Колись я боявся смерті, а тепер чекаю вічного життя

Розповів П’єро Ґатті

ГУРКІТ стає дедалі гучнішим. Ревуть сирени. Це означає, що треба ховатись. З неба починають сипатись бомби, які руйнують усе навкруги. Люди мертвіють зі страху. Від потужних вибухів у багатьох лопають барабанні перетинки.

Усе це відбувалось у Мілані (Італія) в 1943—1944 роках. Мені, молодому солдату, часто давали наказ діставати загиблих з-під завалів бомбосховищ. Тіла цих людей були розірвані на шматки, і нікого не можна було впізнати. Але мені не лише доводилось бачити, як гинуть інші, іноді я сам дивився в очі смерті. Тоді я молився й обіцяв Богові, що коли виживу, то буду чинити його волю.

Звільнення від страху перед смертю

Я виростав у селі, яке лежало приблизно за 10 кілометрів від італійського міста Комо, що біля швейцарського кордону. Вже в дитинстві я знав, що таке горе і страх перед смертю. Епідемія іспанки забрала життя двох моїх сестер. А в 1930 році, коли мені було лише шість, померла моя мама, Луїджія. Мене виховували католиком, тож я дотримувався релігійних приписів і щотижня ходив на месу. Але мій страх перед смертю розвіявся набагато пізніше, і це сталося не в церкві, а в перукарні.

У 1944 році, коли ще вирувала Друга світова війна, гинуло безліч людей. Я був серед десятків тисяч італійських солдатів, які втекли із зони воєнних дій на територію нейтральної Швейцарії. Нас направили в табори біженців. Табір, до якого я потрапив, розташовувався поблизу села Штайнах, що на північному сході країни. Там ми мали певну свободу. Сільському перукарю потрібний був тимчасовий помічник. Я жив і працював у нього лише місяць, але саме тоді зустрів людину, знайомство з якою докорінно змінило моє життя.

До перукарні часто заходив італієць Адольфо Телліні, який жив у Швейцарії. Він був Свідком Єгови. Я ніколи не чув про цих людей, що й не дивно, адже в той час в Італії проповідувало не більше ніж 150 Свідків. Адольфо поділився зі мною чудовими біблійними істинами, обіцянками про мир і вічне життя (Ів. 10:10; Об’яв. 21:3, 4). Звістка про майбутнє без війни і смерті торкнулася мого серця. У таборі біженців я розповів про цю надію одному молодому італійцю, Джузеппе Тубіні. Він теж був у захваті від почутого. Адольфо разом з іншими Свідками час від часу відвідував наш табір.

Я поїхав з Адольфо в Арбон, що за 10 кілометрів від Штайнаха. У цьому місті маленька група Свідків проводила свої зібрання італійською мовою. Мені настільки сподобалось почуте, що наступного тижня я пішов туди пішки. Згодом я побував на конгресі, який проводився в одному залі в Цюріху. Мене приголомшив показ слайдів, на яких було зображено табори смерті і гори трупів. Я дізнався, що чимало Свідків Єгови в Німеччині померли за віру. На тому конгресі я познайомився з Марією Піццато. Італійські фашисти засудили її до 11 років ув’язнення за те, що вона проповідувала.

Після закінчення війни я повернувся в Італію і приєднався до маленького збору в Комо. Зі мною не проводили біблійного вивчення, але я чітко розумів основні істини. Марія Піццато також належала до цього збору. Вона поговорила зі мною про хрещення і заохотила поїхати до Марчелло Мартінеллі, який жив у Кастіоне-Андевенно, в провінції Сондріо. Цей вірний брат був помазанцем. Під час диктаторського режиму його засудили до 11 років ув’язнення. Щоб зустрітися з ним, я проїхав велосипедом 80 кілометрів.

