Радість, яку принесло мені служіння Єгові

РОЗПОВІВ ДЖОРДЖ БРАМЛЕЙ

Я щойно закінчив навчати молодих курсантів у радіокласі Поліцейської школи імені імператора Хайле Селассіє, як один з них стиха сказав мені, що знає про мою місіонерську діяльність як Свідка Єгови. «Чи ви не могли б навчати мене Біблії?» — із запалом запитав він.

ОСКІЛЬКИ наша діяльність в Ефіопії в той час була забороненою, мене вигнали б з країни, як це сталося з іншими Свідками, якщо б органи влади дізналися про мене. Я занепокоївся тим, чи студент сказав це зі щирості, чи він був державним агентом, якого підіслали, щоб вислідити мене. Мені треба було піклуватися трьома маленькими дітьми, тому думка про втрату роботи та необхідність покинути країну і близьких друзів лякала мене.

«Але,— ви, можливо, запитаєте,— чому американець, який утримує сім’ю, воліє жити в Північній Африці, далеко від дому та рідних?» Дозвольте мені розказати.

Виростання у Сполучених Штатах

У 1920 році, коли я все ще був у початковій школі, мій батько передплатив журнал «Вартова Башта» та дістав комплект книжок «Дослідження Святого Письма» (англ.). Він дуже любив читати і тому був цілковито поглинутий читанням цих книжок. У нього була дотепна та пустотлива особистість, а це виявлялось у тому, як він жартував із гостями, яких запрошував щонеділі. Він мав гарну книжку у шкіряній обкладинці, на лицьовій частині та на корінці якої був золотий напис «Свята Біблія». Він починав розмову, кажучи: «Так, сьогодні неділя. Чи не прочитали б ви нам декілька віршів?»

Гість завжди погоджувався, але коли він відкривав книжку, на сторінках не було жодного тексту! Звичайно, це здавалося дивним для цієї людини. Тоді батько говорив, що «проповідники нічого не знають про Біблію», і потім брав справжню Біблію та читав Буття 2:7. Описуючи творення першої людини, Біблія у цьому вірші говорить: «Стала людина живою душею».

Батько пояснював, що людина не володіє душею, а є душею, і що платою за гріх є смерть, а коли людина помирає, вона справді є мертвою, зовсім несвідомою (Екклезіястова 9:5, 10; Єзекіїля 18:4; Римлян 6:23). Навіть перед тим, як навчитися добре читати, я знав напам’ять слова з Буття 2:7. Це мої перші спогади про справжню радість через те, що я знаю біблійні істини і ділюся ними з іншими.

Оскільки тоді до нас додому приходив журнал «Вартова Башта», ціла сім’я почала кормитися цим духовним харчем. Моя бабуся по матері жила разом з нами, і вона стала в нашій сім’ї першим вісником доброї новини. У той час у нашому містечку Карбондейл, що в штаті Іллінойс, не було збору, але проводилися неформальні зібрання. Наша мати брала з собою всіх нас, п’ятьох дітей, на другий кінець міста, де старші жінки проводили вивчення «Вартової Башти». Ми також почали брати участь у проповідницькому служінні.

Від роботи радіомайстра до в’язниці

Я одружився 1937 року, коли мені було лише 17 років. Намагаючись заробити на життя, я ремонтував радіоприймачі. Після народження двох дітей, Пеггі та Хенка, моє подружжя розпалося. Розлучення сталося через мою провину — я не вів християнського способу життя. Той факт, що я не виховував своїх двох старших дітей, став для мене причиною душевного болю на все життя.

Почалась друга світова війна і змусила мене багато що в собі переглянути. Військові кола дали мені нагоду стати лейтенантом і навчати призовників радіосправи, але занепокоєння тим, що думає про війну Єгова, спонукало мене почати щоденно молитися. Моя передплата на «Вартову Башту» закінчилась, про це отримала повідомлення Люсіль Хейверт та відвідала мене. Батько Люсіль, Перрі Хейверт, і більшість її великої родини були Свідками з 30-х років. Ми з Люсіль полюбили одне одного та одружилися в грудні 1943 року.

Я охрестився 1944 року і приєднався до своєї дружини в повночасному служінні, виконуючи працю піонера. Незабаром мене призвали до військового поповнення, але я відмовився від служби. У результаті мене засудили на три роки ув’язнення у федеральному виправному закладі в Ел-Ріно (штат Оклахома). Страждання за Єгову було для мене справжньою радістю. Кожного ранку, коли я прокидався та усвідомлював, де я і чому, то відчував велике задоволення і дякував Єгові. Після війни тих з нас, котрі були віком понад 25 років, почали звільняти на слово честі. Мене звільнили в лютому 1946 року.

