Життєпис

Чому праця підготовки учнів приносить мені насолоду

Розповіла Памела Мозлі

У 1941 році в Англії лютувала війна. Саме в той час мама взяла мене на конгрес Свідків Єгови в Лестері. На тому конгресі Джозеф Рутерфорд виголосив спеціальну промову про дітей. Ми з мамою охрестились, і я помітила, що ті, хто допомагав нам робити духовний поступ, були дуже щасливі. Тоді я ще не усвідомлювала, скільки радості приносить праця підготовки учнів Ісуса Христа.

ПЕРШІ духовні кроки ми почали робити за рік до цього конгресу. Я все ще пам’ятаю жахливий вересневий день 1939 року, коли спалахнула Друга світова війна. По обличчю мами текли сльози, і вона постійно запитувала: «Чому світ не може жити в мирі?» Мої батьки служили у війську протягом Першої світової війни і пережили її жахіття. Мама поставила своє запитання англіканському пастору в Брістолі. Він відповів просто: «Війни завжди були і завжди будуть».

Невдовзі після того до нас завітала старша жінка. Вона була Свідком Єгови. Мама поставила їй те саме запитання: «Чому світ не може жити в мирі?» Жінка пояснила, що війни є частиною ознаки кінця цієї насильницької системи і що ми живемо під час її завершення (Матвія 24:3—14). Незабаром її дочка розпочала з нами вивчення Біблії. Саме вони були серед тих, хто з радістю спостерігав за нашим хрещенням. Чому праця підготовки учнів приносить стільки щастя? Пізніше я довідалась про це. Хочу розповісти вам, чого я навчилася за більш як 65 років праці підготовки учнів.

Знаходжу радість у навчанні

Я почала проповідувати добру новину в Брістолі, коли мені було 11 років. Один брат, давши мені патефон і картку зі свідченням, сказав: «Тепер будеш відвідувати всі будинки на тому боці вулиці». Тож я ходила в служіння, проповідуючи весь час сама. Звичайно, я дуже хвилювалася. Спочатку я програвала запис біблійної промови, а потім давала прочитати мешканцеві картку зі свідченням, в якій містилося запрошення взяти біблійну літературу.

З 1950-х років більше уваги приділялось тому, щоб зачитувати біблійні вірші в служінні від дому до дому. Спершу через сором’язливість мені було нелегко розмовляти з незнайомими людьми і пояснювати їм біблійні уривки. Але поступово я набула впевненості. Власне тоді мені почало подобатись служіння. Дехто вважав нас просто продавцями книжок. Однак коли ми зачитували і пояснювали людям вірші з Біблії, вони змінювали свою думку і ставилися до нас як до вчителів Божого Слова. Мені настільки сподобалось проповідування, що я захотіла проповідувати ще більше. Отож у вересні 1955 року я розпочала повночасне піонерське служіння.

Наполегливість винагороджується

Перш за все я зрозуміла, що тактовна наполегливість інколи винагороджується. Одного разу я залишила «Вартову башту» Вайолет Моріс. Коли я знову завітала до цієї жінки, вона широко відчинила двері, склала на грудях руки й уважно слухала, як я пояснюю їй Святе Письмо. Кожного разу, коли я приходила, вона, здавалося, щиро цікавилась. Проте як тільки я пропонувала їй регулярно вивчати Біблію, вона говорила: «Ні. Я займуся цим, коли підростуть діти». Як же це розчаровувало мене! Біблія каже, що є «час шукати і час розгубити» (Екклезіяста 3:6). Тому я вирішила не опускати рук.

Через місяць я знову зайшла до Вайолет і обговорила з нею ще кілька біблійних віршів. Незабаром ми вже вивчали з нею Біблію щотижня на порозі її дому. Врешті-решт Вайолет сказала: «Мабуть, нам краще зайти до хати». З часом вона охрестилась і стала чудовим Свідком Єгови та моєю близькою подругою.

Одного дня Вайолет була шокована, дізнавшись, що чоловік без її згоди продав будинок і покинув її. На щастя, за допомогою Свідка того ж дня вона придбала інший дім. Сповнена вдячності Єгові, Вайолет вирішила решту свого життя служити піонером. Коли я побачила, як дух Єгови наповнив цю жінку ревністю у правдивому поклонінні, то зрозуміла, чому так радісно робити людей учнями. Це було змістом мого життя.

У 1957 році нас з Мері Робінсон призначили служити піонерами в промисловому районі Ратерглен, що в Глазго (Шотландія). Хоча нам доводилось проповідувати в туманну, вітряну, дощову і снігову погоду, це вартувало зусиль. Одного разу я зустріла Джессі. Мені подобалося вивчати з нею Біблію. Її чоловік, Воллі, був комуністом, і він спочатку уникав мене. Коли Воллі дослідив Біблію і зрозумів, що лише Боже Царство створить для людей ідеальні умови, то дуже зрадів. Згодом Джессі з чоловіком разом стали навчати інших.

Перше враження іноді оманливе

Через деякий час ми отримали нове призначення до міста Пейслі, також у Шотландії. Якось у проповідуванні одна жінка зачинила переді мною двері. Але невдовзі вона шукала мене, щоб вибачитися. Коли я зайшла до неї наступного тижня, вона сказала: «Мені здалося, ніби я зачинила двері перед Богом. Тому я мусила піти і знайти вас». Жінку звали Перл. Вона розповіла мені, що дуже розчарувалася в друзях і близьких, тому молилась до Бога про справжнього друга. Перл сказала: «Тоді ви підійшли до дверей. Тепер я розумію, що саме ви є цим другом».

На шляху нашої з Перл дружби були перепони. Вона жила наверху крутого пагорба, і добиратись туди треба було пішки. Коли я йшла до Перл, щоб уперше забрати її на зібрання, буревій з дощем ледь не збив мене з ніг. Вітер настільки порвав парасолю, що довелось її викинути. Лише через шість місяців після того, як Перл закрила переді мною двері, вона символізувала своє присвячення Богу водним хрещенням.

Невдовзі чоловік Перл також вирішив вивчати Біблію, і через короткий час пішов зі мною в служіння від дому до дому. Як завжди, дощило. «Не хвилюйся,— промовив він.— У таку негоду я годинами дивлюся футбол на стадіоні, тому, безперечно, зможу послужити і Єгові». Я завжди захоплювалася рішучістю шотландців.

Як же мені було приємно приїхати туди через багато років і побачити, що більшість тих, з ким я вивчала Біблію, досі мають міцну віру! Ось чому я насолоджуюся працею підготовки учнів (1 Фессалонікійців 2:17—20). У 1966 році, після того як я понад вісім років прослужила піонером у Шотландії, мене запросили пройти місіонерський курс у «Ґілеаді», біблійній школі Товариства «Вартова башта».

Служіння за кордоном

Я отримала призначення в Болівію, у тропічне місто Санта-Крус. Там діяв збір, в якому налічувалося близько 50 вісників. Місто нагадало мені про «дикий Захід», сцени якого відображено в голлівудських фільмах. Пригадуючи минуле, можу сказати, що була звичайною місіонеркою. На мене ніколи не нападали крокодили. Мене ніколи не оточував розлючений натовп. Я ніколи не губилася в пустелі і не потрапляла в корабельну аварію у відкритому морі. Але праця навчання людей щораз більше захоплювала мене.

Одну з перших жінок, з якими я вивчала Біблію в Санта-Крусі, звали Антоніа. Мені було важко проводити вивчення іспанською мовою. Якось маленький син Антоніа запитав: «Мамо, вона що, робить помилки, щоб смішити нас?» Зрештою Антоніа, а також її дочка, Йоланда, стали учнями Христа. Йоланда мала друга, на прізвисько Діто, який навчався на юридичному факультеті університету. Він теж почав вивчати Біблію і відвідувати зібрання. Проводячи вивчення з Діто, я збагнула ще щось: іноді зацікавлені потребують легкого поштовху.

Коли Діто почав пропускати вивчення, я сказала йому: «Діто, Єгова не змушує тебе обстоювати його Царство. Тобі треба визначитись». Молодий чоловік відповів, що хоче служити Богу, на що я відказала: «У тебе висять портрети революційного вождя. Якщо хтось зайде до тебе і побачить їх, то чи прийде до висновку, що ти вирішив обстоювати Боже Царство?» То був легкий поштовх, якого Діто потребував.

Два тижні опісля вибухнула революція. Почалася перестрілка між студентами університету і поліцією. «Утікаймо звідси!» — крикнув Діто своєму товаришу. «Ні! Це той день, якого ми так сильно чекали»,— вигукнув товариш, схопивши гвинтівку, і поліз на дах університету. Того дня загинув він і ще семеро друзів Діто. Уявіть, як радісно мені бачити Діто, який міг померти, якщо б не вирішив стати правдивим християнином.

Бачу, як діє дух Єгови

Якось я проминула один будинок, вважаючи, що ми вже заходили туди. Аж ось мене покликала господиня дому. Її звали Ігнасіа. Вона знала Свідків Єгови, але сувора протидія чоловіка — дужого поліцейського, на ім’я Адальберто,— перешкоджала духовному поступу Ігнасіа. Вона не могла розібратись у багатьох біблійних вченнях, і я почала вивчати з нею Біблію. Хоча Адальберто хотів припинити це вивчення, я могла досить довго говорити з ним на інші теми. Так у нас зав’язалися дружні стосунки.

Як же я зраділа, що Ігнасіа стала чудовою сестрою, яка дбає про духовне і фізичне благополуччя багатьох тих у зборі, хто потребує потіхи. З часом чоловік і троє їхніх дітей присвятили своє життя Єгові. Коли Адальберто нарешті сприйняв добру новину, він пішов до поліцейського відділення і говорив там з таким запалом, що оформив для поліцейських 200 передплат на «Вартову башту» і «Пробудись!».

Єгова зрощує

Прослуживши шість років у Санта-Крусі, я отримала призначення у велике місто Болівії, Ла-Пас, де провела наступних 25 років. На початку 1970-х років до Ла-Паса перенесли філіал Свідків Єгови, який налічував лише 12 бетелівців. Оскільки проповідницька праця набувала великого розмаху, виникла потреба в більших будівлях. Нове приміщення філіалу спорудили в місті Санта-Крус, яке швидко розросталось. Філіал перенесли туди 1998 року, і мене запросили служити в Бетелі, в якому тепер трудиться більш ніж 50 осіб.

У 1966 році в Санта-Крусі діяв тільки один збір, а нині тут понад 50 зборів. У той час по цілій країні було 640 Свідків, сьогодні ж їх — майже 18 000!

Моє служіння в Болівії рясно винагородилось. Я завжди черпаю підбадьорення з прикладів вірності співхристиян по цілій землі. Ми всі радіємо, що Єгова щедро благословляє працю проповідування про Царство. Участь у праці підготовки учнів приносить справжню насолоду (Матвія 28:19, 20).

[Ілюстрація на сторінці 13]

У піонерському служінні в Шотландії.

[Ілюстрації на сторінці 15]

Служу у філіалі в Болівії; (вставка) на випуску 42-го класу школи «Ґілеад».