для цього потрібне сприйнятливе серце. (Пор. Іс 6:9, 10; Мт 13:13—15; Дії 28:26, 27.) Треба не просто збагнути те, що чує вухо і бачить око, але й, що важливіше, всім серцем зрозуміти суть (Мт 13:15; Ів 12:40; Дії 28:27). Людина має визнати неправильність своєї поведінки не тільки розумом, але й серцем. Тим, хто вже знає Бога, можливо, треба буде знову взяти до серця знання про нього та його накази (Пв 4:39; пор. Пр 24:32; Іс 44:18—20) і завдяки цьому опам’ятатися (1Цр 8:47). Маючи в серці правильні спонуки, вони зможуть обновити свій розум і «особисто переконатися, в чому полягає добра, приємна й досконала Божа воля» (Рм 12:2).

Якщо людина всім серцем вірить у Бога і любить його, то відчуватиме смуток через неправильні вчинки і щиро про них шкодуватиме. Усвідомивши, наскільки величним і великодушним є Бог Єгова, грішник відчує глибоке каяття через те, що стягнув ганьбу на його ім’я. (Пор. Йв 42:1—6.) А любов до ближнього спонукає його жалкувати про те, що він завдав шкоди іншим, подав поганий приклад і, можливо, заплямував репутацію Божого народу в очах сторонніх людей. Грішник шукатиме прощення, бо хоче прославляти Боже ім’я і чинити добро своїм ближнім (1Цр 8:33, 34; Пс 25:7—11; 51:11—15; Дн 9:18, 19). У такої людини «розбите серце» і «пригнічений дух» (Пс 34:18; 51:17; Іс 57:15), вона «зламана духом» і «з трепетом ставиться до [Божого] слова», яке закликає до каяття (Іс 66:2), тому вона «з трепетом прийд[е] до Єгови, щоб відчути його великодушність» (Ос 3:5). Біблія каже, що коли Давид повівся нерозумно, провівши перепис, то «серце стало докоряти йому» (2См 24:10).

Людина має рішуче відкинути погану поведінку, всім серцем зненавидіти її і відчути до неї огиду (Пс 97:10; 101:3; 119:104; Рм 12:9; пор. Єв 1:9; Юд 23), адже «страх перед Єговою — це ненавидіти зло», в тому числі самозвеличення й гордість, лиху дорогу і неправдиві уста (Пр 8:13; 4:24). Разом з тим їй слід полюбити праведність і постановити надалі триматися правильного шляху. Якщо людина не відчуває ненависті до зла і не має любові до добра, у неї не буде щирої спонуки розкаятися і навернутися до Єгови. Це видно з життя Реговоама: відчувши на собі гнів Єгови, він упокорився, але згодом «робив зло, бо не постановив у своєму серці шукати Єгову» (2Хр 12:12—14; пор. Ос 6:4—6).

Смуток, що до вподоби Богові, а не той, що притаманний цьому світові. У своєму другому листі до коринфян апостол Павло говорить, що після того, як він докорив їм у першому листі, вони виявили «смуток, що до вподоби Богові» (2Кр 7:8—13). Він «жалкував» (метаме́ломай), що мусив суворо докорити коринфянам і завдати їм болю, але згодом перестав жалкувати, бо побачив, що його докір ви́кликав у них смуток, який до вподоби Богові; «цей смуток привів до каяття» (мета́нойа) в тому, що вони мислили і поводились неправильно. Павло знав, що завданий біль був їм лише на добро і не спричиняв «жодної шкоди». Християнам у Коринфі теж не слід було жалкувати про те, що вони відчували смуток, який веде до каяття, адже він допоміг їм залишитися на дорозі спасіння. Завдяки йому вони не відійшли від правди і не стали відступниками, не втратили надії на вічне життя. На противагу цьому, «смуток, притаманний цьому світові, веде до смерті». Такий неправильний смуток не походить від віри і любові до Бога та праведності. Люди в цьому світі відчувають смуток через невдачі, розчарування, втрату чогось, сором чи покарання за провину (пор. Пр 5:3—14, 22, 23; 25:8—10); часто такий смуток породжує злобу, образу та заздрість, він не приносить жодної користі, не спонукує до виправлення і не дає справжньої надії. (Пор. Пр 1:24—32; 1Фс 4:13, 14.) Люди в цьому світі оплакують неприємні наслідки гріха, а не сам гріх, вони не шкодують про те, що стягнули ганьбу на Боже ім’я (Іс 65:13—15; Єр 6:13—15, 22—26; Об 18:9—11, 15, 17—19; пор. Єз 9:4).