Повночасне служіння

Коли я повернувся до Люсіль, вона була піонеркою у невеличкому місті Вагенер (штат Оклахома). У нас не було автомобіля, отже, опрацьовуючи ціле місто, ми ходили пішки. Потім ми переїхали у Вівока (штат Орегон). Незабаром я одержав роботу на радіостанції поблизу та почав працювати у сфері радіомовлення. Працювати на роботі шість годин на день та ще й випрацьовувати піонерський час було нелегко, але ми раділи з привілею служити Єгові. Нам вчасно вдалося придбати старий автомобіль — якраз для конгресу в Лос-Анджелесі 1947 року. Там ми почали думати про подання заяви для навчання на місіонерів у Біблійній школі Товариства Вартової Башти Ґілеад.

Усвідомлюючи, що це було б важливим кроком, ми не хотіли бути поспішними в рішенні покинути Сполучені Штати. Я все ще страждав через втрату своїх дітей, отже ми намагалися ще раз отримати опікунство над ними. Але через мій колишній стиль життя та запис про перебування у в’язниці наші спроби були безрезультатними. Тому ми вирішили докласти зусиль, щоб стати місіонерами. Нас запросили у 12-й клас школи Ґілеад.

У 1949 році ми закінчили школу, але нас спочатку призначили відвідувати збори в Теннессі. Після трьох років роз’їзної праці у Сполучених Штатах ми отримали листа з бюро президента Товариства Вартової Башти, в якому запитувалося, чи ми хотіли б проповідувати в Ефіопії, а також давати уроки в школі. Одна з вимог уряду полягала в тому, щоб місіонери навчали в школах. Ми погодилися і влітку 1952 року виїхали в Ефіопію.

Коли ми прибули в Ефіопію, то до обіду проводили уроки в початковій школі, а після обіду проводили безплатні біблійні уроки. Незабаром на біблійні вивчення почало приходити так багато людей, що ми часто навчали Біблії три або чотири години на день. Декотрі із студентів були поліцейськими, інші були вчителями або дияконами в місіонерських та ефіопських православних школах. З часом на кожному біблійному вивченні було 20 або й більше осіб! Багато із студентів покинули фальшиву релігію та почали служити Єгові. Ми були сповнені запалу. Коли я просипався щоранку, то знову дякував Єгові.

Батьківство та проповідування під забороною

У 1954 році ми довідались, що станемо батьками, отже, нам треба було вирішити, чи повернутись до Сполучених Штатів, чи залишитись в Ефіопії. Те, чи ми залишимось, звичайно, залежало від того, чи я знайду світську роботу. Я знайшов роботу інженера у сфері радіомовлення по обслуговуванню радіостанції для імператора Хайле Селассіє. Отже, ми залишилися.

Наша дочка Джудіт народилася 8 вересня 1954 року. Мені здавалося, що в мене була безпечна робота, оскільки я працював для імператора, але через два роки мене розрахували. Проте не пройшов і місяць, як мене найняли в поліцейський відділ — ще й за вищий оклад — викладати для молодих чоловіків уроки з ремонтування рацій дуплексного радіозв’язку. Протягом трьох років у нас народилося двоє синів: Філіп та Леслі.

Тим часом відбувалися зміни щодо нашої свободи виконування проповідницької роботи. Представники Ефіопської православної церкви намовили уряд вигнати всіх місіонерів Свідків Єгови. За порадою Товариства я поміняв свою візу — з цілі прибуття для місіонерської діяльності на ціль прибуття для світської роботи. Наша місіонерська діяльність була заборонена і треба було бути обережними та розсудливими. Усі зібрання збору продовжувалися, але ми сходилися невеличкими групами.

Поліція обшукувала доми декотрих Свідків, які були під підозрою. Проте вона не знала, що лейтенант поліції, який був поклонником Єгови, завжди повідомляв нам, коли були заплановані рейди. Результатом було те, що в ті роки не було конфісковано ніякої літератури. Ми проводили вивчення «Вартової Башти» щонеділі, відвідуючи ресторани на краю міста, де на вільному повітрі знаходилися столи для пікніка.

