ПЕРЕДБАЧЕННЯ, ВИЗНАЧЕННЯ НАПЕРЕД

Передбачати означає знати наперед про те, чого ще не відбулось або ще не існує. У Біблії здатність передбачати пов’язується передусім (хоча й не завжди) з Творцем, Богом Єговою, і його намірами. Визначати наперед означає постановляти, вирішувати щось заздалегідь.

Відповідники в мовах оригіналу. Слова, які зазвичай перекладають як «передбачати», «передбачення», «визначити наперед», «вибрати наперед», переважно вживаються в Грецьких Писаннях, хоча подібні поняття згадуються і в Єврейських Писаннях.

Словом «передбачення» перекладається грецьке про́ґносіс (від про-, «перед», і ґно́сіс, «знання») (Дії 2:23; 1Пт 1:2). Споріднене дієслово проґіно́ско двічі застосовується до людей: коли Павло говорить про юдеїв, які «знали [його] раніше», і коли Петро згадує майбутні події, про які його читачі «зна[ли]... наперед» (Дії 26:4, 5; 2Пт 3:17). Щодо другого випадку, то цілком очевидно, що християни, яким писав Петро, не володіли безмежним знанням; вони не знали абсолютно всього про те, коли, де і як відбуватимуться згадані події. Натомість завдяки інформації, отриманій від Петра та інших натхнених письменників Біблії, ці християни мали загальне уявлення про те, що їх чекає.

Висловом «визначати наперед» або «вибирати наперед» перекладається грецьке слово проорı́зо (від про-, «перед», і горı́зо, «позначати або встановлювати межі»). (Українське слово «горизонт» походить від грец. горı́зон — «такий, що обмежує».) Значення дієслова горı́зо видно зі слів Ісуса Христа, який про себе сказав: «Син людський іде від вас так, як було визначено [горісме́нон]». Павло сказав, що Бог «встановив [горı́сас] призначені часи та межі проживання» (Лк 22:22; Дії 17:26). Те саме дієслово вживається, коли йде мова про рішення людей; наприклад, «учні постановили [го́рісан]» послати допомогу своїм нужденним братам (Дії 11:29). Однак проорı́зо в Грецьких Писаннях стосується виключно Божої здатності визначати щось наперед.

Важливі чинники. Щоб зрозуміти, як Бог послуговується своєю здатністю передбачати чи визначати наперед, потрібно взяти до уваги деякі чинники.

По-перше, Біблія чітко показує, що Бог спроможний передбачати майбутнє і визначати щось наперед. Єгова сам на доказ своєї божественності згадав, що може передбачати й визначати майбутні події, пов’язані зі спасінням і визволенням, судом і покаранням, а також спричиняти такі події. Свідком цього є його вибраний народ (Іс 44:6—9; 48:3—8). Завдяки тій самій здатності Бога існують всі правдиві пророцтва (Іс 42:9; Єр 50:45; Ам 3:7, 8). Бог кидає виклик народам, які протистоять його народу, і вимагає, щоб вони довели божественність своїх правителів та ідолів, попросивши їх теж передбачити і здійснити події, пов’язані зі спасінням чи судом. Нездатність ідолів це зробити показує, що вони лише «вітер і порожнеча» (Іс 41:1—10, 21—29; 43:9—15; 45:20, 21).

По-друге, треба взяти до уваги, що Божі розумні створіння наділені свободою волі. Біблія пояснює, що Єгова дав їм право і навіть обов’язок самостійно робити вибір (Пв 30:19, 20; ІсН 24:15), тому вони несуть відповідальність за свої вчинки (Бт 2:16, 17; 3:11—19; Рм 14:10—12; Єв 4:13). Вони не є безвольними роботами. Якби людина не мала свободи волі, то не можна було б сказати, що вона створена «за образом Божим» (Бт 1:26, 27; див. СВОБОДА). Тож логічно, що Божа здатність передбачати (і визначати) майбутнє не має суперечити свободі волі, якою наділені розумні створіння.

По-третє, важливим чинником (яким іноді нехтують) є моральні норми Бога і його риси, серед яких справедливість, чесність, безсторонність, любов, милосердя та доброта. Формуючи своє уявлення про те, як Бог користується здатністю передбачати і визначати наперед майбутні події, слід враховувати не один чи два вищезгадані чинники, а всі відразу. Крім того, в Біблії написано, що Бог «говорить про те, чого немає, так, наче воно є», а отже, всі його передбачення обов’язково мають сповнятися (Рм 4:17).

Чи Бог знає наперед усе, що зроблять люди?

Виникає ряд запитань: Чи Бог передбачає абсолютно все? Чи знає він наперед про кожен крок своїх створінь — і земних, і небесних? А може, він сам визначає вчинки своїх створінь і все їхнє майбутнє, причому ще до того, як вони з’являються на світ?

Чи, радше, Бог передбачає майбутні події лише вибірково, тоді, коли вважає за потрібне? Можливо, він вирішує, що передбачати, а що ні? І, можливо, Бог не визначає остаточну долю своїх створінь наперед, а судить їх відповідно до того, який спосіб життя вони вели і яку позицію зайняли під час випробувань? Відповіді на ці запитання мусять ґрунтуватися на Біблії та узгоджуватися з тим, що́ в ній розповідається про діла Бога і його ставлення до своїх створінь, зокрема з тим, що нам виявив Божий Син, Ісус Христос (1Кр 2:16).

