Життєпис

Ми прищеплювали дітям любов до Єгови

РОЗПОВІВ ВЕРНЕР МАТЦЕН

Кілька років тому мій найстарший син Ганс-Вернер подарував мені Біблію. Він підписав її так: «Любий татку, нехай Слово Єгови і далі провадить нашу сім’ю дорогою життя. Дякую за все. Твій найстарший син». Батьки, мабуть, розуміють, яку вдячність і радість викликали ці слова у моєму серці. Тоді я ще не знав, які труднощі чекають нашу сім’ю.

Я НАРОДИВСЯ 1924 року в містечку Гальштенбек, що за 20 кілометрів від німецького порту Гамбург. Мене виховували мама та дідусь. У 1942 році, коли я працював учнем інструментальника, мене призвали до вермахту, збройних сил Німеччини. Важко передати словами те жахіття, яке я пережив на російському фронті у час Другої світової війни. Тоді я підхопив черевний тиф. Після лікування мене знову відправили на фронт. У січні 1945 року в Лодзі (Польща) я був серйозно ранений і потрапив до військового шпиталю, де залишався до закінчення війни. Перебуваючи в лікарні та в таборі для інтернованих у Ноінгемі, я мав достатньо часу на роздуми. Мене дуже непокоїли такі питання: чи Бог справді існує? Якщо так, то чому дозволяє таку жорстокість?

Невдовзі після звільнення з табору, у вересні 1947 року, я одружився з Карлою. Ми виросли разом в одному місті, але Карла була католичкою, а я не належав до жодної релігії, оскільки моя сім’я не була релігійною. Священик, котрий нас вінчав, порадив принаймні щовечора проказувати разом Господню молитву. Ми так і робили, але не зовсім розуміли, про що молимося.

Через рік у нас народився Ганс-Вернер. Десь приблизно у той час я познайомився зі Свідками Єгови через свого співробітника Вільгельма Аренса. Він показав мені з Біблії, що настане час, коли війни припиняться (Псалом 46:10). Восени 1950 року я присвятив своє життя Єгові й охрестився. А яким щасливим я був, коли наступного року охрестилася і моя дорога дружина!

Як ми навчали дітей доріг Єгови

У Біблії я прочитав, що шлюб започаткував Єгова (Буття 1:26—28; 2:22—24). Я спостерігав за народженням усіх наших дітей: Ганса-Вернера, Карл-Гайнца, Мікаеля, Габріеле та Томаса. І це спонукало мене бути справді хорошим чоловіком та батьком. Народження кожного малюка було для нас із Карлою величезною радістю.

У 1953 році в Нюрнберзі проходив конгрес Свідків Єгови. Цей конгрес став важливою подією для нашої сім’ї. У п’ятницю пополудні в промові «Виховання дітей у суспільстві нового світу» промовець висловив думку, котру я запам’ятав назавжди: «Найбільше, що можна дати своїм дітям,— це розвинути в них бажання бути Божими служителями». Саме цим з допомогою Єгови я та Карла вирішили зайнятися. Але з чого почати?

Насамперед ми постановили виробити звичку щодня молитися разом цілою сім’єю. Завдяки цьому діти усвідомили важливість молитви. Кожен змалечку знав, що слід завжди молитися перед їдою. Ще малюками, як тільки вони бачили свої пляшечки, одразу схиляли голівки і складали до молитви свої крихітні рученятка. Якось родичі моєї дружини, які не були Свідками, запросили нас на весілля. Після весільної церемонії був урочистий почастунок. Гості хотіли відразу приступити до їжі, але наш п’ятирічний Карл-Гайнц подумав, що це неправильно. «Прошу спершу помолитися»,— сказав він. Гості подивилися на нього, тоді на нас і зрештою на господаря. Аби вийти з незручного становища, я, запитавши дозволу господаря, від імені усіх подякував Богові за їжу.

Цей випадок пригадав мені слова Ісуса: «Із уст немовлят, і тих, що ссуть, учинив Ти хвалу» (Матвія 21:16). Безсумнівно, наші регулярні, щирі молитви допомогли дітям сприймати Єгову як ніжного небесного Батька.

Наша відповідальність перед Єговою

Щоб діти навчилися любити Бога, також необхідно регулярно читати і вивчати його Слово. Добре усвідомлюючи це, ми щотижня, здебільшого по понеділках увечері, проводили сімейне вивчення. Оскільки між найстаршим та наймолодшим сином було дев’ять років різниці, наші діти мали різні потреби, тому ми не завжди могли вивчати один і той же матеріал зі всіма разом.

