Життєпис

Ми не залишили свого призначення

РОЗПОВІВ ГЕРМАН БРЮДЕР

У мене не було великого вибору: або відслужити п’ять років у Французькому іноземному легіоні, або сидіти у марокканській в’язниці. Дозвольте пояснити, як я потрапив у таке скрутне становище.

НАРОДИВСЯ я 1911 року в містечку Оппенау (Німеччина) за три роки до початку Першої світової війни. Мої батьки, Йозеф та Фріда Брюдери, мали 17 синів і дочок. Я був 13-ю дитиною.

Серед моїх перших спогадів є такий: військовий оркестр марширує головною вулицею рідного міста. Мені сподобалася весела маршова мелодія, і я пішов за оркестром до станції, де побачив, як батько та інші чоловіки, вбрані у військові форми, сідають на поїзд. Коли поїзд від’їхав, чимало жінок гірко заплакали. Невдовзі після цього наш священик у довгій промові в церкві зачитав прізвища чотирьох чоловіків, котрі загинули, захищаючи батьківщину. «Тепер вони на небесах»,— пояснив він. Якась жінка, що стояла поряд зі мною, зомліла.

Служачи на російському фронті, мій батько заразився черевним тифом. Додому він повернувся дуже ослабленим і практично відразу ліг у місцевий госпіталь. «Піди до каплиці поряд із цвинтарем і прокажи 50 разів молитву «Отче наш» і ще 50 разів «Богородице Діво»,— порадив священик.— Тоді твій батько одужає». Я послухався його поради, але наступного дня тато помер. Хоч я був ще малим, однак війна завдала мені великого болю.

Як я знайшов правду

У період між двома війнами в Німеччині було дуже важко знайти роботу. Однак, закінчивши навчання в школі 1928 року, я знайшов роботу садівника в місті Базелі (Швейцарія).

Подібно до батька, я був затятим католиком. Крім того, я прагнув служити монахом капуцином в Індії. Коли мій брат Ріхард, який тоді вже був Свідком Єгови, почув про такі плани, він спеціально приїхав до Швейцарії, щоб відрадити мене від цього. Він застерігав про небезпеку покладатися на людей, особливо на священиків, і заохочував мене читати Біблію й покладатися тільки на неї. Незважаючи на свої побоювання, я придбав Новий Завіт і почав читати його. Мало-помалу мені ставало зрозуміло, що багато моїх вірувань не узгоджуються з біблійними вченнями.

Якось у неділю 1933 року, коли я гостював у Ріхарда в Німеччині, він познайомив мене з подружньою парою Свідків Єгови. Дізнавшись, що я читаю Біблію, вони дали мені брошурку за назвою «Кріза»a. Я читав цю брошурку майже до півночі. Тоді я переконався, що знайшов правду!

Свідки Єгови у Базелі дали мені два томи праці «Виклади Святого Писання»b, а також журнали й інші публікації. Інформація у публікаціях справила на мене сильне враження, тож я звернувся до місцевого священика з проханням викреслити моє ім’я із церковних списків. Священик дуже розлютився і застерігав, що я можу втратити свою віру. Насправді ж усе було навпаки. Вперше в житті я почав розвивати правдиву віру.

Брати в Базелі спланували на вихідні проповідницьку подорож за кордон, у Францію. Один брат лагідно пояснив, що мене не запрошують, оскільки я лише нещодавно почав спілкуватися зі збором. Це мене не зупинило, і я висловив тверде бажання почати проповідування. Порадившись з іншим старійшиною, той брат призначив мені територію у Швейцарії. У неділю рано-вранці я поїхав велосипедом у невеличке село неподалік Базеля. У моїй сумці для служіння було 4 книжки, 28 журналів та 20 брошур. Коли я приїхав, то більшість селян були в церкві. Проте вже до 11-ї години ранку моя сумка стала порожньою.

Коли я сказав братам, що хочу хреститися, вони серйозно порозмовляли зі мною і поставили мені глибокі запитання про правду. Я був вражений, коли побачив їхню ревність і відданість Єгові та його організації. Оскільки була зима, брат охрестив мене у ванні в домі одного із старійшин. Я пам’ятаю почуття невимовної радості та великої внутрішньої сили, які охопили мене тоді. Це був 1934 рік.