Це добре видно з прикладу Каїна. Він був першим, кого Бог закли́кав до каяття. Єгова заохотив Каїна почати «робити добро», щоб гріх не заволодів ним. Проте Каїн не покаявся і не позбувся ненависті, яка його з’їдала; замість того він піддався їй і вбив свого брата. Коли Бог запитав Каїна про те, що сталося, той спробував перехитрити його. Лише почувши свій вирок, Каїн висловив жаль, але цей жаль був викликаний суворістю покарання, він не шкодував про вчинений гріх (Бт 4:5—14). Так Каїн показав, що «був від Злого» (1Ів 3:12).

Смуток, притаманний світові, виявив також Ісав, дізнавшись, що його брат Яків отримав благословення, на яке мав право первісток (раніше Ісав без жодного жалю продав право первородства Якову) (Бт 25:29—34). Ісав «дуже голосно й гірко» заплакав, прагнучи «каяття» (мета́нойа), але не свого — він хотів, щоб батькове «рішення змінилося» (Бт 27:34; Єв 12:17, Int). Він шкодував про втрачене, а не про те, що виявив матеріалістичний дух і «знехтував правом первородства» (Бт 25:34).

Після того як Юда зрадив Ісуса, його «почало мучити сумління [форма слова метаме́ломай]»; він спробував повернути гроші, які отримав за зраду, а тоді вчинив самогубство, повісившись (Мт 27:3—5). Коли Юда усвідомив, наскільки серйозним був його злочин і що йому не уникнути Божого суду, його охопив жах. (Пор. Єв 10:26, 27, 31; Як 2:19.) Юду мучило почуття вини, він втратив будь-яку надію і впав у відчай, але ніщо не вказує на те, що він виявив смуток, який до вподоби Богові і який веде до каяття (мета́нойа). Він не шукав допомоги в Бога, а розповів про свій гріх юдейським провідникам і хотів повернути їм гроші, помилково думаючи, що так зможе хоч якось загладити вину. (Пор. Як 5:3, 4; Єз 7:19.) Юда не тільки зрадив невинну людину і став співучасником вбивства, він вчинив ще один злочин — самогубство. Він повівся зовсім не так, як Петро, який, зрікшись Господа, гірко заплакав, але його сльози були виявом щирого каяття, завдяки якому він зміг здобути Божу прихильність (Мт 26:75; пор. Лк 22:31, 32).

Усе це показує, що почуття жалю, докори сумління і сльози не є головним показником щирого каяття; вирішальну роль грають спонуки серця. Осія проголосив ізраїльтянам Божий осуд, бо у важкий час вони «стогнали... на своїх ложах, але не просили в [Бога] допомоги всім серцем». Цей пророк сказав: «Вони роблять на собі порізи через хліб і молоде вино... Вони змінюють свій шлях, але не йдуть до чогось піднесеного». Їхні благання в час лиха були егоїстичними: отримавши визволення, вони не намагалися покращити свої взаємини з Богом, дотримуючись його високих норм (пор. Іс 55:8—11); ізраїльтяни були наче «погано натягнутий лук», який ніколи не влучає в ціль (Ос 7:14—16; пор. Пс 78:57; Як 4:3). Піст, плач і ридання були доречні, але тільки якщо розкаяні грішники «роздира[ли] свої серця, а не одяг» (Йл 2:12, 13; див. ЖАЛОБА; ПІСТ).

Зізнання у гріху. Отже, розкаяна особа упокорюється і шукає Божої ласки, благаючи про прощення (2Хр 7:13, 14; 33:10—13; Мт 6:12; Як 4:6—10). Вона поводиться не так, як самовдоволений фарисей з Ісусового прикладу, а як збирач податків, який бив себе в груди і говорив: «Боже, будь ласкавим до мене, грішника» (Лк 18:9—14). Апостол Іван сказав: «Якщо ми стверджуємо: “Ми не маємо гріха”, то вводимо самі себе в оману і правди немає в нас. Якщо ж ми зізнаємо́сь у гріхах, то він простить їх та очистить нас від усякої неправедності, бо він вірний і праведний» (1Ів 1:8, 9). «Хто приховує свої переступи, той не матиме успіху, а хто зізнається і їх покидає, тому буде виявлено милосердя» (Пр 28:13; пор. Пс 32:3—5; ІсН 7:19—26; 1Тм 5:24).