Приміром, для дітей, які ще не ходили до школи, навчання було дуже простим. Карла обговорювала з ними якийсь біблійний вірш або малюнки з наших публікацій. І досі пригадую, як рано-вранці наші наймолодші дітки залазили до нас у ліжко, аби показати свої улюблені малюнки з книжки «Новий світ»a.

Карла дуже вміло і з терпеливістю пояснювала дітям, чому всі повинні любити Єгову. Можливо, виглядає, що це було дуже легко й просто, однак таке виховання постійно вимагало від нас обидвох неабияких фізичних та емоційних зусиль. Але ми не здавалися. Ми прагнули прищепити в їхні маленькі серця любов до Бога ще до того, як інші люди, які не знають Єгови, почнуть впливати на них. Саме тому ми старалися, щоб наші діти, як тільки навчились сидіти, були присутні на кожному сімейному вивченні.

Також ми розуміли, наскільки важливо, аби батьки подавали дітям добрий приклад у поклонінні. Хоч би що ми робили — чи то їли, чи працювали в саду, чи ходили на прогулянку,— ми намагалися зміцнювати стосунки кожної дитини з Єговою (Повторення Закону 6:6, 7). Ми подбали про те, щоб усі змалечку мали свою Біблію. Крім того, коли приходили нові публікації, кожен отримував власний примірник зі своїм ім’ям. Так діти могли впізнати свою літературу. У нас виникла ідея призначати кожному уважно прочитувати якусь статтю з журналу «Пробудись!». І в неділю після обіду діти розповідали, як вони зрозуміли прочитаний матеріал.

Як ми приділяли кожному належну увагу

Звичайно, не все йшло гладко. Коли діти підросли, ми з дружиною зрозуміли: аби прищепити в їхні серця любов, треба дізнатися, що в них криється. А для цього потрібно їх вислуховувати. Бувало, вони починали на щось скаржитися, тоді ми з Карлою сідали та обговорювали з ними те, що їх турбувало. На такі розмови ми вирішили виділяти півгодини в кінці сімейного вивчення. Усі могли відверто розповідати про свої почуття.

Якось Томас і Габріеле, наші наймолодші діти, вважали, що ми прихильніше ставимося до їхніх старших братів. Під час однієї відвертої розмови вони сказали: «Татку, нам здається, що ти з мамою в усьому потураєте Гансу-Вернеру». Спершу я не міг повірити своїм вухам. Але після того як ми з Карлою неупереджено проаналізували свою поведінку, то були змушені визнати, що діти мають рацію. Тому ми почали докладати більших зусиль, аби ставитися до всіх однаково.

Іноді я міг зопалу або незаслужено покарати когось із них. У таких випадках треба було навчитись вибачатися. Попросивши пробачення у дітей, ми зверталися за прощенням до Єгови. Для дітей було важливо побачити, що їхній батько готовий вибачитися перед Єговою і перед ними. Це допомогло розвинути з ними теплі та дружні взаємини. Вони не раз казали: «Ви наші найближчі друзі». А такі слова робили нас дуже щасливими.

Об’єднувало нас і те, що часто ми разом займалися якимись справами. Кожен мав певні хатні обов’язки. Раз у тиждень Ганс-Вернер ходив по магазинах і робив покупки. Йому давали гроші й список того, що необхідно було купити. Якось ми не дали йому ні грошей, ні списку. Він запитав маму, в чому річ, і вона пояснила, що зараз немає грошей. Діти почали перешіптуватися, тоді кожен побіг за своєю скарбничкою й за мить на столі вже лежали гроші. «Мамусю, можна йти в магазин!» — вигукнули вони. Діти навчилися допомагати у скрутну хвилину, і це ще більше зближувало сім’ю.

Попідроставши, наші хлопці почали цікавитися дівчатами. Томасу, наприклад, дуже припала до серця одна шістнадцятирічна сестра. Я пояснив йому, що коли він має серйозні наміри стосовно неї, то повинен бути готовий одружитися і взяти на себе відповідальність за майбутню дружину та дітей. Томас зрозумів, що не готовий ще до цього, оскільки мав лише 18 років.

Поступ нашої сім’ї

Ще в ранньому віці діти одне за одним записувалися до теократичної школи. Ми уважно слухали їхні завдання і дуже тішилися, бо у них відчувалась щира любов до Єгови. Часами до нас приходили районні чи обласні наглядачі й розповідали випадки з власного життя або зачитували нам щось цікаве з Біблії. Ці чоловіки разом зі своїми дружинами допомогли розвинути у наших дітей любов до повночасного служіння.