Це було в той час, як я навчав радіосправи поліцейських курсантів, коли курсант, про якого я згадав на самому початку, попросив мене про біблійне вивчення. Я вважав, що він був щирим, отже, ми почали. Лише після двох зустрічей він привів другого курсанта, а потім третього. Я перестеріг їх, щоб вони нікому не говорили про вивчення Біблії зі мною, і вони послухалися мене.

У 1958 році на нью-йоркських стадіонах Янкі та Поло Граундс був проведений міжнародний конгрес під назвою «Божественна воля». Тим часом Пеггі та Хенк, а також багато інших членів моєї великої сім’ї стали активними Свідками. У якому ж захопленні був я через те, що міг поїхати туди! Я не тільки радів зустрічі із своїми двома старшими дітьми та іншими членами сім’ї, але був захоплений тим, що бачив численну громаду у понад чверть мільйона осіб, які прийшли на останній день конгресу!

Наступного року президент Товариства Натан Г. Норр приїхав до нас в Ефіопію. Він дав хороші поради щодо виконування роботи в умовах заборони, також цікавився нашою сім’єю, тим, як ми почуваємо себе духовно. Я розповів, що ми навчаємо дітей молитися. І потім запитав, чи він хоче послухати, як молиться Джудіт. Він відповів, що так, і опісля звернувся до Джудіт: «Джудіт, ти молодець». Потім перед обідом я попросив помолитися брата Норра і, коли він закінчив, Джудіт сказала: «Брате Норр, ти молодець!»

Виховування наших дітей у Сполучених Штатах

Мій контракт з відділом поліції закінчився 1959 року. Ми хотіли залишитися, але уряд не схвалив будь-яких нових контрактів зі мною. Отже, куди ми могли поїхати? Я намагався пробитися в інші країни, де була велика потреба в братах, але це було неможливим. Як це не сумно, але ми повернулися до Сполучених Штатів. Коли ми прибули туди, у нас була радісна сімейна зустріч; усі п’ятеро моїх дітей познайомились та відразу полюбили один одного. Відтоді між ними дуже близькі стосунки.

Ми оселилися в Уїчіто (штат Канзас), де я знайшов роботу радіоінженера та диск-жокея. Люсіль взялася за домашні обов’язки, а діти пішли до школи, яка була недалеко нашого дому. Кожного понеділка ввечері я проводив сімейне вивчення «Вартової Башти», завжди намагаючись робити його живим та цікавим. Ми щоденно питали дітей, чи виникають якісь труднощі в школі.

Усі наші діти записалися до Теократичної школи проповідницького служіння, і це навчання допомагало в їхньому навчанні в школі. Від раннього дитинства ми привчали їх до проповідницького служіння. Вони навчилися пропонувати біблійну літературу біля дверей і ходили з нами на домашні біблійні вивчення.

Ми також старалися навчати дітей основних життєвих понять, пояснюючи, що кожен з них не може завжди мати те, що має інший. Наприклад, такий самий подарунок не завжди досяжний для всіх. «Якщо твій брат або сестра отримує іграшку,— ми міркували з ними,— і вона не досяжна для тебе, то чи правильно нарікати?» Наступного разу, звичайно, щось отримували інші діти, отже, ніхто не вважав, що ним нехтують. Ми завжди однаково любили їх всіх, ніколи не виявляючи більшої прихильності до когось одного.

Іноді іншим дітям дозволялося робити те, чого не можна було робити нашим дітям. Я часто чув: «А ось йому можна це робити, чому нам не можна?» Я намагався пояснити; а часом відповідь була простою: «Ти не знаходишся в їхній сім’ї, ти Брамлей. Ми маємо інші закони».

Служіння в Перу

Після повернення з Ефіопії ми з Люсіль прагнули знову брати участь у місіонерській роботі. Зрештою 1972 року нам випала нагода поїхати в Перу, що в Південній Америці. Не було кращого місця для виховування наших дітей підліткового віку. Їхнє спілкування з місіонерами, спеціальними піонерами та іншими братами, які приїжджали служити в Перу, допомогло їм побачити на власні очі, якими радісними є ті, котрі справді ставлять інтереси Царства на перше місце. Філіп вважає, що відчував з боку ровесників позитивний вплив.