Праця на Фермі Царства

У 1936 році я почув, що Свідки Єгови купили земельну ділянку у Швейцарії. Я запропонував свої послуги садівника. Я дуже втішився, коли мене запросили працювати на Фермі Царства в Штеффісбурзі, що за 30 кілометрів від Берна. Як тільки з’являлася нагода, я допомагав виконувати працю на фермі також іншим. Бетель навчив мене, наскільки важливо виявляти дух співпраці.

Найбільше зі служіння в Бетелі мені запам’ятався приїзд брата Рутерфорда на ферму 1936 року. Коли він побачив, які великі помідори ми виростили і яким рясним був урожай, то посміхнувся і висловив своє задоволення. То був дуже милий брат!

Коли я три роки прослужив на фермі, із всесвітнього центру Свідків Єгови в США прийшов лист, який зачитали під час сніданку. У листі наголошувалася потреба у невідкладній проповідницькій праці і подавалося запрошення для всіх, хто бажає, служити за кордоном піонерами. Я зголосився без жодних вагань. Моє призначення прийшло у травні 1939 року — Бразилія!

У той час я відвідував збір неподалік від Ферми Царства в місті Тун. По неділях ми виїжджали велосипедами групою на проповідування в Альпи, за дві години їзди від Туна. Серед сестер у групі була Маргарита Штайнер. Мене несподівано осяяла думка: хіба Ісус не посилав учнів по двоє? Коли я мимохідь сказав Маргариті, що мене призначили в Бразилію, вона розповіла про своє бажання служити там, де більша потреба. Ми побралися 31 липня 1939 року.

Несподівана затримка в дорозі

Ми відпливли із Гавра (Франція) наприкінці серпня 1939 року в напрямку до Сантуса (Бразилія). Всі подвійні спальні місця були зайняті, тому ми подорожували в різних каютах. Під час мандрівки довідались, що Великобританія і Франція оголосили війну Німеччині. Група з 30 німецьких пасажирів зреагувала на це повідомлення співом державного гімну Німеччини. Це так роздратувало капітана, що він змінив курс і пришвартувався в порту Сафі (Марокко). Пасажирам з німецькими документами було дано п’ять хвилин для того, щоб зійти з корабля. Це стосувалося і мене з Маргаритою.

Нас тримали один день в поліцейській дільниці, а потім заштовхали у старий автобус, який майже розвалювався, і перевезли до в’язниці у місті Марракеш, приблизно за 140 кілометрів. Настали тяжкі дні. Наші темні камери були переповнені людьми. Загальний туалет — дірка в підлозі — був постійно забитий. Кожному з нас видали по брудному мішку, на якому ми спали. Вночі щури кусали нас за ноги. Двічі на день нам давали їсти з іржавих мисок.

Офіцер пояснив, що мене звільнять, якщо я погоджуся прослужити п’ять років у Французькому іноземному легіоні. За відмову мене вкинули на 24 години в карцер, який можна назвати лише «чорною дірою». Майже весь час я молився.

Через вісім днів в’язничне начальство дозволило мені побачення з Маргаритою. Вона страшно схудла і нестримно плакала. Я, як міг, підбадьорював її. Нас допитали, а потім перевезли поїздом до Касабланки, де Маргариту звільнили. Мене ж відіслали за 180 кілометрів до табору в Порт-Ліоте (тепер Кенітра). Швейцарський консул порадив Маргариті повернутися до Швейцарії, але моя вірна дружина відмовилася поїхати без мене. Упродовж двох місяців, поки я перебував у Порт-Ліоте, вона щодня приїздила до мене з Касабланки і привозила мені їжу.

Рік перед тим Свідки Єгови видали книжку «Хрестовий похід проти християнства» (Kreuzzug gegen das Christentum), яка мала привернути увагу громадськості до факту, що Свідки не співпрацюють з нацистським режимом. Коли я був у таборі, філіал Свідків Єгови в Берні написав листа у французькі органи влади, додавши до нього примірник тої книжки, аби довести, що ми не є нацистами. Маргарита також багато зробила, щоб допомогти мені. Вона відвідувала посадових осіб, переконуючи їх у моїй невинності. Зрештою в кінці 1939 року ми отримали дозвіл виїхати з Марокко.