За допомогою Біблії Марчелло пояснив мені вимоги для тих, хто хоче охреститися, після чого він звернувся до Бога в молитві. Ми пішли до річки Адда, де брат Марчелло охрестив мене. Це було у вересні 1946 року. Ніколи не забуду того дня! Мене переповнювало щастя, адже я починав служити Єгові й мав тверду надію на майбутнє. Тож увечері я навіть не відчув, що проїхав на велосипеді 160 кілометрів!

У травні 1947 року в Мілані відбувся перший повоєнний конгрес, на який прийшло 700 осіб. Серед них було чимало братів і сестер, які зазнали переслідувань під час правління фашистів. На тому конгресі сталося щось незвичайне. Джузеппе Тубіні, якому я проповідував у таборі біженців, виголосив промову до хрещення, а потім охрестився!

Тоді ж я мав честь познайомитися з братом Натаном Норром з бруклінського Бетелю. Він заохотив мене і Джузеппе зробити служіння Богові справою життя. Я вирішив через місяць почати повночасне служіння. Приїхавши додому, я розказав рідним про своє рішення. Усі відмовляли мене, але я не передумав. Тож через місяць я почав працювати в міланському Бетелі. Там служило четверо місіонерів: Джузеппе (Джозеф) Романо з дружиною Анджеліною і Карло Бенанті з дружиною Констанцою. П’ятим був Джузеппе Тубіні, який тільки почав бетелівське служіння, а шостим був я.

Моє служіння в Бетелі тривало всього місяць. Потім мене призначили районним наглядачем. Я був першим італійцем, який отримав таке доручення. На той час у країні служив лише один районний наглядач, брат Джордж Фредіанеллі, перший місіонер, який прибув до Італії зі Сполучених Штатів у 1946 році. Він навчав мене кілька тижнів, а потім я служив сам. Особливо мені запам’ятався мій перший візит у збір в місті Фаенца. Тільки уявіть: до того я ще ніколи не виступав з промовою! Я заохотив усіх, у тому числі молодих братів і сестер, подумати про повночасне служіння. Згодом дехто з тих вісників отримав дуже важливі теократичні доручення в Італії.

Служіння районним наглядачем дарувало мені безліч захопливих моментів. Моє життя було сповнене приємних несподіванок, змін, непростих завдань, радощів, а також великої любові, яку мені дарували мої дорогі брати і сестри.

Релігійна ситуація в післявоєнній Італії

Дозвольте дещо розповісти про релігійну ситуацію, яка була в Італії у ті часи. Католицька церква мала незаперечну владу. Хоча в 1948 році вступила в силу нова конституція, заборона, накладена фашистами на проповідування, була знята лише в 1956 році. Нерідко духівництву вдавалося зірвати наші районні конгреси. І все ж плани священиків іноді зазнавали повного провалу, як це сталося в 1948 році в містечку Сульмона, що в центрі Італії.

Конгрес проходив у театрі. У неділю вранці я був ведучим програми, а Джузеппе Романо виголошував публічну промову. Кількість присутніх була, як на ті часи, надзвичайно великою. Тоді в цілій Італії не налічувалося й 500 вісників, а на конгрес прийшло 2000 осіб. У кінці промови на сцену вискочив один молодий чоловік. Його підмовили двоє священиків, які були в залі. Щоб викликати замішання серед присутніх, він почав кричати не своїм голосом. Але я відразу сказав йому: «Якщо ви маєте щось сказати, орендуйте зал і розповідайте там все, що забажаєте». Молодий чоловік не зміг вразити присутніх, і вони заглушили його своїми несхвальними вигуками. Він зіскочив зі сцени і зник.

У ті часи подорожувати було нелегко. Я добирався до зборів пішки або на велосипеді, старенькими переповненими автобусами чи поїздом. Бувало, що я ночував у стайні або в сараї. Війна лише недавно закінчилась, і більшість італійців жили вбого. Братів було мало, і вони ледь зводили кінці з кінцями. Попри все це служіння Єгові приносило велику радість.