Вчення про передвизначення. Згідно з вченням про передвизначення, Бог передбачає абсолютно все і визначає наперед життєвий шлях і долю кожного. Прихильники цього вчення вважають, що божественна природа і досконалість Всевишнього вказують на те, що він є всезнаючий і йому відомо все не лише про минуле і теперішнє, але й майбутнє. Вони стверджують, що якби Бог не знав усього в найменших подробицях, то був би недосконалим. На доказ того, що Бог передбачає майбутнє своїх створінь ще до їхнього народження, вони наводять приклад Ісакових синів-близнят, Ісава і Якова (Рм 9:10—13), а такі вірші, як Ефесян 1:4, 5, на їхню думку, підтверджують, що Бог передбачив і визначив майбутнє всіх розумних істот ще до їхнього створення.

Якщо це уявлення правильне, воно має узгоджуватися зі згаданими вище чинниками, в тому числі з тим, що́ Біблія говорить про норми, наміри і риси Бога, зокрема про праведність, яку він завжди виявляє у стосунках зі своїми створіннями (Об 15:3, 4). Тож доречно розглянути, на які висновки наштовхує вчення про передвизначення.

Це вчення означає, що, перш ніж створити ангелів і людей, Бог завдяки своїй здатності передбачати майбутнє вже знав про все, що станеться далі, зокрема про те, що один з його духовних синів збунтується, підбурить до бунту першу людську пару в Едемі (Бт 3:1—6; Ів 8:44) і це призведе до плачевних наслідків для всіх наступних поколінь. А отже, все зло, яке знає історія (злочини, аморальність, гніт і страждання, брехня і лицемірство, фальшиве поклоніння та ідолопоклонство), існувало ще до початку створення — у розумі Бога, який бачив майбутнє в його найменших подробицях.

Якщо Творець і справді знав наперед, як складеться історія людства, то виходить, що, сказавши: «Створімо людину» (Бт 1:26), він свідомо дав початок злу в усіх його проявах. Ці міркування ставлять під сумнів логічність і послідовність ідеї передвизначення, особливо якщо взяти до уваги слова Якова про те, що «безлад і всяка підлість» не походять від Бога, а мають «земне, тваринне, демонічне» походження (Як 3:14—18).

Чи Бог передбачає абсолютно все? Дехто вважає, що якби Бог не передбачав усіх майбутніх подій та обставин у найменших подробицях, то не міг би називатись досконалим. Однак цей погляд пов’язаний з неправильним уявленням про досконалість. Насправді вона не вимагає такого абсолютного і всеосяжного застосування здатності передбачати, адже досконалість будь-чого залежить від його відповідності стандартам, встановленим компетентною особою. (Див. ДОСКОНАЛІСТЬ.) Зрештою, досконалість визначається не людськими поглядами й уявленнями, а волею і бажаннями Бога (Пв 32:4; 2См 22:31; Іс 46:10).

Розгляньмо приклад. Всемогутній Бог, без сумніву, має досконалу і безмежну силу (1Хр 29:11, 12; Йв 36:22; 37:23). Але хіба те, що ця сила досконала, зобов’язує Бога застосовувати її повною мірою в кожному випадку? Звісно, що ні. Інакше Бог, виконуючи свої присуди над тими, хто стягнув на себе його осуд і гнів (як, наприклад, було під час Потопу), вже давно знищив би не лише окремі міста і народи, але й цілу землю і все, що на ній (Бт 6:5—8; 19:23—25, 29; пор. Вх 9:13—16; Єр 30:23, 24). Отже, послуговуючись своєю безмежною силою, Бог не використовує всю її повністю, а завжди діє відповідно до свого наміру і, коли це виправдано, стримує її, виявляючи милосердя (Не 9:31; Пс 78:38, 39; Єр 30:11; Пл 3:22; Єз 20:17).

Подібно з передбаченням: якщо Бог вирішує послуговуватися цією необмеженою здатністю вибірково і в тій мірі, в якій бажає, то хіба має право якась людина чи ангел сказати йому: «Що ти робиш?» (Йв 9:12; Іс 45:9; Дн 4:35). Тобто річ не в тому, чи Бог спроможний передбачити або визначити щось наперед, бо «для Бога можливо все» (Мт 19:26). Річ у тому, чи він вважає за потрібне робити це, адже «він чинить все, що йому до вподоби» (Пс 115:3).

Бог передбачає майбутнє вибірково. Інший, відмінний від передвизначення, погляд полягає в тому, що Бог передбачає майбутнє вибірково. Чи узгоджується цей погляд з його праведними нормами і з тим, що він сам виявив про себе у своєму Слові? Ряд біблійних віршів показує, що Бог спершу досліджував певну справу і вже після того приймав рішення, а це суперечить догмату про передвизначення.

Наприклад, з Буття 11:5—8 видно, що Бог спочатку звернув увагу на землю і розглянув ситуацію, яка виникла у Вавилоні, а тоді вирішив, як саме розладнає задум його неправедних мешканців. Після того як жителі Содома і Гоморри погрузли у злі, Єгова повідомив Аврааму своє рішення: «Подивлюсь [пославши ангелів], чи справедливі скарги, які до мене дійшли, і чи їхні вчинки й справді такі безбожні. Я хочу це знати» (Бт 18:20—22; 19:1). В певний момент Бог сказав: «Я добре знаю Авраама», і, коли той мало не приніс в жертву Ісака, промовив: «Тепер я знаю, що ти боїшся Бога, адже не пошкодував для мене свого єдиного сина» (Бт 18:19; 22:11, 12; пор. Не 9:7, 8; Гл 4:9).