Тільки-но сівши на корабель, який прямував до Бразилії, ми знову дізналися, що німецькі підводні човни атакують кораблі, які курсують в Атлантичному океані, і що ми були головною мішенню. Хоча наш корабель «Жамайк» був торговим судном, однак на носі і кормі у нього були гармати. Протягом дня капітан вів корабель зиґзаґами і постійно випускав артилерійські снаряди. Вночі ми дотримувалися строгого світломаскування, щоб нас не виявили німці. Ми зітхнули з великим полегшенням, коли 6 лютого 1940 року врешті прибули до порту Сантус (Бразилія). Минуло більше як п’ять місяців з часу, коли ми покинули Європу.

Знову в’язниця

Нашою першою територією, призначеною для проповідування, стало містечко Монтенеґру в південній Бразилії (штат Ріу-Гранді-ду-Сул). Церковники очевидно знали про наш приїзд. Вже через дві години проповідування нас заарештувала поліція. Вона конфіскувала збірку грамплатівок з біблійними проповідями, всю нашу літературу і навіть сумки для служіння з верблюжої шкіри, які ми купили собі в Марокко. У поліцейській дільниці нас чекали священик і церковний служник, який знав німецьку мову. Вони прослухали одну з промов брата Рутерфорда на грамплатівці, яку поставив начальник дільниці на наш грамофон, також конфіскований. Брат Рутерфорд не ходив коло та навколо! Коли у промові був згаданий Ватикан, священик почервонів і пішов геть.

На прохання єпископа міста Санта-Марія поліція перевела нас до Порту-Алегрі, столиці штату. Невдовзі Маргарита звільнилась і звернулася за допомогою у швейцарське консульство. Консул порадив їй повернутися до Швейцарії. Проте вона знову відмовилася залишити мене. Маргарита завжди була мені вірною подругою. Через тридцять днів мене допитали і відпустили. Поліція поставила нас перед вибором: або залишити штат протягом десяти днів, або «самим відповідати за наслідки». За порадою всесвітнього центру ми поїхали до Ріо-де-Жанейро.

«Будь ласка, прочитайте цю картку»

Попри не дуже гостинний прийом у бразильському полі ми дуже тішилися! Адже ми були живі, наші сумки з літературою знову були повні і перед нами лежало все Ріо-де-Жанейро — велике поле для проповідування. Але як ми будемо проповідувати з таким обмеженим знанням португальської мови? За допомогою карточки зі свідченням. “Por favor, leia este cartão” («Будь ласка, прочитайте цю картку») — це були перші слова португальською, які ми вивчили, щоб використовувати їх у служінні. І якою ж великою допомогою стали для нас ці картки! Лише за місяць ми розповсюдили понад 1000 книжок. Багато людей, які взяли у нас біблійну літературу, згодом прийняли правду. Відверто кажучи, наші публікації давали набагато ефективніше свідчення, ніж ми самі. Це показало мені, наскільки важливо давати зацікавленим наші публікації.

У той час Ріо-де-Жанейро було столицею Бразилії, і нашу звістку особливо добре приймали в урядових будинках. Там я мав унікальну нагоду особисто проповідувати міністру фінансів та міністру оборони. Під час таких випадків я чітко бачив, як діє дух Єгови.

Одного разу, проповідуючи на центральній площі в Ріо, я зайшов у Палац правосуддя. Якимсь чином я опинився у кімнаті в оточенні чоловіків, вбраних у чорне. Як мені здалося, там проходила похоронна церемонія. Я підійшов до поважного чоловіка і дав йому свою карточку зі свідченням. Це не був похорон. Насправді я перервав судове засідання, а розмовляв із суддею. Він засміявся і сказав охоронцям, щоб вони не турбувалися. Він люб’язно прийняв книжку «Діти»c та зробив грошову пожертву. Коли я виходив, один з охоронців показав мені великий напис на дверях Proibida a entrada de pessoas estranhas («Стороннім вхід заборонено»).

Іншою плідною територією був порт. Одного разу я зустрівся з матросом, який взяв у мене публікації перед виходом в море. Згодом ми побачились з ним на конгресі. Вся його сім’я пізнала правду, а сам він робив хороший духовний поступ. Ми неймовірно тішилися цим.

