Засланий до Сибіру!
РОЗПОВІВ ВАСИЛЬ КАЛІН
Якщо б ви побачили чоловіка, котрий спокійно читає Біблію серед гуркоту артилерійської канонади, чи не поцікавились би, чому він такий спокійний? Саме таку сцену побачив мій батько понад 50 років тому.
ІШОВ липень 1942 року, і Друга світова війна була в розпалі. Коли через рідне село мого батька, Вільшаницю, проходила передова лінія німецького фронту, батько на якийсь час зупинився в одного літнього подружжя. Навкруги лунали вибухи артилерійських снарядів, а дідусь сидів біля пічки, смажив кукурудзу та читав Біблію.
Я народився через п’ять років після того недалеко від гарного західноукраїнського міста Івано-Франківська, котре тоді належало до Радянського Союзу. Пізніше батько розповів мені про ту незабутню зустріч зі Свідком Єгови та про жахіття воєнних років. Виснажені та спантеличені тими подіями, люди часто запитували: «Чому так багато несправедливості? Чому вмирають тисячі невинних? Чому Бог дозволяє це? Чому? Чому? Чому?»
Батько у довгій і відвертій розмові обговорив ці питання з дідусем. Показуючи у своїй Біблії один вірш за другим, той дав батькові відповіді на запитання, котрі його вже довго непокоїли. Він також пояснив, що Бог має намір покінчити з усіма війнами в призначений ним час і що земля стане прегарним раєм (Псалом 46:10; Ісаї 2:4; Об’явлення 21:3, 4).
Батько прибіг додому й вигукнув: «Тільки-но уявіть! Одна розмова зі Свідками Єгови — і я прозрів! Я знайшов правду!» За словами батька, хоч він регулярно відвідував католицьку церкву, священики ніколи не могли відповісти на його запитання. Так батько почав вивчати Біблію, а мати приєдналася до нього. Вони також стали навчати своїх трьох дітей: мою сестру, якій було тільки 2 рочки, і братів, які мали 7 та 11 років. Незабаром після цього бомба сильно пошкодила їхній дім, так що жити можна було лише в одній уцілілій кімнаті.
Моя мати походила з великої родини і мала п’ятьох сестер та одного брата. Її батько був одним з найбагатших в околиці та цінував свій вплив і суспільне становище. Тож попервах рідні чинили опір новознайденій вірі нашої сім’ї. Але з часом багато тих противників полишили небіблійні звичаї, зокрема більше не молилися до ікон, і приєднались до моїх батьків у правдивому поклонінні.
Священики відкрито підбурювали людей проти Свідків. Через це місцеві жителі часто погрожували Свідкам та били їм вікна. Попри все, мої батьки продовжували вивчати Біблію. Тож 1947 року, коли я народився, наша родина поклонялася Єгові в дусі та в правді (Івана 4:24).
Відправлені в заслання
Спогади про ранкові години 8 квітня 1951 року добре збереглися в моїй пам’яті, хоч мені тоді було тільки чотири роки. До нашої хати зайшли військові з собаками. Вони пред’явили ордер на виселення та провели обшук. Солдати з автоматами і собаками стояли на порозі, а чоловіки у військовій формі сиділи за нашим столом, поки ми поспіхом збирали речі, аби покинути домівку через дві години, які давались на збори. Я не міг зрозуміти, що діялося, і плакав.
Моїм батькам наказали підписати документ, в якому говорилося, що вони відмовляються бути Свідками Єгови і надалі не матимуть нічого спільного зі Свідками. Коли б вони підписали, то залишилися б жити у своєму домі, на батьківщині. Але тато рішуче проголосив: «Я впевнений, що, хоч би де ви відправили нас, наш Бог, Єгова, буде поруч».
«Подумай про свою родину, про дітей»,— звернувся до нього офіцер.— Врешті-решт, вас не на курорт відправляють. Вас відправляють далеко на північ, туди, де завжди лежить сніг, а по вулицях розгулюють білі ведмеді».
За тих часів слово «Сибір» для всіх було чимось таємничим і навівало жах. Але віра та палка любов до Єгови виявилась сильнішою за страх перед невідомим. Наше майно завантажили в машину, і нас усіх забрали в місто, де посадили в залізничні товарні вагони разом з 20—30 іншими родинами. Так почалася наша подорож у глибину тайги, до дикого Сибіру.
