Коли бушує стихія

Аккра (Гана), 4 липня 1995 року. Найсильніший за останні 60 років дощ призвів до великої повені. Близько 200 000 чоловік втратило все своє майно, 500 000 чоловік не можуть добратися до своїх будинків, і 22 чоловіки загинули.

Сан-Анджело (штат Техас, США), 28 травня 1995 року. Торнадо та град зруйнували місто з 90 000 мешканців, а матеріальні збитки були оцінені в 120 мільйонів американських доларів.

Кобе (Японія), 17 січня 1995 року. Внаслідок землетрусу тривалістю лише 20 секунд тисячі чоловік загинуло, десятки тисяч поранено й сотні тисяч лишилися без притулку.

МИ ЖИВЕМО у час, який можна назвати добою стихійних лих. З повідомлення Організації Об’єднаних Націй видно, що за тридцятирічний період від 1963 до 1992 року кількість людей, які загинули, були поранені або мусили переселитися внаслідок стихійного лиха, зростала в середньому на 6 відсотків щорічно. Через такий невтішний стан речей Організація Об’єднаних Націй назвала 1990-ті роки «Міжнародним десятиріччям зменшення стихійних лих».

Звісно, природні явища, наприклад, шторм, виверження вулкана або землетрус, не завжди несуть лихо. Сотні таких явищ відбуваються щороку, й вони не завдають людям шкоди. Але коли вони призводять до смерті багатьох людей та великих руйнувань, тоді їх справедливо називають стихійними лихами.

Здається, неможливо відвернути збільшення кількості стихійних лих. У книжці «Стихійні лиха. Діла Бога чи людини?» (англ.) говориться: «Люди змінюють навколишнє середовище, роблячи його приступнішим для певних стихійних лих, і внаслідок власної поведінки самі люди стають уразливішими до катастроф». У книжці наводиться уявна ситуація: «Слабкий землетрус у нетрях з масивними глинобитними будівлями, що стоять вздовж крутого яру, може набрати розмірів стихійного лиха з огляду на людські страждання та кількість смертей. Однак чи це стихійне лихо є наслідком підземних поштовхів чи того, що люди живуть у ненадійних будівлях, побудованих у такій небезпечній місцевості?»

Дослідники Біблії мають ще й іншу підставу не дивуватися, чому зростає кількість стихійних лих. Майже 2000 років тому Ісус Христос передрік, що «кінець віку» відзначатимуть, приміром, ‘голод та землетруси місцями’ (Матвія 24:3, 6—8). Біблія також передбачає, що протягом «останніх днів» люди будуть самолюбні, грошолюбні, без природної любові й ненависники добраa (2 Тимофія 3:1—5). Оскільки люди посідають такі риси, то часто шкодять навколишньому середовищу, що робить їх самих приступнішими для стихійних лих. Катастрофи, в яких винні люди, властиві безсердечному суспільству, а більшість живе саме в такому суспільстві.

Оскільки густина населення нашої планети збільшується, поведінка її мешканців все гірше відбивається на долі людства, а люди чимраз більш неправильно використовують земні ресурси, стихійні лиха й надалі завдаватимуть їм шкоди. У наступній статті ми побачимо, які труднощі долаються, коли потерпілим подається допомога.

Допомога потерпілим серед руїн

ЗУСИЛЛЯ людей допомогти іншим після стихійного лиха, безсумнівно, гідні похвали. Завдяки багатьом програмам допомоги потерпілим відбудовуються зруйновані будинки, возз’єднуються родини і, що найголовніше, людям рятується життя.

У час лиха Свідки Єгови з вдячністю приймають усе, що передбачається через різні програми допомоги потерпілим. Водночас у них є біблійний обов’язок ‘робити добро, а найбільш одновірним’ (Галатів 6:10). Дійсно, Свідки є наче рідні одне одному; вони вважають себе однією «родиною». Тому вони називають одне одного «братами» і «сестрами». (Порівняйте Марка 3:31—35; Филимона 1, 2).

Тож, коли стихійне лихо стається неподалік, старійшини Свідків Єгови старанно з’ясовують, де є кожний член збору та які він має потреби, і тоді домовляються про необхідну допомогу. Розгляньмо тепер, як це справдилося в Аккрі (Гана), Сан-Анджело (США) та в Кобе (Японія).

Аккра. «Ноїв потоп у мініатюрі»

Дощ почався ввечері десь об 11 годині й лив безупинно кілька годин. «Дощ був такий сильний, що ми з родиною не могли заснути», — говорить Джон Твумасі, Свідок Єгови з Аккри. Газета «Дейлі ґрафік» назвала його «Ноєвим потопом у мініатюрі». «Ми хотіли перенести деякі цінні речі нагору до сусідів,— продовжує Джон,— але коли відкрили вхідні двері, через них ринула вода».