Вибіркове передбачення майбутнього означає, що Бог міг вирішити не передбачати абсолютно всі вчинки своїх створінь. Тоді виходить, що вся історія людства не розвивалась по передбаченому і наперед визначеному сценарію, натомість Бог з усією щирістю подарував першій людській парі перспективу вічно жити на землі, вільній від зла і лих. Він дав наказ своїм сину і дочці — досконалим, безгрішним людям — розмножуватися і наповнювати землю, перетворювати планету на рай і панувати над тваринним світом. Це не були завдання, приречені на невдачу; Бог по-справжньому любив своїх земних дітей і дійсно бажав, щоб вони успішно виконали цю працю, яка мала приносити їм радість. Крім того, з боку Єгови було б беззмістовно і цинічно випробовувати Адама і Єву за допомогою «дерева знання добра і зла» і садити в Едемі «дерево життя», якби він знав наперед, що вони не послухаються його, згрішать і ніколи не зможуть скуштувати плодів з «дерева життя» (Бт 1:28; 2:7—9, 15—17; 3:22—24).

Запропонувати людині щось дуже бажане, поставивши при цьому нереалістичні умови,— жорстоко і лицемірно. Біблія говорить про вічне життя як про мету, якої може досягти кожен. Ісус заохотив своїх слухачів невпинно просити й шукати в Бога благословень і зазначив, що батько ніколи не дасть своїй дитині каменя чи змії, якщо та просить хліба або риби. Підкреслюючи, що його Батько не руйнує доречних сподівань людини, Ісус сказав: «Якщо ви, хоча й грішні, знаєте, як давати своїм дітям добрі дари, то тим більше ваш небесний Батько дасть усього доброго тим, хто просить у нього!» (Мт 7:7—11).

Отже, пропонуючи людям добрі дари і вічні благословення, Бог не вводить їх в оману (Мт 21:22; Як 1:5, 6). Він щиро заохочує їх покинути свої переступи і жити, як колись заохочував ізраїльтян (Єз 18:23, 30—32; пор. Єр 29:11, 12). Єгова не робив би цього, якби знав наперед, що вони чинитимуть зло до кінця своїх днів. (Пор. Дії 17:30, 31; 1Тм 2:3, 4.) Він промовив до ізраїльтян: «Не казав я потомкам Якова: “Шукайте мене, але ваші зусилля будуть даремні”. Я, Єгова, говорю те, що праведне, і звіщаю те, що правдиве... Наверніться до мене, і будете врятовані, всі кінці землі» (Іс 45:19—22).

Подібну думку висловив апостол Петро: «Єгова не зволікає з виконанням своєї обіцянки [про прийдешній день розплати], як декому здається, а виявляє до вас терпеливість, бо не хоче, щоб хтось був знищений, він хоче, щоб усі прийшли до каяття» (2Пт 3:9). Якби Бог за тисячі років наперед передбачив і визначив, хто отримає вічне спасіння, а хто буде назавжди знищений, то виникало б питання, який сенс у Божій терпеливості і наскільки щиро він хоче, «щоб усі прийшли до каяття». Під натхненням апостол Іван написав, що «Бог є любов», а апостол Павло підкреслив, що любов «на все надіється» (1Ів 4:8; 1Кр 13:4, 7). Оскільки Бог має таку чудову рису, він, безперечно, ставиться до всіх людей зі щирістю та добротою і справді бажає, щоб кожен врятувався, хіба що людина сама покаже, що є безнадійною і негідною спасіння. (Пор. 2Пт 3:9; Єв 6:4—12.) Тому апостол Павло говорить: «Бог добрий і хоче привести тебе до каяття» (Рм 2:4—6).

Зрештою, якби Бог заздалегідь знав, що ще до народження певні люди (можливо, навіть мільйони) будуть позбавлені можливості отримати благословення, пов’язані з викупною жертвою Ісуса Христа, тобто у них навіть не буде шансу довести, що вони заслуговують на ці благословення, то хіба можна було б сказати, що викуп заплачено за всіх людей? (2Кр 5:14, 15; 1Тм 2:5, 6; Єв 2:9). «Бог безсторонній» — не просто гарна фраза. «В кожному народі йому до вподоби той, хто боїться його та робить те, що правильне» (Дії 10:34, 35; Пв 10:17; Рм 2:11). Біблія небезпідставно закликає усіх людей, «щоб вони наполегливо шукали Бога і таки знайшли його, а він недалеко від кожного з нас» (Дії 17:26, 27). У кінці книги Об’явлення Бог дав таке запрошення: «Нехай кожен, хто чує, скаже: “Прийди!” І хай кожен спраглий прийде і хай всі, хто хоче, беруть воду життя даром», і це не пусті слова (Об 22:17).

Що Бог передбачив і визначив наперед. Біблія неодноразово показує, що, коли Бог передбачає або визначає щось наперед, це завжди узгоджується з його намірами і волею. Мати намір означає поставити якусь мету, задумати зробити щось. (Грецьке слово про́тесіс, яке перекладається як «намір», буквально можна передати як «ставити або класти щось попереду, перед [чимось]».) Оскільки Божі наміри завжди сповнюються, він може передбачити і визначити наперед, до чого вони приведуть у кінцевому підсумку; також він може наперед визначити, до яких кроків вдатись, щоб виконати свої наміри (Іс 14:24—27). Тому про Єгову говориться, що він «формує» (від євр. йаца́р, спорідненого зі словом, яке перекладається як «гончар» [Єр 18:4, прим.]) свій намір щодо майбутніх подій (2Цр 19:25, прим.; Іс 46:11; пор. Іс 45:9—13, 18). Бог — Великий Гончар — «виконує все так, як вирішує за своєю волею», своїм наміром (Еф 1:11), і «скеровує всі свої діла на добро тим, хто любить його» (Рм 8:28). Бог наперед визначає події, пов’язані з його наміром, і тому може сказати «від початку, яким буде кінець, віддавна передр[екти] те, що не сталося ще» (Іс 46:9—13).