Молитва, записана в Даниїла 9:15—19, є зразком щирого зізнання в гріхах. У ній пророк Даниїл найбільшу увагу приділяє Божому імені, також він говорить: «Благаємо тебе не тому, що ми праведні, а тому, що ти дуже милосердний». Ще один приклад — це смиренні слова блудного сина (Лк 15:17—21). Ті, хто кається по-справжньому, прислуха́ються до заклику: «Зі щирим серцем звернімось до небесного Бога і піднесімо до нього руки»; такі люди зізнаю́ться у гріхах і шукають прощення (Пл 3:40—42).

«Зізнавайтесь один перед одним у гріхах». Учень Яків радить: «Зізнавайтесь один перед одним у гріхах і моліться один за одного, щоб отримати зцілення» (Як 5:16). Таке зізнання потрібне не тому, що хтось з людей може стати для грішника «помічником [«захисником», прим.]», який би заступився за нього перед Богом. Цю роль виконує лише Христос, адже він є жертвою примирення (1Ів 2:1, 2). Людина не в стані загладити свою або чиюсь провину перед Богом, бо жоден з нас не може дати відповідний викуп (Пс 49:7, 8). Все ж християни можуть допомагати одне одному, просячи, щоб Єгова зміцнив особу, яка згрішила і шукає допомоги. Хоча такі молитви за одновірців не впливають на те, як Єгова чинитиме правосуддя, бо гріхи прощаються лише завдяки Христовій жертві, вони мають для Єгови велике значення. (Див. МОЛИТВА, Як Бог відповідає на молитви.)

Навернення. Каяття спонукує людину, яка йде дорогою гріха, зупинитися, відмовитись від неправильної поведінки і постановити триматися праведності. Після щирого каяття має відбутися «навернення» (Дії 15:3). І в єврейській мові, і в грецькій дієслова, які стосуються навернення (євр. шув; грец. стре́фо; епістре́фо), означають просто «повернутися», «розвернутися» або «обернутися» (Бт 18:10; ІсН 8:21; Пр 15:1; Ів 12:40; 21:20; Дії 15:36). У духовному розумінні ці слова можуть вказувати на те, що людина або відвертається від Бога, повернувшись до грішної поведінки (Чс 14:43; Пв 30:17), або навертається до нього, покинувши неправильний шлях (1Цр 8:33).

Навернення — це не просто думки чи слова людини; воно супроводжується «вчинками, які свідчать про каяття» (Дії 26:20; Мт 3:8). Людина має всім серцем і всією душею «шукати» Єгову (Пв 4:29; 1Цр 8:48; Єр 29:12—14). Їй необхідно шукати схвалення Бога, тобто «слухатись його голосу», що лунає зі сторінок Біблії (Пв 4:30; 30:2, 8), виявляти «розуміння [Божої] правди», намагаючись краще збагнути дороги Єгови і його волю (Дн 9:13), «берегти та виконувати» заповіді Єгови (Не 1:9; Пв 30:10; 2Цр 23:24, 25), виявляти «віддану любов і справедливість» та завжди надіятись на Бога (Ос 12:6), більше не поклонятися релігійним зображенням чи створінню, а натомість «рішуче прихил[ити] своє серце до Єгови і служ[ити] тільки йому» (1См 7:3; Дії 14:11—15; 1Фс 1:9, 10), ходити Божими дорогами, а не власними (Іс 55:6—8) чи дорогами інших народів (Лв 20:23). Молитви, жертви, піст і відзначання свят не мають змісту і жодної цінності для Бога, якщо при цьому людина не чинить добра і справедливості, не викорінює гніту і насилля та не виявляє милосердя (Іс 1:10—19; 58:3—7; Єр 18:11).