Органи влади попереджали людей про необхідність евакуації, але багато хто вагався, побоюючись, що порожні будинки, навіть затоплені, можуть привабити злодіїв. А деякі люди взагалі не могли вийти з будинку, навіть коли б хотіли. «Ми з мамою не могли відчинити дверей,— говорить дівчинка Поліна.— Вода прибувала й прибувала, тому ми поставали на дерев’яні бочки й трималися за крокву будинку. Кінець кінцем, десь о п’ятій годині ранку, сусіди визволили нас».

Свідки Єгови взялися до роботи, щойно це стало можливим. Наша християнська сестра на ім’я Беатріса говорить: «Старійшини збору розшукували нас і знайшли в домі одного Свідка, який дав нам притулок. Вже через три дні після повені старійшини й молодь збору прийшли до нас й очистили наш будинок зовні й всередині від бруду. Товариство Вартової башти дало нам миючі та дезинфікуючі засоби, фарбу, матраци, ковдри, тканини та одяг для дітей. Також брати надіслали нам на кілька днів продуктів. Мене це надзвичайно зворушило!»

Джон Твумасі, згаданий вище, розповідає: «Я сказав іншим мешканцям будинку, що наше Товариство надіслало нам миючих та дезинфікуючих засобів, яких вистачить, щоб почистити весь будинок. Коло 40 мешканців допомагало у прибиранні. Я дав трохи миючого засобу своїм сусідам, серед них був і священик місцевої церкви. Мої колеги по роботі помилково вважали, що Свідки Єгови виявляють любов лише до своїх».

Християнські брати й сестри були невимовно вдячні за сердечну допомогу, яку їм надали. Брат Твумасі дійшов такого висновку: «Хоча речі, втрачені через повінь, коштували дорожче, ніж ті, що прислали як допомогу, однак ми з родиною розуміємо, що набули більше, ніж втратили: настільки зворушила нас турбота Товариства».

Сан-Анджело. «Здавалося, що прийшов кінець світу»

Торнадо, що налетіли на Сан-Анджело 28 травня 1995 року, виривали з корінням дерева, трощили опори ліній електропередач та кидали на дороги дроти, які були ще під напругою. Вітер налітав із швидкістю 160 кілометрів за годину і руйнував установи громадського користування. У понад 20 000 будинків припинилося постачання електроенергії. А потім посипався град. Державна служба погоди повідомляла про «градини завбільшки з тенісну кульку», потім «розміром з тенісний м’яч» і зрештою «завбільшки з грейпфрут». Стояв оглушливий гуркіт. Один мешканець сказав: «Здавалося, що прийшов кінець світу».

Після бурі запала лиховісна тиша. Потихеньку люди виходили зі своїх потрощених будинків, щоб оглянути руйнування. Дерева, які ще стояли, не мали жодного листочка. Будинки, котрі не завалилися, були жахливо обдерті. По деяких місцях граду нанесло до одного метра. Тисячі вікон у будинках та автомобілях розлетілися на друзки під час бурі, тож тепер поміж градом, що вкрив землю, виблискували скалки. «Прийшовши додому,— говорить одна жінка,— я сіла у свою машину, котра стояла в проїзді, і заплакала. Пошкодження були такі сильні, що я просто не могла стриматися».

Потерпілі швидко отримували фінансову підтримку, будівельні матеріали, медичне обслуговування та поради через лікарні та програми допомоги. Слід відзначити, що багато людей, котрі самі постраждали від бурі, робили все можливе, допомагаючи іншим.

Збори Свідків Єгови також діяли. Обрі Коннер, старійшина із Сан-Анджело, розповідає: «Щойно проминула буря, ми почали по телефону перевіряти, хто де є. Ми допомагали одне одному, а також сусідам, котрі не були Свідками, забивали дошками вікна, клали пластик на дахи та наскільки можливо захищали будинки від негоди. Потім ми склали список усіх членів збору, будинки яких були пошкоджені. Треба було відремонтувати коло ста будинків, а для цього не вистачало матеріалів, що поступали з допомогою від різних організацій. Тому ми придбали додаткові матеріали й організували роботу. У загальному близько 1000 Свідків зголосилися допомогти, 250 чоловік допомагало щотижня у вихідні. Вони приїжджали здалека, дехто долав відстань 740 кілометрів. Усі тяжко працювали, часто у майже 40-градусну спеку. Навіть одна 70-річна сестра працювала з нами у суботу — неділю кожного тижня, лише один раз вона не прийшла, бо саме тоді ремонтували її будинок. Але і в той час вона була на даху та допомагала ремонтникам!

Ми часто чули, як висловлювалися спостерігачі, наприклад: «Чи не добре було б, коли б інші релігії допомагали так своїм членам?» Наші сусіди здивувалися, коли побачили, як бригада з 10—12 добровольців (в тому числі й сестри) з’явилася в п’ятницю рано-вранці біля будинку одного Свідка, готова безкоштовно відремонтувати або навіть поновити увесь дах. Здебільшого роботу виконували за суботу — неділю. Іноді, коли наша бригада прибувала, в наступному будинку зі своїми людьми вже працював світський підрядчик, ремонтуючи дах. Ми встигали зняти старий дах, покласти новий, почистити подвір’я, перш ніж вони закінчували свою роботу. Часом вони кидали свою роботу, щоб спостерігати за нами!»