Єгова створив перших людей досконалими, і, глянувши на все створене, він побачив, що воно «дуже добре» (Бт 1:26, 31; Пв 32:4). Бог не ставився до Адама і Єви з недовірою і не переживав, як вони діятимуть у майбутньому, а натомість «почав відпочивати» (Бт 2:2). І Єгова міг це зробити, адже він — всемогутній і безмежно мудрий Бог — здатен виконати свій величний намір незалежно від обставин і вчинків своїх створінь, для нього не існує нездоланних перешкод чи надто складних проблем (2Хр 20:6; Іс 14:27; Дн 4:35). Тож Біблія не підтримує аргументації прихильників догмата про передвизначення, які стверджують, що якби Бог не послуговувався своєю здатністю передбачати майбутнє постійно, то це поставило б під загрозу здійснення його намірів і вони «завжди були б на межі краху через свою непродуманість, а створена Богом система постійно виходила б з ладу і потребувала коригування через непередбачувані вчинки створінь, наділених свободою волі». Так само неправильним є твердження, ніби через те, що передбачення Бога вибіркові, його створіння в силі «зруйнувати вжиті ним заходи, змусити його постійно змінювати свої рішення, створити для нього труднощі і збити з пантелику» (M’Clintock J., Strong J. Cyclopaedia of Biblical, Theological and Ecclesiastical Literature. 1894. Vol. VIII. P. 556). Якщо навіть Божим земним служителям непотрібно «тривож[итись] про завтра», то тим більше цього ніколи не робив і не робить їхній Творець, для якого «народи — мов крапля з відра» (Мт 6:34; Іс 40:15).

Стосовно груп людей. У деяких випадках Бог передбачав, яким шляхом підуть окремі групи людей, народи чи більша частина людства, і, відповідно, передрікав цей шлях та наперед визначав, як діятиме у відповідь. Але цей факт не означає, що окремі особи з тих груп чи народів були позбавлені свободи вибору і приречені вибрати той шлях, який передбачив Бог. Це видно з нижченаведених прикладів.

За днів Ноя Єгова проголосив, що має намір навести потоп, в якому загинуть люди і тварини. Однак біблійна оповідь показує, що Бог прийняв це рішення вже після того, як на землі склалися певні обставини, зокрема поширилось насильство і зло. Крім того, Бог, який знає серця людей, розглянув ситуацію і побачив, що «всі нахили думок у їхньому серці постійно лихі» (Бт 6:5; 2Хр 6:30). Все ж окремі люди — Ной і його сім’я — здобули Божу ласку і не були знищені (Бт 6:7, 8; 7:1).

Свого часу Бог відкрив перед ізраїльтянами перспективу стати «царством священиків і народом святим» — за умови, що вони дотримуватимуться укладеної угоди. Все ж приблизно через 40 років, коли ізраїльтяни були на порозі Обіцяного краю, Єгова передрік, що вони порушать угоду і він відкине їх як народ. Однак це передречення мало підґрунтя, адже на той момент ізраїльтяни вже виявляли непокору і бунтувалися проти Бога. Тому він сказав: «Бо я вже бачу, до чого схиляється їхнє серце, хоча вони ще не прийшли в край, який я поклявся їм дати» (Вх 19:6; Пв 31:16—18, 21; Пс 81:10—13). Бог передбачив, що схильність ізраїльтян приведе їх до ще більшої неправедності, але це не означає, що він винен у цьому, так само як не можна звинувачувати людину, яка передбачила, що будівля, побудована недбало і з неякісних матеріалів, згодом зруйнується. Тут діє встановлений Богом принцип: «Що людина посіє, те й пожне» (Гл 6:7—9; пор. Ос 10:12, 13). Деякі пророки виголошували пророцтва, в яких попереджали про виконання Божих присудів. Ті присуди були винесені наперед, але всі вони мали передумови — Бог виносив їх з огляду на конкретні обставини і стан серця людей (Пс 7:8, 9; Пр 11:19; Єр 11:20). І, знову ж таки, окремі особи могли прислу́хатись і прислуха́лись до порад, докорів і попереджень Єгови, завдяки чому здобули його ласку (Єр 21:8, 9; Єз 33:1—20).

Божий Син, який теж міг бачити серця людей (Мт 9:4; Мр 2:8; Ів 2:24, 25), мав даровану Богом здатність передбачати і передрікати майбутні події та обставини, а також Божі вироки. Він передрік, що книжників і фарисеїв як групу чекає геєна (Мт 23:15, 33), але це не означало, що вони всі до одного були приречені на знищення, і доказом цього є приклад апостола Павла (Дії 26:4, 5). Ісус передрік горе нерозкаяному Єрусалиму та іншим містам, але не сказав, що його Батько визначив таку долю кожному мешканцю тих міст (Мт 11:20—23; Лк 19:41—44; 21:20, 21). Також він передбачив, до чого призведуть схильності більшості людей та стан їхнього серця, і передрік, які обставини складуться на землі під час «закінчення цього віку» і як Бог виконає свої наміри (Мт 24:3, 7—14, 21, 22). Ісусові апостоли теж виголошували пророцтва, які містили Божі передбачення щодо певних груп людей, наприклад щодо «антихриста» (1Ів 2:18, 19; 2Ів 7), і показували, який кінець їм визначено (2Фс 2:3—12; 2Пт 2:1—3; Юд 4).

