Нетерпимість — Від минулого до теперішнього

Стук... стук... стук. Залізна штаба важко вдаряла по руках, ногах та грудях Жона Калеса. Його побите тіло тоді повісили на горизонтальному колесі воза в публічному кварталі Толусу, місто південної Франції. А потім його спалили дотла.

Калес помер на колесі воза як присуджений убивець. Попереднього дня, 9-го березня, 1762 р., цього гугенота (французького протестанта) знайшли винуватого за те, що він убив свого сина, щоб син не навернувся до Католицизму. Урочистою заупокійною службою прославили Калесевого сина, як католицького мученика.

Проте, французький філософ Вольтер підозрівав, що Калес став жертвою католицької нетерпимості. Доказавши, що його син дійсно вчинив самогубство, він рушив трирічну кампанію, щоб зворушити публічну опінію по цілій Європі. Вольтерова стратегія була успішна. Зрештою йому вдалось переконати французьку владу переглянути справу, і 9-го березня, 1765 р., посмертно оголосили Калеса бути невинним. Цей грубий приклад упередження проти гугенотів став один з казус сейлебро (знаменита судова справа у світі). Це спонукало Вольтера написати його славний Трактат про терпимість.

Нетерпимість — добра чи зла?

Дуже мало людей старалися б оправдувати таку фанатичність, упередження та душогубну нетерпимість. Все-таки, під деякими обставинами нетерпимість має своє місце. Душогубство, крадіж, гвалтування й викрадання людей — це поведінка, яку більшість людей вважають бути нетерпимою, і це правильно. Те саме було правда в минулому відносно релігійних справ. Коли Бог Єгова дав Ізраїлеві Десять Заповідей, то сказав, що Він був „Бог вимагаючий виключної відданості”. (2 Мойсеєва 20:5, НС) Наслідком цього, Божі люди ,не терпіли жодного суперництва’ фальшивих богів. (4 Мойсеєва 25:11—13; також дивіться до 2 Царів 10:16.) Отже, фальшиве поклоніння було кримінальним злочином.

Проте, пам’ятайте, що бувши Сувереном, Бог має право вирішувати що Він буде дозволяти, а що не буде в релігійних справах. Люди не мають цього привілея. Отже, коли ізраїльтяни стратили розбещених, демонам-поклоняючихся ханаанців, то робили це під божественним наказом. (1 Мойсеєва 15:16; 2 Мойсеєва 23:23, 24) Все-таки, Бог не призначив ізраїльтян переїжджати моря та землю, щоб нищити фальшиве поклоніння по інших країнах. Так само християнський збір не був уповноважений вигубляти невіруючих.

Нетерпимість, яка довела до смерті Жона Калеса — і незліченних мільйонів інших осіб — не є від Бога. ,Але певно, що з віком світ уже позбувся такої нетерпимості’, дехто може думати. Що історія показує нам? Як же почалась нетерпимість? Чи є якась причина вірити, що вона знову колись підійметься?

Переслідувані стають переслідувачами

Ідеї про „свободу релігії” і „розлучення Церкви від Держави” не дуже поширювалась у давнині. Древніх володарів часто вважали бути або священиками головного божества або самими богами. Завойовані люди або приймали богів їхніх завойовників або їм дозволяли поклонятись своїм власним богам. По суті, часто люди поклонялись тим самим божествам, але під іншими назвами.

Проте, не так із завойованим єврейським народом. Після того як їхній народ повалився в 607 р. до н. е., то розпорошені євреї завдавали їхнім хазяїнам-урядам проблеми меншої релігійної групи вимагаючої свободи поклонятись Богові згідно з їхніми власними релігійними законами. З яким же наслідком? Часто їх дуже переслідували за це. Все-таки, з приходом Християнства, здається, що євреї забули про їхні власні досвіди і жахливо переслідували Христових послідовників.— Дії 3:14, 15; 4:1—3; 8:1.