Для всього цього розкаяному грішнику потрібні «нове серце і новий дух» (Єз 18:31). Зміна мислення, спонук і мети в житті формує в ньому новий склад розуму та характер, вона дає сил діяти правильно. Змінивши спосіб життя, людина одягається «в нову особистість, що створена за Божою волею та віддзеркалює справжню праведність і відданість» (Еф 4:17—24), вона більше не чинить розпусти, не виявляє жадібності, не вживає грубої мови і не поводиться жорстоко (Кл 3:5—10; пор. Ос 5:4—6). Для таких людей Єгова виливає дух мудрості, він сповіщає їм свої слова (Пр 1:23; пор. 2Тм 2:25).

Справжнє каяття має великий вплив, воно сповнює людину сил і спонукує її навернутися до Бога (Дії 3:19). Тому Ісус сказав збору в Лаодикії: «Будь ревний і покайся» (Об 3:19; пор. Об 2:5; 3:2, 3). Ті, хто кається, мають показати на ділі «велику старанність, [побожний] страх, прагнення» і довести, що вони «очистились і виправили все зло» (2Кр 7:10, 11). Якщо людина не має бажання виправити вчинене зло, це свідчить про брак щирого каяття. (Пор. Єз 33:14, 15; Лк 19:8.)

Грецьке слово нео́фітос («той, хто став віруючим недавно»), яке в деяких перекладах передається як «новонавернений», буквально означає «недавно посаджений» або «той, що виріс недавно» (1Тм 3:6). Такому чоловіку не доручали обов’язків у зборі, щоб він «не загордився і не отримав присуду, винесеного Дияволу».

У яких «мертвих вчинках» мають каятися християни?

У Євреїв 6:1, 2 говориться, що серед «початкових вчень» є вчення «про каяття в мертвих учинках, віру в Бога», а також про різні хрещення, покладання рук, воскресіння та вічний суд. Вислів «мертві учинки», який з’являється лише тут і в Євреїв 9:14, очевидно, означає не лише грішні вчинки, тобто вчинки грішної плоті, що ведуть до смерті (Рм 8:6; Гл 6:8), але й усі вчинки, що в духовному розумінні є мертвими, марними і безплідними.

До таких учинків належить намагання виправдати себе і встановити власну праведність, не беручи до уваги Ісуса Христа і його викупної жертви. Так поводились юдейські релігійні провідники і ті, хто їх слухався. Хоча вони формально дотримувалися Закону, але їхні вчинки були «мертвими», оскільки не були спонукані вірою (Рм 9:30—33; 10:2—4). Тому замість того, щоб розкаятися, вони спіткнулися через Ісуса Христа — «Керівника та Спасителя», завдяки якому «Ізраїль міг покаятись і отримати прощення гріхів» (Дії 5:31—33; 10:43; 20:21). «Мертвими вчинками» стало також дотримання Закону, який перестав діяти після того, як Христос його виконав (Гл 2:16). Так само і вчинки, які самі по собі є добрими, стають «мертвими», якщо вони не спонукані любов’ю — любов’ю до Бога і до ближнього (1Кр 13:1—3). Таку любов потрібно доводити «ділом і правдою», вона має узгоджуватися з волею Бога і його дорогами, про які ми дізнаємося з його Слова (1Ів 3:18; 5:2, 3; Мт 7:21—23; 15:6—9; Єв 4:12). Якщо людина приходить до Бога через Ісуса Христа, кається у вчинках, які доречно називаються «мертвими», і в подальшому уникає їх, то її сумління стає чистим (Єв 9:14).

Бог запровадив хрещення як знак каяття (це не стосується хрещення Ісуса) для юдейського народу, який не дотримувався Закон-угоди, коли вона була чинною, а також для людей з інших народів, які наверталися, щоб служити Богу (Мт 3:11; Дії 2:38; 10:45—48; 13:23, 24; 19:4; див. ХРЕЩЕННЯ).

Якщо хтось не кається. Через те що Ізраїль і Юда не виявляли щирого каяття, вони були забрані в полон, Єрусалим було двічі знищено і зрештою Бог остаточно відкинув євреїв як народ. Коли їм докоряли, вони не поверталися до Єгови, а знову ставали «на шлях, яким іде більшість», «мов кінь, що несеться у бій» (Єр 8:4—6; 2Цр 17:12—23; 2Хр 36:11—21; Лк 19:41—44; Мт 21:33—43; 23:37, 38). Оскільки в них не було бажання покаятися і навернутися, вони нічого не вчилися з того, що бачили і чули,— на їхніх серцях лежало «покривало» (Іс 6:9, 10; 2Кр 3:12—18; 4:3, 4). Невірні релігійні провідники і пророки, а також фальшиві пророчиці погіршували ситуацію тим, що підтримували народ, який чинив зло (Єр 23:14; Єз 13:17, 22, 23; Мт 23:13, 15). Пророцтва, записані в Грецьких Писаннях, передрікали, що в майбутньому багато людей теж відкинуть виправлення від Бога і заклики до каяття. Як видно з цих пророцтв, страждання тільки озлоблять тих людей і через це вони зневажатимуть Бога, хоча справжньою причиною їхніх бід і нещасть буде те, що вони відкинули Божі праведні дороги (Об 9:20, 21; 16:9, 11). Вони накликають «на себе лють, яку Бог виллє в день... виявлення його праведного суду» (Рм 2:5).