Стосовно окремих осіб. Єгова застосовував свою здатність передбачати майбутнє не лише у випадку груп людей, але й окремих осіб. Серед них Ісав і Яків (згадані раніше), фараон (про якого розповідається в книзі Вихід), Самсон, Соломон, Йосія, Єремія, Кір, Іван Хреститель, Юда Іскаріот і сам Божий Син, Ісус.

У випадку Самсона, Єремії та Івана Хрестителя Єгова використав свою здатність передбачати майбутнє ще до їхнього народження (хоча при цьому він не передбачав їхньої остаточної долі). На підставі свого передбачення Бог визначив наперед, що Самсон буде назореєм і визволить Ізраїль з-під гніту філістимлян, що Єремія служитиме пророком, а Іван Хреститель стане попередником Месії і підготує для нього дорогу (Сд 13:3—5; Єр 1:5; Лк 1:13—17). Отримані доручення були дуже почесними, але не гарантували, що ці люди здобудуть вічне спасіння чи залишаться вірними до смерті (хоча всі троє зберегли вірність Богу). Єгова також передрік, що одного з Давидових синів зватимуть Соломоном, і визначив наперед, що саме він побудує храм (2См 7:12, 13; 1Цр 6:12; 1Хр 22:6—19). Однак попри те що Соломон був удостоєний такої честі і навіть написав кілька біблійних книг, пізніше він відвернувся від Єгови (1Цр 11:4, 9—11).

Те саме можна сказати про Ісава і Якова: Бог не передбачав їхньої остаточної долі, а постановив, або визначив наперед, який з двох народів, що походитимуть від цих братів, займе панівне становище (Бт 25:23—26). Це передбачення вказувало на те, що саме Яків отримає право первородства і, відповідно, належатиме до роду, з якого з’явиться Авраамове «потомство» (Бт 27:29; 28:13, 14). Так Бог Єгова показав, що, вибираючи, ким послуговуватися для досягнення своєї мети, він не зобов’язаний керуватися людськими правилами і звичаями. Крім того, Бог наділяє людину винятковими благословеннями не лише на підставі її вчинків, бо інакше вона могла б вважати, що заслужила їх і вони належать їй по праву. Апостол Павло підкреслив цю думку, коли пояснював, чому Бог, виявивши незаслужену доброту, наділив язичників благословеннями, які, здавалося б, належали виключно Ізраїлю (Рм 9:1—6, 10—13, 30—32).

Павлова цитата про те, що Єгова «полюбив Якова [Ізраїль], а Ісава [Едом] зненавидів», взята з Малахії 1:2, 3 — уривка, записаного через багато століть після їхньої смерті. Тож Біблія прямо не каже, що Єгова так ставився до цих братів ще до їхнього народження. Науково доведено, що схильності і темперамент дитини значною мірою визначаються ще в момент її зачаття, під впливом генетичної інформації, успадкованої від батьків. Звісно, Бог знає генетичні особливості кожного; Давид сказав про Єгову: «Очі твої бачили мій зародок» (Пс 139:14—16; див. також Ек 11:5). Невідомо, до якої міри Єгова спирався на таке знання, визначаючи, що чекатиме Якова та Ісава, але, в будь-якому разі, віддавши перевагу Якову, він не прирік Ісава чи його нащадків, едомлян, на знищення. Навіть у проклятих Богом ханаанських народах були окремі люди, які скористалися можливістю приєднатися до народу, з яким Він уклав угоду, і отримали благословення (Бт 9:25—27; ІсН 9:27; див. ХАНААН, ХАНААНЦІ № 2). Хоча Ісав зі слізьми на очах добивався, щоб його батько, Ісак, змінив своє рішення і щоб благословення, відведене первістку, не дісталося лише Якову, але це не означає, що він розкаявся перед Богом у своєму матеріалістичному мисленні (Бт 27:32—34; Єв 12:16, 17).

Єгова передрік, що одного з Давидових нащадків зватимуть Йосією і що цей нащадок боротиметься з фальшивим поклонінням у місті Бетель (1Цр 13:1, 2). Через понад три століття цар на ім’я Йосія сповнив Боже пророцтво (2Цр 22:1; 23:15, 16). А втім, той самий цар «не послухався Нехо, який говорив від імені Бога», і це коштувало йому життя (2Хр 35:20—24). Тож хоча деякі вчинки Йосії були передбачені і визначені Богом наперед, він мав свободу волі і міг вибрати, прислуха́тися до порад чи ні.

Іншого разу Єгова приблизно за два століття наперед передрік, що звільнить юдеїв з Вавилону руками завойовника на ім’я Кір (Іс 44:26—28; 45:1—6). Водночас Біблія не каже, що перс, який отримав ім’я Кір (і так виконалось пророцтво), став правдивим поклонником Єгови; історичні джерела показують, що він і далі поклонявся фальшивим богам.

