Єгова дійсно був зі мною

РОЗПОВІВ МАКС ГЕННІНҐ

Йшов 1933 рік, Адольф Гітлер тільки-но прийшов до влади у Німеччині. Проте майже 500 Свідків Єгови в районі Берліна залишалися непохитними. Багато молодих людей стало піонерами, тобто повночасними служителями, і дехто навіть прийняв призначення до інших європейських країн. Мій друг Вернер Флаттен та я запитували один одного: «Чому ми все ще вагаємося і витрачаємо даремно свій час? Чому ми не виїжджаємо звідсіль і не піонеруємо?»

ЧЕРЕЗ вісім днів після мого народження у 1909 році мною почали з любов’ю піклуватися мої названі батьки. У 1918 році нашу сім’ю спіткало велике горе, коли раптово померла моя маленька названа сестричка. Незабаром після цього Дослідники Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови, постукали до наших дверей і мої названі батьки щиро сприйняли біблійну правду. Вони також навчили мене цінувати духовні справи.

Я зосередився на світському навчанні і став водопровідником. Однак важливіше є те, що я зробив духовний прогрес. Разом з Вернером ми почали піонерувати 5 травня 1933 року. Ми їздили на велосипедах до одного містечка, розташованого за 100 кілометрів від Берліна, де жили й проповідували протягом двох тижнів. Потім ми поверталися до Берліна у своїх справах. Згодом ми знову їхали до нашої території, щоб проповідувати ще два тижні.

Ми подали заяву про служіння в іншій країні, і в грудні 1933 року отримали призначення у тодішню Югославію. Однак ми ще не встигли поїхати туди, як наше призначення було змінено на Утрехт (Нідерланди). Невдовзі після того я охрестився. У ті дні менше наголошувалося на хрещенні; служіння було важливішою справою. З того моменту довір’я до Єгови стало постійною рисою мого життя. Я знайшов багато втіхи в словах біблійного псалмоспівця: «Ось Бог помагає мені, Господь серед тих, хто підтримує душу мою» (Псалом 54:6).

Піонерування у Нідерландах

Незабаром після прибуття в Нідерланди ми отримали призначення до міста Роттердам. Батько і син родини, в якої ми зупинилися, були також піонерами. Через декілька місяців було куплено великий будинок для піонерів у Лерсюмі, містечку неподалік від Утрехта, і ми разом з Вернером переїхали туди.

Живучи в тому піонерському домі, ми подорожували на велосипедах до сусідніх територій і використовували семимісний автомобіль для відвідин віддалених територій. У той час було лише сто Свідків по всіх Нідерландах. Сьогодні, через 60 років, на території, яку ми опрацьовували, живучи у тому піонерському домі, є вже понад 4000 вісників, котрі належать до близько 50 зборів!

Ми багато працювали, проводячи щодня в служінні до 14 годин, і це допомагало нам бути щасливими. Головна мета полягала в тому, щоб розповсюдити якнайбільше літератури. Як правило, кожного дня ми розповсюджували зацікавленим особам понад сотню брошурок. Повторні відвідини і біблійні вивчення у той час ще не були частиною нашої регулярної діяльності.

Одного разу ми з моїм напарником працювали у містечку Вресвійк. Коли він свідчив якомусь чоловікові біля воріт військового форту, я використовував час, щоб читати Біблію. Вона була рясно підкреслена червоним та синім. Пізніше тесляр, який працював на сусідньому даху, попередив чоловіка біля воріт про те, що я, мабуть, був якимось шпигуном. Через це того ж самого дня, коли я проповідував одному крамареві, мене заарештували, а Біблію конфіскували.

Я був притягнутий до суду. Там мене звинуватили в тому, що позначки в моїй Біблії були спробою намалювати план форту. Мене визнали винним, і суддя засудив мене до двох років ув’язнення. Однак було подано апеляцію, і мене виправдали. Я був дуже щасливий, що звільнився, але отримав ще більше втіхи, коли мені повернули мою Біблію зі всіма замітками!

Впродовж літа 1936 року ми разом з піонером нашого дому Ріхардом Браунінґом проповідували на півночі країни. Першого місяця ми провели 240 годин у служінні й залишили багато літератури. Ми жили у наметі й самі виконували всю необхідну роботу: прали, готували тощо.

Пізніше мене перевели на човен, який мав назву «Носій світла» і згодом став добре відомим на півночі Нідерландів. На човні жили п’ять піонерів, і на ньому ми могли досягати багато віддалених територій.

Додаткові привілеї

У 1938 році мене призначили зональним служителем, як тоді називали районних наглядачів Свідків Єгови. Тому я залишив «Носій світла» і почав відвідувати збори та окремих Свідків у трьох південних провінціях.