Християни те саме робили. Спершу вони стали жертвами нетерпимості євреїв. Незабаром вони почали зносити переслідування з інших джерел. Тому що ранні християни не поклонялись поганським богам або обожненим державним провідникам, то це довело їх до конфлікту з центральною та місцевою владою Римської Імперії.

З часом носити ім’я Христа стало карним злочином, і за це вбивали дуже багато християн. Хвилі переслідування продовжувались аж до 313 р. н. е., коли, заради політичних причин, співімператори Лікцініюс і Константин видали Указ Мілану, засновуючи релігійну терпимість у Римській Імперії. Зрештою, Константин зробив „Християнство” привілейованою релігією Римської Імперії — сміливе зусилля, щоб зміцнити розпадаючу імперію синкретизуванням (нерозчленованість) поганства з Християнством.

Проте, „Християнство”, розкололось на суперницькі секти. Двоє міст Візантія (пізніше Константинополь) і Рим, кожне претендувало на те, що воно було домом правдивої релігії. Обидві групи нетерпимо поводились з тими, які не погоджувались з доктринальними справами. Переслідувані знову стали переслідувачами.

Католицька нетерпимість

Католицький канонічний закон заявляє: „Більшість непохитно вірять, і ніяк не сумніваються, що кожний єретик або розкольник матиме участь з Дияволом та його ангелами у полум’ях вічного вогню, хіба перед закінченням його життя він буде відновлений до Католицької віри”. І донині присяга вірності римсько-католицьких єпископів заявляє: „Всією моєю силою я буду переслідувати й воювати проти єретиків”. Таким то чином нетерпимість вкорінилась у думки католиків. Але оправдуючи це відношення, авторитетний французький Словник католицької теології заявляє: „Бувши опікуном відкритої правди, віри та моральності, церква не може терпіти поширенні, якого-небудь учення, яке шкодить переконанні вірних”.

Таким чином Католицька Церква часто вишукувала „єретиків”, судила їх, а тоді передавала їх світській владі на покарання. У Новій британській енциклопедії пишеться: „В імперській церкві [після Константина] — зокрема після імператора Теодосія пізно в 4-му столітті — єресь стала карним переступом за яку держава карала. Ворога церкви теж вважали бути ворогом імперії. Таким чином, єпископи імперських соборів від 4-го до 8-го століття старались оголошувати малу кількість розкольників бути єретиками й усували їх як ворогів держави”.

Церква також зверталась до світської влади, щоб виявляти свою нетерпимість проти євреїв, мусульманів, катарів і альбігойців (винищені в „святій війні” у південній Франції спочатку 13-го століття), єретиків і європейських протестантів. Правда, більшість цієї крові пролив „світський меч”. Але в його буллі Унам Санктам, виданій в 1302 р., папа Боніфас VIII видав наказ, щоб „світський меч” покорився „духовному мечеві” церкви й „щоб Церква користувалась ним... під проводом духовної сили”. (Католицька енциклопедія, Том. 15, сторінка 126) Отже, Католицька Церква не може уникнути відповідальності за пролиту кров у наслідок її політики релігійної нетерпимості.

Протестантська нетерпимість

Проте, Католицька Церква не мала виключного права до релігійної нетерпимості. Під проводом теолога Жана Кальвіна, протестанти поширювали своє власне панування жахом. Протестантський історик Філіп Шаф, народжений в Швейцарії, признав: „На великий сором протестантських церков, релігійна нетерпимість, а навіть переслідування до смерті продовжувались давно після реформації. В Женеві держава і церква почали руїнницьку теорію, а навіть катували й приймали свідчення дітей проти їхніх батьків, і це під схваленням Кальвіна”. І коли Джером Болсек і Майкл Серветус кинули виклик на його теологію про приречення душі та Трійцю, то Кальвін постарався, щоб Майкла Серветуса вигнали з Женеви а Джерома Болсеку пізніше заарештували та засудили, як єретика. Серветуса спалили на стовпі. Інших „єретиків”, теж, спалювали в Кальвіністській Женеві, з похвалою таких протестантських теологів, як Теодора Беза.