Коли каяття неможливе. Ті, хто, маючи точне знання правди, свідомо ходить у гріху, переступають межу, за якою каяття вже неможливе, бо вони відкидають усе, заради чого помер Божий Син, і стають на бік тих, хто віддав його на смерть. По суті, вони «знову прибивають до стовпа Божого Сина і виставляють його на привселюдну ганьбу» (Єв 6:4—8; 10:26—29). А це непростимий гріх (Мр 3:28, 29). «Ліпше б вони взагалі не отримали точного знання про шлях праведності, ніж, здобувши його, відвернулися від переданої їм святої заповіді» (2Пт 2:20—22).

Адам і Єва були досконалими і добре розуміли чіткий Божий наказ. Отже, їхній гріх був свідомим, його не можна виправдати людською слабкістю чи недосконалістю. Тому коли Бог заговорив до них, то не став закликати їх до каяття (Бт 3:16—24). Те саме стосується і Сатани — духовної особи, яка підштовхнула їх до бунту. Його та ангелів, які приєднались до нього, чекає знищення назавжди (Бт 3:14, 15; Мт 25:41). Юда був недосконалою людиною, але він мав можливість близько спілкуватися з Сином самого Бога. Попри це він став зрадником; Ісус сам назвав його «сином загибелі» (Ів 17:12). «Сином загибелі» також названо «беззаконника», що несе відступництво (2Фс 2:3; див. АНТИХРИСТ; БЕЗЗАКОННИК; ВІДСТУПНИЦТВО). Всі, кого буде зараховано до символічних «козлів» у той час, коли цар Ісус судитиме людство, «будуть назавжди знищені», їх не закликатимуть до каяття (Мт 25:33, 41—46).

Нагода покаятись після воскресіння. Коли Ісус звертався до деяких юдейських міст у першому столітті, він згадав про прийдешній Судний день, який їх торкнеться (Мт 10:14, 15; 11:20—24). Це означає, що принаймні дехто з мешканців тих міст воскресне і матиме можливість смиренно покаятися і навернутися до Бога через Христа (хоча для них це буде зовсім не легко, бо в минулому вони не виявляли каяття). Ті ж, хто цього не зробить, будуть знищені назавжди. (Пор. Об 20:11—15; див. СУДНИЙ ДЕНЬ.) Люди, які наслідують книжників і фарисеїв, котрі свідомо противилися дії святого духу, очевидній у вчинках Ісуса, не воскреснуть і не втечуть «від засудження до геєни» (Мт 23:13, 33; Мр 3:22—30).

Злочинець на стовпі. Ісус пообіцяв злочинцю, який висів поряд з ним на стовпі і виявив віру в нього, що той буде в Раю (Лк 23:39—43; див. РАЙ). Дехто вбачає у цій обіцянці гарантію того, що злочинець житиме вічно, але це суперечить багатьом віршам, які були згадані раніше. Хоча той чоловік дійсно визнав, що, на відміну від невинного Ісуса, чинив зло (Лк 23:41), ніщо не вказує на те, що він «полюбив праведність і зненавидів беззаконня»; помираючи на стовпі, він, звісно, не міг навернутися і робити «вчинки, які свідчать про каяття»; крім того, він не був охрещений (Дії 3:19; 26:20). Тому після воскресіння він, скоріш за все, матиме можливість зробити необхідні кроки. (Пор. Об 20:12, 13.)

Як досконалий Бог може «жалкувати» або змінювати свої рішення?