Потім декотрі з наших давніх друзів з Канзасу довідались про наші великі успіхи у служінні Царству і приїхали до нас у Перу. Я влаштував наш дім так, що він став схожим на місіонерський. Кожному було призначено такі обов’язки, щоб усі могли приділяти час для проповідницького служіння. Перед сніданком кожного ранку ми обговорювали біблійний вірш. Це був дуже щасливий час для всіх нас. І знову, коли я просипався кожного ранку та усвідомлював, де я і чому, то про себе гаряче дякував Єгові.

З бігом часу Джудіт вийшла заміж і повернулася до Сполучених Штатів, де вона надалі проповідувала повночасно. Після трьох років служіння спеціальним піонером Філіп подав заяву на служіння в Бетелі і його запросили до дому Бетель у Брукліні (Нью-Йорк). Зрештою Леслі також повернувся до Сполучених Штатів. Вони мають змішані почуття і часто нам говорили, що найкращим з усього, що ми зробили для них, було те, що ми взяли їх з собою до Перу.

У міру того, як економічний стан у Перу погіршувався, ми зрозуміли, що нам також треба виїхати. Під час повернення до Уічіто 1978 року ми знайшли групу Свідків, що розмовляли іспанською мовою. Вони попросили нас залишитися та допомогти їм, і ми радо погодились. Був утворений збір, і ми незабаром полюбили його так само, як ті збори, в яких служили раніше.

Кличе Еквадор

Незважаючи на те, що через крововилив у мозок я став частково паралізованим, я палко бажав, щоб ми з Люсіль могли знову служити в іншій країні. У 1984 році роз’їзний наглядач розказав нам про зростання в Еквадорі та про потребу в християнських старійшинах у цій країні. Я звернув його увагу на те, що через свою кульгавість не можу зробити у проповідницькому служінні багато, але він запевнив мене в тому, що навіть 65-річний, частково паралізований старійшина може бути корисним.

Після того як він пішов, ми не спали цілу ніч, розмовляючи про можливість переїзду до Еквадору. У Люсіль було таке саме нестерпне бажання поїхати. Отже, ми дали оголошення про своє невеличке підприємство по боротьбі зі шкідниками і через два тижні продали його. Ми продали свій дім лише за десять днів. Таким чином, будучи у сивому віці, ми знову отримали нашу найбільшу радість — закордонне місіонерське служіння.

Ми оселилися у Кіто, і служіння на ниві проходило там надзвичайно, бо кожного дня відбувались нові випадки або пригоди. Але 1987 року мені поставили діагноз — рак товстої кишки, і мене потрібно було негайно оперувати. Ми повернулися до Уїчіто для операції, яка відбулась успішно. Ми прожили в Кіто лише два роки, коли в мене знову знайшли рак і потрібно було назавжди повернутися до Штатів. Ми оселилися у Північній Кароліні, де тепер живемо.

Багате, повноцінне життя

Моє фізичне майбутнє є непевним. У 1989 році мені потрібно було зробити колостомію. Але я все ще можу служити старійшиною та проводити декілька біблійних вивчень з людьми, котрі приходять до мого дому. Впродовж років ми допомогли буквально сотням осіб, насаджуючи, підливаючи або обробляючи насіння правди. Це радість, яка ніколи не блідне, без різниці, як часто вона повторюється.

До того ж я отримав велику радість з того, що бачу всіх моїх дітей у служінні Єгові. Пеггі супроводить свого чоловіка Поля Москі у роз’їзній роботі в Сполучених Штатах вже 30 років. Філіп, його дружина Елізабет та Джудіт далі працюють у домі Бетель у Брукліні, що в Нью-Йорку. Хенк, Леслі та їхні подружні партнери є активними Свідками, і моїх четверо братів та сестер зі своїми сім’ями, а також понад 80 тілесних родичів, служать Єгові. Люсіль є прикладом християнської дружини коло 50 років нашого подружнього життя. В останні роки вона без нарікань виконує багато неприємних завдань, допомагаючи мені доглядати за моїм дегенеруючим тілом.

Справді, моє життя було радісним. Воно було щасливішим, ніж це можна описати словами. Служіння Єгові приносить таку велику радість, що я щиро бажаю навіки служити йому на землі. Я завжди пам’ятаю Псалом 59:17, який говорить: «А я буду співати про силу Твою, буду радісно вранці хвалити Твою милість, бо для мене Ти був в день недолі моєї твердинею й захистом!»

[Ілюстрація на сторінці 23]

Джордж Брамлей з ефіопським імператором Хайле Селассіє.

[Ілюстрація на сторінці 25]

Джордж Брамлей зі своєю дружиною Люсіль.