По дорозі ми зустрічали на залізничних станціях інші поїзди з засланцями і бачили написи, які висіли на вагонах: «Їдуть Свідки Єгови». Це вже само по собі ставало свідченням, бо багато людей дізналося про те, що тисячі Свідків та їхніх родин були заслані до різних районів півночі й Далекого Сходу.
Ця облава та висилка Свідків Єгови у квітні 1951 року добре підтверджена документами. Історик Волтер Коларс писав у своїй книжці «Релігія в Радянському Союзі» (англ.): «Це був не кінець «Свідків» у Росії, а початок нового розділу в їхній проповідницькій діяльності. Вони навіть намагалися поширювати свою віру, поки стояли на станціях по дорозі в заслання. Висилаючи їх, радянський уряд якнайліпше посприяв поширенню їхньої віри. З відокремлених сіл «Свідків» вивезли в більший світ, хоч це й був жахливий світ концентраційних та трудових таборів».
Моїй родині пощастило, бо нам дозволили взяти з собою трохи продуктів: муки, зерна та квасолі. Моєму дідові вдалося навіть заколоти свиню, і це забезпечило їжею нас та інших Свідків. По дорозі можна було почути з вагонів зворушливі пісні. Єгова дав нам силу витримати (Приповістей 18:10).
Ми їхали крізь Росію майже три тижні й урешті прибули в холодний безлюдний та далекий Сибір. Нас привезли на станцію Тарея у Чунському районі Іркутської області. Звідти ми поїхали далі в тайгу до маленького селища, що було вказано в наших документах як місце «довічного поселення». Усі пожитки 15 родин вільно помістилися на одні сани, котрі трактор тягнув по весняній багнюці. Приблизно 20 родин оселили в бараках, які являли собою довгі коридори без перегородок. Влади заздалегідь попередили місцевих мешканців, що Свідки Єгови — це жахливі люди. Тож спершу місцеві боялися нас та не робили жодних спроб познайомитись ближче.
Праця у засланні
Свідки Єгови працювали на лісозаготівлі в найважчих умовах. Уся робота виконувалася вручну,— вручну пиляли дерева, рубали їх, вантажили на вози, запряжені кіньми, а пізніше перевантажували в залізничні вагони. Умови погіршувалися через хмари комарів, від яких неможливо було сховатися. Мій батько дуже страждав. Усе тіло в нього набрякло, і він ревно молився до Єгови про допомогу, щоб витримати це. Але, незважаючи на всі труднощі, віра більшості Свідків Єгови залишилась непохитною.
Незабаром нас перевели до міста Іркутська, де наша сім’я жила у колишньому в’язничному таборі та працювала на цегельні. Цеглини виймали з великих гарячих печей руками, і нам постійно збільшували норму праці, тож навіть діти мусили допомагати батькам, щоб виконати її. Це нагадало нам про рабську працю ізраїльтян у стародавньому Єгипті (Вихід 5:9—16).
Стало зрозуміло, що Свідки старанні та чесні і зовсім не є «ворогами народу», як їх звинувачували. Було помічено, що жоден Свідок не ображав владу, і Свідки не виступали проти рішень урядових осіб. Їхня віра багатьом стала подобатися.
Наше духовне життя
Хоч Свідків неодноразово обшукували — ще до висилки, по дорозі, та вже у засланні — багато хто спромігся заховати журнали «Вартова башта» та навіть Біблію. Пізніше вручну та іншими способами з них робили копії. У бараках регулярно проводилися християнські зібрання. Коли заходив комендант бараків і чув, що ми співаємо, то наказував припинити. Ми замовкали. Але коли він ішов до наступного барака, ми починали співати знову. Нас неможливо було зупинити.
Наша праця проповідування також не зупинилася. Свідки розмовляли з усіма й усюди. Мої старші брати й батьки часто розповідали мені, як їм вдавалось поділитися з іншими біблійними істинами. Завдяки цьому біблійна правда поступово почала завойовувати серця щирих людей. Так на початку 1950-х років Царство Єгови було проголошуване в Іркутську й навколо.
Спочатку Свідків уважали політичними ворогами, але пізніше було офіційно визнано, що наша організація є виключно релігійною. Незважаючи на це, влади намагалися покласти кінець нашій діяльності. Тож для вивчення Біблії ми збиралися групками з двох-трьох родин, щоб нас не викрили. Одного дня у лютому 1952 року рано-вранці було проведено пильний обшук. Після цього десять Свідків було заарештовано, а решту розіслали по різних місцях. Нашу родину перевезли до села Іскра, де мешкало приблизно сто людей. Це село лежало десь за 30 кілометрів на північ від Іркутська.
