Війна — чому?

ЧИ ВИ вже колись бажали знати чому нації йдуть на війну? Якщо знайдемо відповідь на те запитання, то також можемо знайти ключ до миру.

Ви можливо ставитесь до цього дещо так як Джон Стессіньгер, професор політичної науки: „Я читаю, що війни спричиняються націоналізмом, мілітаризмом, союзними системами, економічними факторами, або якимсь іншим безкровним абстрагуванням, якого я не розумію... Цікаво знати, чи все це правда... У кінцевому підсумку, війни починались людьми. Однак, у традиційних книжках про війну звертають мало уваги на цю людську рису”. (Курсив наш.) Очевидно, цей людський фактор у війні не слід ігнорувати.

У своїй книжці Еволюція війни, професор Оттербейн робить подібний висновок і каже, що „війни спричиняються рішеннями людей, як члени організацій, будь вони військові організації чи урядові тіла”. Але, які ж є спонуки на війну? Згідно з своїм дослідженням, основно ці спонуки такі: політичний контроль, територія, грабіж, престиж, захист, і помста.

Війна — у наших генах?

Пропонують чимало теорій на пояснення причин війни. Наприклад, прихильники еволюції бачать людину бути тільки вищою формою тваринного життя в якій ще знаходяться агресивні та захисні мимовільні відрухи тварин. Вони сперечаються, що агресія властива людині, і що вона знаходиться в її генах. Зоолог Іреній Ейбль-Ейбесфельдт написав у книжці Біологія миру й війни: „Наші найближчі рідні, великі мавпи, також є агресивні й мають свої власні території... Це навіває думку, що наша агресивність може бути спадком стародавніх приматів”.

Конрад Лоренц, австрійський засновник сучасної етології (дослідження поведінки тварин) твердить, що в людині є агресивна сила, яка є її „найбільш спонукальний інстинкт [тобто, вроджена здатність], який спонукує її йти на війну”.— Про агресивність.

З другого боку, Сью Мансфілд, професор історії, кидає виклик на той висновок, і каже: „Хоч більшість культур у давнину брали участь у війні, то більшість людей не були учасниками війни”. Факт, що уряди мусять обов’язково призивати осіб на військову службу теж показує, що люди взагалі не люблять агресії й вбивання, і це теж не слід вважати бути мимовільним відрухом. Професор Мансфілд додає: „Історичні записи показують, що переважна меншість населення йдуть на війну”.

У наш час та переважна меншість населення була дуже привчена й заздалегідь умовлена. Крім того, з розвитком вогнепальної зброї, бомб, керованих ракет, то війна та вбивання стали більш безособовими. У протилежності війнам, які воювались у минулому, та спеціалізована меншість населення може вбивати й дійсно не бачити своїх жертв, нічого й не кажучи про знайомство з ними. Але, як же можна спонукати людей йти на війну, якщо вони не знають їхнього ворога?

Роль пропаганди

Сусіди деколи сваряться. Але сварка рідко коли доводить їх до кровопролиття. По-перше, державним законом забороняють душогубство й фізичне насильство проти співгромадян. Але під час війни не забороняють убивати громадян протилежної країни, незважаючи на те, що люди взагалі не знають своїх „ворогів”. Усе, що вони знають про ворога є те, що їм було сказано через політично-контрольовані засоби інформації.

Це факт життя в кожній країні. Так як написав Іреній Ейбль-Ейбесфельдт: „Групи осіб, які мають спільні інтереси (політичні діячі, фабриканти зброї, мілітаризм) сформовують опінію публіки, які зводять виборців фальшивою або однобічною інформацією”. Подібно, історик Г. Е. Барнс написав: „Ще від війн французької революції... плодовита та непоборна пропаганда продовжувалась і дуже поширилась, щоб захищати війну від непопулярних незгод, опозиції, і фактичного аналізу спірних питань”.

Наслідком цього, „майже котру-небудь особу можна переконати й вміло орудувати, що вона більш або менш добровільно входить у становище в якому мусить вбивати або можливо сама загине”. (Війна, автор Гвинн Дайр) Таким то чином, своїм політичним та економічним впливом, „добірні суспільства” можуть контролювати засоби новин до того, щоб приготовити людей для кровопролиття.

