Моє серце переповнене вдячністю

РОЗПОВІВ ДЖОН УІН

Як часто я бунтувався проти того, щоб іти на зібрання Свідків Єгови! Я вдавав, що у мене болить живіт або голова — що завгодно, аби тільки не йти на зібрання. Але непохитність моєї матері завжди швидко «виліковувала» такі хвороби, і я мусив іти з нею 3 кілометри до Залу Царства, слухаючи по дорозі, як вона обговорює Боже Слово зі своєю літньою подругою.

З ЦЬОГО я виніс цінний урок: батькам поряд з любов’ю потрібна непохитність у тому, що правильне в Божих очах (Приповістей 29:15, 17). Їм ніколи не слід забувати Божого наказу ‘не кидати збору свого’ (Євреїв 10:25). Згадуючи своє життя, я дуже вдячний своїй матері, яка змушувала мене робити те, що було в моїх найліпших інтересах!

Вдячний за чудові приклади

Хоча батько був невіруючим, він терпимо ставився до маминої віри, коли вона стала Дослідником Біблії — під такою назвою у той час були відомі Свідки Єгови. У 1913 році вона пішла послухати промову «Потойбічний світ», яку виголошував Чарлз Т. Рассел, перший президент Товариства Вартової башти. Однак вона прийшла пізно, і всі місця вже були зайняті. Тому їй, як і іншим запізненим, запропонували сидіти навколо сцени, дуже близько від пастора Рассела. Маму глибоко зворушила та промова. Наступного дня її надрукували в місцевій газеті, отже мама придбала собі примірник і часто перечитувала її.

Після того зібрання мама написала на листочку своє ім’я і залишила його братам; невдовзі її відвідав Дослідник Біблії. З часом вона почала розносити біблійні трактати від дому до дому в нашому місті Глостері (Англія). З самого малечку дві мої сестри і я брали з мамою участь у проповідницькій праці.

Коли Гаррі Френсіс, ревний дослідник Біблії, переїхав у Глостер, мама сердечно прийняла його. Невдовзі він почав щиро цікавитися мною, і його підбадьорення було важливим фактором у тому, що пізніше я став піонером, як називаються повночасні служителі. Приклад брата Френсіса дав мені важливий урок: старші повинні завжди шукати способів заохочувати молодших.

Коли мама стала Дослідником Біблії, те саме зробили й інші мешканці Глостера. Однак деякі старійшини в зборі почали надто багато думати про себе, і члени класу — як тоді називався збір — почали наслідували окремих осіб. На одному зібранні деякі підштовхували маму голосувати в підтримку певних старійшин. Але мати знала, що ті не подавали належного прикладу, і не дала себе застрашити. У той час, в кінці 20-х років, багато відійшли і перестали йти дорогою правди (2 Петра 2:2, Хом.). Однак мама не збочила, а завжди вірно й віддано підтримувала організацію, подаючи таким чином добрий приклад мені.

Я стаю на сторону правди

Зрештою в червні 1939 року, коли мені було 18 років, я охрестився в річці Северн. Того ж року мене призначили служителем озвучення. У ті часи ми використовували великі грамофони, на яких голосно програвали у публічних місцях повідомлення «Релігія є пасткою та обманом». Наголос у той час ставився на викритті лицемірства і фальшивих вчень загальновизнаного християнства.

Одного разу я йшов попереду процесії і ніс прапор, на одній стороні якого було написано «Релігія є пасткою та обманом», а з другої — «Служіть Богу та Цареві Христу». Поряд йшов поні, з обох боків обвішаний рекламними плакатами, які оголошували публічну промову. Яким же видовищем, мабуть, була ця процесія у Глостері, дуже релігійному місті!

Незважаючи на фінансові труднощі вдома, мама заохочувала мене до піонерування. Тому у вересні 1939 року, коли почалася друга світова війна, я прибув у своє перше піонерське призначення в Лімінгтон — маленьке містечко у Уорікширі. Тут жило багато священиків-пенсіонерів.

Ми використовували легкий грамофон у служінні від дому до дому, відтворюючи промови Джозефа Ф. Рутерфорда, тодішнього президента Товариства Вартової башти. Наш великий грамофон (його можна було використовувати для більших аудиторій) був набагато важчий, і ми возили його в дитячому візку. Деколи представники духівництва, розгнівані на звістку, яка викривала фальшиву релігію, виганяли нас зі своєї території. Але ми не падали духом. Єгова благословляв нашу працю, і сьогодні в Лімінгтоні діє збір із понад ста Свідків.

У 1941 році, коли шаленіла друга світова війна, я переїхав до Уельсу і піонерував у містах Гаверфордвест, Кармартен і Рексем. Як повночасний служитель, я мав звільнення від військової служби, але люди не сприймали нашої нейтральної позиції. Мого партнера і мене звинувачували у шпигунстві та диверсійній діяльності. Одного вечора наш трейлер оточила поліція. Мій партнер, який саме повернувся з роботи, де вантажив вугілля, висунув голову, щоб подивитись, хто там. Ціле його лице було вкрите вугільним пилом, і для поліцейських він виглядав так, ніби саме готувався до диверсійної вилазки. Довелося довго пояснювати, у чому справа!

Ми зазнали рясних благословень у своїх призначеннях. Одного разу до нас в Кармартен з Лондонського філіалу приїхав і дуже підбадьорив Джон Барр, який сьогодні служить членом Керівного органу. В той час у Кармартені було всього два вісники; тепер їх там понад сто. У Рексемі сьогодні три збори, і недавно я мав привілей присвятити чудовий новий Зал Царства в Гаверфордвесті (1 Коринтян 3:6).