Терпіння у змінених обставинах
Сільська влада зустріла нас з неочікуваною гостинністю. Люди були прості й привітні, дехто навіть вийшов з дому, щоб допомогти нам. Нашу сім’ю поселили у маленьку кімнату розміром приблизно 17 квадратних метрів, де вже розташувалися дві інші родини. Єдиним джерелом світла були гасові лампи.
Наступного ранку почалися вибори. Мої батьки сказали, що вони вже проголосували за Боже Царство; звичайно, багатьом це було не зрозуміло. Тож дорослі члени моєї родини провели цілий день під арештом. Після цього дехто почав розпитувати про нашу віру, і це дало родині добру можливість розповісти про Боже Царство як про єдину надію для людства.
Протягом чотирьох років у селі Іскра поруч не було інших Свідків, з якими ми могли б підтримувати контакт. Ми мали право залишити село тільки зі спеціальним дозволом від коменданта, а він рідко давав цей дозвіл, бо головною метою нашого заслання було ізолювати нас від інших людей. Але Свідки завжди намагалися підтримувати між собою зв’язок, щоб ділитися будь-якою свіжою духовною їжею.
Після смерті Сталіна у 1953 році всім засудженим Свідкам зменшили строк ув’язнення з 25 до 10 років. Тим, хто жив у Сибіру, більше не потрібно було спеціального документа, щоб виїжджати за межі призначеного села. Проте органи влади незабаром почали робити обшуки та арештовувати Свідків, в яких знаходили Біблії або біблійну літературу. Для них створили окремі табори, і навколо Іркутська в таких таборах перебувало приблизно 400 братів і 200 сестер.
Новини про те, як нас переслідують у Радянському Союзі, досягли Свідків Єгови по цілому світі. Так за період між літом 1956 та лютим 1957 року на 199 обласних конгресах в усіх частинах світу було прийнято петицію стосовно нас. Звернення до тодішнього Голови Ради Міністрів Радянського Союзу Миколи Булганіна ухвалило 462 936 осіб. Серед усього іншого, у цій петиції вимагалося, щоб нас «звільнили» і «надали право отримувати та друкувати журнал «Вартова башта» російською, українською та іншими мовами, котрі ми могли визнати необхідними; це ж саме повинно стосуватися інших біблійних публікацій, якими користуються Свідки Єгови по цілому світі».
Тим часом нашу родину відправили у віддалене село Худяково, приблизно 20 кілометрів від Іркутська. Ми прожили там сім років. У 1960 році мій брат Федір поїхав до Іркутська; наступного року мій старший брат одружився, а сестра виїхала. У 1962 році Федора арештували та ув’язнили за проповідування.
Моє духовне зростання
Щоб зустрічатися з іншими для біблійного вивчення, нам з Худяково доводилося долати 20-кілометрову відстань пішки або на велосипеді. Тож ми спробували переїхати до Іркутська, аби бути ближче до інших Свідків. Однак керівник району, де ми жили, був проти цього і робив усе, що міг, аби перешкодити переїзду. Утім, через якийсь час він почав ставитися до нас ліпше, і ми змогли переїхати до села Пивовариха, що лежало приблизно за 10 кілометрів від Іркутська. Там був збір Свідків Єгови, тож для мене почалося нове життя. У Пивоварисі існували організовані групи книговивчення збору і були брати, які наглядали за духовною діяльністю. Яке щастя!
До того часу я вже усім серцем полюбив біблійну правду і хотів охреститися. У серпні 1965 року це бажання сповнилося: мене охрестили у маленькій річці Олсі, де за тих часів охрещувалось багато нових Свідків. Для стороннього спостерігача це виглядало так, ніби ми влаштували собі пікнік з купанням у річці. Незабаром я отримав своє перше призначення як наглядач Школи теократичного служіння. Відтак у листопаді 1965 року з’явилася ще одна причина для радості, бо Федір повернувся з в’язниці.
Успіхи в проповідуванні
У 1965 році всіх засланців було зібрано разом і нам оголосили, що відтепер ми маємо право їхати, де забажаємо. Так настав кінець «довічному поселенню». Чи ви уявляєте собі, яка радість охопила нас? Немало з нас, колишніх засланців, переїхало в інші частини країни, а дехто вирішив залишитися там, де Єгова благословив і підтримав нас у духовному зростанні та діяльності. Багато хто виховав своїх дітей, онуків та правнуків у Сибіру, який, зрештою, виявився не таким уже й страшним.
