Трагедія в Руанді. Хто відповідальний за це?
«Перед самим ударом, від якого розколовся череп 23-річного механіка Гітіїсе,— повідомляється в журналі «Юнайтед Стейтс ньюс енд уорлд ріпорт»,— один із нападників сказав до нього: «Ти мусиш вмерти, бо ти тутсі».
ЯК ЖЕ часто у квітні і травні повторювалися такі сцени в невеличкій центральноафриканській країні Руанда! В той час у столиці Руанди, Кігалі, та в околицях цього міста було 15 зборів Свідків Єгови. Наглядач міста Нтабана Юджін був з тутсі. Коли вибухнуло несамовите насилля, він, його дружина, син та дев’ятирічна дочка Шамі стали одними із перших жертв різанини.
Тиждень за тижнем щодня гинули тисячі руандців. «За останніх шість тижнів,— повідомив вищенаведений журнал у середині травня,— в кампанії геноциду і помсти, яка порівнюється до кривавого місива, яке влаштували червоні кхмери у Камбоджі в середині 70-х років нашого сторіччя, загинуло аж 250 000 осіб».
У журналі «Тайм» сказано: «З групи 500 дітей вибирали тих дітей, вигляд яких нагадував тутсі; це скидається на методи німецьких нацистів... Перед мером південного міста Бутаре, дружина якого з тутсі, селяни з хуту поставили [жахливий] вибір — можливість врятувати свою дружину і дітей ціною життя її родини: батька, матері та сестри. Він згодився».
У перекладацькому бюро Свідків Єгови в Кігалі працювало шість осіб: чотири з хуту і двоє з тутсі. З тутсі були Анані Мбанда та Мюкаґісаґара Деніс. Коли народні ополченці з грабіжниками зайшли у дім, їх роз’ярило те, що хуту і тутсі перебувають разом. Вони хотіли вбити Мбанду і Деніс.
«Ці люди були готові зірвати кільця зі своїх гранат,— сказав Еммануель Нґіренте, один з братів із хуту,— загрожуючи знищити всіх, оскільки серед нас були їхні вороги... Вони вимагали великої суми грошей. Ми віддали усі гроші, але цього їм було замало. Вони вирішили забрати від нас як компенсацію усе, чим могли користуватися, в тому числі наш портативний комп’ютер для перекладу, фотокопіювальну машину, радіоприймачі, взуття і багато чого іншого. Несподівано вони пішли, не вбивши жодного з нас, але сказали, що прийдуть пізніше».
Протягом наступних днів ці грабіжники приходили знову, і кожного разу Свідки з хуту благали не вбивати своїх братів з тутсі. Зрештою, коли для Мбанда і Деніс стало занадто небезпечно залишатися, брати подбали, щоб вони дісталися до поблизької школи з іншими біженцями з тутсі. Коли атакували школу, Мбанда і Деніс змогли втекти. Вони успішно подолали декілька блокад на дорозі, але кінець кінцем на одній з них усіх тутсі відвели вбік і Мбанда з Деніс загинули.
Коли солдати повернулися до перекладацького бюро і побачили, що Свідків з тутсі вже немає, вони дуже побили наших братів з хуту. Але постріл із міномета неподалік відвернув увагу нападників, і братам вдалося врятуватися.
По всій країні не припинялася різанина, і кількість вбитих сягнула десь до півмільйона. Зрештою з восьмимільйонного населення Руанди близько двох-трьох мільйонів чоловік або й більше покинули свої доми. Чимало з них подалися як біженці до сусідніх Заїру і Танзанії. В Руанді загинуло декілька сотень Свідків Єгови, а чимало інших втекли у табори за межами країни.
Що ж зумовило таке небувале кровопролиття і масовий вихід людей? Чи цьому можна було запобігти? Яка була ситуація перед початком цього насилля?
Хуту і тутсі
В Руанді, а також у сусідній країні Бурунді проживають хуту, переважно низькорослі люди, кремезні люди з банту і тутсі, звичайно вищі зі світлішою шкірою люди, яких також називають батутсі. В обидвох країнах хуту становлять коло 85 відсотків усього населення, а тутсі — 14. Записи про сутички між цими етнічними групами сягають ще XV сторіччя. Але в основному між ними панував мир.
«Колись ми жили в мирі»,— сказала одна 29-річна жінка, згадуючи 3000 жителів з хуту і тутсі в селі Руґанда, що лежить за декілька кілометрів на схід від Заїру. Проте у квітні через наскоки банд хуту у цьому селі було винищено майже все населення тутсі. У газеті «Нью-Йорк таймс» повідомлено:
«Історія цього села є історією цілої Руанди — хуту і тутсі жили разом, одружувалися між собою, і їм було байдуже або вони взагалі не знали, хто є хуту, а хто тутсі.
