Не можу дочекатися, коли скажу їм: «Ми всі тут!»

Розповіла Абігейл Остен

Чудового квітневого дня в 1995 році моя сім’я разом з іншими Свідками нашого збору вирішила відпочити в сільській місцевості Англії. Ми сіли в машини і вирушили в дорогу. Я їхала в одній машині з татом і мамою, моєю старшою сестрою Сарою і Деборою, другом нашої сім’ї. Раптом на нашу смугу вилетіла зустрічна машина, і ми зіткнулися. Вижила тільки я. Тоді мені було дев’ять років.

Я ПРОКИНУЛАСЬ у лікарні через два тижні. У мене були переломи черепа, тому лікарі вставили кілька пластин, щоб його скріпити. Все ж я одужала досить швидко. Мої рідні зрештою розповіли про все, що сталося, але я не повірила їм. Я думала, що не бачила батьків і сестри в лікарні, тому що спала, коли вони до мене приходили. Лише після повернення додому я усвідомила, що їх справді нема. Я була сильно пригнічена.

Що допомогло мені пережити цю жахливу трагедію?

Мій духовний спадок

Я була наймолодшою з п’яти дітей. На той час, коли сталась аварія, Сарі було 22 роки, Шейну — 20, Джессіці — 17, а Луці — 15. Ми мали чудових турботливих батьків. Мій батько Стів служив старійшиною у зборі Свідків Єгови в Шіплі (Західний Йоркшир), і його любили за те, що він завжди знаходив час, щоб вислухати інших і допомогти. Мою маму Керол теж дуже любили; вона дбала про старших у зборі, наче їхня донька. Для нас, дітей, вона влаштовувала вечірки і допомагала нам знайти добрих друзів. У нашому домі завжди були раді гостям. Також батьки навчали нас виявляти доброту до сусідів і бути ввічливими.

Щосереди увечері ми всією сім’єю вивчали Біблію. Іноді ми ставили костюмовані біблійні вистави. Мама і тато навчали нас з раннього віку готуватися до християнських зібрань і ділитися біблійною звісткою з людьми, проповідуючи по домах. Хоча виховання п’ятьох дітей було нелегкою справою, батьки знаходили для нас достатньо часу і допомагали зростати духовно.

Закінчивши школу, Сара, Шейн і Джессіка стали піонерами, повночасними християнськими служителями. Дебора, з якою ми дружили, також була піонеркою. Найближчі стосунки я мала з Сарою. Вона була для мене як друга мама. Під час моїх шкільних канікул ми разом допомагали людям більше дізнатись про Біблію. Це мені дуже подобалось. Я бачила, якими щасливими є піонери, і любила проводити з ними час. Я планувала після закінчення школи служити піонером разом із Сарою.

На вихідних наша сім’я проводила час разом з іншими членами збору. Між молодими і старшими розвинулись близькі, теплі стосунки. Тоді я навіть не могла уявити, якою величезною підтримкою ці друзі стануть для мене у майбутньому!

Після аварії

Коли мене виписали з лікарні, я повернулась додому. Шейн і Джессіка працювали неповний робочий день і служили повночасними піонерами. Вони важко трудились, щоб забезпечувати усіх нас.

Багато братів і сестер з нашого збору допомагали нам. Вони стільки для нас зробили! Якийсь час вони готували нам їжу, прибирали, їздили за покупками і прали одяг. Ми були дуже їм вдячні. Свідки звідусіль присилали багато подарунків і листівок з підбадьорливими словами, і ми ще раз побачили, яка велика любов панує в організації Єгови.

Приблизно через рік мої брати і сестра вирішили, що мені потрібна справжня сім’я. Деякі сім’ї у зборі запропонували свою допомогу, тож мої рідні сіли та обдумали, що тато і мама вважали б найліпшим для мене і моєї духовності. Одна сім’я особливо припала їм до душі. Біллі, який служив старійшиною, і його дружина Дон були близькими друзями нашої сім’ї. Вони виховували п’ятирічну доньку Лоіс. Вони сердечно прийняли мене у свою сім’ю і відтоді з любов’ю дбали про мене, як про власну доньку. Хоча Лоіс довелося ділити зі мною увагу батьків, вона ніколи не ревнувала, і тепер ми як рідні сестри.

Що допомогло мені пережити трагедію

Спочатку я постійно запитувала себе, чому ця жахлива трагедія сталася з моєю сім’єю, адже мої батьки, а також Сара і Дебора так сильно любили Єгову і людей. Але потім я пригадала біблійну розповідь про Йова, який продовжував вірити в Бога, хоча втратив своїх дітей (Йова 1:19, 22). Я думала: «Це Сатана приніс у світ страждання і смерть, і він буде радий, якщо через цю трагедію ми перестанемо служити Богу» (Буття 3:1—6; Об’явлення 12:9). Також я не забувала, що Єгова з любові дав нам чудову надію на воскресіння (Івана 5:28, 29). Ми обов’язково побачимо свою сім’ю і Дебору знову, але вже в раю на землі! Тож моя любов до Єгови стала ще сильнішою.

Коли я зустрічаю людей, які теж пережили якусь трагедію, але не чули про дорогоцінну біблійну надію на воскресіння, мені стає дуже сумно. Це спонукує мене ділитися з ними нашою надією, бо я впевнена, що тільки завдяки Єгові та його організації ми змогли пережити ці важкі часи і бачити світло в кінці тунелю.

Можливо, наша трагедія спонукала деяких батьків запитати себе: «Чи ми подбали, щоб наші діти мали міцну духовну основу і продовжували служити Єгові, якщо з нами щось станеться?»

Я намагаюся жити так, наче мама і тато поряд. Я знаю, вони б хотіли, щоб я з усіх сил допомагала іншим, так само як це робили вони. Закінчивши школу, я почала служити піонером, і тепер до мене приєдналася Лоіс. Мої брати і сестра одружилися та служать Єгові у своїх зборах.

Я дуже чекаю Божого нового світу і воскресіння. Тоді більше не буде болю і смерті (Об’явлення 21:3, 4). Впевненість у тому, що ми знову будемо разом, допомагає мені не опускати рук. Я не можу дочекатися того часу, коли обніму маму, тата, Сару і Дебору і скажу їм: «Ми всі тут!»

[Ілюстрація на сторінці 23]

Абігейл (друга зліва) з названою сім’єю