Отже, те, що Бог у згаданих випадках користувався здатністю передбачати майбутнє ще до народження тої чи іншої людини, не йде врозріз з його рисами і нормами, висвітленими в Біблії. Крім того, немає жодних підстав вважати, що Бог змушував людей діяти проти їхньої волі. А у випадку фараона, Юди Іскаріота і Божого Сина ніщо не вказує на те, що Єгова застосував свою здатність передбачати ще до їхньої появи на світ. У кожному з тих випадків можна побачити певні принципи, якими Бог користується, передбачаючи і визначаючи щось наперед.

Один з таких принципів полягає в тому, що Єгова — Бог, який бачить серця,— може випробувати людину, спричинивши або допустивши певні обставини чи події або ж давши людині почути його звістки. Внаслідок цього вона опиняється перед вибором, який змушує її виявити стан свого серця (Пр 15:11; 1Пт 1:6, 7; Єв 4:12, 13). Залежно від реакції людини, Бог також може формувати її відповідно до шляху, який вона сама вибрала (1Хр 28:9; Пс 33:13—15; 139:1—4, 23, 24). Тому спершу людина «у серці» схиляється до якогось шляху, а вже тоді Єгова скеровує її кроки (Пр 16:9; Пс 51:10). Під час випробування її серце може утвердитися: вона може або зачерствіти у своїй неправедності й бунтарстві, або рішуче постановити залишатись відданою Богу Єгові і виконувати його волю (Йв 2:3—10; Єр 18:11, 12; Рм 2:4—11; Єв 3:7—10, 12—15). Після того як людина з власної волі досягає цієї межі, Бог може передбачити і передректи, яким буде кінець її шляху, не позбавляючи її при цьому свободи волі і не порушуючи норм справедливості. (Пор. Йв 34:10—12.)

Приклад вірного Богу Авраама, який вже обговорювався, добре ілюструє наведені думки. Його повна протилежність — впертий фараон, про якого розповідається в книзі Вихід. Єгова передбачив, що фараон не відпустить ізраїльтян, «якщо його не змусити до цього силою» (Вх 3:19, 20), і визначив наперед, що наведе кару, внаслідок якої помре фараонів первісток (Вх 4:22, 23). Павлові слова про те, як Єгова повівся з фараоном, часто тлумачать неправильно: нібито Бог робить серця людей черствими, аби виконати те, що він визначив наперед, і при цьому не бере до уваги, який стан серця чи схильності в людини були до того (Рм 9:14—18). Тому слова, з якими Бог звернувся до Мойсея, у багатьох перекладах звучать так: «Я ожорсточу серце [фараона]» (Вх 4:21; пор. Вх 9:12; 10:1, 27). Однак у деяких перекладах єврейський текст передано інакше: «Я дозволю [фараоновому] серцю стати зухвалим» (Ro) або «Я ж дозволю, щоб серце фараона стало впертим» (НС). У додатку до перекладу Ротергама на підтвердження цього формулювання пояснюється, що в єврейській мові про подію, яку було допущено, якій було дано можливість статися, нерідко говориться так, ніби вона була спричинена, і що «навіть прямий наказ у деяких випадках потрібно сприймати лише як дозвіл». Наприклад, у Вихід 1:17 єврейський текст буквально каже, що повитухи «робили хлопчиків живими», хоча насправді вони дозволяли їм жити, не вбивали їх. Процитувавши слова гебраїстів М. Каліша, В. Гезеніуса та Б. Дейвіса, Ротергам пояснює, що уривок єврейського тексту, де йдеться про фараона, означає таке: «Бог дозволив, щоб фараон зробив своє серце зачерствілим,— він пощадив фараона, аби дати йому можливість повною мірою виявити зло, яке в ньому вже було. Це і все» (Rotherham J. B. The Emphasised Bible. Appendix. P. 919; пор. Іс 10:5—7).

Таке розуміння підтверджується словами з Біблії, які чітко показують, що фараон сам «зробив запеклим своє серце» (Вх 8:15, 32, Ог.; «дозволив, щоб його серце зачерствіло», НС). Отже, фараон діяв за власною волею і піддався своїй впертості, наслідки якої Єгова з точністю передбачив і передрік. Єгова раз за разом створював ситуації, в яких фараон мусив прийняти рішення, і з кожним рішенням його позиція ставала чимраз твердішою. (Пор. Ек 8:11, 12.) Цитуючи Вихід 9:16, апостол Павло показує, що Єгова допускав такий розвиток подій під час десяти кар для того, щоб показати свою силу і щоб про його ім’я розповідали по цілій землі (Рм 9:17, 18).

Чи Бог визначив наперед, що саме Юда зрадить Ісуса і так виконає пророцтво?

Зрадивши Ісуса, Юда сповнив натхнене пророцтво, і це ще раз підкреслило, що Єгова та Ісус здатні передбачати майбутнє (Пс 41:9; 55:12, 13; 109:8; Дії 1:16—20). Однак не можна сказати, що Юда був приречений: Бог не визначав наперед, що саме він стане зрадником. У пророцтвах передрікалося, що Ісуса зрадить його близький друг, але не уточнялося, хто саме. Погляд, згідно з яким Бог чітко визначив вчинки Юди наперед, не узгоджується з біблійними принципами. Один з таких принципів висловив апостол Павло: «Ніколи ні на кого не покладай рук поспішно. Не бери участі в чужих гріхах. Завжди залишайся чистим» (1Тм 5:22; пор. 1Тм 3:6). Ісус ретельно і мудро підійшов до вибору 12 апостолів: він цілу ніч молився до Батька, перш ніж повідомити учням своє рішення (Лк 6:12—16). Якби Бог визначив наперед, що Юда стане зрадником, то діяв би всупереч своїм же настановам і, згідно з вищезгаданим принципом, був би співучасником Юдиних гріхів.