У більшості випадків, коли єврейське слово наха́м вживається в значенні «жалкувати», «передумувати» чи «змінювати рішення», воно стосується Бога Єгови. У Буття 6:6, 7 сказано: «Єгова пожалкував, що створив людей на землі, і засмутився у своєму серці». Люди того часу настільки погрузли у злі, що Бог вирішив стерти їх з лиця землі, навівши Всесвітній потоп. Але це не означає, що Єгова жалкував через помилку, яку нібито зробив у процесі творення людей, адже «його діла досконалі» (Пв 32:4, 5). Почуття жалю — це протилежність радості і задоволення. Тому Бог, очевидно, жалкував через те, що після того як він створив людей, їхні вчинки стали настільки лихими, що він почувався зобов’язаним (причому цілком справедливо) знищити всіх, окрім Ноя і його сім’ї. Він жалкував, бо йому «не приємна смерть грішника» (Єз 33:11).

В енциклопедії Мак-Клінтока і Стронга зазначалося: «Про Бога сказано, що він кається [наха́м, озн. «жалкувати»]; але це слід розуміти лише в тому значенні, що Бог починає по-іншому поводитися зі своїм творивом: він або обдаровує їх добром, або наводить на них лихо. Божі дії змінюються відповідно до того, як змінюються його створіння. Отже, говорячи людськими поняттями, Бог кається» (M’Clintock J., Strong J. Cyclopaedia of Biblical, Theological and Ecclesiastical Literature. 1894. Vol. VIII. P. 1042). Божі праведні норми чіткі, незмінні та непорушні (Мл 3:6; Як 1:17). Ніщо не може змусити Бога змінити думку щодо своїх норм, відійти від них чи відкинути їх. А от його розумні створіння можуть по-різному ставитися до цих досконалих норм і до того, як Бог їх застосовує,— або позитивно, або негативно. Перше тішить Бога, а друге викликає в нього почуття жалю. До того ж ставлення Божих створінь до його норм може змінюватися. У такому разі, оскільки Бог не змінює своїх норм комусь на догоду, він вже не відчуває радості (і не зливає благословень), а починає жалкувати (і, відповідно, виправляє чи карає своє створіння) або ж навпаки. Бог ніколи не керується примхами та не поводиться ексцентрично; його присуди і рішення завжди надійні та безпомильні (Єз 18:21—30; 33:7—20).

Гончар може почати ліпити одну посудину, але якщо вона зіпсується «в його руках», він переробить її на іншу (Єр 18:3, 4). Цим прикладом Єгова не хотів показати, що, подібно до гончаря, може зіпсувати виріб своїми руками; натомість він показав, що, як Бог, має владу над людством — владу змінювати своє ставлення до людей відповідно до того, як вони реагують на його праведність і милосердя. (Пор. Іс 45:9; Рм 9:19—21.) Тому Бог може передумати і не спровадити «лиха, яке збирався спровадити» або передумати і не зробити «добра, яке збирався... зробити». Усе залежить від того, як люди реагують на його заклики (Єр 18:5—10). Отже, Єгова, Великий Гончар, не помиляється. Натомість змінюється «глина» (її форма та склад), тобто люди змінюють стан свого серця. А це викликає в Єгови зміну почуттів, він починає відчувати жаль.

Це стосується як окремих людей, так і цілих народів. Те, що Єгова відчуває жаль через декотрих своїх служителів, як це було у випадку царя Саула, який відійшов від праведності, показує, що Бог не визначає їхнього майбутнього наперед. (Див. ПЕРЕДБАЧЕННЯ, ВИЗНАЧЕННЯ НАПЕРЕД.) Хоча Бог жалкував, що Саул став невірним, це не означає, що він помилився, призначивши Саула царем, і через це шкодував про своє рішення. Радше Бог жалкував про те, що Саул, маючи свободу волі, знехтував виявленою йому честю; Богу було шкода, що, оскільки змінився Саул, мало змінитися і його ставлення до нього (1См 15:10, 11, 26).

Коли пророк Самуїл проголошував Саулу Божий осуд, то сказав, що «Величний Бог Ізраїля виконає своє слово і не змінить свого рішення [«не пожалкує», прим.], бо він не людина і не мусить міняти свої рішення» (1См 15:28, 29). Люди часто не дотримуються свого слова, не виконують обіцянок або порушують домовленості; через недосконалість вони роблять неправильні висновки, про що потім жалкують. Але таке ніколи не стається з Богом (Пс 132:11; Іс 45:23, 24; 55:10, 11).