Ми завжди з нетерпінням чекали конгресів. Вони надзвичайно допомогли дітям зміцнити бажання бути Божими служителями. Коли діти перед виїздом на конгрес чіпляли на одяг плакетки, це було для них щось справді особливе. Ми були зворушені, коли Ганс-Вернер охрестився у віці 10 років. Дехто вважав, що він ще замалий, аби присвятитися Єгові. Але коли йому виповнилося 50, він сказав мені, як йому приємно, що вже 40 років служить Єгові.

Ми показували дітям, наскільки важливо мати особисті взаємини з Єговою, проте не наполягали з присвяченням. Можете уявити, як ми з Карлою тішилися, коли з часом охрестилися й інші діти.

Як ми вчили дітей класти свої тягарі на Єгову

Нашій радості не було меж, коли у 1971 році Ганс-Вернер закінчив 51-й клас «Ґілеаду» — біблійної школи Товариства «Вартова башта» і був призначений місіонером в Іспанію. Один за одним інші діти теж ставали повночасними служителями, а це, звичайно, дуже тішило нас. Приблизно тоді Ганс-Вернер подарував мені Біблію, про яку я згадував на початку. Здавалося, ми були найщасливішою сім’єю.

Але тоді ми зрозуміли, що повинні ще ближче триматися Єгови. Чому? Тому що дехто з наших вже дорослих дітей зіткнувся з проблемами, які стали серйозним випробуванням їхньої віри. Величезне нещастя спіткало нашу дорогу донечку Габріеле. У 1976 році вона одружилася з Лотаром. Та невдовзі після весілля він захворів. Йому ставало все гірше й гірше. Весь той час Габріеле доглядала за ним аж до його смерті. Те, що член нашої родини, будучи здоровим, раптово захворів і помер прямо на наших очах, показало, як сильно ми потребували, щоб рука Єгови з любов’ю підтримувала нас (Ісаї 33:2).

Привілеї в організації Єгови

Коли у 1955 році мене призначили служителем збору (сьогодні це головуючий наглядач), я не вважав себе для цього достатньо кваліфікованим. Тоді було багато роботи у зборі, і для того, щоб усе встигати, іноді я мусив вставати о четвертій годині ранку. Великою підтримкою для мене стали дружина та діти. Хоча іноді по вечорах ще була якась робота, вони старалися не турбувати мене.

Проте незважаючи на такий напружений графік, ми намагалися проводити якомога більше часу разом. Іноді мій начальник давав свою машину, аби я міг поїхати десь із сім’єю на цілий день. Діти дуже тішилися, коли випадала нагода вивчати «Вартову башту» в лісі. Там деколи ми співали пісні під акомпанемент моєї губної гармошки. Також ми часто ходили разом на прогулянки.

У 1978 році мене призначили заступником районного наглядача (роз’їзного служителя). Сильно схвильований, я молився: «Єгово, мені це не під силу. Але якщо така твоя воля, я зроблю все можливе». Через два роки, коли мені було 54, я передав свій невеличкий бізнес наймолодшому сину Томасу.

Усі наші діти були вже дорослі, і ми з Карлою могли більше послужити Єгові. Того ж року мене призначили районним наглядачем. Я відвідував збори в одному з районів Гамбурга та у Шлезвіг-Гольштейні. Оскільки ми мали досвід у вихованні дітей, то дуже добре розуміли батьків і їхніх дітей. Багато братів називали нас районними батьками.

Карла десять років супроводжувала мене у районному служінні, та в той час їй необхідно було зробити операцію. Того ж року лікарі виявили у мене пухлину головного мозку. Отже я був змушений залишити районне служіння, і мені зробили операцію на головному мозку. Лише через три роки я знову зміг стати заступником районного наглядача. Тепер нам з Карлою за сімдесят, і ми вже полишили роз’їзну працю. Єгова допоміг мені зрозуміти, що не потрібно триматися привілею, який мені вже не під силу.

Коли ми з Карлою роздумуємо про минулі роки, то дуже вдячні Єгові, що допоміг нам прищепити у серця дітей любов до правди (Приповістей 22:6). Протягом років Єгова провадив нас, навчав і завжди допомагав виконувати свої обов’язки. Хоча ми вже літні та хворі, однак не втратили своєї першої любові до Єгови. Вона така ж міцна, як і раніше (Римлян 12:10, 11).

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 26]

Прогулюємося з сім’єю по березі Ельби (Гамбург, 1965 рік).

[Ілюстрація на сторінці 28]

Дехто з нашої сім’ї на міжнародному конгресі у Берліні (1998 рік).

[Ілюстрація на сторінці 29]

З дружиною Карлою.