Але потім людей неначе підмінили. У квітні по цілій країні натовпи з хуту почали нестямно вбивати тутсі. Коли почалися вбивства, щоб врятувати своє життя, тутсі ховалися в церквах. Але в погоні за ними натовп обертав святині в забризкані кров’ю кладовища».
Що ж зумовило такі вбивства? Загибель 6 квітня в авіакатастрофі поблизу Кігалі президентів Руанди і Бурунді, обох з хуту. Цей випадок подекуди став поштовхом не тільки до того, щоб вирізувати населення з тутсі, але й усіх хуту, яких підозрювалося у співчутливому ставленні до тутсі.
Разом із тим загострилися бої поміж силами повстанців — ПФР (Патріотичним фронтом Руанди), в яких домінували тутсі, та Урядовими силами, в яких домінували хуту. До липня ПФР розбив Урядові сили і здобув контроль над Кігалі, а також великою територією Руанди. На початку липня десятки тисяч людей з хуту покинули країну через страх перед репресаліями.
Хто відповідальний?
Коли одного фермера з тутсі запитали, чому у квітні вибухнули заворушення, він сказав: «Причиною є погані керівники».
Так, впродовж сторіч політичні лідери поширювали неправду про своїх ворогів. Під керівництвом «князя світу цього», Сатани Диявола, світові політики переконували своїх людей застосовувати зброю проти людей іншої раси, племені або народу, і нищити їх (Івана 12:31; 2 Коринтян 4:4; 1 Івана 5:19). Ситуація в Руанді нічим не різниться. У газеті «Нью-Йорк таймс» сказано: «Політики завжди стараються виховувати етнічну відданість та етнічний острах: у випадку хуту для того, щоб тримати під контролем уряд, а тутсі — аби здобути підтримку повстанського фронту».
Оскільки люди в Руанді здебільшого схожі, ніхто б не сподівався, що між ними почнуться ненависть та вбивства. «Хуту і тутсі розмовляють однією мовою і мають в основному ті самі традиції,— написав журналіст Реймонд Боннер.— Довгі роки змішаних шлюбів настільки стерли фізичні відмінності: тутсі високі та стрункі, хуту нижчі та ширококості, що руандці часто не зовсім впевнені, чи хтось є з хуту, чи з тутсі».
Проте недавній потік пропаганди призвів до неймовірних наслідків. Щоб пояснити це, Алекс де Вал, керівник групи «Права африканців», сказав: «Селяни в захоплених ПФР територіях, як кажуть, дуже здивовані, що солдати з тутсі не мають рогів, хвостів та очей, котрі світяться в темряві, як про це розповідається по їхньому радіо».
Мислення людей формують не тільки політичні лідери, але й релігія. Які є головні релігії Руанди? Чи вони також несуть відповідальність за трагедію в цій країні?
Роль релігії
Про Руанду в «Уорлд бук енсайклопідія» (1994 рік) повідомляється: «Більшість людей є римо-католиками... Римсько-католицька та інші церкви керують більшістю початкових і середніх шкіл». Газета «Нешнл кетолик ріпортер» назвала Руанду «на 70% католицькою державою».
У британській газеті «Обсервер» з’ясовується підоснова релігійної ситуації в Руанді: «У 30-х роках нашого сторіччя, коли церкви боролися за право контролювати освітянську систему, католики ставились прихильно до аристократії з тутсі, а протестанти зблизилися з пригнобленою більшістю з-поміж хуту. У 1959 році населення хуту захопило владу і відразу ж отримало підтримку католиків та протестантів. Протестанти і сьогодні дуже підтримують хуту».
Чи ж провідники протестантської церкви засудили цю різню? «Обсервер» відповідає: «Двом [англіканським] священикам було поставлено запитання, чи вони засуджують головорізів, які закидали проходи між рядами в руандських церквах тілами обезголовлених дітей.
Ці священики відмовилися відповісти. Вони ухилялися від запитань, непокоїлися, тон їхніх голосів підвищувався, і це виявило приховані корені кризи в Руанді — найстарші члени англіканської церкви виступили у ролі розсильних для політичних хазяїв, які пропагують вбивство і наповнюють ріки кров’ю».