Однак не все було так гладенько. Закінчився термін нашої шестимісячної візи, і нам загрожувала депортація. Описавши у листі до всесвітнього центру свою ситуацію, ми отримали сердечну відповідь від брата Рутерфорда, який заохочував нас не здаватися і давав поради, як діяти. Ми хотіли лишитися в Бразилії, і 1945 року з допомогою одного юриста нарешті отримали постійну візу.

Довгострокове призначення

Але ще перед тим, 1941 року, народився наш син Йонатан, 1943 — донька Рут, а 1945 — ще одна доня, Естер. Щоб забезпечити потреби нашої великої сім’ї, я змушений був шукати роботу. Маргарита не припиняла повночасного служіння аж до народження нашої третьої дитини.

Від самого початку ми усією сім’єю проповідували разом на площах міста, залізничних вокзалах, вулицях та в діловій території. Суботніми вечорами ми розповсюджували журнали «Вартова башта» і «Пробудись!». То був особливо радісний час.

Вдома кожна дитина мала свої щоденні завдання. Йонатан відповідав за чистоту печі та кухні. Дівчатка мили холодильник, підмітали двір та чистили наші черевики. Це допомогло дітям навчитися організованості та ініціативності. Сьогодні вони докладають великих зусиль, щоб підтримувати чистоту свого майна та домівок, і це нас з Маргаритою дуже потішає.

Ми також дбали, щоб наші діти добре поводилися на зібраннях. Ще перед початком програми вони випивали по склянці води і ходили до туалету. Під час зібрання Йонатан сидів ліворуч від мене, Рут — праворуч, потім — Маргарита, а справа від неї сиділа Естер. Це допомагало дітям зосереджуватися і вже змалечку споживати духовну їжу.

Єгова поблагословив такі старання. Всі наші діти вірно служать Єгові і дуже люблять проповідувати. Йонатан зараз служить старійшиною в зборі Ново-Маер (Ріо-де-Жанейро).

Вже у 1970 році всі наші діти були одружені і залишили дім, тому ми з Маргаритою вирішили переїхати у територію, де була більша потреба. Спочатку ми зупинилися в місті Посус-ді-Калдас (штат Мінас-Жерайс), де на той час була лише невеличка група з 19 вісників Царства. Я злякався, коли вперше побачив місце проведення зібрань — підвальну кімнату без вікон і в жалюгідному стані. Ми негайно почали шукати більш відповідне місце для Залу Царства і невдовзі знайшли чепурненький будинок у чудовому місці. Як же добре це вплинуло на збір! Через чотири з половиною років кількість вісників зросла до 155. У 1989 році ми переїхали до міста Араруама (штат Ріо-де-Жанейро), де прослужили дев’ять років. Протягом того часу ми бачили, як утворилися два нових збори.

Нагороджені за вірність своєму призначенню

У 1998 році проблеми зі здоров’ям та бажання бути поблизу дітей спонукали нас перебратися до міста Сан-Гонсалу (штат Ріо-де-Жанейро). Я далі служу старійшиною збору. Ми робимо все можливе, щоб регулярно брати участь у проповідуванні. Маргариті подобається свідчити людям у поблизькому супермаркеті. Через проблеми зі здоров’ям нам важко проповідувати далеко від дому, тому збір з любов’ю залишив для нас невеличку територію неподалік.

Ми з Маргаритою присвятилися і служимо Єгові вже понад 60 років. На власному досвіді ми пересвідчилися, що «ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім» (Римлян 8:38, 39). І як же радісно бачити, що збираються «інші вівці», котрі мають чудову надію жити вічно на досконалій землі в оточенні прекрасних Божих творив! (Івана 10:16). Коли 1940 року ми приїхали в Ріо-де-Жанейро, там був тільки один збір із 28 вісників. Сьогодні тут близько 250 зборів і понад 20 000 вісників Царства.

Кілька раз у нас була можливість повернутися до своєї родини в Європу. Але Бразилія — це наше призначення від Єгови. Ми дуже тішимося, що не залишили його!

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 21]

На Фермі Царства в Штеффісбурзі (Швейцарія) наприкінці 1930-х років. (Я крайній зліва).

[Ілюстрація на сторінці 23]

Незадовго до весілля 1939 року.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Касабланка 1940-х років.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Проповідування цілою сім’єю.

[Ілюстрація на сторінці 24]

Сьогодні ми регулярно проповідуємо.