На кінець брат Коннер сказав: «Усі ми з приємністю згадуватимемо про те, як працювали разом. Ми пізнали одне одного з іншого боку, бо то був час, коли всі обопільно виявляли надзвичайну братерську любов. Ми зрозуміли, що це приклад того, яким буде життя в Божому новому світі, де брати й сестри допомагатимуть одне одному з власного бажання» (2 Петра 3:13).

Кобе. «Людські тіла, уламки дощок та штукатурки»

Мешканці Кобе мали б бути готові до землетрусу. Адже вони щороку 1 вересня відзначають День запобігання катастрофам. Школярі тренуються виконувати спеціальні вправи, військові репетирують рятувальні операції вертольотами, а пожежні відділення привозять особливі машини, які створюють ефекти землетрусу: бажаючі можуть випробувати свою здатність до виживання всередині коробки розміром з кімнату, якою трясе й підкидає, ніби за справжнього землетрусу. Однак коли почався справжній землетрус 17 січня 1995 року, здавалося, що всі приготування були даремними. Завалювалися десятки тисяч дахів — таке ніколи не відбувалося у машинах, що створюють ефекти землетрусу. Переверталися поїзди, розвалювалися ділянки автострад, проривалися газопроводи і водопроводи, наче карткові хатки, завалювалися будинки. У журналі «Тайм» говорилося, що на місці події всюди лежали «людські тіла, уламки дощок та штукатурки».

Потім почалися пожежі. Палали будинки, а розчаровані пожежники стояли в кілометрових заторах вуличного транспорту. А ті пожежники, які змогли дістатися до місць пожеж, не мали води, бо була зруйнована міська система водопостачання. «Першого дня усіх охопила паніка,— сказав один службовець.— Я ніколи в житті не відчував такого безсилля, знаючи, що так багато людей гине в палаючих будинках. Гнітило те, що я нічим не можу їм допомогти».

Всього загинуло близько 5000 чоловік і було зруйновано коло 50 000 будинків. У Кобе була лише третя частина необхідних харчів. Дехто добував воду, збираючи брудну рідину з-під низу прорваних водопровідних труб. Багато безпритульних людей жили у сховищах, де давали лише одну рисову кульку в день на людину. Невдовзі поширилося незадоволення. «Органи влади нічого не роблять,— скаржився один чоловік.— Якщо ми й далі покладатимемося на них, то помремо голодною смертю».

Збори Свідків Єгови в Кобе та в околицях негайно визначили, що робити. Пілот вертольота, який сам бачив їхню працю, сказав: «Я прибув на місце події в день струсу й пробув там тиждень. Коли я прийшов в одне сховище, там не було ніякого ладу. Потерпілим не надавалося жодної допомоги. Свідки Єгови були єдиними, хто поспішив на місце події, і виконували необхідну роботу».

Достоту, там було багато роботи. Десять Залів Царства стали непридатними для використання, й понад 430 Свідків лишилися без притулку. До того ж 1206 будинків потребували ремонту. Окрім цього, родини 15 Свідків, котрі загинули у катастрофі, розпачливо потребували потіхи.

Близько 1000 Свідків з усієї країни запропонували свій час, щоб допомогти у ремонтних роботах. «Коли ми працювали в будинках зацікавлених,— каже один брат,— нас завжди питали: «Скільки за це треба заплатити?» Коли ми відповідали, що цю працю підтримують збори, вони дякували нам і казали: «Ми бачимо в реальному житті те, що вивчали!»

Багатьох людей вразило, наскільки швидко й старанно Свідки зреагували на це стихійне лихо. «Це справило на мене сильне враження,— говорить пілот, згаданий вище.— Ви називаєте одні одних «братами» й «сестрами». Я бачив, як ви допомагаєте одне одному; ви справді є родиною».

Також самих Свідків струс навчив чогось цінного. Одна сестра визнає: «Я завжди вважала, що чим більшою стає організація, тим важче виявляти особисту турботу». Але вона змінила свою думку після того, як відчула на собі тепле піклування. «Тепер я знаю, що Єгова піклується про нас не лише як про організацію в цілому, а й про кожного зокрема». А втім, час, коли стихійні лиха зникнуть назавжди, все ще попереду.

Незабаром катастрофи зникнуть назавжди!

Свідки Єгови чекають часу, коли стихійні лиха вже не обриватимуть людського життя й не позбавлятимуть людей засобів для існування. У Божому новому світі люди будуть навчені взаємодіяти з навколишнім середовищем. Оскільки люди позбудуться егоїстичних звичок, то стануть менш приступними для стихійних лих.

До того ж Бог Єгова, Творець сил природи, подбає про те, щоб вони вже ніколи не загрожували людській родині й земним створінням. Тоді земля справді буде раєм (Ісаї 65:17, 21, 23; Луки 23:43). Славетно сповниться пророцтво з Об’явлення 21:4: «Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре», і не буде вже смерти — ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося».