Життєпис

Відданість близьких допомагала мені все життя

РОЗПОВІЛА КЕТЛІН КУК

МОЯ бабуся по мамі Мері-Елен Томпсон 1911 року відвідувала своїх родичів у Глазго (Шотландія). Там вона послухала лекцію Чарльза Тейза Рассела — відомого члена організації Дослідників Біблії, як тоді називали Свідків Єгови. Бабусі дуже сподобалось те, що вона почула. Повернувшись до Південної Африки, вона знайшла місцевих Дослідників Біблії. Бабуся і з нею ще 15 осіб охрестились у квітні 1914 року на першому конгресі Дослідників Біблії в Південній Африці. Бабусиній дочці Ідіт, яка пізніше стала моєю мамою, було тоді шість років.

Після смерті брата Рассела 1916 року серед Дослідників Біблії по цілому світі почались незгоди. Так у Дурбані кількість вірних Дослідників з 60 зменшилася до 12. Моя бабуся по батькові Інґеборґ Мердал та її син підліткового віку, Генрі, який незадовго до того охрестився, залишилися вірними. У 1924 році Генрі став колпортером (так тоді називали повночасних служителів Свідків Єгови). Наступні п’ять років він проповідував у багатьох місцевостях на півдні Африки. 1930 року Генрі одружився з Ідіт, і через три роки народилась я.

Наша родина

Спочатку ми якийсь час жили в Мозамбіку, але 1939 року переїхали до маминих батьків у Йоганнесбург. Дідусь не цікавився Біблією і деколи чинив бабусі опір. Проте він був дуже гостинний. Моя сестра Телма народилася 1940 року. Змалечку нас вчили дбати про потреби старших людей. Часто наша родина засиджувалась за вечерею, обговорюючи пережите за день або згадуючи минулі події.

Нам дуже подобалось, коли в нас гостювали Свідки, особливо повночасні служителі. Під час вечері вони розповідали випадки зі служіння і ділилися своїми враженнями від них. Це допомагало нам глибше цінувати наш духовний спадок. Після таких розмов ми з Телмою ще більше хотіли служити піонерами.

З самого малечку нам прищеплювали любов до читання. Мама, тато чи бабуся читали нам хороші оповідання, казки, а також Біблію. Зібрання і служіння стали невід’ємною частиною нашого життя. Тато був слугою громади (головуючий наглядач) в Йоганнесбурзі, тому ми приходили на зібрання раніше за інших. Коли був конгрес, тато брав участь у його організації, а мама допомагала розселяти делегатів.

Особливий конгрес

Конгрес 1948 року в Йоганнесбурзі був для нас особливим. Вперше на ньому були присутні представники всесвітнього центру Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк). Оскільки тато мав машину, то його призначили водієм Натана Норра та Мілтона Геншеля на час їхнього перебування в нашому місті. На тому конгресі я охрестилась.

Невдовзі після конгресу тата здивувало зізнання його батька. Дідусь шкодував, що після смерті брата Рассела піддався впливу людей, які залишили дослідників Біблії. Через кілька місяців дідусь помер. А бабуся Інґеборґ закінчила свій земний шлях 1955 року, залишившись вірною аж до смерті.

Зміни в моєму житті

Я почала служити сталим піонером 1 лютого 1949 року. Згодом ми почули особливе оголошення про те, що наступного року в Нью-Йорку буде проводитись міжнародний конгрес. Ми дуже хотіли поїхати, але нам не вистачало грошей. У лютому 1950 року помер мій дідусь по мамі, й бабуся використала залишені ним гроші, щоб усі ми п’ятеро поїхали на конгрес.

За кілька тижнів до нашого від’їзду прийшов лист з усесвітнього центру Свідків Єгови в Брукліні. Мене запрошували відвідати 16-й клас місіонерської школи «Ґілеад». Яка ж це була радість, адже мені не виповнилося й 17 років. У нашому класі разом зі мною навчалось ще дев’ять студентів з Південної Африки. Для всіх нас навчатись у «Ґілеаді» було великою честю.

Після закінчення школи в лютому 1951 року вісьмох з нас призначили служити місіонерами в Південну Африку. Наступні кілька років ми з партнеркою проповідували переважно в малих містечках, де люди розмовляли мовою африканс. Попервах я погано володіла тою мовою. Пригадую, якось їхала велосипедом додому зі служіння і всю дорогу плакала, бо вважала своє проповідування безрезультатним. Однак я докладала зусиль, і Єгова мені допоміг.

Одруження і роз’їзна праця

У 1955 році я познайомилася з Джоном Куком. Він був одним з тих, хто до і після Другої світової війни розпочинав проповідування у Франції, Португалії та Іспанії. Того року, коли я з ним познайомилась, він почав служити місіонером в Африці. Пізніше він написав: «За один тиждень у мене було три несподіванки... Один щедрий брат подарував мені невелику машину, мене призначили служителем області і я закохався»a. Ми одружились у грудні 1957 року.

Перед одруженням Джон запевнив мене, що, коли вийду за нього, моє життя ніколи не буде нудним. І він казав правду. Ми відвідували збори по всій Південній Африці, переважно в місцевостях, де жило темношкіре населення. Це служіння не було легким. Щотижня нам доводилось отримувати спеціальний дозвіл, щоб лише в’їхати на такі території, не кажучи вже про те, аби там переночувати. Зрідка ми спали на суміжній території, де жили кавказці. Ми старались, щоб нас ніхто не помітив, тому спали навіть на підлозі порожнього складу. Але здебільшого ми ночували у білих Свідків, які жили неподалік, хоча це могло бути за багато кілометрів від територій з темношкірим населенням.

Для проведення конгресів нам доводилось будувати скромні приміщення просто серед чагарів. Ми показували фільм, зроблений Свідками Єгови, котрий допомагав людям мати уявлення про наше всесвітнє братство. Для цього доводилось возити з собою генератор, бо в тих місцях електрики зазвичай не було. Існували теж проблеми на територіях під британським протекторатом, де наша література була заборонена. А ще додались проблеми з вивченням мови зулу. Попри все це ми дуже раділи, що могли служити нашим братам.

У серпні 1961 року Джон став викладачем чотиритижневої Школи служіння Царству. Це була перша школа в Південній Африці, яку організували для наглядачів зборів. Джон вправно послуговувався мистецтвом навчати і досягав сердець братів простими, логічними та яскравими прикладами. Майже півтора року ми переїжджали з одного місця в інше, де організовувались англомовні класи цієї школи. Поки Джон проводив навчання, я ходила в служіння з місцевими Свідками. Потім несподівано для нас прийшло запрошення служити з 1 липня 1964 року в південноафриканському філіалі біля Йоганнесбурга.

На той час здоров’я Джона стало погіршуватись. Ще 1948 року він перехворів туберкульозом, після чого нерідко почувався ослабленим. У нього були такі ж симптоми, як під час грипу. Джон лежав днями, не міг нічого робити і не хотів нікого бачити. Незадовго перед тим, як нас запросили до філіалу, ми звернулись до лікаря. Він поставив діагноз — депресія.

Лікар порадив нам сповільнити темп життя, але ми собі не уявляли, як можна жити по-іншому. У філіалі Джона призначили у відділ служіння, а мене — коректором. Нарешті ми мали свою кімнату! До нашого одруження Джон служив у португальськомовній території, тому 1967 року нас попросили допомагати єдиній місцевій португальській родині Свідків. Разом з ними ми проповідували численній португальській громаді в Йоганнесбурзі. Для мене це означало освоїти ще одну мову.

Португальська громада була розкидана на великій території. Інколи доводилось долати навіть 300 кілометрів, щоб відвідати зацікавлених людей. Згодом на час проведення конгресів до нас почали приїжджати португальськомовні Свідки з Мозамбіку. Їхні візити були великим підбадьоренням для нових братів та сестер. За 11 років нашого служіння в португальськомовному полі група з майже 30 осіб розрослась так, що утворилось чотири збори.

Зміни в родині

Тим часом у родині відбувались великі зміни. Моя сестра Телма 1960 року вийшла заміж за Джона Урбана, піонера зі США. 1965 року вони навчались у 40-му класі школи «Ґілеад», і потім 25 років вірно служили місіонерами в Бразилії. Вони мусили повернутись у штат Огайо 1990 року, щоб доглядати постарілих батьків Джона. Попри труднощі, пов’язані з піклуванням про батьків, вони донині залишаються в повночасному служінні.

Бабуся Мері-Елен закінчила свій земний шлях 1965 року. Вона прожила 98 років і залишилась вірною Богові до кінця. Того ж року тато пішов на пенсію. Тому, коли ми з Джоном попросили батьків допомогти в португальськомовній території, вони погодились. Тато з мамою дуже зміцнили цю невелику групу, і через кілька місяців з неї утворився перший збір. Невдовзі в мами почав прогресувати рак, від якого вона померла 1971 року. Через сім років помер тато.

Боротьба з хворобою Джона

У 1970-х роках ми побачили, що Джонове здоров’я і далі погіршується. Поступово він мусив залишити деякі привілеї служіння, якими так дорожив. Він уже не проводив у філіалі родинного вивчення «Вартової башти» й ранкового обговорення Біблії. З відділу служіння його перевели у відділ кореспонденції, а потім він доглядав сад.

За всі справи Джон брався з величезним завзяттям, тож йому було тяжко змиритися з обмеженнями, спричиненими хворобою. Коли я нагадувала, що потрібно сповільнитись, він жартома називав мене «кайданами з гирею на нозі», після чого ніжно обіймав. Незабаром ми зрозуміли, що доречніше залишити португальськомовну територію і перейти в збір, який проводив свої зібрання в Залі Царства філіалу.

Було зворушливо бачити, як Джон, незважаючи на погіршення здоров’я, зміцняв свої стосунки з Єговою. Деколи він прокидатися вночі у великому пригніченні. І тоді ми починали розмовляти, аж доки він не заспокоювався настільки, що міг помолитись до Єгови про допомогу. Зрештою Джон навчився долати ті важкі хвилі, змушуючи себе повільно повторювати слова з Филип’ян 4:6, 7: «Ні про що не тривожтесь...». Після цього він міг молитись. Нерідко, прокинувшись, я тихенько спостерігала за тим, як ворушились його губи, коли він довго і щиро благав Єгову про допомогу.

У нашому філіалі ставало дедалі тісніше, тому брати розпочали будівництво нових приміщень за межами Йоганнесбурга. Ми з Джоном часто відвідували ту спокійну місцевість, утікаючи від шумного й забрудненого міста. Ще під час будови нам дозволили переїхати в тимчасове приміщення біля будівельного майданчика, і це Джонові дуже допомогло.

Нові випробування

Джонова здатність мислити постійно погіршувалась, тому виконувати свої призначення йому ставало дедалі важче. Мене зворушувало те, як інші намагались підтримувати старання Джона в служінні. Наприклад, коли хтось з братів вирушав до публічної бібліотеки, аби пошукати якусь інформацію, він брав зі собою Джона. У такі дні кишені Джона були переповнені нашими буклетами й журналами. Це допомагало йому відчувати, що він виконує потрібну справу.

З часом через хворобу Альцгаймера Джон уже не міг читати. Тому нам дуже допомагали звукозаписи біблійної літератури та пісень Царства. Ми слухали їх знову і знову. Бувало, Джон дратувався, коли я не сиділа біля нього і не слухала з ним записів. Тому я почала в’язати і вишивати. Так у нас з’явилась непогана колекція светрів і покривал.

Згодом Джон потребував ще більшої опіки з мого боку. Хоча я інколи була надто втомлена, щоб читати або вивчати, все ж вважала за привілей піклуватись про нього до останньої хвилини. У 1998 році 85-літній Джон спокійно помер на моїх руках. Він до самого кінця був непохитним у своїй вірності. Як же я чекаю часу, коли після воскресіння зможу побачити його здоровим і з ясним розумом!

Відсвіження для мене

Після смерті Джона було нелегко звикати до думки, що тепер я сама. Тому в травні 1999 року я поїхала до США відвідати свою сестру Телму та її чоловіка. Дуже приємно було знову побачити десятки відданих щирих друзів, особливо під час відвідин всесвітнього центру Свідків Єгови в Нью-Йорку. Це була справжня духовна підтримка, якої я так потребувала.

Мені дуже допомагають роздуми про відданість моїх близьких. Їхнє навчання, приклад і підтримка посприяли тому, що я змогла широко відкрити своє серце в любові до людей різних націй і кольору шкіри. Я розвинула терпеливість, витривалість і здатність пристосовуватись. Але понад усе я відчула ласку Єгови — того, хто вислуховує молитви. У мене такі ж відчуття, як і в псалмописьменника: «Блаженний, кого вибираєш Ти та наближаєш,— в оселях Твоїх спочивати той буде! Наситимось ми добром дому Твого» (Псалом 65:5).

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 8]

Бабуся та її доньки.

[Ілюстрація на сторінці 9]

Разом з батьками, коли я охрестилась 1948 року.

[Ілюстрація на сторінці 10]

Разом з Альбертом Шредером, секретарем школи «Ґілеад», та дев’ятьма південноафриканськими студентами, які навчались у 16-му класі «Ґілеаду».

[Ілюстрація на сторінці 10]

З Джоном. 1984 рік.