Навчання в «Ґілеаді»

Мене і Джузеппе Тубіні в 1950 році запросили на навчання в 16-му класі місіонерської школи «Ґілеад». Я відразу зрозумів, що мені буде нелегко вивчити англійську. І хоча я дуже старався, мова все одно давалась важко. За час навчання ми мали прочитати цілу Біблію англійською мовою. Щоб упоратися з цим завданням, я іноді пропускав обід і тренувався читати вголос. Аж ось настала моя черга виступити з промовою. Я досі пам’ятаю слова викладача: «Твої жести і запал прекрасні, але твою англійську неможливо зрозуміти». І все ж мені вдалося успішно закінчити навчання. Мене і Джузеппе призначили в Італію. У школі «Ґілеад» ми навчилися ліпше служити братам.

У 1955 році я одружився з Лідією, яка на той час була охрещена сім років. Цікаво, що промову перед її хрещенням виголошував я. Її батько, Доменіко, був чудовим братом. Він допоміг усім своїм сімом дітям пізнати правду, незважаючи на те, що зазнавав переслідувань з боку фашистського режиму і був засуджений до трьох років заслання. Лідія теж ревно захищала правду. Коли проповідування від дому до дому ще було заборонене, її тричі притягали до суду. Через шість років після одруження в нас народився Беніаміно, а в 1972 році — Марко. Я тішуся, що обидва мої сини та їхні сім’ї ревно служать Єгові.

Залишаюсь активним у служінні Єгові

Упродовж мого щасливого життя, проведеного в служінні іншим, я мав багато незабутніх випадків. Наприклад, на початку 1980-х років мій тесть написав лист президенту Італії, Сандро Пертіні. Під час фашистської диктатури вони були заслані на острів Вентотене, де тримали «ворогів» тодішнього режиму. Мій тесть попросив дозволу на прийом у президента, сподіваючись, що зможе йому свідчити. Він отримав дозвіл, і я супроводжував його на цю зустріч. Ми були здивовані дуже теплим прийомом. Президент сердечно обняв мого тестя. Потім ми розповіли про наші переконання і дали президенту деякі публікації.

У 1991 році, прослуживши районним наглядачем 44 роки і відвідавши збори по всій Італії, я припинив роз’їзне служіння. Протягом наступних чотирьох років я служив наглядачем Залу конгресів, після чого мусив сповільнити свою діяльність, оскільки серйозно захворів. Однак завдяки незаслуженій доброті Єгови я продовжую повночасне служіння. Я стараюсь проповідувати добру новину і навчати інших. На даний час я проводжу кілька біблійних вивчень. Брати кажуть, що коли я виступаю з промовою, то все ще говорю з неймовірним запалом. Я вдячний Єгові, що, незважаючи на вік, ще маю енергію та силу.

Замолоду я був охоплений страхом перед смертю, але, здобувши точні знання з Біблії, я отримав надію на вічне життя — життя, яким, за словами Ісуса, втішатимусь без кінця (Ів. 10:10). Тепер я чекаю справжнього життя в мирі, безпеці і щасті, життя, сповненого благословеннями Єгови. Нехай уся хвала лине нашому люблячому Творцю, ім’ям якого ми маємо честь називатися (Пс. 83:19).

[Карта на сторінках 22, 23]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ШВЕЙЦАРІЯ

БЕРН

Цюріх

Арбон

Штайнах

ІТАЛІЯ

РИМ

Комо

Мілан

Адда

Кастіоне-Андевенно

Фаенца

Сульмона

Вентотене

[Ілюстрація на сторінці 22]

Під час подорожі на навчання в школі «Ґілеад»

[Ілюстрація на сторінці 22]

З Джузеппе під час навчання в «Ґілеаді»

[Ілюстрація на сторінці 23]

У день нашого весілля

[Ілюстрація на сторінці 23]

Кохана дружина є моїм вірним другом вже понад 55 років