Отже, цілком очевидно, що на момент, коли Юда став апостолом, у його серці не було явних ознак того, що він буде зрадником. Юда дозволив, щоб «отруйний корінь» проріс і опоганив його; через це він почав нехтувати Божими вказівками і дозволив Дияволу повести його шляхом, який привів до крадіжок і зради (Єв 12:14, 15; Ів 13:2; Дії 1:24, 25; Як 1:14, 15; див. ЮДА № 13). Коли Юда дійшов до певної межі, Ісус, прочитавши його серце, передрік, що він стане зрадником (Ів 13:10, 11).

В Івана 6:64, у розповіді про те, що певні вчення Ісуса стали каменем спотикання для декого з учнів, говориться, що Ісус «ще з самого початку знав, хто з них не вірить і хто його зрадить». Хоча в 2 Петра 3:4 слово «початок» (грец. архе́) стосується творіння, воно може стосуватися й початку чогось іншого (Лк 1:2; Ів 15:27). Наприклад, апостол Петро сказав, що святий дух зійшов на людей з інших народів, «як спочатку і на нас». Безперечно, Петро мав на увазі не час, коли він став учнем чи апостолом, а день П’ятидесятниці 33 року н. е. — важливий момент у його служінні, коли з певною метою почалося злиття святого духу (Дії 11:15; 2:1—4). Цікавим є коментар до Івана 6:64 в одній праці: «Початок... це не метафізичний початок усього творива... не початок Його [Ісусового] знайомства з кожним із них... не початок збирання апостолів і не початок Його месіанського служіння... а перші приховані паростки невірства [яке привело декого з учнів до спотикання]. Так само від початку Він знав, хто Його зрадить» (Lange J. P. Commentary on the Holy Scriptures / translated and edited by P. Schaff. 1976. P. 227; пор. 1Ів 3:8, 11, 12).

Бог наперед визначає, що прийде Месія. Бог Єгова передбачив і передрік, що Месія зазнає страждань, помре і зрештою воскресне (Дії 2:22, 23, 30, 31; 3:18; 1Пт 1:10, 11). Сповнення того, що Бог передбачив, залежало частково від втручання самого Бога, а частково від дій людей (Дії 4:27, 28). Але ті люди самі дозволили, щоб Божий Противник, Сатана Диявол, перехитрив їх (Ів 8:42—44; Дії 7:51—54). Якщо християнам, які жили за днів Павла, були відомі задуми Сатани, то тим більше вони відомі Богу, тож він передбачив підступні бажання Диявола й методи, які він використає проти Ісуса Христа, Божого Помазанця (2Кр 2:11). Звичайно, Бог також міг застосувати свою силу, щоб перешкодити будь-якому замаху на Месію, який не дав би пророцтвам сповнитися у відповідний час і спосіб. (Пор. Мт 16:21; Лк 4:28—30; 9:51; Ів 7:1, 6—8; 8:59.)

Апостол Петро написав, що про Христа — принесене в жертву Ягня Боже — «було передбачено ще до заснування [форма грец. слова катаболе́] світу [грец. ко́сму]» (1Пт 1:19, 20). Прихильники вчення про передвизначення використовують ці слова як доказ того, що у випадку Христа Бог скористався своєю здатністю передбачати майбутнє ще до створення людства. Грецьке слово катаболе́, перекладене як «заснування», буквально означає «кидання [насіння]» і може стосуватися «зачаття потомства», як у Євреїв 11:11. Хоча «заснування» світу, тобто людства, відбулося, коли Бог створив першу людську пару (як видно з Єв 4:3, 4), пізніше ця пара втратила право називатися Божими дітьми (Бт 3:22—24; Рм 5:12). Однак Бог, виявивши незаслужену доброту, дозволив Адаму і Єві зачати і народити нащадків, один з яких, Авель, згідно з Біблією, здобув Боже схвалення і можливість спастися на підставі викупу (Бт 4:1, 2; Єв 11:4). Варто зазначити, що в Луки 11:49—51 Ісус згадав про «кров усіх пророків, пролиту від заснування світу: від крові Авеля до крові Захарія». Таким чином Ісус пов’язав «заснування світу» з Авелем.

Месія, або Христос, мав стати обіцяним Потомком, через якого всі праведні люди з усіх народів землі отримають благословення (Гл 3:8, 14). Вперше про це «потомство» було сказано після бунту в Едемі, але перед народженням Авеля (Бт 3:15). Лише приблизно через 4000 років було дано об’явлення «священної таємниці» і стало зрозуміло, хто є тим Месіанським Потомком. Тож це справді була таємниця, яка «довгий час не розкривалася» (Рм 16:25—27; Еф 1:8—10; 3:4—11).

У відповідний час Бог Єгова доручив своєму первонародженому Синові виконати роль передреченого Потомка і стати Месією. Немає жодних підстав вважати, що така «доля» була написана Божому Сину ще до його створення чи до бунту в Едемі. Крім того, Ісус був вибраний для виконання пророцтв не випадково, для цього були певні передумови. Перш ніж послати свого Сина на землю, Єгова тривалий період тісно спілкувався з ним і тому добре знав його та був упевнений, що той залишиться вірним і виконає всі пророчі обіцянки й о́брази. (Пор. Рм 15:5; Флп 2:5—8; Мт 11:27; Ів 10:14, 15; див. ІСУС ХРИСТОС, Випробуваний і приведений до досконалості.)