У 1967 році я зустрів Марію, дівчину, батьків якої також вислали з України до Сибіру. Ми з нею обоє походили з українського села Вільшаниця. У 1968 році ми одружилися і були поблагословлені сином Ярославом та донечкою Оксаною.
Ми й надалі використовували похорони та весілля, щоб збиратися разом для духовного спілкування. Принагідно ми також пояснювали біблійні істини присутнім там рідним і друзям, які не були Свідками. Офіцери служби безпеки часто відвідували такі зустрічі, де ми відкрито проповідували з Біблії про надію на воскресіння або про наміри Єгови щодо подружжя та про майбутні благословення у Божому новому світі.
Одного разу, коли я закінчував похоронну промову, під’їхала машина. З неї вийшов чоловік і наказав мені сісти в ту машину. Я не боявся. Зрештою, ми ж не були злочинцями, ми лише вірили в Бога. Але у кишені я мав звіти про проповідування членів нашого збору. За це мене могли арештувати. Тож я запитав, чи можу спершу віддати гроші своїй дружині. І з цим запитанням, просто перед їхніми очима, я спокійно передав дружині свій гаманець разом зі звітами збору.
На початку 1974 року ми з Марією почали таємно виготовляти у себе вдома біблійну літературу. Оскільки в нас був маленький син, ми робили це пізно вночі, щоб він не знав. Проте допитливий хлопчина вдавав, ніби спить, а сам підглядав, що ми робимо. Пізніше він сказав: «А я знаю, хто журнали про Бога робить». Ми трохи злякалися, але завжди просили в Єгови, щоб він захистив нашу родину в тій важливій роботі.
Зрештою органи влади стали більш доброзичливо ставитися до Свідків Єгови, і ми запланували велике зібрання у будинку культури «Мир» у місті Усольє-Сибірське. Ми запевнили посадових осіб у місті, що наші зібрання проводяться виключно для вивчення Біблії та християнського спілкування. Тож у січні 1990 року на наше зібрання прийшло понад 700 людей, які заповнили зал та привабили до себе увагу громадськості.
Після зібрання один кореспондент запитав: «Коли ви спромоглися виховати своїх дітей?» Він, як і інші гості, був вражений тим, що діти уважно сиділи протягом чотирьох годин, поки йшло це перше публічне зібрання. Незабаром у місцевій газеті з’явилась чудова стаття про Свідків Єгови. У ній говорилося: «Від них [Свідків Єгови] можна справді чогось навчитися».
Радіємо великому зросту
У 1991 році ми провели в Радянському Союзі сім конгресів, які відвідало 74 252 особи. Пізніше, коли республіки Радянського Союзу здобули незалежність, я отримав від Керівного органу Свідків Єгови призначення в Москву. Там мене запитали, чи я можу збільшити свою участь у праці проповідування. До того часу Ярослав уже одружився і мав дитину, а Оксана була підлітком. Тож 1993 року ми з Марією почали повночасне служіння в Москві. Того самого року мене призначили координатором Управлінського центру регіональної релігійної організації Свідків Єгови в Росії.
Тепер ми з Марією живемо і працюємо в нашому новому філіалі, розташованому поблизу Санкт-Петербурга. Я вважаю за честь для себе, що можу разом з іншими вірними братами піклуватися про проповідників Царства в Росії, кількість яких швидко зростає. Сьогодні число Свідків у колишніх республіках Радянського Союзу вже набагато перевищує 260 000, тільки в самій Росії їх понад 100 000!
Ми з Марією часто згадуємо наших дорогих рідних та друзів, що й далі вірно служать Царству в Сибіру, котрий став нашою любою домівкою. Сьогодні там регулярно проводяться великі конгреси і приблизно 2000 Свідків діють у самому Іркутську й околицях. Справді, пророцтво з Ісаї 60:22 сповнюється і в тій частині світу: «Цей малий стане тисячею, і наймолодший — народом міцним».
[Ілюстрація на сторінці 20]
З моїм батьком, нашою родиною та іншими засланцями в Іркутську 1959 року.
[Ілюстрація на сторінці 23]
Діти у засланні в Іскрі.
[Ілюстрація на сторінці 25]
У рік нашого одруження.
[Ілюстрація на сторінці 25]
Сьогодні з Марією.