Вдячний за служіння

Коли ми були у Суонсі, що в Південному Уельсі, моєму партнеру Дону Ренделу відмовили у звільненні від військової служби. Його посадили в тюрму, незважаючи на пояснення, що сумління не дозволяє йому воювати проти співхристиян з інших країн (Ісаї 2:2—4; Івана 13:34, 35). Щоб підбадьорити його, а також щоб дати свідчення сусідам, я встановив великий грамофон поблизу в’язниці і програвав біблійні промови.

Однак це не сподобалося місцевим жінкам, отже вони зібрали гроші і заплатили солдатам, щоб ті побили мого товариша і мене. Сподіваючись знайти захист у Залі Царства, ми побігли, скільки було сил,— а я ще й штовхав перед собою візок з грамофоном. Але Зал виявився зачиненим! Тільки вчасне втручання поліції врятувало нас від побоїв.

Очевидно, цей випадок став відомим. Через деякий час, коли я проповідував у сільській місцевості поблизу Суонсі, один чоловік сказав мені з похвалою: «Християнство — це те, що ви відстоюєте, як той юнак у Суонсі, який сміливо проголошував свою віру і мусив утікати, аби врятуватися». Який же здивований був цей чоловік, дізнавшись, що тим юнаком був я!

У ті воєнні роки піонерування не завжди давалось легко. Ми не мали багато світського майна, але раділи тому, що було. Ми завжди регулярно отримували духовну поживу і ніколи не пропускали зібрань, хіба що були хворі. Я купив старий велосипед, і ми встановили на ньому великі кошики, в яких возили грамофон та біблійну літературу. Деколи я проїжджав велосипедом 80 кілометрів на день! Я піонерував коло семи років і тепер люблю згадувати ті часи.

У 1946 році, після закінчення другої світової війни, мене запросили працювати в Бетелі, як називаються центральні бюро Свідків Єгови в різних країнах. Наш Бетель був тоді на вулиці Крейвен Террес 34, поблизу Лондонської скинії. Мені подобалось спілкуватися зі старшими братам і сестрами, наприклад, з Алісою Гарт, батько якої, Том Гарт, вважається першим Свідком в Англії.

Вірний супутник

У 1956 році я залишив Бетель, щоб одружитися з Етті — піонеркою, з якою познайомився в Лондоні, куди вона приїхала з Нідерландів, щоб відвідати свою сестру. Під кінець війни Етті давала уроки машинопису і стенографії в комерційному коледжі міста Тілбург, що на півдні Нідерландів. Одного разу її колега по роботі, теж учитель, запропонував провести її додому на велосипеді, щоб з нею нічого не сталося. Він був римо-католиком. Коли вони приїхали, зав’язалася розмова з батьками Етті, які були протестантами. З тої розмови почалась дружба, і вчитель став частим гостем у їхньому домі.

— Я думав ти вже знав правду, коли казав, що ти римо-католик! — відповів батько Етті.

— Ні!— з запалом відказав той.— Свідки Єгови мають правду!

Етті побачила, що священики не цікавилися своєю отарою, аж поки з кимось не починалося біблійне вивчення. Тоді священики і монахині починали приходити, щоб підірвати віру людини в Біблію і в Єгову. Незважаючи на це, Етті проводила багато плідних біблійних вивчень.

Вдячний за наше спільне життя

Після весілля нас з Етті призначили до роз’їзної праці в Англії, і майже п’ять років ми відвідували збори, щоб зміцнювати їх духовно. Тоді я отримав запрошення у 36-й клас школи Ґілеад у всесвітньому центрі Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк). Цей десятимісячний курс, який закінчився в листопаді 1961 року, проводився насамперед для того, щоб навчити братів виконувати різну роботу у філіалах Свідків Єгови. Поки я вчився, Етті була в Лондонському Бетелі. Після випуску нас обох призначили у цей філіал.

Наступних 16 років я працював у відділі служіння, займаючись справами, пов’язаними з діяльністю зборів. У 1978 році, коли помер Прайс Х’юз, наглядач дому Бетель, я був призначений на його місце. Відповідальність за добробут членів нашої дедалі більшої сім’ї — тепер нас понад 260 — була моїм дорогоцінним призначенням протягом багатьох цих років.

У 1971 році у віці 85 років померла моя дорога мати. Ми з Етті поїхали в Глостер на похорон, де один брат гарно розповів про небесну надію, що її мала наша мама (Филип’ян 3:14). Я вдячний за ніжну турботу, яку мої сестри Доріс і Ґрейс виявляли матері в похилому віці, даючи можливість нам з Етті продовжувати повночасне служіння.

Ми з Етті часто думаємо про батьків і про те, як вони з любов’ю і непохитністю виховували нас. В якому незмірному боргу ми почуваємося перед ними! Особливо моя мати дала чудовий приклад мені та сестрам, навчивши нас бути вдячними Єгові та цінувати його організацію.

Справді, наші серця переповнюються вдячністю, коли ми обдумуємо ще один день, проведений у служінні нашому небесному Отцю, Єгові. Який він чудовий і люблячий Бог! Біблійний псалмоспівець висловив наші почуття, коли написав: «Я буду Тебе величати, о Боже мій, Царю, і благословлятиму Ймення Твоє повік-віку! Я кожного дня Тебе благословлятиму, і хвалитиму Ймення Твоє повік-віку!» (Псалом 145:1, 2).

[Ілюстрація на сторінці 26]

З моєю дружиною Етті.