Нарешті я знайшла справжню свободу!

ЯК ЗАЗНАЧЕНО у моїх документах, я народилася 1924 року. Це було на Далекому Сході поблизу китайського кордону, очевидно, в селі Шмаковка (Росія).

Одного дня мого батька і старших братів забрали бандити. Мама вже більше ніколи їх не бачила. Вона залишилася з малими дітьми на руках і ледве могла їх прогодувати. Сусід запропонував мамі такий план: він відведе її малих дітей до сирітського притулку при православній церкві і скаже, що їх покинула мати.

Мама погодилася на це, бо інакше її молодші діти, в тому числі я, напевно, померли б з голоду. Тепер, коли мені за 80, я вдячна мамі, що вона відправила нас у притулок. Мабуть, так вона врятувала нам життя. І все ж, мені досі боляче, що вона це зробила.

У 1941 році я переїхала до Кореї і там вийшла заміж за доброго росіянина, на ім’я Іван. У Сеулі 1942 року народилася наша донька Оля. Потім 1945 року у нас народився син Коля, а 1948 — Жора. Мій чоловік працював у нашій крамниці, а я підробляла шиттям. У той час Сеул був окупований японцями, тож наші діти говорили японською, хоча вдома ми розмовляли російською. До 1950 року в Сеулі мирно співіснували вихідці з Радянського Союзу, американці і корейці. Ці різні люди регулярно приходили за покупками в нашу крамницю.

У 1950 році несподівано все змінилося. Північнокорейські війська захопили Сеул. Ми не змогли втекти, і нас заарештували разом з іншими цивільними іноземцями. Три з половиною роки нас, а також інших військовополонених — британців, росіян, американців і французів — переганяли з місця на місце по всій Північній Кореї. Ми ховалися від бомб і зупинялися там, де нам знаходили прихисток.

Деколи ми жили в будинках з опаленням і мали вдосталь їжі. Однак переважно ми їли тільки пшоно і спали в холодних покинутих будівлях. Багато хто з нашої групи помер від недоїдання і поганих умов. Мене охоплював розпач, коли я бачила, як страждають мої діти. Того року в Північній Кореї зима прийшла рано. Не раз я цілу ніч просиджувала біля вогнища: я нагрівала каміння і клала їх дітям у ліжко.

Коли потепліло, корейські селяни показали нам їстівні дикі рослини, і ми збирали зелень, малину, виноград і гриби. Селяни не відчували до нас ненависті, вони шкодували нас. Щоб урізноманітнити наш бідний раціон, я навчилася ловити жаб. Коли я чула, як діти постійно просять, щоб я дала їм жаб, у мене розривалося серце.

Якось у жовтні нам наказали перейти до міста Манпхо. Нас повідомили, що для перевезення малих дітей і хворих дадуть вози, запряжені волами. Мого чоловіка та Олю відправили з групою, яка йшла пішки. А я з синочками кілька днів чекала на вози. Зрештою вози таки приїхали.

Хворих полонених складали на вози, наче снопи. Яке ж це було жахливе видовище! Маленького Жору я прив’язала до спини, а Колю намагалася примостити на край воза, але він розплакався: «Мамочко, мамочко, я хочу йти з тобою! Будь ласка, не залишай мене!»

Коля дріботів за мною, вхопившись маленькою ручкою за край моєї спідниці. Під час цього горезвісного переходу, який тривав чимало днів, багатьох полонених застрелили. Над нами завжди кружляли зграї ворон, які чекали можливості поживитися трупами. Кінець кінцем я зустрілася з Олею і чоловіком, тож наша сім’я знову була разом. Ми ридали і обіймалися. Тієї ночі я не спала і гріла каміння у вогні, але цього разу на серці в мене було спокійно, бо я могла зігріти цим камінням усіх своїх дітей!

У 1953 році, коли ми були біля 38-ї паралелі, що розділяє Північну і Південну Корею, наше життя стало трохи легшим. Нам видали чисті форми, взуття, хліб і навіть цукерки. Невдовзі звільнили британців, а потім французів. А ми не були громадянами жодної країни. Пішли останні полонені, і ми залишилися самі. Ми плакали від розпачу і нічого не могли їсти. Саме тоді корейський охоронець сказав нам ті образливі слова, які згадуються на початку розповіді.

На наш подив, незабаром нас перевели через демілітаризовану зону в Південну Корею. Після того як американські військові допитали нас, нам дозволили емігрувати до США. Кораблем ми припливли до Сан-Франциско (штат Каліфорнія), і там благодійна організація надала нам допомогу. Потім ми переїхали до штату Віргінія, де знайомі допомогли нам стати на ноги. Зрештою наша сім’я перебралася до штату Меріленд і почала нове життя.