Безсумнівно, церкви загальновизнаного християнства в Руанді нічим не різняться від церков деінде. Наприклад, про їхню підтримку політичних лідерів у першій світовій війні британський бригадний генерал Френк П. Крозер сказав: «Християнські церкви найкраще розпалюють жагу до крові, і ми користувалися цим».
Так, релігійні провідники несуть велику відповідальність за те, що сталося! У газеті «Нешнл кетолик ріпортер» за 3 червня 1994 року повідомляється: «Боротьба в Африці — це реальний і справжній геноцид, за який, на превеликий жаль, відповідальні навіть католики»,— сказав папа».
Звісно, церкви не навчають правдивих християнських принципів, що ґрунтуються на таких віршах, як Ісаї 2:4 і Матвія 26:52. Як подається у французькій газеті «Монд», священики нарікали: «Ці люди вбивають одні одних, цілком забувши, що є братами». Інший руандський священик визнав: «Після цілого сторіччя проповідей про любов і прощення одні християни гинуть від рук інших. Це — крах». У газеті «Монд» ставиться запитання: «Як же пояснити те, що тутсі і хуту, які воюють в Бурунді та Руанді, вчилися у тих самих християнських місіонерів і приходили до тих самих церков?»
Правдиві християни не такі
Правдиві послідовники Ісуса Христа вірно тримаються його наказу ‘любити один одного’ (Івана 13:34). Чи ви можете уявити собі Ісуса або одного з його апостолів, які беруть мачете і зарубують когось на смерть? Таке беззаконне вбивство засвідчує про людей як про «дітей диявола» (1 Івана 3:10—12, Деркач).
Свідки Єгови не беруть участі ні у війнах, ні в революціях, ні в якихось інших конфліктах, розпалених світовими політиками, що перебувають під контролем Сатани Диявола (Івана 17:14, 16; 18:36; Об’явлення 12:9). Замість цього Свідки Єгови виявляють один до одного щиру любов. Тому під час різанини Свідки з хуту добровільно ризикували своїм життям, щоб захистити своїх братів з тутсі.
Проте такі трагедії не повинні викликати здивування. У своєму пророцтві про «закінчення системи речей» Ісус передрік: «Тоді люди... вбиватимуть вас» (Матвія 24:3, 9, НС). На щастя, Ісус обіцяє, що про вірних людей буде згадано під час воскресіння мертвих (Івана 5:28, 29).
Тим часом Свідки Єгови в Руанді та по цілому світі рішуче доводять любов’ю одні до одних те, що є Христовими учнями (Івана 13:35). У супровідному повідомленні «Свідки в таборах біженців» розповідається, як своєю любов’ю вони свідчать навіть під час сьогоднішніх труднощів. Усім нам потрібно пам’ятати слова з Ісусового пророцтва: «Хто витерпить аж до кінця,— той буде спасений!» (Матвія 24:13).
[Рамка на сторінці 29]
СВІДКИ В ТАБОРАХ БІЖЕНЦІВ
До червня цього року вже понад 4700 Свідків та їхніх друзів перебували в таборах біженців. У Заїрі 2376 з них були в місті Ґома, 454 — в Букаву і 1592 — в Увірі. Крім того, коло 230 осіб зупинилося в танзанійському селі Бенако.
До центрів біженців дістатися було не легко. Шістдесят Свідків з одного збору намагалися проїхати міст через ріку Русумо — головний шлях порятунку, який вів до таборів біженців у Танзанії. Коли їх не пропустили, вони цілий тиждень ходили берегом цієї ріки. Тоді було вирішено перепливти її на каное. Їм це вдалося, і через декілька днів вони благополучно прибули до табору в Танзанії.
Свідки Єгови з інших країн організували велику допомогу. Свідки з Франції зібрали понад сто тонн одягу та дев’ять тонн взуття, і всі ці речі та харчові продукти й медикаменти було відправлено в райони, де брати терплять нужду. А втім, перше, про що брати в таборах біженців часто питали, це про Біблію або журнали «Вартова башта» чи «Пробудись!».
Чимало спостерігачів захоплювалися любов’ю заїрських і танзанійських Свідків, котрі приходили допомогти своїм відірваним від дому братам. «Ваші співвіруючі приходять до вас,— говорили біженці,— а наш священик взагалі не з’явився тут».
Свідки стали добре знані у таборах здебільшого завдяки своїй єдності, акуратності та сердечності (Івана 13:35). Цікаво зауважити те, що в танзанійському селі Бенако Свідкам потрібно було лише 15 хвилин, аби встановити місцеперебування своїх братів-біженців у таборі, що налічував майже 250 000 осіб.