Велосипед був єдиним транспортним засобом. Часто треба було витратити цілий день, щоб переїхати від одного збору до іншого або від одної групи зацікавлених до наступної. Місто Бреда було серед тих міст, які я відвідував і де я зараз живу. У той час у Бреді не було жодного збору і там жило лише одне літнє подружжя Свідків.

Коли я обслуговував братів у Лімбурзі, мене просили відповідати на багато питань, які ставив робітник копальні Йоган Піпер. Він усім серцем прийняв біблійну правду й став мужнім вісником. Через чотири роки його посадили в концентраційний табір, де він провів три з половиною роки. Після звільнення він і далі продовжував ревно проповідувати, і сьогодні він усе ще служить вірним старійшиною. Той маленький збір з 12 Свідків у Лімбурзі зараз зріс до 17 зборів, де є близько 1550 вісників!

Під нацистською п’ятою

У травні 1940 року нацисти вдерлися у Нідерланди. Я отримав призначення служити у філіалі Товариства Вартової башти в Амстердамі. Ми повинні були виконувати свою працю з надзвичайною обережністю, яка спонукала нас цінувати біблійну приповість: ‘Правдивий друг в недолі робиться братом’ (Приповістей 17:17). Приємні спогади про узи єдності, які процвітали у той час тиску, глибоко вплинули на мій духовний розвиток, і це підготувало мене до ще важчих часів, котрі прийшли пізніше.

Моє призначення полягало в тому, щоб наглядати за доставкою літератури зборам, яка звичайно виконувалося кур’єрами. Гестапо постійно вишукувало молодих чоловіків для примусових робіт у Німеччині. Ось чому ми використовували християнських сестер як кур’єрів. З часом до нас з Гааги прислали Вільгельміну Баккер, відому під ім’ям Ноні, і я проводив її до того місця, де переховувався наш наглядач філіалу Артур Вінклер. Намагаючись бути найнепримітнішим, я одягнувся як голландський фермер у дерев’яні черевики й таке інше, і пішов супроводжувати Ноні на трамваї. Пізніше я довідався, що їй було важко стриматися від сміху, оскільки вона бачила, що я, навпаки, виглядав дуже підозріло.

Двадцять першого жовтня 1941 року склад для зберігання літератури та паперу в Амстердамі було видано ворогам. Під час облави гестапо арештувало Вінклера й Ноні. Коли їх перевели у в’язницю, вони підслухали розмову двох агентів гестапо про те, як ці агенти переслідували одного «низького парубка з темним волоссям», котрого загубили на переповнених людьми вулицях. Було очевидно, що йшли мова про мене, тому Вінклер зміг передати цю звістку братам. Я негайно переїхав до Гааги.

Тим часом Ноні звільнили з в’язниці і вона повернулася в Гаагу, щоб піонерувати. Там я зустрів її знову. Але коли заарештували служителя збору в Роттердамі, мене послали виконувати його обов’язки. Пізніше був заарештований служитель збору в Гауда, і я переїхав туди, щоб замінити його. Зрештою 29 березня 1943 року мене схопили. Мене зненацька застали гестапівці, коли я перевіряв наш запас літератури.

Крім біблійної літератури, розкладеної на столі, там був також список християнських братів і сестер, хоч і в зашифрованій формі. Я молився у скрусі, щоб Єгова допоміг мені захистити тих, у кого все ще залишається можливість вільно проповідувати. Непомітно я закрив долонею список, що лежав зверху, і зім’яв його. Потім я попросив дозволу піти в туалет, там розірвав цей список на клаптики й спустив воду.

Перебуваючи у таких скрутних ситуаціях, я навчився діставати силу, роздумуючи про те, як Єгова поводився зі своїм народом у минулому, і про те, що він обіцяв звільнення. Про це запевнення я ніколи не забуваю: «Коли б не Господь, що був з нами,— як повстала була на нас людина,— то нас поковтали б живцем» (Псалом 124:2, 3).

В’язниці та концентраційні табори

Мене повезли до роттердамської в’язниці, і я був вдячний за те, що міг мати з собою Біблію. У мене також була книжка «Спасіння», частини книжки «Діти» та багато часу для того, щоб читати всю цю літературу. Через шість місяців я серйозно захворів і потрапив до лікарні. Перш ніж залишити в’язницю, я заховав літературу під свій матрац. Пізніше я дізнався, що інший Свідок Піт Бруртджес був переведений до моєї камери і знайшов там ці книжки. Таким чином ця література використовувалася для того, щоб зміцняти й інших у вірі.

Після виздоровлення мене перевели до в’язниці в Гаазі. Там я зустрів студента юридичного факультету Лео С. ван дер Таса, який потрапив до в’язниці через опір нацистській окупації. Він ніколи не чув про Свідків Єгови, і я мав нагоду свідчити йому. Інколи він будив мене серед ночі й ставив запитання. Він не міг приховувати свого захоплення Свідками, особливо після того, як дізнався, що ми могли бути звільненими, якщо б тільки підписали документ про відречення від своєї віри. Після війни Лео став юристом і відстоював інтереси Товариства Вартової башти у десятках юридичних справ, пов’язаних із свободою поклоніння.