Ми захоплювалися навіть такими простими речами, як пилосос. Ми були іммігрантами в чужій країні, тому нам доводилось багато і тяжко працювати. Але мені було сумно, що деякі іммігранти, які вже встигли добре влаштуватися, намагались отримати зиск з новоприбулих. Через короткий час після нашого приїзду священик Російської православної церкви сказав нам: «Ви на благословенній землі! Якщо хочете досягти успіху, не будьте серед своїх». Це мене шокувало і спантеличило. Хіба ж ми не повинні допомагати одне одному?

У 1970 році Свідок Єгови, на ім’я Берні Беттлман, постукав у наші двері і запропонував обговорити дещо з Біблії. Це був сильний і щирий чоловік, дуже подібний до нас. Ми могли розмовляти з ним годинами. Оскільки я виховувалася в православному притулку для сиріт, то знала напам’ять всю церковну літургію. Але мені навіть на думку не спадало придбати Біблію! Берні приніс нам Біблію і сказав: «Я вам її дарую, тому що дуже вас люблю!» Також він познайомив нас з одним російськомовним Свідком з Білорусії, на ім’я Бен.

Бен і його дружина терпеливо відповідали з Біблії на всі мої запитання. Але я була впевнена, що Свідки Єгови перекручують Святе Письмо. Особливо мене обурювало, що в їхніх публікаціях писалося, ніби в Марії, крім Ісуса, були інші діти. Церква ж навчала зовсім іншого.

Я подзвонила до своєї подруги-полячки і попросила її подивитися в польській Біблії, що сказано в Матвія 13:55, 56. Як же я здивувалася, коли вона прочитала, що в Ісуса таки були молодші брати! Моя подруга зателефонувала своїй знайомій, яка працювала в Бібліотеці Конгресу у Вашингтоні, і попросила її перевірити цей вірш в усіх наявних біблійних перекладах. Згодом та повідомила, що в усіх перекладах сказано те саме: Ісус мав братів і сестер!

У мене було багато інших запитань: чому помирають діти? Чому народи воюють між собою? Чому люди не можуть порозумітися, навіть розмовляючи однією мовою? Відповіді, які я отримала з Біблії, вразили мене. Я дізналася, що люди страждають не тому, що така Божа воля. Я дуже зраділа, коли довідалася, що зможу знову побачити близьких людей, які загинули у військових конфліктах. Зрештою Єгова став для мене реальним.

Одного разу я молилася перед своїми іконами, благаючи Бога допомогти моєму синові, який повернувся з В’єтнаму і тепер страждав від емоційних травм. Раптом я зрозуміла, що треба молитися не до ікон, а до живого Бога, Єгови. Розламавши ікони, я побачила, що це звичайний кольоровий малюнок і фольга. Хоч я сама купувала ті ікони в церкві, але в той вечір знищила їх.

Мені було нелегко порвати з церквою, до якої я належала з дитинства. Але біблійні вчення стали для мене важливіші за будь-що інше. Через рік я пішла разом зі своєю донькою і чоловіком до православного священика. З собою я мала блокнот, сторінки якого були вщерть списані біблійними запитаннями і віршами. Коли я почала вголос зачитувати біблійні вірші, священик похитав головою і промовив: «Ти пропаща». Він сказав більше ніколи не з’являтися на порозі його дому.

Цей випадок вразив мою розумну і допитливу доньку, Олю. Вона також почала ретельно досліджувати Біблію і відвідувати зібрання Свідків Єгови разом зі мною. Я охрестилася 1972 року, а Оля через рік.

«Відпусти минуле — зосереджуйся на теперішньому» — таким був наш девіз. Тож ми завжди без вагань бралися за щось нове, якщо були переконані, що це правильно. Коли ми з донькою почали наближатися до Бога, у нас з’явилося сильне бажання іти до людей і ділитися з ними тим, чого ми навчилися. Мушу визнати, що через мою прямолінійність і дещо різку вдачу братам і сестрам, з якими я ходила в служіння, інколи доводилось втручатися у розмови і згладжувати гострі кути. Але з часом я навчилася розмовляти з людьми різних національностей та культур, котрі, як і я, шукали ліпшого життя.

Протягом наступних років ми з донькою не раз мріяли, що, якби «залізна завіса» впала, ми б поїхали в Росію і навчали людей про Бога. Коли на початку 1990-х років це таки сталося, Оля здійснила нашу спільну мрію. Вона переїхала в Росію і 14 років служила там повночасно. Вона вивчала з багатьма людьми Біблію і брала участь у перекладі біблійної літератури з англійської мови на російську у філіалі Свідків Єгови в Росії.

Тепер я прикута до ліжка, але діти роблять для мене все, що можуть. Хоч я настраждалась у молодості, та я вдячна Богу, що потім знайшла дійсно ліпше життя. Я усвідомила, наскільки правдиві слова біблійного псалма, який склав пастух Давид: «На пасовиськах зелених [Бог] оселить мене, на тихую воду мене запровадить! Він душу мою відживляє, провадить мене ради Ймення Свого по стежках справедливости» (Псалом 23:2, 3)a.