Адольф Гітлер і Йосип Геббельс, провідники панівного нацистського класу добірних, знали важливість контролювання розуму й обманювання маси людей. Серпня 24, 1939 року, Гітлер пояснив своїм верховним офіцерам свої плани атакувати Польщу: „Я постараюся пропагандистської причини, щоб почати війну. Не турбуйтесь чи це буде прийнятне чи ні... У починанні й воюванні важливим, не є Право, але Перемога”.

Стає ясно, що людей потрібно спонукувати, щоб один народ повставав на другого. Але, які ж є головні основи на підпалювання хворобливих інтересів до війни?

Хто вирішує

Австрійський економіст Шумпетер написав; „Через домашні інтереси панівні класи, а також усі ті, які особисто користають із війни, будь то економічно чи суспільно, орієнтують людей до війни”. Ці панівні класи — це „добірні з народу, які завжди стараються хитро обманювати народ, або сам настрій публіки, щоб увічнювати себе на посаді”.— Чому війна? автори-професори Нельсон і Олін.

Кожна нація має свій панівний клас, незважаючи на те, що може бути поділена на різні політичні течії. Проте, багато зауважують, що в кожній країні владу панівного мілітарного класу не слід недооцінювати. Колишній СШ амбасадор Джон К. Гальбрейт каже, що військова установа є „безперечно найсильніший самостійний уряд”. Він продовжує й каже: „Влада військової установи містить у собі, не тільки значні джерела сили, але... всі потрібні апаратури примушувати її... Більш від якого-небудь іншого звернення увагу на сили в наш час, це стало предметом серйозного публічного неспокою”.

Гальбрейт тоді пояснює цю точку звертаючи увагу на військову установу Сполучених Штатів Америки, яких майнові засоби, „перевищують яке-небудь подібне джерело сили; містять у собі, не тільки те, що є досяжним збройній силі й цивільній військовій установі, але також те що сиплеться в індустрію, яка виробляє зброю”. Подібне становище безперечно існує в Радянському Союзі й багатьох інших країнах світу. І тут знаходиться небезпека, яка може довести до війни взаємного винищування — що сила військової установи перевершує політичну владу.

Як релігія впливає на війну?

Хоч по багатьох країнах світу релігія вже втрачає значення, то священиків слід помістити між добірним класом, який робить рішення. Крім того, релігія підпалювала й ще досі підпалює деякі війни. Один гарний приклад цього маємо війну між шиїтським мусульманським Іраном а сунітським мусульманським Іраком.

Подібну ситуацію бачимо в конфлікті між Індією а Пакістаном. Професор Стессіньгер каже: „Найбільш жорстока релігійна війна в історії людства не були християнські хрестові походи проти Ісламу, ані тридцятилітня війна, яка загострила суперництво між католиками а протестантами. Це була війна між індусами а мусульманами в двадцятому столітті”. Що ж підпалило ту продовжуючу ворожнечу? Розчленування Індії й Пакістану в 1947 році. Перший наслідок цього розчленування був „великий обмін населення, правдоподібно найбільший в історії. Більше як 7 мільйонів індусів, боячіся переслідування в Пакістані, несамовито шукали сховку в Індії, і така сама кількість мусульман втекла з Індії до безпеки в Пакістані. У цьому обміні населення було велике насильство й кровопролиття підпалене релігійною ненавистю”.— Чому нації йдуть на війну.

Протягом історії священицький клас був охочим спільником панівного класу. Під час війни, релігійні провідники побожно благословили зброю й війська по обох сторонах війни в ім’я Бога, тоді як часто визнавали бути тієї самої релігії. Така богозневага відвернула багато людей від релігії й Бога.

Націоналізм — „святий егоїзм”, який розділює

Деколи люди не схвалюють війни. Під такими обставинами, як же провідникам найлегше переконувати маси, щоб вони підтримували їхні наміри? Це була проблема, яку Сполучені Штати Америки зустріли в війні у В’єтнамі. Що ж зробив панівний, добірний клас? Гальбрейт відповідає: „Війна у В’єтнамі витворила в Сполучених Штатах Америки одно з найбільш охоплюючих зусиль суспільного зумовляння [змінення публічної опінії] сучасного часу. Не шкодували зусиль зробити війну потрібною й прийнятною американській публіці”. І це звертає увагу на найбільш зручний засіб, яким зумовляти народ до війни. Що це є?