Мартін Лютер, теж, був дуже нетерпимий. Він не тільки став „горезвісно антисемітським [антиєврейським]”, але навіть постарався, щоб у Віттенберзі спалили чотирьох „чаклунок”.

Незабаром у 16-му і 17-му столітті жорстокості вчинені католиками, а також протестантами люті релігійні війни будуть розривати Францію та Німеччину на шматки.

Постання світської нетерпимості

,Але певно, що людина вже навчилась з своїх минулих помилок’, ви можливо будете казати. І справді недавно релігії виявляли більш терпиме відношення як у минулому. Все-таки, так як Нова британська енциклопедія каже: „Спадщина християнської терпимості й способи які воно розвинуло (як на приклад, інквізиція, або переконання пропагандою) діє в нетерпимості ідеології та техніці сучасних політичних революцій”.

Так, тоді як у деяких відношеннях релігійна нетерпимість зменшується у так званому Християнстві, то в нашому поколінні ми бачили зростання політичної та расової нетерпимості. Така світська нетерпимість справді є „спадщиною [відступницької] християнської нетерпимості”. Нацистське знищення, або страта коло шість мільйонів євреїв є одним прикладом цього. І Гітлера цитується як він оправдував свою нетерпимість до євреїв кажучи: „Я тільки продовжую ту саму політику, яку Католицька Церква вже приймала на протязі 1500 років”. Інші диктатори після Гітлера звертались до пропаганди й розумових та фізичних мук в їхній боротьбі проти ідеологічних „єретиків”. Наприклад, Свідки Єгови часто зносили головний тягар такої нетерпимості через те, що зберігали їхній політичний нейтралітет. У Кубі одного Свідка роздягли догола, обгорнули колючим дротом і посадили на даху будинку як людська наживка для голодних комарів. У ще іншій країні, заарештували п’ятьох Свідків, яким дуже загрожували й били на протязі кількох днів. Через його поранення, одного Свідка мусили взяти до лікарні. У трьох країнах північносхідної Африки, Свідків арештували. (Так багато як 5 процентів в одній країні!) Багатьох мучили, а трьох навіть убили. Так, фанатичні політичні провідники багато навчились від церков як заглушувати інакомислячих.

Але чи може бути, що церкви колись, самі стануть жертвою світської нетерпимості? Як глибоко вкорінена є заявлена терпимість у нашому часі? І що сказати про вселенські собори? Чи вони є ознакою більшої терпимості або чи тільки більшої байдужості до релігії? Зрештою, як усе це впливає на нас особисто? Чи можливо розвинути сильні релігійні переконання, щоб не стати нетерпимим? Про ці запитання будемо дискутувати в наступній статті.

[Вставка на сторінці 6]

,Спадщина християнської терпимості діє в техніці сучасних політичних революцій’

[Рамка на сторінці 5]

Нетерпимість не знає границь

„Кілька мусульманських націй... є зразком терпимості. Але чи це тільки вони є тим зразком? Інквізиція й релігійні війни покрили так зване Християнство кров’ю, і щирі засновники Сполучених Штатів дивились на індіанців та чорних людей як на щось менших від людини. Те саме стається з їхніми двоюрідними братами та сестрами в Південній Африці. Щодо поклонників Розсудливості, на нещастя їхнє царювання збігалось з царюванням гільйотиною. ,Науковий соціалізм’ [комунізм], коли мав владу, не був кращим”.— Андрій Фонтейн, редактор французької газети, пишучи в Ле Мовнд.

[Ілюстрація на сторінці 4]

Титульна сторінка першого видання Вольтерового Трактату про терпимість, Париж, 1763 р.