Наприклад, угода, яку Бог уклав з «усім живим» після Потопу, гарантує, що він більше ніколи не наведе на землю потоп (Бт 9:8—17). Тому Єгова за жодних обставин не порушить цієї угоди і не «пожалкує» про те, що уклав її. Подібно, коли Бог уклав угоду з Авраамом, то, «поклявшись», «дав гарантію», аби «ще чіткіше показати тим, хто мав успадкувати обіцянку, що його намір незмінний». Обіцянка і клятва — це «дві незмінні речі, в яких Бог не може говорити неправду» (Єв 6:13—18). Давши клятву, Єгова уклав угоду зі своїм Сином про те, що він буде священиком, подібним до Мелхиседека, і стосовно цієї угоди Бог «не змінить свого рішення» (Єв 7:20, 21; Пс 110:4; пор. Рм 11:29).

Однак, даючи обіцянку або укладаючи угоду, Бог може ставити свої вимоги, або умови, яких має дотримуватися інша сторона. Він пообіцяв ізраїльтянам, що вони стануть його «особливою власністю», «царством священиків і народом святим», але тільки тоді, коли в усьому слухатимуться його голосу і будуть дотримуватися його угоди (Вх 19:5, 6). Бог виконував свої зобов’язання, а от ізраїльтяни ні. Вони знову і знову порушували укладену з ними угоду (Мл 3:6, 7; пор. Не 9:16—19, 26—31). Тому, коли Єгова зрештою скасував її, він мав на це повне право; відповідальність за те, що його обіцянка не сповнилась, лежала виключно на невірних ізраїльтянах (Мт 21:43; Єв 8:7—9).

Так само Бог може «зжалитися» і не навести покарання, якщо грішники, отримавши попередження, змінюють свій склад розуму і поведінку (Пв 13:17; Пс 90:13). Вони повертаються до Бога, а він повертається до них (Зх 8:3; Мл 3:7). Божий смуток обертається на радість, адже йому «аж ніяк не приємна смерть» грішників (Лк 15:10; Єз 18:32). Бог ніколи не відходить від своїх праведних норм, але закликає грішників повернутися до нього і допомагає їм зробити це. Він з любов’ю просить їх повернутися, «простяга[є] руки» до них і через своїх представників говорить: «Будь ласка, наверніться... щоб я не навів на вас лиха» та «Прошу вас, не чиніть такої гидоти, я ненавиджу це!» (Іс 65:1, 2; Єр 25:5, 6; 44:4, 5). Єгова дає людям достатньо часу, щоб змінитися (Не 9:30; пор. Об 2:20—23), і виявляє неабияку «витримку і терпеливість», бо «не хоче, щоб хтось був знищений, він хоче, щоб усі прийшли до каяття» (Рм 2:4, 5; 2Пт 3:8, 9). Іноді його звістка супроводжувалася могутніми ділами, тобто чудами, які зміцняли віру слухачів і допомагали їм зрозуміти, що вісники промовляли від Бога (Дії 9:32—35). Коли люди не відгукувалися на Божу звістку, він вдавався до покарання. Єгова позбавляв нерозкаяних грішників своєї ласки і захисту, через що вони зазнавали нужди, голоду й утисків з боку ворогів. Завдяки цьому дехто зміг отямитися і знову відчути страх перед Богом або усвідомити, що поводився нерозумно і мав неправильні цінності (2Хр 33:10—13; Не 9:28, 29; Ам 4:6—11).

Однак терпеливість Єгови не безмежна, в певний момент він каже, що «втомився жалкувати»; у такому разі його рішення про покарання стає незмінним (Єр 15:6, прим.; 15:7; 23:19, 20; Лв 26:14—33). Він уже не просто «готує» чи «задумує» лихо для нерозкаяних грішників (Єр 18:11; 26:3—6), а приймає остаточне рішення (2Цр 23:24—27; Іс 43:13; Єр 4:28; Сф 3:8; Об 11:17, 18).

Бог готовий прощати людей, які каються. Він милосердний навіть до тих, хто неодноразово повторює помилки. У цьому Єгова подає чудовий приклад усім своїм служителям (Мт 18:21, 22; Мр 3:28; Лк 17:3, 4; 1Ів 1:9; див. ПРОЩЕННЯ).