Професор Гальбрейт знову відповідає: „По школах усіх країн вкорінюють принцип патріотизму... Зумовляння, яке вимагає, щоб усі діти гуртувались навколо прапора особливо є важливим, щоб примусити народ діяти у залежності від військової й закордонної політики”. У комуністичних країнах так само зумовляють людей як і у Західних.

Чарлз Йост, ветеран США Закордонної служби й державного відділу, висловив це так: „Основна причина ненадійності націй вперто продовжується, сама ж риса, якою нації найбільш гордуються — суверенна незалежність є їхнім ,святим егоїзмом’ [себелюбством], їхня непокірність яким-небудь інтересам головнішим і вищим від їхніх власних”. Цей „святий егоїзм” дорівнює роздільному націоналізму, руїнницькому навчанню, що якась одна нація є вищою від усіх інших.

Історик Арнольд Тойнбі написав: „Дух націоналізму — це кисла закваска нового вина демократії в старих пляшках племінної вірності”. У творі Влада й безсмертя, доктор Лопез-Рейес написав: „Суверенітет є головною причиною сучасної війни;.. хіба перерішать, то система суверенних націй-штатів доведе до третьої світової війни”. Надавати особливого значення націоналізму й суверенітетові заперечує основний принцип, що ми всі належимо до тієї самої людської родини, незважаючи на мовознавчі й культурні відмінності. І те заперечення доводить до війни.

Так, знавці можуть придумувати всякі пояснення чому людина систематично приготовляється нищити членів свого власного роду. Однак, є один основний фактор на якого більшість коментаторів не звертають уваги.

Прихована причина війни

Історію війни й причини на неї не слід обдумувати, і щоб не звернути уваги на багато більший конфлікт, який дуже вплинув на людство. Біблія ясно ототожнює цей конфлікт. Ця стародавня Книга виявляє те, що могутнє духовне створіння, спонукане себелюбною гордістю, повстало проти Бога. (Йова 1:6-12; 2:1-7) Він почав бунт на небі й на землі, і ще до того, впровадив людству неслухняність, недосконалість, гріх та смерть. (1 Мойсеєва 3:1-7) Тому то, коли Ісус був на землі, Він міг ототожнити Своїх релігійних ворогів, кажучи: „Ваш батько — Диявол... Він був душогуб споконвіку, і в правді не встояв, бо правди нема в нім... Він неправдомовець і батько неправді”.— Івана 8:44.

Це бунтарське духовне створіння, Сатана (що значить, Супротивник) Диявол (що значить, Обвинувач, Наклепник), панував над націями й розділював їх протягом тисячів років. Він здобув невидимого контролю над націями з допомогою політичної влади. Яка ж є основа на це? Те що, коли він спокушував Христа, то показав Йому „всі царства на світі та їхнюю славу”, і тоді сказав: „Це все Тобі дам, якщо впадеш і мені Ти поклонишся”. Христос не заперечував, що Сатана мав владу над „усіма царствами на світі”. Він відкинув ту спокусу, і сказав: „Господеві [Єгові, НС] Богові своєму вклоняйся, і служи Одному Йому”.— Матвія 4:1, 8-10.

Усякими можливими політичними хитрощами й відхиленням, Сатана відвернув людство від єдиного правдивого шляху, який веде до миру. Більшість людей є вірні політичним ладам, які, за поясненням, є ворожі. Вони не хочуть, і дійсно не можуть здійснити правдивий мир для людства, тому що знаходяться під впливом неправильного бога — бога, який „зводить усесвіт” — Сатани. Отже, явно чи без вагань, вони відкидають єдиний правдивий шлях, який веде до миру.— Об’явлення 12:9; 2 Коринтян 4:4.

Але, ви мабуть питаєте, ,Який же є правдивий шлях, який веде до миру? Що здійснить такий мир? І що я повинен робити, щоб успадкувати той мир?’ У наступній статті будуть обговорюватись ці запитання.

[Ілюстрація на сторінці 5]

Йосип Геббельс, міністр пропаганди й народної освіченості, „владний пропагандист нацистського режиму”.

[Відомості про джерело]

Бібліотека СШ конгресу.

[Ілюстрація на сторінці 6]

Релігія ще до цих пір підпалює війну, так як бачимо в конфлікті між Іраном а Іраком.

[Відомості про джерело]

І. Шатері/Гамма-Ліасон