«Покликані» і «вибрані» наперед. У Біблії є уривки, в яких християн названо «покликаними» та «обранцями» (Юд 1; Мт 24:24). Про них також говориться, що вони «вибрані за передбаченням Бога» (1Пт 1:1, 2), що «Бог вибрав [їх] до заснування світу», «вибрав... наперед, щоб усиновити» (Еф 1:3—5, 11), «від початку вибрав [їх] для спасіння... покликав [їх] до цього» (2Фс 2:13, 14). Щоб зрозуміти ці вірші, потрібно визначити, про що саме в них ідеться: про вибрання наперед окремих осіб чи, радше, цілої групи людей, а саме християнського збору — «одного тіла» (1Кр 10:17), члени якого разом з Христом Ісусом є спадкоємцями небесного Царства (Еф 1:22, 23; 2:19—22; Єв 3:1, 5, 6).

Якщо наведені вірші стосуються окремих осіб, вибраних наперед для вічного спасіння, то виходить, що ніхто з них не може стати невірним чи втратити своє покликання, адже Божі передбачення є безпомилковими і те, що він визначає наперед, завжди стається. Однак ті самі апостоли, які під натхненням записали процитовані вище слова, також написали, що дехто з тих, кого було куплено та освячено кров’ю Христової викупної жертви, «хто спробував небесного дару, на кого було вилито святий дух і хто скуштував... сили, яка виявлятиметься в прийдешньому світі», відпаде і, не покаявшись, стягне на себе знищення (Єв 6:4—6; 10:26—29; 2Пт 2:1, 2, 20—22). Пишучи одновірцям, і Петро, і Павло заохочували: «Робіть усе можливе, щоб триматися свого покликання та вибрання. Продовжуючи робити все це, ви ніколи не впадете», «Продовжуйте так само зі страхом і тремтінням працювати над тим, щоб отримати спасіння» (2Пт 1:10, 11; Флп 2:12—16). Павло був «покликаний з Божої волі стати апостолом Христа Ісуса» (1Кр 1:1), але не вважав, що його вічне спасіння визначене наперед, адже він говорив, що докладає величезних зусиль, щоб «досягти мети — отримати нагороду небесного покликання» (Флп 3:8—15), і переживає, щоб «самому часом не втратити схвалення» (1Кр 9:27).

Крім того, «покликані» християни отримують «вінок життя» лише за умови, що, незважаючи на випробування, залишаються вірними до самої смерті (Об 2:10, 23; Як 1:12). Вони можуть втратити царський вінок, тобто перспективу царювати з Божим Сином (Об 3:11). Апостол Павло висловив упевненість у тому, що на нього «чекає вінок праведності», але він сказав це лише під кінець свого земного шляху, коли «у забігу досягнув фінішу» (2Тм 4:6—8).

Якщо ж згадані вище вірші стосуються «покликаних» як групи людей — християнського збору, «народу святого» (1Пт 2:9), то виходить, що Бог передбачив і визначив наперед появу цієї групи як такої, а не те, хто конкретно до неї належатиме. З цих віршів також видно, що Бог за своєю волею визначив наперед зразок, якому повинні будуть відповідати всі, кого свого часу буде покликано (Рм 8:28—30; Еф 1:3—12; 2Тм 1:9, 10). Крім того, він визначив наперед, які вчинки очікуватимуться від цих людей, і той факт, що вони будуть випробувані, бо у світі зазна́ють лиха (Еф 2:10; 1Фс 3:3, 4).

Щодо біблійних віршів, у яких згадуються люди, «чиї імена записані в книзі життя», див. ІМ’Я, НАЗВА.

Віра в долю і передвизначення. У стародавніх язичницьких народів, зокрема у греків і римлян, було поширене вірування в те, що доля кожної людини, особливо тривалість її життя, визначена богами наперед. Згідно з грецькою міфологією, владу над людською долею мали три богині: Клото («прядильниця») пряла нитку життя, Лахесіс («та, що кидає жеребок») визначала його тривалість, а Атропа («невідворотна») перетинала нитку життя, коли призначений час закінчувався. Подібна тріада існувала серед римських божеств.

Як видно з праць юдейського історика Йосифа Флавія (I ст. н. е.), фарисеї намагалися поєднати вчення про долю з вірою в Бога і свободою волі людини (Иудейская война. II. 8. 14; Иудейские древности. XVIII. 1. 3). В одній енциклопедії зазначається: «До часів Августина [IV—V ст. н. е.] теорія передвизначення не була поширена у християнстві» (The New Schaff-Herzog Encyclopedia of Religious Knowledge / edited by S. Jackson. 1957. Vol. IX. P. 192). Так звані отці церкви, які жили до Августина (наприклад, Юстин, Оріген та Іриней) «нічого не знали про невідворотну долю; вони навчали про свободу волі» (Hastings J. The Encyclopædia of Religion and Ethics. 1919. Vol. X. P. 231). Відомо, що вони спростовували гностицизм і часто висловлювали свою віру в свободу волі як «визначну рису людської особистості, фундамент моральної відповідальності, Божий дар, завдяки якому людина здатна обирати те, що до вподоби Богові»; також вони говорили про «автономію людини і намір Бога, який нікого ні до чого не змушує» (The New Schaff-Herzog Encyclopedia of Religious Knowledge / edited by S. Jackson. 1957. Vol. IX. P. 193).