Двадцять дев’ятого квітня 1944 року мене посадили у поїзд, і ця виснажлива подорож до Німеччини тривала 18 днів. Ворота концентраційного табору Бухенвальд зачинилися за мною 18 травня. Життя до звільнення в’язнів союзними військами, яке сталося майже через рік, було настільки жахливим, що його неможливо описати. Вмирали тисячі людей, причому багато на наших очах. Оскільки я відмовився працювати на сусідньому заводі, який виробляв різні речі для воєнних цілей, мене призначили обслуговувати каналізацію.

Одного разу той завод бомбили. Багато людей у пошуках сховку розбіглося по бараках, у той час як інші побігли до лісу. Випадково бомби влучили в бараки, а запалювальні бомби призвели до пожежі в лісі. Це було жахливе видовище! Багато людей згоріло живцем! Я знайшов безпечний сховок, і, коли вогонь вщух, пішов повз незліченні мертві тіла до табору.

Сьогодні більшість людей вже ознайомлені з жахом нацистського голокосту. Я вдячний Єгові, що він зміцнював мене і жах, якого я зазнав на власному досвіді, не панував над моїми думками усі ці роки. Коли я думаю про час свого ув’язнення, то перш за все я відчуваю радість від того, що зберіг свою бездоганність перед Єговою на славу його імені (Псалом 124:6—8).

Післявоєнна діяльність

Після звільнення і повернення в Амстердам я одразу ж звернувся до філіалу за призначенням. Мені дуже хотілося знати, що відбулося за час моєї відсутності. Ноні вже працювала там. Впродовж останнього року війни вона служила кур’єром, доставляючи біблійну літературу зборам. Її не заарештували ще раз, хоча вона десятки разів була в небезпеці.

Я недовго піонерував у Гарлемі, а 1946 року мене попросили приїхати до філіалу в Амстердамі, щоб працювати у відділі відправки. Десь у кінці 1948 року ми з Ноні одружилися і залишили філіал, аби піонерувати разом. Нашим піонерським призначенням було місто Ассен. Дванадцять років тому ми разом з Ріхардом Браунінґом провели там літо, живучи в наметі й проповідуючи. Я дізнався, що Ріхарда застрелили по дорозі до концентраційного табору.

Очевидно, що ув’язнення підірвало моє здоров’я. Через шість років після звільнення з Бухенвальда хвороба прикувала мене до ліжка на чотири місяці. Через кілька років, у 1957 році, я хворів на туберкульоз протягом цілого року. Моє тіло було позбавлене сили, але піонерський дух усе ще залишався міцним. Під час хвороби я використовував кожну нагоду проповідувати. Я думаю, що саме цей піонерський дух був тією силою, яка не дозволила моїй хворобі перетворити мене в бездіяльну, хвору людину. Ми з Ноні вирішили залишатися у повночасному служінні стільки, скільки дозволятиме наше здоров’я.

Після мого виздоровлення нас призначили до міста Бреда. Це було 21 рік після того, як я, будучи зональним служителем, вперше відвідав це місто. Коли ми прибули туди у 1959 році, там був маленький збір, який нараховував 34 Свідки. Сьогодні, через 37 років, він зріс до шести зборів, де є понад 500 Свідків, які зустрічаються у трьох Залах Царства! На наших місцевих зібраннях і конгресах ми зустрічаємо багатьох людей, яким допомогли набути знання біблійної правди. Ми часто почуваємося так само, як апостол Іван: «Я не маю більшої радости від цієї, щоб чути, що діти мої живуть у правді» (3 Івана 4).

Тепер ми постаріли. Мені вже 86, а Ноні 78 років, проте я мушу сказати, що піонерування є корисним для здоров’я заняттям. Під час перебування у Бреді я подолав більшість проблем, пов’язаних зі здоров’ям, які набув під час свого ув’язнення. Я також провів багато продуктивних років у служінні Єгові.

Коли ми дивимось у минуле, згадуючи багато років плідного служіння, це приносить радість нам обом. Ми щодня молимося до Єгови, щоб він дав нам духу й сили, аби залишатися у його служінні аж до останнього свого подиху. Ми говоримо з довірою словами псалмоспівця: «Ось Бог помагає мені, Господь серед тих, хто підтримує душу мою» (Псалом 54:6).

[Ілюстрація на сторінці 23]

Біля намету, який використовувався під час піонерування у 1930-х роках.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Човен, яким користувалися, щоб досягати віддалених територій.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Під час інтерв’ю у програмі конгресу 1957 року.

[Ілюстрація на сторінці 24]

Сьогодні зі своєю дружиною.